Ювілейний собор Української православної церкви багатьох змусив напружитися.
Ювілейний собор Української православної церкви багатьох змусив напружитися. По-перше, через незвичний для церковного життя темп. Адже в церкві нечасто щось робиться швидко, та й Помісний собор — махина чимала. А коли врахувати той факт, що в УПЦ власне Помісного собору ще не було, тим більше можна було очікувати спочатку тривалих дебатів з його скликання, а потім — не менш тривалої підготовки. Однак усе сталося дуже швидко — від моменту ухвалення рішення до власне собору не минуло й місяця. По-друге, цей собор викликав приблизно порівну надій і побоювань, пов’язаних з можливістю автокефалії УПЦ. Наслідком став інформаційний вибух, який розкрив усю глибину переважно побоювань: критики поспішали «наїхати» і на сам собор і на його рішення ще до того, як програму собору було остаточно сформульовано й опубліковано. У страху очі великі — і спостерігачі мимоволі затамували подих, очікуючи від собору чогось сенсаційного.
Ця тактика почасти виявилася ефективною — все, що дрібніше за автокефалію чи, навпаки, повернення у статус екзархату, вже не перехоплювало подиху. У результаті сам собор видався досить сірим, а на його рішення реагували хіба що знизуванням плечима: чи варто було скликати Помісний собор, щоб укотре підтвердити свою вірність канонічній єдності з РПЦ, нагадати державі «за майно», а розкольникам — «за покаяння»? Варто було на квитки для делегатів гроші тринькати? Фактично все найцікавіше — для широкої публіки — було сказано і зроблено до, а не під час собору.
На соборі не було не те що сенсаційних рішень — не було навіть більш-менш пристойно розіграної інтриги. Щось схоже на боротьбу замишлялося навколо останньої редакції Статуту УПЦ. Але коли поправок до нього так і не ухвалили, прес-секретар УПЦ у своєму коментарі розповів, що «статут — це не так уже й важливо для церкви». Але якщо для церкви це «не важливо» — навіщо питання збиралися винести на Помісний собор?
Втім, не винесли ж. Усі питання, які могли спричинити навіть видимість конфлікту на ювілейному всеукраїнському соборі, було знято з порядку денного Архієрейським собором, який відбувся напередодні. Причому реакція на деякі пункти порядку денного видалася надмірною. Адже сам по собі статут у редакції 2007 року, який одного разу вже був затверджений Архієрейським собором і загалом не потребує ще одного затвердження, містить у собі все необхідне для забезпечення горезвісної «широкої автономії». Поправки, які пропонувалося до нього внести, мають досить вузьку спрямованість і в цілому погоди не роблять, тобто заради них скликати Помісний собор і сенсу не було.
Втім, саме з поправок зробили місце пристрасті. Що, можливо, спрацювало як відвідний канал для емоцій і дозволило в цілому ухвалити статут у тій редакції, яка свого часу спричинила скандал у колах, близьких до Московської патріархії. Статут УПЦ тоді було визнано занадто самостійним, роль Московського патріарха — занадто декоративною. Можливо, поправки, а по суті одна з них — стосовно розширення Священного синоду, а ще точніше — особи архієпископа Олександра Драбинка, одного з трьох архієреїв, введених у синод, і стала предметом скандалу. Саме на нього обрушилася хвиля критики та інсинуацій — від «помаранчевих» настроїв до прагнення узурпувати владу в УПЦ, ставши місцеблюстителем митрополичого престолу за живого предстоятеля.
Так чи інакше, поправки до статуту було знято з порядку денного в останній момент. Що легко було передбачити. Митрополити Одеський, Донецький і архієпископ Тульчинський пообіцяли демарш — ці активні захисники всього московського в українській церкві вже давно нічого креативнішого, ніж «а от ми встанемо й підемо», не пропонують. Цей їхній крок було легко передбачити, а тому важко припустити, що організатори собору не були до цього готові. Поправки зняли з порядку денного, ухваливши рішення створити комісію, яка «вивчить», «доопрацює», «перевірить на відповідність» тощо. Логічним видається запитання — а може, варто було вивчити, доопрацювати і перевірити до проведення собору? Натомість проголосували за статут у редакції 2007-го і затвердили. Цікава деталь — головою комісії з доопрацювання статуту призначено саме митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона. Він, до речі, також значиться у списку архієреїв, які повинні увійти в Священний синод, якщо комісія, ним очолювана, схвалить поправку про розширення синоду.
Хоч би якою була ціна, статут УПЦ був затверджений Помісним собором цієї церкви. Запитання про те, чи повинен цей документ схвалити патріарх Московський, повисло у повітрі: якщо УПЦ — самоврядна церква, то її вищий орган ухвалення рішень — Помісний собор. Здається, тільки тепер, після собору, це усвідомили — і на адресу патріарха полетіли заклики «визнати недійсним», а на адресу священноначалія УПЦ — звинувачення в маніпулюванні делегатами. Однак рішення ухвалено. І тепер залишається чекати реакції патріарха Московського. Якщо він спробує втрутитися в рішення Помісного собору УПЦ, це одразу й недвозначно продемонструє реальний стан із «широкою автономією УПЦ», як її бачать з Москви.
От тільки чи вистачить їм сміливості закрутити гайки? Адже одна річ — управляти двома-трьома архієреями і парою «спонсорів», видаючи їхні демарші й висловлювання за «сподівання більшості українських вірян», зовсім інша — зіткнутися з реальними сподіваннями вірян, більшість з яких ситі геополітичними проектами та маніпуляціями і хочуть бачити у своїй церкві тільки церкву — свою і Христову. А також — зі сподіваннями української влади, обридлої комплексом меншовартості і роллю вічного васала. І тут сценарії можуть виявитися найнесподіванішими. Але, тим не менш, вони надають подіям навколо собору певної логіки.
Наприклад, запитання: навіщо було проводити Помісний собор, якщо на ньому не було ухвалено жодної доленосної і свіжої пропозиції? Офіційна відповідь бентежить: все одно люди з’їдуться на 45-річчя архієрейської хіротонії предстоятеля, то чому б заодно собор не провести? Тому, мовляв, усе так швидко й сталося — думка вдала виникла, і її одразу реалізували. Але в такому разі чого в Москві влаштували таку істерику — невже не знали, що все так безневинно? Адже навіть винуватця торжества не пожаліли, не кажучи вже про його гостей, ледь не в маразмі запідозрених. Не слід недооцінювати Московську патріархію — особливо в тому, що стосується інформованості про події в Україні, у тому числі в її високих кабінетах. Раз так занервували — привід був. Тому й вихлюпнулися на шпальти й екрани російські підсвідомі страхи, пов’язані з українською церквою.
Певно, якби не цей обвал критики майбутнього собору в російських ЗМІ, не «антисоборні» акції та публікації в Україні, легенда про суто «підсумкову» й «привітальну» функцію собору видалася б цілком правдоподібною. Але російські експерти всерйоз узялися аналізувати статут УПЦ, «патріарший місіонер» Андрій Кураєв уважно перебрав список делегатів собору і не втримався від коментарів, Наталія Вітренко звернулася до священноначалія від імені «православних жінок», а Київський міськком КПУ надав приміщення для «альтернативного собору». Здається, в дію було приведено всі неофіційні сили, котрі лякають чи то нас, чи то одне одного майже неминучою автокефалією УПЦ. Офіційно патріарх Кирил звернувся до собору із закликом зміцнювати єдність російської церкви, тобто виявився так само неоригінальним, як і учасники передсоборної істерії.
Цікаво, хто перший прохопився про те, що цей собор загрожує автокефалією? Сталося це через недогляд чи через «двомисліє»? У Росії чи в Україні? Чому це припущення виникло — раптом, без видимих для того підстав? Адже всім відома і поміркованість митрополита Володимира, і позиція впливових південно-східних архієреїв. Жодна з поправок до статуту, які були запропоновані в порядку денному і які нібито спричинили скандал на Архієрейському соборі, не була настільки суттєвою, щоб справити ефект вибуху бомби. Отже, не поправки самі по собі налякали московське начальство і змусили його задіяти всі свої сили в Україні? Воно могло так занервувати тільки в одному випадку — якщо справді відчуло, що українська земля втікає з-під ніг.
Що ж, не тільки церковне начальство останнім часом може відчувати щось подібне. У нагальності собору, його обіцяної сенсаційності може бути й цілком політичне підгрунтя. Воно вкладає церковні події в одну площину зі спільними навчаннями з НАТО та активізацією роботи над угодою про зону вільної торгівлі з ЄС. Її причина — ускладнення взаємовідносин нинішньої української влади з Росією. Очевидно, українська влада взяла паузу в заграванні з Росією і з усім російським. Це допомогло їм дістати підтримку на виборах і втратило актуальність після перемоги. Коли правда те, що Віктор Ющенко хотів бачити в Україні помісну церкву з суто романтичних міркувань, то правда й те, що прагматики (а саме так позиціонує і, мабуть, хоче думати про себе нинішня влада) не можуть не розуміти цінності власної церкви у власній країні. Не побачити того, що російський вплив поширюється по Україні церковними каналами й інспірується Московською патріархією, може тільки сліпий. І вже, звісно, не людина, котра свого часу сама цим користувалася. Чи потрібен їй цей вплив, який став небезпечним для її влади, тепер?
Хоч як це смішно, самоврядна (а краще зовсім автокефальна) церква завжди буде в інтересах української верхівки, хоч під якими гаслами вона прийшла б до влади. Зі своїм главою церкви завжди домовитися простіше, ніж з главою церкви сусідньої країни, котрий виконує політичне замовлення влади сусідньої країни.
З цього погляду не повинно дивувати те, що основну частину звернення собору займав перелік усього, що церква хотіла б одержати від української влади — від майна до доступу до шкіл і армії. Та й звання Героя України митрополит Володимир, з оглядкою на нинішні зовнішньополітичні тенденції, навряд чи отримав тільки за те, що підтвердив свою єдність з Російською православною церквою. Радше, партнери ведуть переговори і
роблять один одному аванси.
Якщо собор справді мав такий політичний підтекст, то це вагомий привід задуматися — не стільки керівництву РФ, скільки керівництву Московської патріархії. Адже УПЦ — це не просто частина РПЦ. Це та її частина, яка легітимізує її високі домагання. Без УПЦ РПЦ — далеко не найбільша православна церква. Київ для РПЦ — це древність хрещення і легендарне апостольське благословення. Це серце «Святої Русі» — улюбленого геополітичного міфу патріарха Кирила. Він і його кремлівські партнери повинні зрозуміти: те, на що забракло ділової кмітливості й рішучості в «романтика помісності» Віктора Ющенка, цілком може стати реальністю в руках нинішніх «прагматиків». Свій перший досвід — спробу поставити питання руба прямо на Помісному соборі — вони можуть розглядати як перший млинець. Команда нинішнього президента взагалі вирізняється любов’ю до простих рішень. Але вони зрозуміють, що в церкві так не можна. Вони навчаться.
Якщо за сміливістю передсоборних рішень справді стоять гарантії української влади, хтось міг відчути себе розчарованим тим, що радикальних рішень не було ухвалено. Але це так тільки на перший, і дуже поверховий, погляд. Найголовніше, що було зроблено, — саме скликання собору. Це, можливо, і був для когось реальний привід запанікувати. Те, що було зроблено двадцять років тому для збереження України в орбіті РПЦ — номінальна церковна структура з погано прописаним «правом широкої автономії», — дедалі більше стає для України реальністю. Собор УПЦ не потребував скандальних рішень — він сам по собі досить показовий: рішення про Помісний собор було ухвалено без будь-яких санкцій та дозволів, за «внутрішньою потребою церкви». Скликанням собору УПЦ де-факто підтвердила свій статус самоврядної помісної церкви. Який досі був хіба що фігурою мови в розмовах патріарха Кирила з президентом Ющенком. Хто хоче, може заспокоювати себе ритуальною фразою про непорушну «канонічну єдність». Доти, доки ця єдність не заважає, вона залишатиметься «оптимальною на даний момент».
Власне, революційних рішень і не слід було очікувати від цього собору. Здається, давно й добре відомо, що митрополит Володимир — не прихильник революційних кроків. Розкол — досить сильна травма, щоб усе життя дмухати на воду. Хоч би які ідеї — автокефалії, українізації чи, навпаки, повернення у статус екзархату РПЦ — з’являлися в церкві, він не форсував втілення будь-якої з них у життя. Часто викликаючи критику з обох сторін. Однак ця позиція дозволяє церкві дійти поступово певних висновків, певної самосвідомості, у природний спосіб вирости в помісність. Якщо незалежність держави може відбутися в результаті переговорів кількох осіб, то церкви не творяться вольовим рішенням земних владик. Приклад того — УПЦ КП, цілком «національна», яка так досі й не стала власне помісною церквою для українських православних. Можливо, революційний шлях до Української помісної церкви патріарха Філарета та еволюційний шлях митрополита Володимира колись перетнуться. Наразі ж вдовольнимося тим, що ці два шляхи більше не нагадують паралельні прямі в Евклідовому просторі.