Специфіка української ідентичності та УГКЦ у сучасний період: спроба осмислення

Проблема відмінностей у культурних, політичних і навіть цивілізаційних вподобаннях жителів різних частин держави протягом двох десятиліть належить до “гарячих” тем у ЗМІ, публіцистиці та наукових дослідженнях. Особливо гостро вона постає перед кожними виборами, коли партії заради збільшення рейтингів звертаються до геополітики, мови та релігії.

Однією з характерних рис української ідеї нації, незалежно від того, який її варіант обрати, виступає те, що вона приділяє особливу увагу концепції єдності, соборності. Відтак існує тенденція розглядати розбіжності як проблему. Не йдеться про неприйняття гетерогенності суспільного життя — перед Європою у наші дні також постало завдання подолання негативних наслідків політики мультикультуралізму, особливо у взаєминах з носіями ісламської ідентичності. В Україні напруга виявляється передусім у сфері мови та релігії. Обидва фактори підсилюють один одного і здатні здійснювати відчутний вплив на формування національної ідентичності громадянина і віруючого.

Ідентичність — це ототожнення людиною себе з чимось поза собою [27]. У даному випадку це ототожнення з нацією. Але ідентичність передбачає також змістовне наповнення поняття нації. Справді, релігія у загальнонаціональному масштабі не була етноутворюючим та етноінтегративним чинником [3, с. 174; 9, с. 151]. Радше навпаки, тут сформувалися конфесійні типи свідомості, що опонують між собою. Впливає на ситуацію і те, що протягом багатьох років церква є лідером за рівнем довіри громадян у порівнянні з різними інститутами.

В історіографії, передусім у працях В. Єленського, С. Здіорука, В. Климова, А. Колодного, О. Недавньої, О. Сагана та П. Яроцького, уже знайшло належне висвітлення те, що сприйняття тієї чи іншої релігійної та етноконфесійної пропозиції є за своєю суттю ідентифікаційним вибором. З огляду на комплексність і важливість проблематики особливу увагу українська школа релігієзнавства присвятила концепту національної церкви. Під останньою розуміють церкву будь-якої конфесії, яка функціонує в певний історичний період, опираючись на певну національну традицію і набувши етноконфесійної специфіки, сприяє поступові етнокультури, самосвідомості й державницького менталітету визначеної нації, користується національною мовою як богослужбовою та має значний рівень поширення серед населення певної країни чи території [7, с. 692; 9, с. 222]. До національних в Україні відносять, зокрема, УГКЦ, дослідження змісту “національних проектів” якої може привести до цікавих результатів. Зокрема, ситуація виглядає неоднозначною не тільки при співставленні різних православних чи православних і греко-католицького бачень ідеї нації, але й при аналізі структури національної ідентичності, якою її пропонує вчення УГКЦ.

Церква у богословському розумінні постає як боголюдський організм — містичне тіло на чолі з Христом. У суспільному вимірі церква — захисниця трансцендентної гідності людини. Останнє особливо чітко проглядається у соціальній доктрині католицизму. УГКЦ теж засвоїла відповідні елементи вчення. Але водночас вона — Східна Католицька Церква, а для Церков Сходу особливо важливими є літургійний вимір життя. Чіткою ідентифікаційною установкою у літургії УГКЦ є мирна єктенія (молитви з проханнями і зверненнями до Бога — прим. авт.) — що виражена у формулі: “За святішого вселенського Архиєрея (ім'я) Папу Римського, і за Блаженнішого Патріарха нашого (ім'я)... За Богом бережений народ наш, за правління і все військо...” [24, с. 106-107]. Мова літургії, молитов і діяльність самої церкви не залишає простору для вагань щодо того, за яку саме країну і народ молиться УГКЦ. Зрозуміло і те, що важливий елемент греко-католицької ідентичності — єдність з Папою Римським.

Вагомою ознакою у тотожності греко-католицизму, яка має неоднозначний вплив на національне питання, на нашу думку, виступає те, що у літургійній практиці виникло різночитання молитви за християн: частина духовенства згадує “православних християн”, а інша — “усіх християн”. Церковна влада просто не могла усунути ці різниці, адже у частині парафій самі миряни вимагали не називати їх православними — у свій час в УГКЦ з’явився відповідний документ, що дозволяв уникати терміну “православні християни” там, де віруючі протестують. Подібне явище — приклад неоднакового бачення власної ідентичності, адже коли одні роблять наголос на вселенськості церкви, то інші — на її зв'язках з християнським Сходом. Зауважимо, що поминання “православних християн” не позбавляє церкву її католицького характеру позаяк обидва терміни — взаємно доповнюють одне одного, а не суперечливі. Відсутність згаданого поминання можна трактувати як аналог і водночас реакцію на використання православними терміну “уніат”, що його досі подеколи практикують. Але тут ми вже переходимо до міжконфесійних відносин, що з огляду на регіоналізацію релігійної карти набувають відтінку міжрегіональних. Справді, якщо у довколаправославній публіцистиці подеколи лунають голоси про чужорідність Галичини по відношенню до загалу православного світу і навіть думки про можливість її відторгнення від решти України, то греко-католики стоять перед питанням, як відноситись до цієї “православної України”? Оскільки байдужість чи нейтралітет є виключними, то найімовірнішими виступають два варіанти: 1) сприймати православних українців як братів по вірі; 2) вбачати у них об’єкт місіонерства. І тут знову виникають неоднозначності, оскільки, по-перше, православні все-таки неохоче йдуть на контакт з “уніатами” і в їхньому середовищі досі поширюються міфи про “змову Ватикану”, “польські корені унії”, “замах на Святу Русь”. Факт того, що українських греко-католиків — п’ять мільйонів для авторів подібних конструкцій нічого не значить: історія містить чимало прикладів їх “навернення” назад у “батьківську віру” через використання адміністративного тиску державної влади. По-друге, Православні церкви не визнають греко-католиків за православних, вочевидь, звужуючи термін через аранжування другорядними за своєю суттю суперечностями, які насправді не перешкоджають екуменічним контактам і взаємоповазі. Якщо ж глянути у корінь проблеми, то конфлікт греко-католицької та православних ідентичностей в Україні зводиться до питання примату Папи. Зрештою, не виключено, що частина православних не визнає греко-католиків теж православними у вірі також через те, що у протилежному випадку поширення УГКЦ на схід не можна було б трактувати як прозелітизм католиків. Очевидно, що всі церкви розуміють — перспективи активного розвитку релігійна мережа має не в Західній Україні, де вона насичена, а у центрі і сході країни. Саме там мешкає основна маса віруючих, які назвали себе “православними взагалі” або “просто православними”. Вони, згідно з результатами соціологічних досліджень, не ототожнюють себе з жодною із конфесій, тобто просто належать до культурної традиції, яку самі ж називають православною. Цей контингент у центральних областях станом на 2009 р. сягав 44,8% від загалу православних, у південних областях – 47,6% і в східних – 57,7% [8, с. 71].

В Україні досі триває боротьба ідентичностей: УГКЦ пропонує єдність з католицьким світом за збереження православної обрядовості. Обряд врятував цю конфесію від поглинання польським католицизмом. Натомість УПЦ, зберігає єдність з Московським патріархатом. Частина її вірних та єрархії очікує на отримання автокефалії канонічним шляхом, хоча прецедентів цього у православному світі немає. Через обрядову єдність з РПЦ УПЦ наражається на небезпеку стати об’єктом культурних і геополітичних проектів Москви на зразок “Русского мира” та проголошення царя Миколи ІІ і Распутіна святими.

У свою чергу УПЦ КП позиціонує себе як уже сформована українська церква і не проти приєднання до неї всіх інших традиційних конфесій. Одначе, як справедливо зауважив проф. А. Колодний, УПЦ КП досі не позбулась суттєвих впливів російського православ’я, якому так активно опонує [9] . Привід говорити про це дає і сам патріарх Філарет. Нещодавно, заявивши про свою невпевненість у тому, що усе греко-католицьке духовенство готове влитись у єдину помісну Православну церкву, ієрарх, одначе, висловив думку, що УПЦ КП та УГКЦ єднає спільна позиція, яку окреслив як “державну” [28]. Вважаємо, що позицію УГКЦ не можна охарактеризувати цим терміном, бо церква, принаймні на загальноукраїнському рівні, не виступає сателітом держави, а частіше — її ситуативним опонентом. Для такої характеристики УГКЦ краще підходить ширший термін “національна”. Бо ж у цьому випадку йдеться про намагання будувати не стільки державу, скільки націю, якій ця держава повинна служити.

З іншої сторони, стан речей, особливо запобігання частини греко-католицького духовенства, а подеколи й ієрархів перед владою у Галичині, мовчазність, відсутність критичності у їхній позиції, дозволяє зауважити, що вони теж не проти стати “державними”. Сервілізм перед державою — спільна проблема православних та греко-католиків, тільки перед кожною церквою він постає у різних масштабах та вимірах. Водночас не випадає стверджувати, що котрийсь із трьох щойно названих церковно-національних “проектів” є неукраїнським. Навпаки, якраз їхня українськість і спричинює напруження в рамках однієї нації. І вираження цей різнобій орієнтацій знаходить також у політичних вподобаннях виборців: у 2003 р. 82% православних і 84% греко-католиків за даними Інституту соціології НАН України цікавилися політикою. Але якщо у 2003 р. про підтримку лівих партій заявили 4% греко-католиків, то серед православних їх підтримували 28%. Прихильниками правих політичних сил тоді були 8% православних і 41% греко-католиків [19, с. 535]. Для порівняння, станом на 2008 р. лівих підтримували уже 23,6% православних і 9,4% греко-католиків. Про підтримку правих сил заявили 27,1% православних і 52,1% греко-католиків [14, с. 320].

Тяжіння греко-католиків до національної (і, подекуди, націоналістичної) позицій, як зазначив О. Турій, не є якоюсь внутрішньою особливістю цієї Церкви, а швидше накладанням релігії на особливості національного розвитку Галичини [22, с. 22]. Будучи закріпленою упродовж австрійського, польського та радянського періодів, національна налаштованість УГКЦ посилилася тоді, коли боротьба за вихід церкви з підпілля стала частиною національного відродження. Суспільні настрої настільки сприяли особливому наголошуванню на зв’язках національного руху з УГКЦ в історичні ретроспективі, що в історіографії досі приділено надто мало уваги протистоянню церкви та ідеології інтегрального націоналізму у міжвоєнний період.

Близькість до національного руху має ще один аспект, спричинений відсутністю єдиного визначення поняття націоналізму. Справді, багатолітня радянська агітація, прикриваючи російську експансію терміном “інтернаціоналізм” однозначно засуджувала прагнення інших народів СРСР до окремішності і самовизначення. Вона породила стійке несприйняття слова “націоналізм”, хоча не усунула із суспільної практики російський шовінізм. Український націоналістичний рух трактували як щось однозначно негативне і значна частина теперішніх громадян України глибоко, на рівні стереотипу, засвоїла такий підхід. Для нього характерне сприйняття націоналізму саме як ідеології, що не тільки протилежна “інтернаціоналізмові”, а й штучно вивищує свою націю над іншими, протиставляє її іншим, розпалює міжнаціональну ворожнечу [23, с. 427-428]. Приміром, УПЦ засуджує не те що націоналізм, а й етнофілетизм, хоча її ієрархи не протестують, коли саму УПЦ і московський патріарх, і навіть президент характеризують як РПЦ в Україні, говорячи, говорячи при цьому, що РПЦ — саме російська церква. Належної рефлексії з боку УПЦ потребує і підтримка її вірними лівих сил. Останні у тій чи іншій формі, а КПУ — відкрито, обстоюють єдність з Росією. Задоволення послідовністю дій українських комуністів висловлював і лідер російських комуністів Г. Зюганов. А російський комунізм, як відзначив В. Єленський, після розвалу СРСР став відверто націоналістичним. Зрештою, й сама РПЦ балансує між імперсько-месіанським та російсько-націоналістичним полюсами [3, с. 106, 205; 17, с. 3].

Натомість у Галичині можна спостерігати протилежне явище – намагання трактувати націоналізм як суцільний позитив. Причому навіть у церковних ЗМІ з’являлися статті зі схвальними відгуками, наприклад, про Д. Донцова, хоча його “чинний” націоналізм — тоталітарна ідеологія, що нехтує моральними засадами, які пропонує християнство [1, с. 165-168, 192, 194-196, 197-198; 10, с. 175; 11, с. 21; 13, с. 1724; 21, с. 653, 654; 25, c. 329]. Відтак колишній глава УГКЦ Л. Гузар повинен був зробити застереження: “Націоналізм — це не шовінізм. Шовінізм — це коли ви любите тільки своє, а ненавидите чуже. Бути патріотом, означає любити свій народ, але також шанувати інших, інші національності. Тому справжні патріоти, які себе вважають націоналістами, це ті, що вміють любити своє, не ненавидячи чужого, боронити свої права, не посягаючи на права інших” [26]. Звідси бачимо, що ієрарх є прихильником поширеного у західній науці так званого широкого визначення націоналізму. Так, англійський соціолог Е. Сміт розуміє його як ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності нації, що проголошує націю природною, головною і необхідною формою суспільної організації і надає перевагу її інтересам перед інтересами інших соціальних груп та індивідів [20, с. 81-82].

Для ставлення сучасної УГКЦ до національного питання визначальним стало те, що одразу після виходу церкви з підпілля та здобуття Україною незалежності на батьківщину повернулися чи вперше приїхали чимало священиків та ієрархів УГКЦ, включно з М.-І. Любачівським та Л. Гузарем. За десятиліття перебування у діаспорі, в основному в англосаксонських країнах, вони перейняли саме широке і водночас етично нейтральне розуміння націоналізму і почали його застосовувати в нових реаліях. Ця частина духовенства не обтяжена спадком радянської ідеології, яка зумисне зводила увесь націоналізм до нацизму і фашизму, а відповідний термінологічний ефект — розлам у розумінні між різними суспільними групами — підсилило те, що уже в перші ж роки УГКЦ зосередилася на критиці крайніх ідеологій. Зокрема, у 1994 р. ієрархи закликали вірних зі словами: “уникаймо ненависних нацизм-фашизму і комунізму, а натомість нехай будуть пошановані священні й основні права людини” [18, с. 91]. Радянське минуле єпископи цілком адекватно оцінили не тільки як духовне, а й економічне рабство” [5, с. 139]. Радикальний націоналізм УГКЦ офіційно відкидає як такий, “що побудований на запереченні прав і автентичних ідеалів інших спільнот, далекий від християнського патріотизму, а також від здорового націоналізму, справжньої любові до батьківщини” [2, с. 174; 4, с. 268; 12, с. 245]. Якщо для націоналізму нація і держава виступають центральними цінностями та основою колективної солідарності, то церква ставить на перше місце християнські ідеали і права людини [5, с. 138, 139; 6, с. 374; 15, с. 170; 16]. Наявне у католицькому суспільному вченні наголошування на тому, що найвищою цінністю суспільного буття є особа людини, а її права закорінені у “природному законі”, є дієвим запобіжником проти того, щоб церква розглядала націю та її утворення – державу, як самоціль, остаточну мету функціонування суспільства та життя конкретних людей. Одначе тема націоналізму і ставлення до нього привернула особливу увагу УГКЦ тільки в останні роки — у міру посилення праворадикальних настроїв у Галичині. І досі церква не оприлюднила якогось документа, де б узагальнено, але чітко окреслила свою позицію — навіть зацікавленим греко-католикам доводиться вишуковувати пояснення у численних зверненнях та коментарях ієрархів.

Загалом же можна підсумувати, що сучасна греко-католицька ідентичність уже на рівні літургійної практики є сприятливим ґрунтом для утвердження національних почуттів, зокрема через українську мову богослужінь та молитовну практику — те, з чим стикається основний масив віруючих, який не заглиблюється у тонкощі богослов’я. Залишаючись в адміністративній залежності від Ватикану, і навіть частково стимульована цією залежністю до активності, УГКЦ, завдяки збереженню власної обрядовості, здатна виступати саме як окрема церква. Останнє дозволяє їй займати чітку національну позицію, хоча першоджерелом її є, вочевидь, не релігійні чинники, а традиційні політичні вподобання жителів Галичини, де греко-католики становлять більшість серед загалу віруючих. Основним внутрішнім викликом у цьому відношенні для греко-католиків є необхідність збереження міри критичності по відношенню до праворадикальних ідеологій, їх аналіз з точки зору християнської етики. Відповідне питання стало предметом розгляду ієрархів УГКЦ тільки в останні роки, що, зрештою, корелюється з хронологічними рамками актуалізації проблеми. Церква поки не підсумувала своїх поглядів у єдиному документі, але наявні матеріали дозволяють стверджувати, що вона відкидає ідею будівництва української нації на основі її етнічної чи релігійної виключності.

Джерела і література

1. Донцов Д. Націоналізм / Дмитро Донцов. – Львів: “Нове життя”, 1926. – 255+ІХ+6 с.
2. Доповідь єпископа-помічника Глави УГКЦ владики Любомира Гузара на першому Всеукраїнському християнському конгресі “Примирення — Дар Божий, джерело нового життя” // Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) — (Джерела християнського суспільного вчення та служіння, 1) / заг. ред. Леся Коваленко. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2008. — С. 172—174.
3. Єленський В. Є. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформацій центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні – К.: КПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002. – 419 с.
4. Звернення блаженнішого Любомира кардинала Гузара до вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі з приводу річниці терористичних актів в Америці // Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) — (Джерела християнського суспільного вчення та служіння, 1) / заг. ред. Леся Коваленко. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2008. — С. 267—268.
5. Звернення єпископів УГКЦ до духовенства та вірних з нагоди виборів (19 березня 1998 р.) // Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) — (Джерела християнського суспільного вчення та служіння, 1) / заг. ред. Леся Коваленко. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2008. — С. 138—139.
6. Звернення Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного архиєпископства УГКЦ до вірних та всіх людей доброї волі про участь у виборах 2006 року // Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) — (Джерела християнського суспільного вчення та служіння, 1) / заг. ред. Леся Коваленко. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2008. — С. 373—375.
7. Історія релігії в Україні : навч. посібн. / А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін.; за ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — К. : Т-во “Зання”, КОО, 1999. — 735 с.
8. Климов В. В. Свобода совісті, церква, релігійність в українському суспільстві періоду незалежності: Вибрані статті / В. В. Климов. – К. : Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. – 2009. – 370 с.
9. Колодний. А. М. Україна в її релігійних виявах: [монографія] / Колодний А. М. — Львів: Сполом, 2005. — 336 с.
10. Комариця М. М. Українська “католицька критика”: феномен 20–30-х рр. ХХ ст. / М. М. Комариця / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. Відділення “Науково-дослідний центр періодики”. – Львів, 2007. – 328 с., іл.
11. Конрад М. Націоналізм і католицизм. – Івано-Франківськ : Грань, 2003. – 40 с.
12. Лист блаженнішого Любомира до співгромадян із приводу нападу на центральну синагогу в Києві // Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) — (Джерела християнського суспільного вчення та служіння, 1) / заг. ред. Леся Коваленко. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2008. — С. 244—245.
13. Лисяк Рудницький І. Націоналізм / Іван Лисяк-Рудницький // Енциклопедія українознавства. – Т. 5. – Львів : НТШ, 1996. – С. 1723-1728.
14. Паращевін М. Конфесійна належність і специфіка суспільних інтересів особистості // Українське суспільство 1992-2008. Соціологічний моніторинг. – К. : Інститут соціології НАН України, 2008. – С. 314-323.
15. Пастирське звернення єпископів УГКЦ до духовенства та вірних з нагоди президентських виборів // Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) — (Джерела християнського суспільного вчення та служіння, 1) / заг. ред. Леся Коваленко. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2008. — С. 169—171.
16. Пастирське послання Синоду єпископів Києво-галицької митрополії УГКЦ до вірних і всіх людей доброї волі з нагоди виборів (21 січня 2002 р.) // Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) — (Джерела християнського суспільного вчення та служіння, 1) / заг. ред. Леся Коваленко. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2008. — С. 233—237.
17. Портніков В. Зюганов задоволений українськими комуністами і навіть похвали прихильників МПА / Віталій Портніков // День. – 1999. – П’ятниця, 5 березня. – № 41 (578). – С. 3.
18. Послання ієрархії Української греко-католицької церкви з нагоди дострокових виборів до Верховної Ради 27 березня 1994 р. // Соціально зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008) — (Джерела християнського суспільного вчення та служіння, 1) / заг. ред. Леся Коваленко. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2008. — С. 91—93.
19. Рязанова Л. Релігійна диференціація українського соціуму та її вплив на політико-ідеологічні преференції громадян України / Українське суспільство – 2003. Соціологічний моніторинг. – К. : Інститут соціології НАН України, 2003. – С. 183-192.
20. Сміт Е. Національна ідентичність / Ентоді Д. Сміт. – К. : Основи, 1994. – 222 с.
21. Сосновський М. Ідеологія “чинного” націоналізму Дмитра Донцова / Михайло Сосновський // Націоналізм: Антологія. 2-ге вид. / Упоряд. О. проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 628-674.
22. Турій О. Греко-католицька церква та українська національна ідентичність у Галичині / Олег Турій // Людина і світ. – 2001. — №10. Жовтень. – С. 21-26.
23. Філософський словник. За ред В. І. Шинкарука. Друге видання перероблене і доповнене. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1986. – 796 с.
24. Ходіть та подивіться. Молитовник. – Львів : Свічадо, 2007. – 292 с.
25. Senyk S. The Ukrainian Greek-Catholic Church Today: Universal Values versus Nationalist Doctrines / Sophia Senyk // Religion, State & Society. – London. – Volume 30. – 2002. - №4. – P. 317-332.
26. Блаженніший Любомир: "Війна увійшла в моє життя 1 вересня 39-го, коли на Львів упали перші бомби" [Електронний ресурс] // Код доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/05/8/38076/
27. Головаха Евгений. Альтернативный социологический словарь [Електронний ресурс] // Код доступу: http://www.i-soc.com.ua/institute/el_library.php
28. Патріарх Філарет не впевнений, що все духовенство УГКЦ готове об’єднатися в єдину помісну православну церкву України [Електронний ресурс] // Код доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/interchurch_relations/47464/

Джерело: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Тернопіль і Тернопілля в історії та культурі України і світу (від найдавніших часів до сьогодення)” / За аг. ред. проф. І. С. Зуляка. У двох частинах. — Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2012. — Ч. І. — С. 138—142.