Чому в Ужоцьку церкву на Закарпатті, внесену до списку ЮНЕСКО, але – підзвітну УПЦ МП, не пускають туристів?
Чому в Ужоцьку церкву на Закарпатті, внесену до списку ЮНЕСКО, але – підзвітну УПЦ МП, не пускають туристів?
Ця дерев’яна церква відома тим, що занесена до списку ЮНЕСКО. Вона унікальна своєю бойківською архітектурною формою, відома загалу зі світлин та картин класиків (зокрема, Бокшай малював її кілька разів), про неї чимало написали дослідники. Зустрівши десь ці описи, ви одразу ж захочете цю церкву побачити і якось ви таки виберетеся в поїздку в село Ужок на Великоберезнянщині.
Зазвичай у будь-яку стару дерев'яну сільську церкву в нас можна потрапити: десь – просто приїхати, знайти в селі пароха чи паламаря, попросити відкрити і зайти, в інших селах на дверях є телефони священника чи доглядальниці церкви, дзвоніть — вам відкриють, якщо навіть наперед не домовлялися.
Але все це – не про Ужок. Тут вас не те що в церкву не пустять, а навіть на її територію. Це ми відчули, приїхавши до Ужка минулого тижня з метою зробити репортаж про унікальний храм. Так щодня трапляється і з гідами, які везуть в Ужок туристів з цілої країни та з-за кордону, і так через відверто необдумані дії представників місцевої громади люди не можуть долучитися і до благодаті, й до історії
Два роки тому ми заїжджали до Ужоцької церкви, коли були на Великоберезнянщині у відрядженні, — до храму можна було підійти, роздивитися його з подвір'я, пофотографувати. Тоді якраз подвір'я біля церкви виклали кольоровою сучасною тротуарною плиткою, ми ще подивувалися, як громада змогла це зробити, бо це ж очевидне порушення охоронної зони пам'ятки зі списку ЮНЕСКО. Ну, але дивуватися тут марно, бо в держави, як правило, на такі пам'ятки вічно нема ні грошей, ані часу, тому коли громаді хочеться облагородити територію, вона робить це за свої кошти і за своїм планом, не зважаючи на усі “можна” чи “зась”.
Але коли випала нагода поїхати в Ужок знову, я таки спробувала туди потрапити. Ми поїхали в село з головою Великоберезнянської райради. Ярославу Шукалю також відома ситуація, він ділиться з нами планом, – як зробити, аби до храму був доступ. Дорогою розповідає про комісію у складі керівників профільних департаментів ОДА, очільників району, яка буквально днем раніше поцілувала тут колодки, бо їм церкву не відкрили.
- Наскільки мені відомо, громада закріпила храм і передала ключі голові церковної “десятки“, чоловік працює вахтово, тому часто ключі – в його жінки. Саме вона, як правило, відмовляє відвідувачам, все одно, хто це — турист, паломник чи голова комісії з департаменту культури Закарпатської ОДА. Бо мовляв, церква — не музей, тому офіційно приходити можна тільки на православні свята й у неділю. А в інші дні нема спеціальної людини, яка би витрачала свій час на те, аби відкрити храм на бажання заїжджого. Відтак ми плануємо запропонувати громаді найняти таку людину, неодноразово чули, що туристи, які хочуть відвідувати церкву, згодні платити за вхід кошти — оператори, що обслуговують, наприклад, австрійські групи, кажуть про ціну в 2 євро. Ці кошти від туризму громада зможе використовувати на ремонт храму, утримання території, – ділиться ідеєю очільник Великоберезнянської райради.
Однак його ентузіазм швидко закінчується — власне, одразу по приїзді в Ужок. Місцевий житель, який на прохання голови пішов до ключниці, аби та відкрила храм, передзвонює і ніяково каже, що тільки-но посварився з односельчанкою. Чуємо: “Церкву вам Майря не відкриє, бо в неї сіно!”
Та оскільки ми вже приїхали, зупиняємося біля храму і йдемо на пагорб, де він стоїть. Виявляється, що підійти до церкви також не можна. Нонсенс, але колодка висить просто на хвіртці. Обходимо пагорб з боку кладовища — там другий вхід на церковне подвір’я, та він теж на колодці. Вражені, фотографуємо цей “режимний об'єкт” через залізний паркан.
Відтак, вирушаємо з колегою шукати цю пані Марію в село.
Оминаючи церкву, бачимо похилений при дорозі вказівник “Михайлівська церква, Ужок” – він от-от упаде. Чи громада, котра так турбується про храм, або ж сільські управлінці цього не бачать?
Дорогою зустрічаємо голову села Михайла Лешка. Як тільки чиновник чує, що ми журналісти і збираємося писати про проблемну ситуацію довкола церкви, відмахується і просить навіть не підходити до нього з цим питанням.
- Зрозумійте позицію громади: це церква діюча, але у них нема такого чоловіка, котрий відкривав би храм на вимогу туристів. Тому я усім, хто до мене звертається з проханням потрапити до храму, котрий є на території нашого села, але належить не нам, а релігійній громаді, доношу, що в храм можна потрапити — він відкритий у неділю та в дні православних свят, коли є служба Божа. Під це підлаштувався, до речі, оператор із Будапешта: вони приходять в Ужок на 8 ранку кожної неділі і йдуть собі дивитися церкву, а тоді вже — є решта програми в селі, з купелями та виїздом на перевал, де є поховання угорців. Також завжди наголошую туристам, що до церкви треба заходити у відповідному одязі, жінкам, наприклад, з покритими головами, слідкувати за поведінкою в храмі, не палити — цього вимагає громада – і треба дотримуватися тих правил, — каже голова села.
Оскільки ми цих правил дотриматися готові, просимо показати, де в селі живе та жінка, яка має ключі. Сільський голова віднікується, мовляв, я би вам не радив іти до неї. На моє питання, чому, чую: “Бо Майря скаже “ніт!”
Вдома пані Марії не виявилося, вона, каже сусід, неподалік від хати горне сіно. Чоловік показує, де це, йдемо туди. Жінка, очевидно, вже в курсі про нас, бо в міру нашого наближення, підходить, войовничо спершись на рогач. Підійшовши на відстань руки, вітаюсь і прошу: пані Маріє, мовляв, ми журналісти, хочемо написати про Ужоцьку церкву, приїхали здалеку, чи не могли б ви відкрити храм? Жінка, так само дивлячись з-під лоба, замість “добрий день” каже: “Я нічого не знаю”, – і йде повз нас униз. Йду за нею, ще раз пояснюючи – хто ми і чому прийшли. Жінка на це просто починає тікати в кущі, дорогою нервово кудись телефонувати, обертаючись до мене, кілька разів погрожує викликати поліцію, зрештою, переходить на крик та образи, і зникає в кущах за копицею сіна.
Ну, але я також розумію, що не може ж одна Майря перешкоджати усім, хто хоче потрапити в Ужоцьку церкву: туристам, паломникам, чиновникам та історикам. Можливо, то в громаді, за мовчазною згодою пароха і, відповідно, єпархії, такому ставленню до гостей потурають? Тоді треба зрозуміти, чому. Відтак, приїхавши з Ужка додому, вирішила поговорити з тими, кого стосується ситуація довкола Ужоцької церкви.
Виявляється, ця ситуація з доступом до Ужоцької церкви зайшла в тупик близько року тому. Ігор Губіліт, директор туроператора “Відвідай” ще в листопаді 2018 року писав із цього приводу запити до Закарпатської ОДА, Ужоцької сільради, Мукачівської православної єпархії та навіть до Мінкультури. Усі відомства надали відписки, але проблема не вирішилася, навпаки, – дійшло до того, що навіть у неділю туристів, які зайшли в церкву поставити свічки, можуть насварити й виставити за двері.
- Так, як нині є в Ужку, в цивілізованій країні бути не може, ми ж говоримо про розвиток туризму в регіоні та об'єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Мушу вам сказати, що це єдиний храм на Закарпатті, до якого нині немає доступу туристам. Ми маємо постійні тури Закарпатськими дерев'яними церквами — і всюди доступ є, навіть на цій же Березнянщині в селах Кострино, Сухий, храми в яких – також під юрисдикцією Московського патріархату, – каже Ігор Губіліт.
Він пропонує подзвонити гідам, які постійно водять ці тури храмами.
Телефоную гіду пані Марині (вона – переселенка з ОРДЛО, відтак, просить не називати її прізвища), яка розказує свою прикру “робочу” історію, пов’язану з Ужком.
- Я воджу групи закарпатськими церквами кілька років, і знаю, що в Ужоцьку церкву можна потрапити в неділю. Нещодавно з туристами приїхали в Свято-Михайлівський храм, там якраз почалася служба, я розповіла їм про історію храму, про ЮНЕСКО, про вінець бойківської архітектури, вони пішли всередину – помолитися й поставити свічки. Я ж залишилася внизу: маю специфічний вигляд, завжди одягаюся на екскурсії у вишиванку, чіпляю віночка чи чільце, відтак, аби не дратувати місцевих, не пішла з туристами всередину. Через якийсь час чую з храму крики. Виявилося, що жінка з місцевої громади почала від туристів вимагати гроші, власне, я почула, підійшовши на крик, наступне: “Де ваша каса? Гроші давайте, вам тут що, музей?!”, “О, каса прийшла (це як мене побачила), ви тут шастаєте щодня, гроші заробляєте, і нам давай щось!”
Я забрала туристів, вибачилася перед ними. Мені було прикро, бо в групі були люди із Одеси, центральної та східної України, власне, усі вони – також прихожани православних храмів УПЦ МП. Вони були шоковані, жінка з Харкова сказала: “Навіть у нас такого нема!”
Гід Любомир Воробій також регулярно возить групи дерев'яними церквами Закарпаття.
- Ця церква — перший об'єкт на нашому маршруті, після того, як ми переїжджаємо Ужоцький перевал. Більше року вже ми не маємо змоги потрапити до храму, хоча раніше старий ключник завжди церкву відкривав на попереднє прохання. Також донедавна не було замків на хвіртках, ми могли підійти до храму, оглянути його знадвору. Остання моя екскурсія на подвір'ї Ужоцької церкви була 30 березня. Ми обійшли церкву з боку цвинтаря, зайшли на подвір'я, я почав екскурсію. Маю вам сказати, що туристи у нас — освічені люди, які цікавляться історією, архітектурою, слухали із задоволенням. Отож, іде екскурсія, – і раптом до нас із криками підбігає якась жіночка, починає кричати на мене, перебиваючи, чого я завів сюди людей, у кого я питав дозволу, потім набрала по телефону чоловіка, передала мені слухавку — той також кричав у слухавку, в кого я питався дозволу зайти. Це є абсолютно ганебна річ! Я стояв, навколо мене 50 людей з цілої України, з-за кордону, США, навіть із Гонконгу, вони також стояли і все це слухали. Зрештою, ми просто звідти пішли. Більше я людей туди не заводив. Зараз ми максимум можемо вийти на дорозі біля церкви і показати, що он там на пагорбі є унікальна бойківська церква ХVIII століття.
У той же час у селі Кострині, неподалік, де також є старовинна дерев'яна церква, вона у вільному доступі, там ми спокійно заходимо на територію, монахи чемно відкривають храм, туристи відвідують його. Аналогічно – в селах Нижня Апша, Сокирниця, Крайниково, Данилово, де є унікальні храми мармароської готики. В угорських селах, де є старі реформатські церкви, також туристів чудово приймають. А на цьому храмі в Ужку єдине, що залишилося зробити — повісити напис: “Вхід заборонено!”, – каже Любомир Воробій.
У Закарпатській ОДА нас, утім, переконали, що такого надпису в Свято-Михайлівському храмі в Ужку не повісять, це — пам'ятка національного значення, надбання всього людства, відтак, громада повинна забезпечити доступ до пам'ятки.
- Ми два тижні тому були в Ужку — комісія з охорони культурної спадщини у складі керівництва профільних департаментів ОДА, голови Великоберезнянської РДА та райради, голова сільради Ужка. Ми були біля храму, до нас не долучився ніхто з громади, згодом сільський голова телефонував ключникам храму, але на наше прохання відчинити храм не відреагували, – каже Ілдико Молнар, начальник управління охорони культурної спадщини Закарпатської ОДА.
Чиновниця запевняє, що в ОДА ініціюватимуть найближчим часом наступну зустріч, адже громада вже довгий час не підписує з департаментом договір про охорону культурної спадщини, якою цей храм є, окрім того, що це — діюча церква.
- Право власності на церкву в Ужку має релігійна громада, а не сільрада, це було оформлено в 1991 році. Але громада має щодо цього храму не тільки права, а й обов'язки, а там — купа порушень з боку охорони культурної спадщини. Там, наприклад, дзвіниця була покрита бляхою, бо протікала — ми зараз маємо кошти на перекриття дзвіниці шинґлами (покрівельний матеріал із дерева, – ред.), але не можемо виділити їх на об'єкт, бо не підписаний договір із громадою. А тим часом дерево під бляхою гниє, тож пам'ятка псується і відповідальність за це – на власнику. Як мінімум, кримінальна відповідальність за невиконання нормативних актів, – акцентує Ілдико Молнар.
Денис Ман, директор департаменту економрозвитку Закарпатської ОДА, також наголосив на потребі діалогу.
- Церква в Ужку – унікальна пам'ятка під захистом ЮНЕСКО. У нас таких об'єктів лише два. Зрозуміло, що запит на її відвідування великий. Напевно, тут слід вести діалог із церковною громадою. Ми його, власне, і розпочали. Вкотре. Оскільки попередні діалоги результатів не дали (а представники ОДА вже зверталися як до місцевої громади, так і до єпархії, але безрезультатно), ми прийшли до села з пропозицією розглянути питання про інфраструктурні проекти навколо храму. У нас є програма підтримки сфери туризму, яка дозволяє облаштувати туристичні стоянки, є програма зі збереження культурної спадщини, завдяки якій можна реставрувати пам'ятки архітектури та ціла низка інших програм, – каже Денис Ман.
- Разом із тим, хочу наголосити, що доступ до туристичних об'єктів, тим паче до такого рівня пам'яток, повинен бути відкритим. Не заперечую, що власник може встановлювати правила відвідування, але обмежувати численні групи в доступі – зовсім нелогічно. Долучимо до обговорення представників єпархії разом із релігійною громадою, облаштуємо територію для туристичних автобусів, і я переконаний – вирішимо питання з доступністю до церкви, – запевняє чиновник.
Ну, й звісно, ми звернулися із запитом до Мукачівської православної єпархії з приводу церкви в Ужку, адже храм перебуває під їхньою юрисдикцією. Спитали, чи відома єпархії прикра ситуація довкола храму, чи збираються і як саме будуть її вирішувати.
- Парадокс ситуації з наданням виокремленого статусу цьому храму полягає в тому, що храм de jure, і як наслідок – de facto у 2013 році за поданням управління охорони культурної спадщини Закарпатської ОДА включили в перелік ЮНЕСКО без будь-яких консультацій та без згоди громади села і Управління Мукачівської Православної єпархії, – пояснив у відповіді на запит Укрінформу голова інформаційного відділу Мукачівської Православної єпархії протоієрей Олександр Монич. – З цього часу й почалося двояке розуміння ситуації державою, пілігримами, туроператорами — з одного боку та громадою – з іншого. Пікантності ситуації додає ще й той факт, що, наскільки нам відомо, від часу включення храму у всесвітню сім’ю спадщини ЮНЕСКО всі без винятку кошти, які виділялися та виділяються на ремонтно-реставраційні роботи храму, громада не бачила. Тут, думаємо, є питання не стільки до нас, як до інших інстанцій! Всі поточні, реставраційно-ремонтні роботи станом на 23 липня 2019 року громада села робила своїм коштом.
Олександр Монич
По-третє, щодо того – безпосередньо «впускають» чи «не впускають» у храм. Ми чудово розуміємо, наскільки важливим є цей храм загалом для світу, Європи, України та Закарпаття зокрема. Його існування не можливо переоцінити в мультикультурній та поліконфесійній Україні. Відмітимо найголовніше: церква в Ужку є не законсервована та музеєфікована споруда, а діючий храм, у якому постійно священнослужителями звершуються статутні богослужіння та всі необхідні для потреб людей таїнства Церкви Христової. Тому, відвідування храму логічно є обмеженим і залежним від відповідного графіку. Це є прерогативою будь-якого храму, а тим більше – такого статусного.
Власне, чому будь-коли «не впускають» у храм? Причин цьому є кілька. Перша, як ми вже відмітили, храм є діючим, а тому приходити до нього потрібно тоді, коли в ньому звершується відповідне богослужіння за графіком. Друга причина полягає в тому, що на Великоберезнянщині (особливо гора Полонина) часто-густо збираються представники різноманітних язичницьких та антихристиянських культів, які неодноразово «навідувалися» до святині з пляшками спиртних напоїв, відповідно погрозами, ба навіть з тваринами (собаками). Третя причина є похідною від другої: громада села береже святиню від таких «вірян», тому й з осторогою ставиться до свого Неба на землі. Погодьтеся, їх можна зрозуміти, – каже Олександр Монич.
- Щодо вимагання грошей за «вхід» до храму, то такі випадки нам не відомі, й відповідно жодними письмовими повідомленнями про це ми не володіємо. Те саме стосується і вашого повідомлення про «виганяння із храму під час служби Божої». Думаємо, що таке, без особливих на те причин, віряни вчинити не могли і не мали на це права.
Враховуючи наведене вище, декларуємо, що Управління Мукачівської Православної єпархії готове до будь-якого конструктивного діалогу зі всіма без винятку інстанціями, які будуть піклуватися та відповідно дбати про святиню. Разом із тим відмітимо, і повторимося, що храм не є музеєм. Щодо вільного відвідування храму, то ми вважаємо, що воно, безапеляційно, повинно бути контрольованим та дозованим. Участь у цьому контролі має брати і департамент культурної спадщини ОДА, і Мукачівська єпархія, і релігійна громада села. Знову ж таки — мова йде про пам’ятку архітектурної спадщини, яка системно повинна знаходитися в стані консервації.
Тому з метою уникнення подальших конфліктних та неприємних ситуацій в цьому тематичному ключі закликаємо всіх туроператорів, бажаючих паломників та туристів заздалегідь повідомляти про свої наміри відвідин святині всі вище наведені інстанції, на відповідному балансі яких є храм святого Архістратига Божого Михайла, – відповіли у Мукачівській православній єпархії.
* * *
Ось таку ми отримали відповідь із Мукачівської православної єпархії — однозначну (церква — не музей) і в той же час, таку, що викликає багато питань (особливо в аргументах про «захист храму від людей»). Виглядає так, що єпархія захищає — що, в принципі, логічно — підзвітну релігійну громаду, намагаючись виправдати рішення останньої. Знову ж таки, не зрозуміло – чому.
Єдине, що справді радує у відповіді з єпархії — це задекларована готовність до діалогу. Ми ж можемо пообіцяти, що Укрінформ обов'язково висвітлить цей діалог, якщо він таки відбудеться.
Насамкінець, телефоную відомому досліднику закарпатських дерев'яних церков, авторитетові в цій царині, мистецтвознавцю Михайлові Сирохману. Звісно, він у курсі щодо ситуації довкола Ужоцької церкви. На питання – як, на його думку, вирішити цю ситуацію з доступом до церкви, – Сирохман каже: Однозначно, обласна влада повинна прийняти рішення, місцева — забезпечити його виконання.
- Звісно, церква, особливо Московського патріархату, – це держава в державі, це вносить свої нюанси, а до того ж, коли ще й влада не виконує своїх функцій із захисту пам'яток, — маємо отакі ситуації. Ну але, зрештою, у нашій державі є закони, які мусить виконувати навіть церква. Очевидно, що треба шукати можливості за допомогою діалогу, чи інші способи – як забезпечити виконання закону. Ця церква в Ужку — надбання народу і всього людства, і до неї повинен бути доступ, а забезпечити його має влада та церковна громада. Все, крапка. Усе інше — порушення закону, яке регламентується відповідними санкціями, – каже Михайло Сирохман.
- А ви давно бували в Ужку? – питаю.
- Я колись казав вам в інтерв'ю, що вже довгий час не їжджу закарпатськими дерев'яними церквами, бо мені боляче дивитися, як вони занепадають, як їх перекривають бляхою ззовні, оббивають фанерою зсередини, обгороджують залізним парканом чи викладають тротуарною плиткою, – каже дослідник. – Я бачу, як у Словаччині, Польщі їх відновлюють – ці церкви квітнуть, а наші в той же час занепадають. Тому й не їжджу більше. Хоча від цього серце за них у мене не менше болить...
Фото Сергія Гудака