Відхід Митрополита Володимира (Сабодана) зі світу грішних оголив серйозну порожнину – духовну, емоційну, інтелектуальну, кадрову, — на якій 22 роки намагалась утриматися величезна, неповоротка та архаїчна машина, що зветься УПЦ (МП).
Власне, митрополит Володимир один і був УПЦ (МП). І якщо РПЦ можна хоча б асоціювати з танком (нехристиянська асоціація, але все ж є хоча б якийсь об’єкт для порівняння), то УПЦ тепер явно нагадує абстрактні експонати із славетного паризького Центру Жоржа Помпіду. Є певна видимість руху, але все при цьому стоїть на місці; є певна подоба механізмів – але при цьому нічого з них не можна використати за прямим призначенням. Весь глядацький ефект зведений до тіней, що відкидаються на стіну, і тільки якщо правильно виставлено підсвітку.
І зараз ця дивакувата машина завмерла в очікуванні майбутніх виборів нового «рульового». Фактично заморожені всі проекти розвитку – як реальні, так і імітаційні. Дещо оживляє картину наявність передвиборчої агітації, яка, втім, теж достатньо однобока и не блищить креативністю. В центрі її уваги тільки один тандем – митрополит Онуфрій (Березовський), місцеблюститель, та митрополит Антоній (Паканич), управсправами УПЦ. Всіх інших, за традицією, чекає в кращому випадку ігнорування, а в гіршому – дискредитація, часто-густо несправедлива. Втім, треба віддати належне, в УПЦ не знайшлося ані мотивов, ані спеціалістів для проведення боїв без правил в стилі «вибори патріарха РПЦ-2009». Так, будь-які кандидати в предстоятелі УПЦ на фоні тандему, що рекламується, виглядають чисто технічними (як, наприклад, митрополит Вінницький Симеон), але проти них нема того викиду компромату, який вразив російську громадськість в 2009 році. Це може означат тільки те, що вибори будуть мати чисто символічне значення, і реальних конкурентів двом вищеназваним митрополитам, нажаль, не передбачається.
Єдиною людиною, яка відчула всю могутність церковного антипіару, є митрополит Олександр (Драбинко). Вочевидь, саме владика Олександр, за задумом церковних «політтехнологів», мав би зібрати на себе весь негатив, який накопичило суспільство по відношенню до УПЦ (МП), в тому числі і через «небезпечні зв’язки» з попереднім президентом, який став чорною міткою для всіх його фаворитів. Втім треба сказати, що вибір «громовідводу» дуже невдалий. Тому що цей владика не був помічений ані в публічній підтримці сепаратистів (що стало лакмусом для всього суспільства), ані у виправданні російської агресії по відношенню України, ані в напучуваннях «братерського примирення». На фоні цього негативу будь-які компромати особистого характеру бліднуть та не досягають своєї інформаційної мети. Час, коли публіка захоплено спостерігала за єпископськими скандалами з автомобілями та різноманітними розважальними заходами, минув. Сьогодні тестом на «профпридатність» священослужителя є тільки одне: його ставлення до військових подій в Україні. І тут владику Олександра практично нема в чому попрікнути. Його особисті виступи, заяви та проповіді помітно стоять осторонь від загальноцерковних заяв та роз’яснень. В той час як особисту позицію інших «важковиків» УПЦ дуже важко розгледіти під гримом офіціозу в стилі «і нашим, і вашим» та «давайте жити дружно».
Отже, малоймовірно, що вибір Собору єпископів УПЦ вийде за запропоновані (нав’язані заздалегідь?) рамки дуету двох митрополитів – Онуфрія та Антонія. Інтрига в тому, що буде далі. Які перспективи розвитку УПЦ самої по собі і в співіснуванні з іншими церквами при одному з двох цих кандидатів.
Зрозуміло, що сьогодні УПЦ вже не розглядається як самостійний та самодостатній суб’єкт церковно-суспільних відносин. Інтерес до неї та її майбутнього лежить тільки в одній площині: наскільки ця структура готова до того, щоб конвертувати всі свої досягнення та статуси в Єдину помісну церкву України. Однак тут всіх може чекати одне велике розчарування. За всіма видимими ознаками, до такого крутого повороту у своїй долі заради блага всього українського суспільства УПЦ не готова. І буде готова нескоро.
Причини дві. Перша причина – необхідність дезавуювати всю свою попередню псевдоблагочестиву риторику, пов’вязану з виправданням своєї ролі в розколі українського православ’я. Ця риторика, багато в чому агресивна та нездорова, свого часу принесла достатньо моральних та фізичних бонусів представникам частини української церкви, що залишилась під крилом РПЦ. Відректися від цих бонусів зараз психологічно дуже важко, оскільки і сьогодні багато діячів УПЦ не відмовилось би приберегти старі добрі «антирозкольницькі» апологеми на чорний день.
Друга причина криється в особливості побудови управлінського апарату цієї церковної організації, який сьогодні експерти називають «феодальної вольницею». Адже, за великим рахунком, митрополит Володимир був зручний єпископату УПЦ саме тим, що розділив Україну на самодостатні зони впливу і розподілив між єпископами ці «нарізані» уділи. Тому сама психологія єпископату УПЦ — таких собі «удільних князів Церкви» — принципово не заточена на об'єднання будь-якого роду. Тим більше якщо це автоматично тягне централізацію управління і навіть в деякому сенсі утиск колишніх привілеїв, вольностей чи підвладних територій, не кажучи вже про необхідність зміни багаторічної риторики в ставленні до тих, з ким судилося об'єднуватися. Але ж за традицією саме згуртована позиція єпископату здатна легітимізувати будь-які, навіть найрадикальніші зміни в церковному бутті. Не виключено, що саме схема «феодальної роздробленості» була покликана вирішити задачу недопущення об'єднання єпископату УПЦ в бажанні «вдосконалити статус» своєї церкви в сторону автокефалії. Що ж, це завдання виконано. В даному випадку єпископи УПЦ відображають класичний броунівський рух «хто в ліс, хто по дрова», і ця розбіжність є наріжним каменем: «в церкві не досягнуто консенсусу з питання автокефалії».
Таким чином, на даний момент для об'єднавчого оптимізму занадто мало причин. Незважаючи на задекларовану готовність до діалогу з неканонічними православними церквами і навіть створені на папері комісії, на всі реальні спроби просунутися в зазначеному напрямку УПЦ рефлекторно реагує «по Фрейду»: священиків, які дерзнули співслужити з неканонічними «колегами», забороняє в служінні з формулюванням «аще хто помолиться з відлученими від церковного спілкування», в диспутах про майбутнє православ'я переходить на вже, здавалося б, забуті епітети: «розкольник», «єретик». Ну, і в якості залізобетонного аргументу говориться: «об'єднання має відбутися тільки на підставі канонів». Але ж будь-якій розсудливій людині зрозуміло, що якщо одна сторона вважає іншу «розкольниками, відлученими від церковного спілкування», то ніякого об'єднання на рівних (чого вимагає суспільство) за канонами бути не може. Тільки «возз'єднання з Церквою відпалих від неї». Виходу з цього ментального тупика, принципі, немає (під омофор МП, що заплямував себе схваленням і підтримкою війни за «руський мір в Україні», ніхто, хто і раніше без цього омофора непогано себе почував, не піде). Як немає — це треба, нарешті, визнати, — і всіма визнаного (колективного або одноосібного) центру прийняття рішень в самій УПЦ.
В свою чергу, можна припустити, що саме ця адміністративна особливість управління УПЦ вкупі з «психологією шляхтича» її єпископів і буде одним з головних мотиваційних чинників при виборі нового предстоятеля УПЦ. Якщо дане припущення вірне, то шанси митрополита Онуфрія набагато вище шансів митрополита Антонія. За весь час перебування на посту місцеблюстителя митрополит Онуфрій показав себе найбільшим противником зміни усталених порядків. Він «не помітив» ані гуманітарної кризи в УПЦ, ані зміни соціального вектора в церкви, ані втрати контролю за її адміністративної керованістю. На цьому тлі хрестоматійне рішення «я подумаю про це завтра» виглядає навіть революційно, тому що у будь-якого завтра є якісь тимчасові межі, в яких треба приймати антикризові заходи. У випадку з митрополитом Онуфрієм все набагато прозаїчніше: «не треба робити ніяких різких рухів, все розсмокчеться само» (або так: «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»). Ця пасивність, мабуть, є своєрідне розуміння того, що патріарх Кирило — беззастережний авторитет для українського місцеблюстителя — з прицілом назвав «стійкістю в стоянні у вірі». При цьому різке, навіть катастрофічне падіння авторитету патріарха Кирила в Україну ніким особливо в УПЦ до уваги не береться. Як і те, що серед віруючих УПЦ ірраціональна прив'язаність саме до РПЦ як до центру «істинного, неушкодженого православ'я» скоро буде вважатися чимось маргінальним і навіть дратівливим. Віруючі хочуть бути членами визнаної церкви, а де перебуватиме центр цього визнання — їм вже неважливо. І Москва вже займає найостанніше місце в списку цих центрів, ось-ось погрожуючи вилетіти з нього з ганьбою.
Прогнозувати напрям руху УПЦ (МП) при митрополиті Онуфрія набагато простіше, ніж будувати припущення про те, як поведе себе ця церква при митрополиті Антонії. Здавалося б, має бути навпаки: ступінь публічності та інформаційної присутності митрополита Антонія набагато вище, ніж у його «колеги» по тандему. Але справа вся в тому, що митрополит Онуфрій рідко коли подає завуальовані месиджі. Якщо він каже, що проти Євросоюзу в зв'язку з його «расцерковленістю та гріховністю», то в цій заяві — він весь такий, як є. Це, до речі, теж цікавий феномен психіки: вважати схильність до гріха або чесноти виключно колективною справою, а не індивідуальним властивістю людини: «гуртом рятуватися легше». Західний світ, який визнав цінність індивідуального вибору кожної людини (в тому числі морального і релігійного), незрозумілий тим, хто звик діяти колективно («чия влада — того й віра, і мораль»). Всі доводи, що кілька країн, чиє населення в більшості сповідує православ'я, вже в ЄС (Румунія, Греція, Болгарія, Кіпр), не беруться до уваги саме через цю «розвилку» в мисленні. На пострадянському просторі ще працює міфологема, що релігійний вибір — справа колективна, і на розсуд кожної окремої людини таке серйозне питання віддавати вкрай нерозумно. Аналогічно і з моральними засадами: люди старшого покоління щиро вважають, що якщо в країні дозволити одностатеві шлюби, то народ поголовно поміняє сексуальну орієнтацію тільки тому, що це «можна». За принципом «все побігли — і я побіг». Втім, як показують події останніх місяців, в цих побоюваннях є сенс: колективне несвідоме в нашому народі ще цілком працездатно. Ступінь зараженості проросійською пропагандою мешканців низки регіонів України свідчить саме про те, що ще значне число людей не здатне самостійно займатися якісним відбором інформації і, як наслідок, робити зважений вибір між добром і злом. Однак служителі Церкви повинні розуміти і знати народ, серед якого здійснюють свою місію. Україна стоїть перед історичним вибором примата індивідуального (європейського) над колективним (радянським), і цей вибір неминучий. В контексті сотеріологічної проблеми це може бути навіть на користь церковної місії. Бо, виходячи з апостольських одкровень, антихристу поклоняться маси, а порятунок стане долею «малого стада». Мале стадо як спільнота завжди сильне духом саме індивідуального вибору, синергія якого і буде протистояти колективним зваблюванню духом антихриста. І пригальмовування розвитку нашого суспільства в цьому напрямі може завдати більше шкоди, ніж користі.
Повернімося до нашого невдячного заняття: прогнозу розвитку УПЦ при двох варіантах вибору Собору єпископів 13 серпня 2014 року. Відразу скажемо: яким би цей вибір не був — він буде в будь-якому випадку трагічним. При одному предстоятелі УПЦ з великою долею ймовірності перетвориться на «секту діомідівців» (про це явно свідчать особисті вероучітельні уподобання митрополита Онуфрія та його оточення, яке прийнято вважати, до речі, найбільш благочестивим і аскетичним), при другому неминуча подальша дезорієнтація і, як результат, фрагментація і єпископату, і кліру, і віруючих (бо цей кандидат нездатний давати чіткі месиджі щодо загальноцерковної позиції по найгарячіших і болючих питаннях, які б консолідували всю церкву, не вводячи її ані в моральне, ані в громадянське внутрішнє протиріччя). Це вибір між нерішучим консерватором, що дискомфортно себе почуває у швидко мінливих реаліях і в силу поважного віку, і в силу своєрідного духовного виховання, і молодим, але обережним канатоходцем з абсолютно непередбачуваними реакціями на зовнішні подразники. Але при цьому обидва кандидати не горять бажанням сваритися з Москвою (а об'єднання українського православ'я як програма-максимум церкви в даному випадку буде означати неминучий розрив з колишнім легітимізуючим центром УПЦ), обидва практично однаково визначають статус неканонічних церковних організацій — можливих партнерів по об'єднанню: «розкольники, відлучені від церковного спілкування». І, зрозуміло, обидва не переглядатимуть офіційну міфологему про канонічність Харківського собору 1992 року, з якого трагедія України і почалася. Ніякі гіркі плоди того Собору, включаючи так звану «братовбивчу війну», не змусять зібрати волю в кулак і провести ревізію його рішень з оглядкою на те, що церковна історія — це не тільки біографія окремих єпископів, а й пасіонарність їх пастви. УПЦ звикла вважати єпископів одиницею виміру церковного буття, а всіх інших зводити до величини не більше статистичної похибки. Запиту суспільства і своєї власної пастви на об'єднання православ'я і якнайшвидшого відділення від дестабілізуючого центру в Москві ні той, ні інший кандидати не збираються враховувати. У цій обмеженості мислення може критися причина краху даної церкви в тому вигляді, в якому її сконструював митрополит Володимир під дуже вузькі задачі і на дуже короткий історичний період. На жаль, жоден із запропонованих на пост Предстоятеля кандидатів не здатний без втрат провести УПЦ між Сциллою минулого і Харибдою майбутнього. Занадто багато штучних структур і альянсів було тактично створено для підтримки церковного балансу. Рано чи пізно вони або почнуть вступати в протиріччя один з одним, або ліквідуватися, нічого не пропонуючи натомість. Визнати щось помилкою і «непрофільним активом», баластом, який тягне весь церковний корабель на дно, у цієї генерації єпископів не знайдеться волі — ні особистої, ні колективної. Значить, ентропія неминуча.
Виходів може бути два. Тактичний вихід: при виборі Предстоятеля виборцям варто все ж спробувати вийти за нав'язані рамки «прохідний кандидат» — «технічний кандидат», «схвалюваний Москвою» — «небажаний для Москви». Бо УПЦ потрібна Москві більше, ніж Москва УПЦ. Вихід стратегічний: вже сьогодні потурбуватися про свою церковну «силіконову долину», де б могло без психологічного тиску, замшілих міфологем і підкилимних інтриг почати розвиватися нове покоління віруючих. Нехай вже мертві ховають своїх мерців, застряглі в 90-х нехай ще згадують із захватом свої «битви за канонічне православ'я» і вважають, що канонічне православ'я неможливо без війни. Вік цих кавалергардів недовгий. Але молода генерація віруючих не повинна ставати заручниками бійців невидимого релігійного фронту. Адже саме молодь здатна створити якісне інше майбутнє цієї церкви на всіх «поверхах» цієї будівлі, зовні поки ще величної та такої, що вселяє формальну повагу. Якщо у аксакалів УПЦ вистачить мудрості не перетворити всю церкву в будинок престарілих ретроградів, поруч з якими не тільки важко вірити в Христа, але і просто дихати.