Ігор СКЛЕНАР, викладач факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка
Сучасне інформаційне суспільство важко уявити без публікацій на релігійну тематику. І хоча вона займає невеликий відсоток серед інших потоків інформації, все-таки її тематичне розмаїття не викликає жодних сумнівів. У цій статті пропонуємо погляд на те, наскільки готовий сучасний журналіст до опрацювання релігійних тем і проблем, чи виважено він працює з релігійною інформацією (на прикладі окремих публікацій), які проблеми виникають у цій ділянці його роботи.
Після проголошення незалежності України сучасна українська журналістика опинилася перед широким спектром проблем у релігійному житті. І тут виникає питання про певну готовність працівників ЗМІ до висвітлення релігійної проблематики, яка включає в себе опрацювання власне релігійної інформації. Напевно, не потрібно виводити якусь конкретну дефініцію цього поняття, тому що тут йдеться про ті факти, події і явища, які мають стосунок до релігії. А це, як відомо, та сфера людського життя, яка бере свій початок ще з самих початків людства. Сьогодні українські журналісти мають справу не лише із великою кількістю конфесій, які утворилися після проголошення незалежності України, але й із певним релігійним вакуумом, який виник в душах людей у зв’язку із духовним спустошенням за часів атеїстичної влади. Тому, працюючи над релігійною інформацією, журналіст повинен не лише розібратися із маловідомими для себе релігійними поняттями і термінами, знати і розрізняти церковні титули в кожній конфесії та не допускатися елементарних помилок, але й розуміти проблеми духовного життя сучасного громадянина. І тут обов’язково долучається питання не лише про самостійну, але й професійну підготовку журналістів, які мають намір займатися релігійною тематикою. На жаль, сьогодні в Україні не існує жодного віділення чи кафедри релігійної журналістики. Не буду вдаватися до прикладів із Заходу, але красномовним може стати приклад факультету журналістики Православного університету в Москві. Єдиний крок, зроблений в нас у цьому напрямку – це магістерська програма на базі ЛНУ ім. І. Франка та УКУ, яка передбачає навчання основам релігійної журналістики. Не можна не згадані й освітні ініціативи Києво-Могилянської академії.
Тому для сучасного українського журналіста виникає інша альтернатива – самостійне вивчення і дослідження конкретних релігійних проблем. Цілком очевидно, що для написання короткого звіту про різдвяні чи пасхальні богослужіння в основних українських церквах фахова підготовка не дуже знадобиться. Проте якщо журналіст матиме слово як телекоментатор, його загальні знання можуть бути обмеженими, тому йому би не завадило знання основних понять з літургіки. Тим більше коли мова йде про конкретне інтерв’ю з духовною особою, яка займає у своїй конфесії високе становище. Така розмова повинна би спонукати українського журналіста до відповідної підготовки, починаючи із того, як слід правильно звертатися до єпископа, священика чи пастора відповідно до етичних норм. При цьому спадають на думку різноманітні прес-конференції, на яких окремі журналісти звертаються до владик “пане”, “господин”, або “еміненціє”, “превелебносте” до тих єпископів, в церковній традиції яких такого етикету не передбачено. Інший важливий момент такого виду журналістської роботи – це питання, які би містили власне актуальну релігійну інформацію. Сьогодні на сторінках преси чи на телеекранах ми можемо побачити певну банальність, поверховість запитань, які аж ніяк не висвітлюють позицію тієї чи іншої конфесії. Наприклад, в “Экономических известиях” за грудень 2006 року в інтерв’ю з Предстоятелем УПЦ КП Філаретом є таке запитання: “А навіщо взагалі Україні єдина помісна православна Церква? Що від цього виграють країна і віруючі?”. Без коментарів, як то кажуть, але він напрошується, тому що на 15 році української незалежності було цілком зрозуміло, що від певної моделі об’єднання залежить духовне єднання цілого народу. Журналіст О. Шинкаренко в інтерв’ю з архиєпископом УПЦ (МП) Макарієм на сторінках запорізького обласного тижневика “Істеблішмент” від 28 вересня 2006 року запитує: „Я чув, що Філарета в Москві анафемували? (рос.)”. Очевидно, що журналіст міг перед розмовою із церковним достойником уточнити, що анафему на Патріарха Філарета РПЦ здійснила не так давно, а чутки, згідно із засадами журналістики, треба перевіряти.
У вищенаведених випадках, яких є немало, журналістам необхідно звертатися до історії конкретних конфесій, шукати не лише найголовніші, але й цікаві факти із життя духовних осіб для того, щоб реципієнти такого роду інформації відчули злободенність релігійних проблем і співставили їх зі своїм світобаченням. Без сумніву, переважна частина інтерв’ю на релігійну тематику в українських друкованих чи аудіовізуальних ЗМІ не є низького рівня. Ми маємо неординарні приклади такого роду журналістської праці. В цьому контексті слід згадати імена таких журналістів як Віктор Єленський (радіо “Свобода”), Клара Гудзик (газета “День”) та інші, які завдяки своєму професіоналізму у розмовах із єпископами, священиками, пасторами, релігієзнавцями та багатьма іншими фахівцями показують важливість духовних проблем в сучасному суспільстві. Наприклад, К. Гудзик в розмові із колишнім віце-прем’єр-міністром України Миколою Жулинським в газеті „День” (5.07.2000 р.) запитала: “Чи думаєте ви, що православна церква дійсно може зіграти важливу роль у житті українського суспільства ХХI століття? Серед колишніх республік СРСР, серед країн Західної Європи сьогодні знайдеться не одна процвітаюча країна, де церква, релігія відіграють майже непомітну роль. Наприклад, Франція чи Естонія.” Цим запитанням журналістка показала свою обізнаність не тільки з релігійною ситуацією в Україні, але й в країнах Європи, тим самим проявилася широта її світогляду, що є важливим елементом праці з релігійною інформацією.
Слід згадати і про публікації аналітичного характеру, які формують релігійні цінності читацької аудиторії. Перед нами відкривається широка палітра статей, публіцистичних коментарів, есе, які ставлять на порядок денний питання віри людини, її шлях до релігійного самоусвідомлення, місце в релігійній громаді, становище конкретних конфесій в українському суспільстві, майнові відносини релігійних громад із державою тощо. Очевидно, що ці публікації переважають на сторінках тих періодичних видань, в штаті яких є працівники, які відповідають переважно за культурну тематику або проблеми суспільства. У таких провідних газетах як “Дзеркало тижня”, “День”, “Україна молода” та ін. журналістські виступи такого спрямування вміщаються у рубриках “Суспільство”, “Людина”, “Релігія”, “Церкви світу” та ін.
До сьогодні десятки акул пера присвячують свої матеріали складним стосункам, які виникають між традиційними українськими конфесіями, їхній “боротьбі” за душі людей, велике число яких вони хочуть бачити у своїх храмах чи місцях молитви. Хотілося б звернути увагу в цьому контексті на одну із чисельних статей журналістки тижневика “Дзеркало тижня” Катерини Щоткіної “Гіганти церковного будівництва” на постійно актуальну тему – створення помісної Церкви в Україні. У номері газети за 4-10 лютого 2006 року К. Щоткіна аналізує ставлення кожної конфесії до цього питання і показує професійний підхід до вивчення обраної проблеми. Вона подає відповідні визначення таких понять як “помісність”, “автономія” чи “автокефалія”, тим самим дає можливість читачеві, тому, який мало обізнаний з церковними поняттями, але цікавиться питанням релігійного поділу в Україні, уявити усю драматичність ситуації. Варті уваги такі висновки журналістки: “Неважко прогнозувати відсутність найближчим часом церковної єдності – реальної, а не оголошеної “наказом ВЧК”. Хоча б тому, що церкви надто надійно пов’язали себе з нерелігійною – державною, національною, політичною – ідентифікацією, яка поки-що єдиною в нас не стала.”
Значне місце у висвітленні релігійних проблем в сучасних українських ЗМІ посідає питання про взаємовідносини між державою і Церквою. Перелік проблем із релігійної сфери, які ставлять на порядок денний українські публіцисти, можна би було продовжити набагато довшим рядом і це тема для подальших досліджень (одне з них було проведене в рамках проекту “Моніторинг релігійної свободи” в 2006-2007 роках на тему релігійної толерантності в сучасних ЗМІ).
Частина сучасних журналістських виступів містить статистику приналежності українських громадян до конкретних релігійних організацій. В цьому плані показовими будуть дві статті. Перша – „Сім світильників України” Олега Гавриша, де автор структуровано показав основні конфесії нашої держави та закінчив висновком про парадоксальність такого релігійного поділу (див. Дзеркало тижня, 11-17 травня 2002 р.). Друга – Яни Сєдової “Як у нас з Вірою” в щотижневому журналі “Фокус” (№ 14, 2007 р.), де авторка також відобразила конфесійну ситуацію в Україні і звернулася із відповідними запитаннями до фахівців, які коментували наш релігійний поділ. Лаконічно виклавши відповідні цифри і описавши релігійну свідомість українських громадян, Я. Сєдова натомість не зробила бодай короткого аналізу проблеми приналежності українських громадян до різних конфесій, а лише зацитувала в кінці своєї публікації вислів англійського історика.
Такі принципи як об’єктивність і неупередженість повинні бути суттєво враховані при написанні матеріалів на релігійну тематику, особливо коли йде мова про конфліктну ситуацію. На жаль, маємо вже приклади, коли за неправдиву інформацію доводиться відповідати в суді. Так, навесні 2003 року в “Аргумент-газеті” (видавалася у Львові до осені 2006 року) був опублікований цикл обширних матеріалів Зоряни Іллєнко під назвою “Монастир розбрату”. Йшлося про напружену ситуацію в монастирі сестер греко-католицького Згромадження св. Йосафата у Львові, настоятелька якого ввійшла у відвертий конфлікт із церковним урядом Львівської архиєпархії та безпосередньо з главою УГКЦ. Авторка матеріалу виявила відверту прихильність до “постраждалої” сторони, тобто тих монахинь, які піддавалися церковним карам з боку проводу згаданої конфесії. В матеріалі містилися нападки на патріарха Любомира Гузара та інших духовних осіб. З. Іллєнко звернулася також і за коментарем до офіційної канцелярії, але здебільшого читач міг зрозуміти, наскільки “несправедливою” по відношенню до частини „бунтівних” монахинь була церковна ієрархія. В 2004 році архиєпархія відсудила свою честь і гідність в суді.
Висвітлення конфлікту у релігійній сфері потребує журналістського вміння всебічно вивчити наболілу ситуацію та зробити неупереджені висновки, чого не було у випадку публікацій “Монастир розбрату” та й інших, які потребують окремої уваги. Без сумніву, вартий уваги позитивний приклад тієї ж К. Щоткіної, яка у великій статті “Три правди одного храму” на сторінках «Дзеркала тижня” (25 лютого-3березня 2006 року) досліджувала проблему паралельного використання приміщення Національного будинку органної та камерної музики у Києві між цією культурною установою та римо-католицькою парафією св. Миколая. У матеріалі помітна певна пропорційність у висвітленні позиції конфліктних сторін, коли слово мав директор будинку музики та настоятель релігійної громади. Третя частина матеріалу – це вже журналістський аналіз ситуації, який завершується такими міркуваннями: “Як знайти компроміс між інтересами адептів віри і класичної музики? І ті, й другі приходять до костьолу св. Миколая по духовну поживу, і блюзнірством було б твердити, що інтересами когось із них можна пожертвувати. ...Тож рішення у цій справі має бути виваженим”. Такі рядки свідчать про нейтральну позицію К. Щоткіної, вона не стала ні на сторону римо-католицької громади, ні на сторону будинку музики.
Ще можна навести сотні прикладів для того, щоб показати, які позитивні і негативні сторони можуть мати місце в публікаціях та журналістських виступах релігійного спрямування. Та під час їх прочитання чи прослуховування радіопрограм можна дійти висновку про їхній універсальний характер, тому що йдеться не лише про представлення проблем в релігійній сфері, але й про шляхи їх розв’язання. У матеріалах з’являється апеляція до свідомості читачів, слухачів чи глядачів для того, щоб вони робили якісь висновки і намагалися своїми діями будувати суспільство, в якому не буде місця релігійній нетерпимості, де пануватиме мир, злагода і бажання нести світло туди, де панує темрява. Тому на завершення цього короткого дослідження про специфіку роботи із релігійною інформацією наведу заклики визначного Папи Івана Павла II, адресовані журналістам всього світу у 17-ий день засобів масової інформації: не нехтуйте релігійні цінності і не насміхайтеся над ними, не інтерпретуйте їх на основі ідеологічних схем; інформуйте на критеріях правди і справедливості, спростовуйте і виправляйте помилки, яких допустилися.