Львів. Домініканський собор. Страсний тиждень, 15 квітня. У храмі сьогодні багато людей, більше, ніж зазвичай ввечері. Шморгають, човгають, вимикають телефони, роззираються довкола. Стає тісніше. Сонце поволі сповзає по стінах. Впало. Усі у напівтемряві, серед тьмяних електричних канделябрів. Трохи вище, над головами проектують фото з фільму «Страсті Христові».

Усе в очікуванні. Хтось хреститься, хтось молиться, хтось вибіг з телефоном на двір, хтось завмер і, схоже, не дихає… Ще тісніше, очі дивляться вгору, шукаючи простору там, серед барокових колонад і нервових знерухомлених скульптур. Пискнула перша нота – щоб хор налаштувався. Сьогодні щорічний виступ місцевого хору «Soli Deo» під час Страсного тижня.

Ближче до неба, під куполом – симфонічний оркестр. Ближче до вівтаря – голоси «Soli Deo», ближче до Бога. Їхнє чорне вбрання теж губиться у темряві, що зараз одна на всіх. Видимі тільки їхні голоси, їхні ковтки повітря. Між хоровими співами, між уривчастими, ніби нагайка, ритмами отець читає Святе Письмо, переказує останні дні Ісуса Христа в Єрусалимі, вдихає у передання відчуття реальності, присутності. А хор усе ще співає, додає емоційності завмерлій атмосфері храму.

Тут немає місця усталеним звичаям, тут немає місця сліпій вірі та бездумному консерваторству. У такі моменти віра оживає, віра народжується – у моменти чистоти і спокою, миру і довіри.

Поруч стоять дві дівчини: високі шпильки, вузькі джинси, накладні вії, нігті і все інше, що можна накласти. Одна жує жуйку, інша – заплакала…

Перед входом і виходом у храм, у Царство Боже читаємо: Soli Deo honor et gloria - Єдиному Богові честь і хвала.

Прочинилися двері, війнуло холодом і темрява ще більше згусла. До храму вбігла маленька дівчинка, шукаючи: «Мамо! Мамо!». Люди обернулися і усміхнулися. Вона не одна. Тут її знайшла мати.