Соратники Юлії Тимошенко в Полтаві позбавили місцевих греко–католиків навіть надії на землю для своєї церкви
Свою діяльність у Полтаві релігійна громада храму Пресвятої Трійці Української греко–католицької церкви починала зі служби отця Юрія Кролевського, котрий приїздив до обласного центру з віддаленого майже на сотню кілометрів селища, та ще й у «позиченому» на годину–півтори приміщенні... Сьогодні для полтавських греко–католиків храмом є облаштований власними руками колишній сарайчик–«побутівка» площею 25 «квадратів», де затісно навіть половині прихожан. Про виділення землі для будівництва повноцінного храму вперше попросили міську владу ще навесні 2005 року. Й одразу одержали відкоша від тодішніх очільників мерії. Однак ті принаймні не водили нікого за ніс, не обнадіювали й не змушували марно витрачати час, нерви та кошти. Пізніше, вже за нової «демократичної» БЮТівської мерії, для місцевої громади УГКЦ почалися ходіння по колах справжнісінького пекла...
Чи є у Полтаві гетто для братів–християн?
Зі сподіваннями на зміни у владних кабінетах після «революційних» подій полтавські греко–католики в лютому 2007 року знову звернулися до мерії із «земельним» проханням. Причому плани в них були тоді майже наполеонівські, адже мали намір між двома «спальними» мікрорайонами збудувати не лише храм — комплекс споруд із сиротинцем, їдальнею для малозабезпечених і домом милосердя. Існував навіть проект, на реалізацію якого в міста «просили» один гектар забур’яненої землі. Однак і в БЮТівській мерії його швидко «зарубали», зіславшись на те, що, згідно з «діючими нормативами, розміщення монастирського храмового комплексу рекомендовано в приміській зоні». Зрештою, такий комплекс звели в іншому місті України.
— Ще після першої відмови нинішньої мерії ми пішли до міського голови Андрія Матковського, — каже о. Юрій Кролевський. — Тоді я особисто запитав його, чи дає він нам слово мера, що землю для нашого храму в Полтаві все ж виділять, аби ми не витрачали даремно час і гроші на нові проекти. Пан голова запевнив, що його слово з цього приводу тверде, треба тільки зменшити площу ділянки і підшукати інше місце для церкви, бо там же, де ми пропонуємо, мовляв, живуть православні... Моя відповідь меру була такою: «У Полтаві ж немає гетто для греко–католиків. А оскільки наша громада УГКЦ одна–єдина на все місто, то як нам розминутися з представниками інших конфесій?»
«Охоронна грамота», що стала фільчиною...
За пропозицією чиновників «пошукати щось іще», самі парафіяни знайшли на околиці міста ділянку, розташовану між вулицями Селянською і Великою. Йшлося про невеликий занедбаний сквер неподалік кінцевої зупинки тролейбуса. Із майже 40 соток цієї зеленої зони, значну частину якої займали старезні та повалені вітром дерева (невдовзі їх узагалі спиляли), 19 соток пропонувалося виділити під забудову. З одного боку сквер «упирається» в «розливайку», а з іншого — в територію дитсадка. У міськвиконкомі спершу дали добро громаді й порадили мерщій готувати ескізну пропозицію, з якою «принципово погодилася» й архітектурно–містобудівна рада Полтави.
До речі, за виготовлення того ескізу громада заплатила тоді сім тисяч гривень. А через місяць очолювана першим заступником міського голови комісія погодила й акт вибору ділянки з відповідним креслярським додатком. Цю «охоронну грамоту» 13 (!) підписами скріпили керівники мерії та її дозвільні й контролюючі служби, а також чотири депутатські комісії міськради.
Однак подальше «проходження» документів у міськвиконкомі зупиняють спочатку нібито у зв’язку зі змінами до «профільних» законів, а потім вирішують винести питання про... доцільність уже погодженого будівництва храму на громадські слухання та розгляд іще якоїсь депутатської «спецкомісії». При цьому наймають ще й завжди безпрограшну для підтвердження мерської правоти соціологічну службу, якій належить опитати мешканців прилеглих вулиць, чи вони не проти сусідства з церквою греко–католиків. Наскільки коректними і моральними є подібні опитування, коли визначати долю майбутнього храму однієї конфесії пропонують представникам інших? Зрештою, чому, скажімо, не питали про доцільність сусідства з майбутньою синагогою мешканців сусідніх вулиць, коли кілька років тому та ж Полтавська міськрада виділила єврейській громаді міста землю для спорудження культової споруди?
Брудна «соціологія» й агітатори в рясах
— Коли під час наступної зустрічі з мером я запитав його про це, пан Матковський аж розлютився, — пригадує священик Юрій Кролевський. — Але терпіти таку наругу над релігійними почуттями громади, нашою вірою — зрештою, над здоровим глуздом було вже несила. Хоча раніше, коли мене запросили на засідання тієї «особливої» комісії й повідомили, що, згідно з їхнім соцопитуванням, лише 25 відсотків мешканців Селянської та Великої висловилися за будівництво нашого храму, тому воно неможливе, я бачив, як більшість присутніх депутатів опускала очі й відвертала погляди, бо їх пік сором.
Про те, хто насправді замовляв музику згаданого «волевиявлення», розповідає голова громади храму Пресвятої Трійці Євген Хайлов: «Саме тоді, коли в мерії вирішувалося наше земельне питання, до нас почали приходити знайомі підприємці, активісти громадського життя. Вони розповідали про візити до їхніх офісів священиків УПЦ Московського патріархату, котрі особисто закликали їх виводити людей на акції протесту проти будівництва в місті храму УГКЦ, організовувати збір підписів. Мовляв, наша церква для Полтави «чужа», вона суто «західняцька», войовничо налаштована до православ’я... Мені, вихідцеві з Дніпропетровщини, повірте, є що відповісти на подібні закиди. Та ми не уподібнювалися таким агітаторам у рясах і, навпаки, намагалися навести мости християнського порозуміння».
— Коли торік трапилася нагода влаштувати у Полтаві виставку вишитих ікон відомого священика Дмитра Блажієвського, ми хотіли, щоб із нею ознайомилися якомога більше земляків, — продовжує пан Євген. — Тож заздалегідь домовилися з адміністрацією найпрестижнішої в місті Галереї мистецтв, виготовили кольорові запрошення. Одне з них наші представники повезли архієпископу Полтавському і Миргородському УПЦ Московського патріархату Філіпу. Однак він тоді сказав їм, що не хоче «займатися рекламою греко–католиків». Хоча про них там не згадувалося жодним словом. Зате наслідки того візиту ми відчули вже за лічені хвилини, коли з Галереї мистецтв, підпорядкованої міськвиконкому, зателефонували з вибаченнями: мовляв, не можемо прийняти виставку, бо на цей день запланували інший захід... Тільки після звернення до керівництва облдержадміністрації нам надали невелику залу в обласній бібліотеці.
Слово, що сіє розбрат
Апогеєм «війни» з полтавськими греко–католиками стала опублікована торік у березні в газеті міськради розлога стаття під заголовком «Будівництво храму Української греко–католицької церкви у Полтаві — виклик українському православ’ю». Свій підпис під нею поставив добре відомий полтавцям депутат міськради «від комуністів», винятково «русскоязичний» українофоб, колишній армійський політпрацівник, який неодноразово в тій же газеті на догоду керівництву мерії «мочив» Івана Мазепу, Симона Петлюру та інших українських героїв.
Відверто погромницька стаття містила всі ознаки забороненого чинним законодавством розпалювання релігійної ворожнечі. Адже церква, що має в Україні мільйони вірян, у тому брудному опусі названа «уніатською», такою, що є «троянським конем», способом переходу від православ’я до католицизму римського обряду», інструментом «поголовного окатоличування українського народу за рахунок будівництва в центральних і східних регіонах України католицьких церков» тощо. При цьому «знаковий» для УГКЦ митрополит Андрей Шептицький у хворобливій уяві автора пасквілю постає «слугою» Гітлера і Сталіна...
Наголосимо: у статті йшлося не про якісь загальні історико–світоглядні суперечки — безпосереднім приводом для її написання названо саме «звернення в Полтавську міську раду» настоятеля згаданої парафії УГКЦ стосовно виділення земельної ділянки для спорудження храму на вулиці Селянській, 2–а. Як з’ясувалося, «патронував» появу цієї огидної публікації в газеті міської ради сам мер. Адже в розмові із членами громади УГКЦ тодішній редактор газети повідомив їм про те, що він був проти публікації статті, яка сіяла розбрат між полтавцями, тож надрукували її тільки за особистим наполяганням міського голови. До речі, невдовзі після того, як у газеті з’явилася відповідь на неї отця Юрія, редактора звільнили з посади...
«Краще на храм дивитися, ніж на п’яниць під вікнами»
Чи справді звичайні полтавці «не сприймають» земляків греко–католицької конфесії й не хочуть, щоб в останніх з’явився невеликий храм? Щоб відповісти на подібні запитання, власкор «УМ» влаштував своє «опитування» мешканців згаданих вулиць. «Так, колись приходили, питали, чи не проти я тієї церковної стройки, — каже пенсіонерка з вулиці Великої. — Я сказала, що мені все одно, хай краще церква там буде, ніж оце бухарики в тому палісаднику тиняються. А зять, знаю, записався проти, бо йому ж ті, хто питав, сказали, що то буде церква якась «не наша». Рішуче «ні» храму висловила тільки одна співбесідниця — молода жінка з вулиці Селянської, котра підійшла до нас із малолітньою донькою. «Церква там і даром нє нужна! — відрізала вона. — Навіщо викорчовувати парк? А до церков звідси й так недалеко — і біля інституту зв’язку є, й у сусідніх Яківцях». Про те, що в Полтаві та довколишніх селах узагалі немає жодного греко–католицького храму, жінка, звісно, не знала. Як і про те, що «викорчовувати» сквер ніхто не збирався, бо ж, згідно з ескізним проектом, територія храму «претендувала» тільки на половину скверу.
— В оцьому домі на п’ять квартир я прожила вже більше сорока років, — каже пенсіонерка, колишня працівниця «Полтавахолоду» Галина Губаренко. — Та не пам’ятаю, щоб мене чи сусідів питали про ту церкву. Я не проти її будівництва. Краще ж на храм Божий дивитися, ніж на оцих п’яниць під вікнами, які перетворюють на туалет уже не тільки сквер, а й наш двір. Коли темно, там узагалі страшно ходити. Як і жити в нашому домі, де постійно «вибиває» світло, а дах лагодили ще за царя Панька.
«Молитва» завдовжки шість кілометрів
Як бачимо, пересічних полтавців із цієї забутої владою околиці хвилюють, в основному, приземленіші проблеми. Переважно ті, до вирішення яких мали б докласти рук можновладці. Однак у них, здається, не тільки передні кінцівки зайняті війною з «неугодними» греко–католиками. Останні ж у відповідь на таке свавілля змушені стукати в усі двері. Не дісталися ще, здається, тільки до брами Всевишнього... Бо ж улітку під час зустрічі предстоятеля УГКЦ Блаженнійшого Любомира Гузара з Юлією Тимошенко архієпископ серед інших проблем порушив і ту, що стосувалася виділення землі для полтавського храму.
— Як розповідали потім помічники Блаженнійшого, Юлія Володимирівна тоді намагалася показати, наскільки серйозно перейнялася нашими клопотами, й одразу попросила з’єднати її з мером Матковським, — каже о. Юрій. — Той був заскочений такою увагою і дещо розгубився, однак пообіцяв Прем’єрці неодмінно посприяти вирішенню проблеми, тільки, мовляв, не хоче вести переговори з цим «незговірливим» полтавським священиком, тобто зі мною. Але то були обіцянки–цяцянки...
Щоб не поглиблювати конфлікту, полтавські греко–католики вдовольнили навіть ту, м’яко кажучи, дивну забаганку мера. Тож на останню зустріч із керівництвом міста, що відбулася кілька місяців тому, пішов уже інший священик — отець Роман. Разом із головою громади Євгеном Хайловим і дияконом Володимиром. Прийняв їх секретар міськради, найближчий соратник міського голови Олександр Козуб. І одразу приголомшив «новиною»: на вулиці Селянській храму не буде за жодних обставин. А перед цим чиновники з міськвиконкому поки що напівофіційно запропонували оглянути іншу ділянку, фактично у передмісті, серед новозбудованого котеджного селища Яр...
Однак місце те — за три кілометри від найближчої зупинки громадського транспорту. Тож членам громади довелося б щоразу долати шестикілометрівку (по 3 км туди і назад) пішки та ще вистоювати службу Божу. Для тих, хто має поважний вік і хвороби, така ноша практично не підйомна. То хіба можна прийняти таку, з дозволу сказати, «пропозицію»? «Коли я нагадав секретарю міськради, що мерія фактично відібрала в нас уже погоджену всіма інстанціями земельну ділянку на вулиці Селянській, пан Олександр сказав, що йому не подобається мій тон, і вигнав нас із дияконом Володимиром із кабінету, — пригадує Євген Хайлов. — Залишився тільки отець Роман, але з ним розмова була короткою та безпредметною: мовляв, не подобається пропонована ділянка в Яру — шукайте іншу...»
Однак тепер уже нічого «шукати» і просити у мера Матковського та його БЮТівської команди полтавські греко–католики не збираються. Не лише тому, що після чергових обіцянок міської влади не хочуть пускати за вітром гроші на нові проекти. «Ми вже впевнилися: доки у Полтаві при владі Матковський і компанія, землі для храму нам тут не бачити, — констатує о. Юрій Кролевський. — Та, знаєте, Українська греко–католицька церква пережила вже стільки, що ніяка «матковщина» її не зупинить. Церква ж бо — то не тільки будівлі, насамперед — люди. І в Полтаві наш храм усе одно буде».
На поклін — тільки до московського патріарха
— Дивує інше, — продовжує отець Юрій. — Коли одновірці на Західній Україні дізнаються про наші полтавські ходіння по муках, вони не можуть повірити в те, що такі капості греко–католикам робить БЮТівська влада міста. Бо ж там, у західних областях, Юлія Тимошенко та її соратники — «католики», ревніші за Папу Римського... Та нас уже не обдуриш. Хоча б тому, що маємо з чим порівнювати ті облудні БЮТівські «благодіяння». Ще під час моєї служби священиком у Біликах тамтешній голова сільради просто не захотів підписувати рішення сесії про виділення громаді земельної ділянки. А наші скарги на знахабнілого містечкового «князька» всюди «відфутболювали». Врешті–решт написали Прем’єр–міністру (ним був тоді Віктор Ющенко) і, чесно кажучи, навіть не сподівалися на відповідь. Тож були вражені, коли невдовзі в село приїхали двоє представників Кабміну і нагадали голові сільради про необхідність виконувати закон. Тоді він швидко все підписав...
Зрештою, про справжні «пріоритети» сьогоднішніх біло–сердечних «батьків» Полтави чи не найпромовистіше влітку говорили бігборди із зображеннями патріарха Московського Кирила. А коли патріарх заїхав до Криму, там, одержуючи від нього «благословення», активно позував для фотокамер і мер Полтави Андрій Матковський. Невдовзі його світлини з Кирилом та розповідями про «вікопомну» зустріч широко «розпіарили» у полтавській пресі...
Василь НЕЇЖМАК
