27 червня – 19 річниця проголошення блаженними Іваном Павлом ІІ українських новомучеників
Після проголошення блаженними Іваном Павлом ІІ українських греко-католицьких новомучеників, УГКЦ започаткувала новий беатифікаційний процес. Серед десятків інших є й ім’я о. Йосифа Осташевського.
Українські випускники шкіл, здаючи іспит з української мови й літератури у форматі зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО), обов’язково пишуть твір на певну філософсько-етичну тему, де підтвердити свій аргумент мусять так званим «прикладом з життя».
Тоді згадують випадки із знаменитостями – спортсменами, політиками, митцями. Хотілося б, щоб з’являлись у цих творах й імена українських подвижників віри минулого століття.
Наприклад, про о. Йосифа Осташевського можна згадати, ілюструючи, як наполегливою працею досягати мети, як приймати життєві виклики і зберігати вірність своїм ідеалам.
Шляхетний і м’який за натурою, він виявляв неймовірну твердість у питаннях засадничих - і коли, у буквальному розумінні в голоді і холоді, здобував освіту, якої так прагнув, і коли не зрадив вірі і Церкві. Беззастережно і достойно приймав усі виклики долі, завжди на своєму місці виконуючи саме те, що міг і повинен був робити.
На шляху до мрії
Народився о. Йосиф Осташевський 14 серпня 1890 р. у вбогій сім’ї ремісника в с. Лешнів (Львівщина). По закінченні сільської школи обдарований хлопець горів бажанням продовжити науку. Але як про таке навіть мріяти? Допоміг місцевий парох: побачивши непересічні здібності хлопчини, за свій кошт вислав його навчатись до гімназії у Бродах.
У господарів, в яких поселився, хлопець більше працював, аніж вчився. Місцевий катехит, побачивши умови, в яких жив гімназист, нажахався і перевів його до бурси. Та юнака невдовзі чекало нове випробування: помер парох-меценат, а батьки не в змозі були оплатити навчання.
У розпачі хлопець став перед розп’яттям на молитву, благав Господа допомогти зробити правильний вибір. Не знав, як чинити: повертатись додому і, вслід за батьком, зайнятись ремеслом, чи все ж продовжити науку, у поневіряннях і нужді, і стати, як мріяв, священиком? І тоді прийшла рятівна думка: можна ж заробити й іншим чином, даючи приватні уроки. Так і зробив.
У 1910 р. почались студії на теологічному факультеті Львівського університету. І коли невдовзі, після смерті батька, о. Йосиф став відповідальним за родину - маму і молодших дітей, то прийняв це спокійно: уже вмів давати раду у скрутних ситуаціях і справлятись із труднощами. Далі заробляв на життя уроками, траплялось, що не мав чим сплатити за помешкання і спав у шопках із дровами, добре знав, що таке голод. Зате із кожним днем наближався до мети.
Чому змінилась налаштованість парафіян
І ось його мрія здійснилась: у 1916 р. о. Йосиф прийняв ієрейські свячення. Молодий священик - із блискучою освітою, знанням кількох іноземних мов та проповідницьким даром, розпочав душпастирське служіння. Його першою парафією (допомагав там старенькому парохові як сотрудник) стало село Давидовичі неподалік Городка. Молодь, здеморалізована війною, не раз бунтувалась проти, як їй здавалось, надмірної строгості священика. Однак із часом парафіяни таки оцінили справедливість свого душпастиря.
Про це добре свідчить випадок у 1921 р: коли на народному зібранні у Городку отець виступив проти утисків і знущань польської поліції, поліція перервала проповідь і збиралась вже його заарештувати. Зробити цього не дозволила громада. Люди обступили свого пароха і заблокували до нього доступ.
Із 1923 р. о. Осташевський служив у Курниках, на Яворівщині. Це було бідне депресивне. село із неврожайною землею. Отцю довелось мати справу з пияцтвом, неосвіченістю, бідністю парафіян. Втім, труднощі не лякали священика, котрий уже сам перейшов чимало у житті. Притаманні о. Йосифу природній такт, мудрість, працьовитість помагали у спілкуванні з селянами. Вечори священик проводив у сільському громадському домі, де терпляче подавав селянам ази науки та релігії.
Світанки за «бюрком»
Село Підберізці під Львовом - заможне, активне, свідоме, із великим числом студентів та інтелегенції - стало останнім місцем душпастирювання о. Йосифа Осташевського. Тут душпастир отримав змогу реалізувати у повноті свій проповідницький та організаційний хист.
Як блискучий оратор, він часто давав духовні науки на реколекціях, з’їздах УМХ, інших подіях. Свої проповіді та праці педантично записував, багато з них вийшли друком. Не раз світанок заставав отця за його «бюрком».
Та надмір праці, поневіряння у юності дались взнаки на й від природи не надто міцному здоров’ї. Лікарі були шоковані результатами обстежень: серце виявилось настільки слабим, що визнали пацієнта «безнадійним». Йому ще не було й п’ятдесяти, а виглядав стареньким чоловіком - таким багато хто його й вважав.
Незважаючи на погане здоров’я, о. Йосиф не припиняв праці: із дитинства звик трудитись самовіддано, не жаліючи себе. До обов’язків пароха додались нові - як декана Винниківського та професора Львівської Богословської Академії (викладав катехитику й педагогіку).
Лагідний від природи, душпастир був надзвичайно вимогливий до себе та підлеглих йому отців. «Гріх священика побільшується у стільки тисяч разів, скільки людей дістали від того згіршення», - говорив він.
До слова, обов’язки о. Йосифа не обмежувались тими, про які йшлось до цього: був ще й чуйним батьком; у шлюбі із Теофілою Лиско мали четверо дітей.
«Ярый католик, преклонного возраста и больной»
…Перед приходом радянських окупантів о. Осташевський свідомо залишився із паствою і не виїхав на Захід. Коли власті почали активні приготування до псевдособору, один з його організаторів Гавриїл Костельник, який дуже поважав о. Осташевського, звільнив його від обов’язків декана. Знав, що той ніколи не підпише православ’я, а у тюрмі із своїм здоров’ям просто не виживе. О. Йосиф переїхав до доньки у Львів, та священичі справи не занедбав і щонеділі правив у селі.
На «деканальне засідання» у листопаді 1945-ого, де головували Г. Костельник та працівник КДБ, прибув і отець Осташевський, хоча офіційно не був уже деканом. Та до залу його не впустили.
Весь час, поки тривали збори, на яких усі священики, окрім одного, «добровільно» перейшли на православ’я, «ярый католик, преклонного возраста и больной» (так охаректеризував його кадебіст у доповідній записці про зібрання) просидів на лавці.
Священик продовжував служити парафіянам, приїжджаючи у село потайки, скрадаючись поза хатами.
Заарештували його у березні 1946 р. «Я їм там довго не посиджу. Бог мене забере», - сказав, прощаючись із донькою. Він отримав термін: 8 років ув’язнення.
…А у Підберізцях люди мовчки плакали, дивлячись, як новий парох, до нестями переляканий, впродовж двох днів палив на подвір’ї книги з величезної бібліотеки о. Йосифа.
Від співв’язнів отця родина довідалась, що у камері він проповідував, навертав до Бога (там були і кримінальні злочинці).
Відбувати покарання о. Осташевський мав у Харкові. По дорозі туди отець отримав запалення – спали на цементі, яке ускладнилось інсультом та паралічем.
Не стало отця Йосифа 2 жовтня 1948 р. - про це повідомив родину в’язничний лікар; від влади жодного офіційного повідомлення так і не надійшло. Не дізнались рідні і про місце його вічного спочинку.