Тюремна камера стала місцем звершення літургії, а окраєць хліба — частичкою для причастя. Так служив на Великдень у засланні священник УГКЦ Іван Чавʼяк з Івано-Франківщини. За майже сім років увʼязнення навіть такі богослужіння були радше винятком, ніж правилом. Отця Івана засудили у 1950 році нібито за звʼязки з ОУН. Неодружений священник міг уникнути ув'язнення, якби погодився перейти на православʼя, яке тоді диктувала Москва. Проте не зрадив своєї віри.
Ірина Каразуб
Отець повернувся на батьківщину із заслання, отримавши амністію у 1956 році. У Станіславі не прописували, на роботу теж не брали. Місяцями він ночував на вокзалі. Згодом все ж отримав цивільну працю, а потім — й квартиру.
Іван Чав'як підпільно служив як священник. А в 1989 році, після 40 років поневірянь, він зміг відкрито правити службу Божу та став парохом храму Святого Дмитрія Солунського УГКЦ на Пасічній у Франківську. Там вперше в місті відновили богослужіння.
Про життя, віру, підпільне служіння та останні роки життя отця Івана Чав'яка розповіли Суспільному племінниця Наталія, сусіди, віряни та тодішній сотрудник священника, а нині — парох парафії Святого Дмитрія Солунського та Преображення Господнього Борис Гобир.
"Я можу впевнено сказати: в мене дідо — це є гідність, любов і доброта. Я завжди називала отця Івана своїм дідусем, — каже племінниця Наталія Цебрій. — Він був вуйком мого батька. Памятаю, як приїздив провідати мене в село до маминих батьків. Він був такий худорлявий і високий. То я завжди казала, що приїхав наш великий дідо".
Іван Чав'як народився 28 грудня 1913 року у Семаківцях, що поблизу Галича. Наразі це село приєднали до Тустані. Там досі пам'ятають про служіння отця та поневіряння. На честь священника назвали й вулицю, яка веде до батьківського дому родини Чав'яків.
Отець був сином Пилипа та Анни з дому Ярицьких. Так він про себе писав.
У сім'ї найстаршою була сестра Катерина, а за ними брати Дмитро і Федір. Напередодні Першої світової війни народився й Іван, який став четвертою дитиною у родині. А в 1928 році з'явилася на світ Марія — бабуся Наталії Цебрій. Саме сестри згодом стали найбільшою підтримкою отця Івана після заслання.
"Це була релігійна сім’я. Мій прадід Филип завжди збирав усіх на спільну молитву, вдома читали Святе Письмо", — розповідає Наталія Цебрій.
Хоч сім'я була незаможна, проте Іван Чав'як отримав змогу вчитися. Спершу закінчив чотири класи у Семаківцях, далі — навчання у Галичі та Станиславівській гімназії. Врешті вступив до духовного закладу, де став семінарійним дяком.
"Дитинство у нього не було таке легке. Знаєте, селянський син, роботи багато, але при тому він казав: "Кожної неділі після служби Божої ми сідамо, тато відкриває книжки, читаємо". Святе Письмо читали, газети. Тобто це були освічені, свідомі селяни. Тому він набрався такого бажання вчитися. Не часто тоді селянські діти йшли в гімназію", — розповідає отець Борис Гобир.
Священник познайомився з отцем Іваном у 1991 році. Тоді ще семінаристом він став помічником дяка у церкві Святого Дмитрія Солунського в Івано-Франківську. А з 1993 року — сотрудником отця Івана. Сьогодні він є парохом парафії Святого Дмитрія та собору Преображення Господнього.
"Отака його постава, бачите: спокійний, виважений, стриманий, пунктуальний, дисциплінований, — говорить священник Борис Гобир. — Отець Іван мав надзвичайно великий багаж знань через те, що ще у семінарії виконував обов’язки семінарійного дяка. У ті часи — це була людина, яка повинна була знати все".
Любов до співу залишилася в отця Івана на все життя, пригадує його племінниця Наталія. Разом з нею він часто вчив пісні, любив колядувати, особливо — "Спи, Ісусе, спи", а зі світських пісень — "Чуєш, брате мій".
Навчання Івана Чав'яка припало на період, коли Станиславів належав до складу Польщі. У 1939 році він закінчив семінарію. У цей рік Західну Україну приєднують до СРСР. Режими змінюються, єдине залишилося незмінним — негативне ставлення до українського націоналізму.
Два роки Іван Чав'як учителював у селі Межигірці. Триває Друга світова війна. У 1941 році захід країни окуповують німці. У суспільстві наростала напруга. Тоді Іван Чав'як пішов до владики УГКЦ Григорія Хомишина з питанням: чи приймати йому сан священника, переповідає отець Борис Гобир.
"Питаю владику: "Що я маю робити?" Він каже: "Та робіть, що хочете". "Святитися чи не святитися?" А він: "Хочете — святіться, хочете — ні". "Дивіться, багато людей виїжджає, ніхто не знає, що буде. Одні кажуть, що війна закінчиться скоро, інші говорять, що не скінчиться. Є й такі, що їдуть за кордон, одні зрікаються, починають працювати в цивільній галузі, щоб не мати проблем, деякі висвячуються і їдуть за кордон. Що буде?" Владика відповідає: "Що Бог дасть, то й буде".
Після цих слів Іван Чав'як вже не сумнівався та у 1943 році отримав ієрейський сан. І з того часу почалося його священиче служіння. Спершу — сотрудником у катедральному соборі Станіслава.
Через декілька місяців отець Іван став священником у селах Антонівка і Братишів, де він мешкав на час служіння. Там він провів щасливі роки служіння людям. Завжди з теплими спогадами розповідав про місцевих жителів, каже Наталія Цебрій.
Священник був свідком тодішньої політики радянської влади. Він описував, як ветерана Першої світової війни, який втратив руку, вивозили на каторгу, бо не здав норму. А його дружину виселили з дому.
"Дідо пише: "Були такі дні, що людей збирали серед села біля церкви й садили на фіри, дуже багатьох вивозили із села на каторгу. Плач стояв дуже сильний на вулицях, і хтось виліз на дзвіницю, і почав бити у дзвони, й тоді люди так страшно заплакали. Це були дуже тяжкі часи", — переповідає Наталія Цебрій.
20 грудня 1949 року до отця Івана Чав'яка прийшли з обшуками чекісти. Його звинуватили у допомозі українським націоналістам. У справі, яку завели в НКВС, фігурували псевдо Шабля, Цвірінчук. Начебто їм священник передавав гроші, носив штафети та навіть якось віддав чоботи. Енкаведисти отримали й фальшиві свідчення проти отця Івана.
"Знаєте, нікого з отців не звинувачували, що священник не перейшов на православ'я, бо атеїстична влада не мала такої статті. Тому його заарештували за зв’язки з "бандформуваннями". А каже: "Ліси кишіли партизанами, вони приходили в село і в церкву". Тобто прив’язати священника до того було дуже просто", — розповідає отець Борис Гобир.
Священників у той час намагалися й підкупити: обіцяли не переслідувати родину чи дозволяли целібатам одружуватися, якщо перейдуть в РПЦ. Проте отець Іван не погодився, за що й отримав заслання на каторгу.
Переслідування священників УГКЦ було цілеспрямованим. Адже у 1946 році радянська влада ініціювала Львівський псевдособор, під час якого греко-католицьку церкву примусово приєднали до РПЦ. Тоді й розпочався період її підпільної діяльності.
Допити отця Івана тривали вдень і вночі. Після дев'яти місяців перебування у Станіславській тюрмі надійшов вирок з Москви. Священнику присудили 10 років виправних робіт з конфіскацією майна. Він відбував покарання у таборах Казахстану і Сибіру.
У племінниці зберігся портрет отця Івана, який у 1950 році намалював невідомий росіянин під час перебування у радянському концтаборі Чурубай-Нура у Казахстані.
Суспільне ознайомилося зі справою отця Івана, яку завели в КДБ. Вона зберігається у Державному архіві Івано-Франківської області. Слідчі ретельно записували дані про людину, її сім'ю, результати обшуків і допитів. Про тортури отець Іван майже нікому не розповідав. Свідком тих подій залишився лист-скарга, яку написав священник після кількох років ув'язнення. Його він надіслав "Генеральному прокурору Союза ССР", аби отримати амністію. Ось як описував допити під час слідства отець Іван.
Я протестував проти їхніх звинувачень. Проте слідчі органи використовували примусові зізнання, зокрема, руки догори аж до виснаження, биття залізним предметом (штирем) по всіх частинах тіла зі словами: "Буду бити по-медичному, що ти помреш і сліду не буде". Я все ж не признався, тому що не міг собі уявити, що маю на себе наговорювати. І врешті, коли мене запросив до себе якийсь майор Франчук, він використовував рафіновані знущання: немилосердно бив у лице, кулаком — у шию, казав сісти на край табуретки й не рухатися, а при цьому ставав позаду і бив у хребет (по нирках)... Я ніколи не бачив, щоб до людини так ставилися.
На засланні отець Іван Чав'як шукав змогу відслужити літургію. Й така нагода випала. В один з Великоднів начальник табору дозволив йому не йти на роботу, аби відслужити у камері богослужіння.
"Він був вдячний тому начальнику табору. Каже: "Уявляєте собі, на Великдень. Всі пішли на роботу, а він мені сказав: "А ти — залишайся". Він добре знав, чому я хотів залишитися. Я мав трошки вина, хліба, і відслужив святу літургію у таборі", — переповідає отець Борис Гобир.
Аби приготувати причастя, священник сховав окраєць хліба. Ув’язнені мали право на продуктову посилку. Сестри-монахині у передачу ставили ампулку з речовиною, схожою на вино.
"Важко було це назвати вином. Це були засушені зерна винограду, туди додавалося трішечки води, і так вони підброджували. І це надзвичайно. Священники, які це отримували, були настільки втішені, бо в таборі таке важко знайти. Отець Іван казав: "Не кожному священнику під час перебування в таборі вдалося відслужити святу літургію. Не кожному, а мені пощастило", — переповідав отець Борис.
У 1956 році отець Іван Чав'як отримав амністію. Він відбув на засланні шість років вісім місяців та три дні.
"Місцеві жителі розповідають, як він з тюрми прийшов у рідні Семаківці, то під церквою землю цілував, на коліна ставав. Так радів, що повернувся на рідну землю", — пригадує сусідка Галина Кловак.
Її домівка — поруч з оселею Чав'яків. Сьогодні хата стоїть самотою, тож жінка доглядає за нею. Але пам'ятає ті часи, коли отець Іван приїздив зі Станіслава допомагати сестрі Катерині поратися на городі.
"І він до сестри приїжджав, на городі робив. Він був дуже доброю людиною. Пам'ятаю: у нього все рука була завита. Я його запитувала: через що? Він розказував, що його катували, тримали у воді, бо він за Україну був", — ділиться спогадами жінка.
На добру пам'ять про отця Івана у Галини Кловак залишилася дитяча Біблія, яку священник їй подарував.
Після повернення із заслання отцю Івану не дозволяли прописатися, а на роботу не брали, бо не було прописки. І навпаки. Це було замкнуте коло.
"Табори таборами, але коли людина звільнилася із заслання, її страждання і "хресна дорога" продовжувалися. Йому не дозволяли прописатися в Івано-Франківську, не дозволяли прописатися в сестри, яка прийняла свого брата. Її почали переслідувати, викликали у сільраду, КДБ: не маєш права злочинця приписати", — розповідає про ті події отець Борис.
Час від часу він їздив до сестри у Семаківці, але, аби не наражати її, декілька місяців ночував на вокзалі в Івано-Франківську. Спав, сидячи поруч з людьми, які чекали на нічні поїзди. Боявся одного, що його затримає міліція, а в нього немає прописки, лише документ, де пише, що він звільнився з таборів.
Саме начальник "Автоколони 2222" ризикнув взяти на роботу отця Івана без прописки, каже священник Борис Гобир. Він став диспетчером, а згодом отримав квартиру у Франківську. Для співпрацівників він був Іваном Филиповичем.
"Ніхто не знав, що він — священник. Але говорили про те, що, очевидно, цікавий чоловік: не лається, не п’є, не гуляє, жінки не має, чесний, маршрутні листи видає чітко. Не можна з ним махлювати. Тобто, дивний чоловік. Певне, якийсь сектант. Виявилося, що не сектант, вже пізніше між людьми ходили чутки, що він — якийсь священник", — каже отець Борис.
У своїй новій оселі отець Іван підпільно служив літургію.
"Дідо казав, що кожен день старався відправити літургію у своїй хаті. Молився за всіх. І любив він всіх дуже", — продовжує його племінниця Наталія.
Проте з перевірками до нього приходили вже й у ті часи. Навіть у 1980-ті роки працівники КДБ чи комітету у справах релігії цікавилися: чи він не служить, чи не має релігійних книжок.
"Він, як священник підпільної церкви, мав можливість служити вдома. Йшов на якісь зібрання, бо підпільна церква мала особливий режим роботи", — пояснює отець Борис Гобир.
Перше публічне богослужіння священники УГКЦ з вірянами провели перед зачиненими дверима храму Святого Дмитрія в Івано-Франківську. Це трапилося 19 серпня 1989 року. Церква першою в місті відновила свою діяльність після закриття.
"Оскільки це була єдина церква, біля якої правили богослужіння, то сюди приходили всі. Літургії відбувалися під керівництвом владики Павла Василика, були отці Микола і Григорій Сімкайли, був отець Володимир Війтишин, наш теперішній владика-митрополит, і отець Іван був. І тоді владика спочатку неофіційно доручив йому опікуватися цією церквою. Тут він знайшов не тільки місце праці, але й добрих парафіян", — розповідає священник.
На 76 році життя отець Іван, майже через 40 років, отримав свою другу парафію та змогу служити відкрито у храмі Святого Дмитрія, який теж мав давню історію. Церкву звели на початку XX століття. Вона пережила дві світові війни, закриття і своє відродження.
"Отець Іван у своєму житті дуже цінував, що може служити в старості. Це вже так життя на схилі віку. Але він надзвичайно був вдячний Богові, що навіть тоді отримав можливість послужити людям публічно", — говорить священник Борис Гобир.
З великою радістю отець Іван зустрів проголошення незалежності України. Племінниця Наталія Цебрій розказує, яким був тоді настрій у людей: "Я пам'ятаю, з яким піднесенням українці прийняли цю звістку. Це була неймовірна радість. Мені хотілося, щоб так було завжди, аби люди пам'ятали, що Україна — незалежна".
Високий, худий в окулярах — таким пригадують священника парафіяни храму Святого Дмитрія. Отець Іван вів вкрай аскетичний спосіб життя. Зусиллями парафіян священник переїхав з іншого кінця міста та оселився у квартирі біля церкви.
Коли до церкви зайшли — підлога прогнила, святиня була захаращена, адже у радянські часи слугувала складом театральних реквізитів, пригадує теперішній парох парафії Борис Гобир. З відновленням духовного життя там зробили ремонт. Про театральне минуле нагадувала зелена скриня, що залишилася від спектаклю Миколи Гоголя "Вій". За нею тривалий час співав місцевий дяк.
Віряни також приносили церковні речі, які зуміли вберегти. Серед них — дерев'яна статуя Матері Божої. А при вході до храму — розп'яття, виконане невідомим автором у народному стилі в довоєнні часи, говорить отець Борис Гобир.
Священник прямує до вівтаря й показує святилище, де він колись співслужив з отцем Іваном: "Як приходжу, мені здається, отець Іван звідси вийде і зараз буде щось говорити".
У ризниці висить фотографія отця Івана, де він сидить за столом, ніби очікує своїх парафіян. Не раз він гортав там сторінки газети. Якось побачив імена одногрупників, які виїхали за кордон у часи Другої світової війни.
"Видно було, у нього з'являлися думки: "Я міг виїхати, міг те все не переживати". А з іншого боку, старенька мама була. Не хотів її залишати. Хоча він мамі й так нічим не допоміг, бо вийшов з тюрми, а вона вже померла. Але завжди така думка була: "Як я поїду, як я її залишу", — говорить отець Борис.
Відколи отець Іван став настоятелем храму, він жодного дня не був у відпустці, бо не уявляв, що може перестати служити.
Духовного наставника пригадує й сестриця церкви Галина Калитчук. Їй закарбувалися слова тодішнього пароха, що "з усіх місць, де він був, такого храму, як тут, не бачив". Отець Іван відчував у церкві Святого Дмитрія особливе місце для молитви.
"Він у проповідях розповідав про своє життя, завжди знав, що сказати, говорив від серця, вмів розрадити, так ніби наперед бачив людей", — каже Галина Калитчук.
Отець Іван не шукав нагород — за це попіклувалися віряни. Довго вони його переконували, аби він прийняв митру — високу церковну нагороду.
"Він відмовлявся приймати її, бо казав, що — недостойний. А парафіяни, навпаки, дуже хотіли бачити свого отця в митрі, бо знали, що це — за його жертовну працю. Ми його змусили прийняти. А він того не любив. І це була така трагедія для людей. Він митру на своїй голові мав двічі: перший раз, коли йому її дали, другий — коли йому її поставили у домовину", — розповідає священник Борис Гобир.
За життя отця Івана з ініціативи парафіян на Пасічній розпочалося також будівництво нового собору Преображення Господнього. У 1996 році створили проєкт, який згодом удосконалили. Священник з тоді сотрудником Борисом Гобирем посвятили наріжний камінь майбутньої святині. Отець Іван мріяв побачити, як в мікрорайоні виросте ще один храм, але не судилося.
Свою першу зустріч з отцем Іваном ще дитиною запам'ятав й священник Тарас Максимів.
"У нас не дуже побожна сім’я була. Мабуть, ходили до церкви тільки на свята. І перед першим класом ми зайшли помолитися до церкви. Я був не дуже слухняним і забіг у святилище. Мене почали сварити. Але отець зупинив усіх і сказав: "Це не просто так. Ця дитина буде священником". В отця Івана такий гартований характер був, але водночас відчувалася безкорислива доброта, яка пригортала до себе людей", — пригадує отець Тарас.
З того часу хлопець почав прислуговувати у церкві. Через десятки років таки справдилися слова отця Івана. Він обрав священичий шлях та наразі є парохом у селах Медуха та Лани, що поблизу рідних Семаківців отця Івана.
"Коли є змога, я приходжу до отця Івана на могилу, і якийсь такий зв’язок відчувається", — розповідає священник.
На свій день народження, 28 грудня 1997 року, отець Іван відслужив свою останню літургію. Священник на той час мав онкологічне захворювання. Він відмовлявся від операції, адже боявся втратити найцінніше — служити біля престолу.
"28 грудня на службі Божій ми його вітали з днем народження, і він фактично прощався з людьми, бо після цього вже не служив. Мав надію, що повернеться до служіння, думав, що йому трошки стане легше, але в нього була тяжка онкологія, і то так швидко все сталося", — розповідає отець Борис.
Через місяць отець помер. За заповітом його поховали у селі Семаківці, де минуло його дитинство. Місце, куди він любив приїжджати до родинного дому.
"Отець Іван дуже любив село, в якому виріс, та завжди згадував. Оте його дитинство, я так думаю, то була одна світла пам’ять у його житті, бо потім почалися лише терпіння", — розповідає отець Борис Гобир.
Парафіяни проводжали свого духовного наставника під звуки різдвяної коляди, яку він дуже любив. Отця поховали поруч з могилою сестри Марії.
З того часу щороку у село з Івано-Франківська приїжджають люди, аби вшанувати пам'ять отця Івана Чав'яка.
"Багато людей після розмови з ним багато чого передумували. Багато людей змінили свої погляди на життя. Він був для багатьох не тільки священнослужителем, а й провідником, й особистим духівником", — завершує розповідь отець Борис Гобир.