Із малих літ отець Ігнатій полюбив церкву. Ще в юному віці захотів стати монахом. Проте батьки були категорично проти. Вони хотіли, щоб син оженився, мав жінку та дітей, заробляв гроші і жив, як «усі нормальні люди». Василь уже й дівчину мав, яка мріяла з ним одружитися. Але одного дня хлопець потайки від батьків зібрав свої речі, сховав їх у садку і наступного ранку поїхав до монастиря у с. Крехів Львівської області.
Джерело: t1.ua
Оксана Бубенщикова
За правилами монастиря, Василь (так у миру звати отця Ігнатія) відразу віддав свій мобільний. Тож просто не міг зателефонувати рідним. Аж наступного дня мама додзвонилася до сина: «Чуєш, ти чому додому не вертаєшся?» І тільки тоді хлопець зізнався: «Мамо, я не на роботі. Я в монастирі. І хочу тут лишитися».
– Мама зразу в плач. Причитає: «Ой, на кого ж ти нас зали-и-ишив!.. Ой, чи ж ми тобі з батьком були пога-а-ані? Ой, чи ж тебе сестри обі-і-ідили?..» – усміхається, згадуючи, о. Ігнатій. – «Мамо, – кажу, – все мені добре. Всіх вас я люблю. Самих не залишив, бо ж маєте ще трьох дочок. І не треба за мною плакати, наче за покійником».
Ну мама ніби заспокоїлася. Але тут нова проблема: як про те сказати батькові?! Бо ж тато й не здогадувався, що син мріє піти у монастир.
Однак старша сестра, Марія, яка працює вчителькою, придумала сказати батькові правду, але не всю: що Василь поїхав до Крехова вчитися в семінарії.
– Тато на те заспокоївся. І аж за пару місяців став допитуватися, чому ж то його студент не їде додому за продуктами. Сестра Марія тоді знову: мовляв, Василь у семінарії, але він хоче стати не дяком, а монахом. Батько й тут ще не до кінця зрозумів. Аж коли йому пояснили, що монах – то на все життя, тато побілів, сів і гірко заплакав… Коли мама пізно ввечері лягала спати, тато ще плакав. Нікому нічого не відповідав. Просто сльози лилися з його очей... – продовжує о. Ігнатій.
Але з часом батьки переконалися, наскільки синові це важливо. Побачили, що монастир для Василя – це як вода для риби, що поза ним син не почувається щасливим. Вони зрозуміли свою дитину і просто прийняли його вибір…
Довгий час не могла змиритися з вибором Василя і його дівчина Марія. Перед тим, як Василь мав прийняти перші обіти (тобто обітниці: їх складають через два роки після приходу в монастир), Марія зателефонувала: «Василю! Ти куди пропав? Я тебе чекаю, ні з ким не зустрічаюся». Але на всі її благання повернутися хлопець не піддався. Тож вони по-хорошому розійшлися і дотепер лишаються просто друзями.
Ось так уже десять років Василь служить Богу. За цей час жодного разу не пошкодував про свій вибір. Навіть перед вічними обітами (тобто постригом) не сумнівався: його поклик – то монашество.
– Мама з татом, коли дивилися, як я відрікаюся від мирського життя, дуже плакали. Але, думаю, вони не жалкували. Просто розуміли значимість цієї миті і в душі раділи за мене, – продовжує о. Ігнатій.
Оскільки нинішні монахи не закриті від мирського життя, то отець Ігнатій і під час навчання в духовній семінарії Брюхович, і нині, коли служить у Луцьку при Свято-Василіанівському монастирі, щовечора спілкується з рідними, на свята їздить додому на гостину.
– Коли я став ченцем – моя мама почала щонеділі ходити до церкви. Після смерті дяка вона стала диригентом церковного хору. В нас з’явилося багато спільних для розмови. Не раз мама радиться зі мною щодо церковних уставів. І взагалі ми стали з нею дуже близькими, – провадить о. Ігнатій. – Моєї поради як священника запитують сестри. Якось одна наша родичка народила двох хлопчиків. За трохи вони дуже захворіли. Дітей із мамою доставили в лікарню. «Не відомо, чи ваші сини доживуть до ранку», – попередили медики. Родичка у сльозах мені телефонує: «Василю, що робити? Діти можуть нехрещеними померти». Я пояснив, що не можна цього допустити. Порадив, аби хтось, хто біля хлопчиків, узяв водички, окропив дитячі голівки і сказав: «Хрещається раб Божий… В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Родичка так і зробила. А як тільки немовлята отримали Господній захист – одразу поснули, й мама біля їх. На ранок зайшли до палати лікарі – і не можуть очам повірити: діти спокійно сплять. Давай їх тормошити, повезли на обстеження, а у хлопчиків ніяких хрипів у легенях! «Що ви з ними робили?!» – запитали, здивовані. А моя родичка й каже: «Нічого. Лише охрестила».
Після того випадку всіма довколишніми селами розлетілася новина, що «Василь, який пішов у монахи», зцілив дітей.
– Родичка телефонувала. Плакала. Дякувала. Та я просив цього не робити. Бо ж просто розповів те, що нас навчили в семінарії. А рятунок дітей – то промисел Божий, і ми, священники, – лише знаряддя в руках Господа Нашого, – пояснює о. Ігнатій.
Відтоді батьки ще більше стали пишатися своїм сином. Коли чоловіки-односельці якось закинули татові: мовляв, син покинув сім’ю, пішов до монастиря, і який із того толк, то батько аж скипів: «Мій син денно і нощно молиться за мене і за всю нашу родину. А от ваші сини тільки п’ють і під плотом валяються. Так що не мене ви шкодуйте, а себе».
– По-іншому почали до мене ставитися й колишні однокласники, друзі, – додає о. Ігнатій. – Коли я прийшов на зустріч випускників, то всі дуже дивувалися. Думали, що як я монах, то маю все життя проводити в чотирьох стінах. Однокласниці розмовляли зі мною вже не просто, як із другом, а як із духовним наставником. Бо поради, що робити, коли чоловік п’є, дружину б’є, про сім’ю не дбає. Хоча насправді порада проста – жити за Заповідями Господніми…
Донести цю просту істину має на меті о. Ігнатій, і несучи службу в монастирі святого Василія Великого.
– Серед моїх обов’язків як ченця – не лише молитися, займатися господарськими питаннями, а й працювати з молоддю. Зокрема, я є духівником в організації «Українська молодь – Христові», яка 90 років тому була заснована митрополитом Андреєм Шептицьким. А ще відповідаю за вівтарну дружину – хлопців, які прислуговують під час служби Божої. Розповідаю їм, що таке літургія, з яких частин вона складається і що треба виконувати біля вівтаря під час кожного з етапів: як іти зі свічкою, коли подати кадило.
…Зовсім скоро о. Ігнатій знову поїде до батьків на Львівщину. Але не тільки для того, аби розпитати в тата й мами про життя, побачити племінників, обійняти сестер. Цього разу на 33-річного священника чекає почесна місія – обвінчати свою молодшу сестру та її нареченого. І знову рідні будуть плакати: від почуття урочистості й від радості за те, що їхній Василь став тією людиною, до чиєї поради дослухаються сотні людей і чиїми молитвами Господь дарує захист кожному з нас.
– Завершити нашу розмову я хотів би зверненням до хлопців і дівчат, які нині читають ці рядки: не бійтеся іти за покликом серця. Тому що життя нам дається одне і варто його прожити гідно...