Спільне Комюніке православних і католицьких богословів за підсумками зустрічі в монастирі Босе, 2012

З 31 жовтня по 4 листопада в італійському монастирі Босе, який є відомим екуменічним центром, відбулась ІХ зустріч змішаної Православно-Католицької богословської студійної групи Святого Іринея. Обговорювалася тема: «Примат та синодальність у документах Помісного Собору РПЦ 1917-1918 років та рішеннях II Ватиканського Собору».

Група Святого Іринея була заснована у 2004році з ініціативи єпископа Магдебурга і Інституту Йоганна Адама-Мелера у Падерборні для того, щоб через богословські дослідження допомагати офіційному діалогу між Католицькою і Православними Церквами.

Група налічує двадцять шість богословів з Європи і Сполучених Штатів Америки (13католицьких та 13православних), які збираються щорічно для обговорення окремих тем. Члени Групи Святого Іринея не мають офіційного мандату від своїх Церков, але, будучи вірними своїй традиції, у дусі братерського обміну та взаємного слухання прагнуть спільно вивчати ті богословські питання, які продовжують бути перешкодою на шляху до повного спілкування між Православними та Католицькою Церквами та відкрити можливі способи зближення католиків і православних.

В останні роки група Святого Іринея провела зустрічі в Греції (Афіни), Бельгії (Шевтон), Сербії (Белград), Австрії (Відень), Україні (Київ), Німеччини (Магдебург), Росії (Санкт-Петербург). Група розглядала вчення І Ватиканського собору про примат римського єпископа та реакції на нього з боку православних, а також розуміння першості в Російській Православній Церкві задля знаходження точок зустрічі в цьому питанні між католиками і православними.

У своєму привітальному слові настоятель монастиря в Босе Енцо Б’янкі сказав, що спільнота супроводжуватиме молитвою діалог богословів щодо примату, який залишається перешкодою, а водночас і можливістю для нових перетворень на шляху до повного спілкування між Католицькою та Православною Церквами. II Ватиканський Собор – це «подія, натхнена Святим Духом», яка «в корені змінила наше уявлення про тайну Церкви як сопричастя (спілкування, communion), відкриваючи можливість діалогу у любові з Православною Церквою». Зараз «через практику спілкування (communion)» ми повинні йти «цим шляхом до повної єдності».

На зустрічі в Босе головували митрополит Іоанн Язігі з Антіохійського Патріархату та єпископ Герхард Файг з Магдебурга. Темою обговорення став Собор РПЦ 1917-1918 роках та його модель церковного управління, яка органічно поєднує в собі примат (першість) та синодальність. Учасники також розглянули питання екклезіології II Ватиканського Собору, а саме: визначення ролі єпископату, яка повинна була доповнити вчення про примат І Ватиканського собору, сакраментальне служіння єпископату і значення колегіальності єпископату, а також сучасні синодальні структури Католицької Церкви. Окрім цих студій сторони почули, як оцінює екклезіологію ІІ Ватиканського собору православна сторона та як вона бачить її на практиці. Сторони відзначили проблемні моменти обох традицій у світлі повної реалізації автентичної єдності Церкви у сопричасті.

Після Вечірньої молитви на свято Всіх святих членів Групи привітав єпископ Бєли, Габріеле Мана. Він подякував присутнім богословам за їх роботу та пригадав усім екклезіологію ІІ Ватиканського собору згідно з якою: «помісні Церкви перебувають в сопричасті з Церквами-сестрами і з Римом». Єпископ Мансуето Бьянчі, президент Комісії з екуменізму Італійської єпископської конференції, яка щедро сприяла цій зустрічі, у своєму листі до католицького співголови Групи, єпископа Герхарда Файга, відзначив важливість обраних тем, які починаються з «консенсусу, що вже досягнутий між католиками і православними» з «перспективи євхаристійної екклезіології сопричастя». Він висловив сподівання, що робота Групи сприятиме порозумінню між Церквами. «Важливо, що діалог триває і що разом із богословським діалогом, довірою, повагою, дружбою зростатиме і екуменізм серця. Цей екуменізм складається з братніх жестів і зустрічей, і добре впливає на роботу богословів».

Богословські дискусії проходили в атмосфері молитви та спілкування. Учасники також мали можливість послухати роздуми настоятеля монастиря Босе Енцо Б’янкі про сенс християнського монашества в різних традиціях.

Окрім двох співголів, група складається з дванадцяти православних учасників: спів-секретар о. Ніколаос Людовікос (Елладська Православна Церква), архімандрит Йов Геча, архімандрит Григорій Папатомас (Константинопольський Патріархат), Ассаад ЕліасКаттан (Антіохійський Патріархат), архімандрит Кирил Говорун, о.Володимир Хулап, о.Володимир Шмалій (Московський Патріархат); о. Міхай Сасауяніо, Даніель Бенга (Румунська Православна Церква), Павло Мейєндорф (Православна Церква Америки); о. Владан Періші (Сербська Православна Церква), Мар’ян Стоядінов(Болгарська Православна Церква), і дванадцяти католицьких учасників: спів-секретар Йоханнес Ольдеманн (Інститут Йоганна Адама-Мелера, Падерборн), Томас Бремер (Мюнстер); о. Гіацинт Дестівель ОР (Санкт-Петербург), о. Едвард Г. ФаруджіяТІ (Рим), Зігфрід Глесер (Ополе, Польща), Базіліус Грон (Грац), Пітер Конен (Департамент у справах екуменінізму Конференції голландських єпископів); бр. Адальберт Маінарді (монастир Босе); о. Ерві Легран ОР (Париж); о. Рудольф Прокші (Відень); о. Рональд Г.Роберсон CSP (Секретар з екуменізму Конференції американських єпископів); Вольфганг Тьонішен (Падерборн).

Робота групи була підсумована в спільному Комюніке

Спільна Православно-Католицька Робоча група святого Іринея зустрілась з 31 жовтня по 4 листопада 2012 року на своїй дев'ятій щорічний зустрічі в монастирі Босе, на півночі Італії. Від імені чернечої громади Босе, яка складається з братів і сестер, що належать до різних Церков, настоятель Енцо Б'янкі звернувся із привітанням членів Групи Іринея, бажаючи плідних результатів роботи. Щодня молитви громади Босе творили духовну атмосферу, яка була корисним досвідом для всіх учасників. Екуменічна посвята громади Босе була також відзначена місцевим єпископом Габріеле Маном, який привітав членів робочої Групи від імені Італійської єпископської конференції.

Під керівництвом двох співголів: єпископа Магдебурга Герхард Файга, президента екуменічної комісії Конференції німецьких єпископів, і митрополита Іоанна Язігі, керуючого європейською єпархією Антіохійського Патріархату (з осідком в Парижі) учасники конференції зосередились свою увагу на зв’язку між приматом і колегіальністю в Католицькій і Православній Церквах. Під час попередніх зустрічей Група досліджувала це питання в історичній перспективі – від ранньої Церкви аж до дев'ятнадцятого століття, тому цього разу зв’язок між приматом і колегіальністю розглядався у світлі Помісного Собору Російської Православної Церкви 1917/1918 років і ІІ Ватиканського Собору.

Результати доповідей та дискусій були сформовані учасниками в наступних тезах:

1. Помісний Собор Російської Православної Церкви 1917-1918 років став відповіддю на зовнішні історичні обставини (демократичний рух в суспільстві і т.д.), а також на необхідність реформ всередині Церкви. Участь у Соборі брали не тільки єпископи, але й священики та миряни, оскільки відчуження між єпископатом і парафіями було наскільки великим, що ця ситуація вимагала вирішувати нагальні пастирські справи за участі клиру і мирян. Водночас з’явилось усвідомлення того, що священики і миряни повинні брати участь у церковних реформах. Богословське підґрунтя участі мирян і духовенства знаходиться в доктрині соборності (sobornost – тут мається на увазі специфічно російський термін введений А.С. Хомяковим прим. пер.) та вченні апостола Павла про Церкву як Тіло Христове.

2.На тлі 200 років державного панування над Церквою («Синодальна епоха») російський Помісний Собор 1917/18 розробив модель церковного керівництва, об’єднавши принцип першості (відновлення Патріаршества) і синодальність. У зв'язку з більшовицькою революцією і її наслідками ця концепція не могла бути реалізована в Російській Церкві. Тим не менш, ця модель як і раніше є актуальною у відносинах між приматом і синодальністю, однак вона приймає різні форми в окремих автокефальних Православних Церков.

3. З метою кращого розуміння ми повинні брати до уваги і той факт, що одні і ті ж слова іноді описують різні церковні реалії. Терміни, що використовуються обома сторонами, які описують різні реалії - будь то в часі історії чи сьогодні - повинні бути чітко означені. Це особливо справедливо для таких добре відомих термінів, як кафоличність (грецький термін katholikos українською перекладають «соборність» - прим. пер.), першість, синодальність, колегіальність та консиліарність (західний синонім соборності – прим. пер.). Термін соборность (sobornost - цей специфічно російський термін не перекладають, а транслітерують англійською мовою – прим. пер.), наприклад, сьогодні може розумітись в сенсі кафоличності (catholicity) чи консиліарності (conciliariarity), але він перебуває під сильним впливом російського філософського і богословського контексту ХІХ століття. Окрім того, треба остерігатися розуміння концепції примату в сенсі централізації або концепції синодальності в сенсі децентралізації.

4. Другий Ватиканський собор супроводжувався бажанням отців Собору «сприяти зросту християнського життя серед вірних» і «підтримувати все, що може сприяти єдності усіх, хто вірить у Христа» (Sacrosanctum Concilium, 1). У цьому сенсі Собор розумів пастирським, який не бажав говорити про осудження певних явищ (анафеми), а скоріше представити церковне вчення в сучасному світі у позитивному викладі. Рішення Собору є обов'язковими і керівними для Католицької Церкви, але крім цього вони також мають екуменічне значення.

5. Як і всі Собори, II Ватиканський прийняв всі попередні Собори. II Ватиканський Собор підняв питання про роль єпископату та його зв'язок з Папою, яке залишилось відкритим після I Ватиканського і спробував знайти відповідь на нього. При цьому отці Собору взяли визначення І Ватиканського Собору щодо папського примату і доповнили його, підкреслюючи роль єпископів. Водночас під час рецепції постанов I Ватиканського собору було враховано низку застережень меншості про примат єпископа Рима і інтегровано їх в постанови ІІ Ватиканського собору. Це було зроблено для осягнення балансу між приматом та колегіальністю.

6. Конституція про Церкву «Lumen Gentium» говорить про ранню Церкву і підкреслює сакраментальність служіння єпископа та значення колегіальності єпископів, що зробило католицьку екклезіологію ближчою до позиції Православної Церкви. Внаслідок структурних змін роль єпископів було підсилено, хоч багато людей вважають, наприклад, що компетенції єпископських конференцій в нинішньому вигляді є незадовільними. Крім того, імплементація «Lumen Gentium» в систему канонічного права лише частково відповідає ідеалам Собору. Це спричинює тривалі дискусії в Католицькій Церкві про зв’язок між приматом та синодальністю.

7. «Конституція про священну Літургію» була першим документом, прийнятим на ІІ Ватиканському Соборі. Собор розглянув літургійні проблеми, які накопичились протягом тривалого періоду, і висловив бажання оновити християнське життя. Під час реалізації літургійної реформи, труднощі виникли через відсутність балансу між владою першості (Папа, Курія) і синодальними структурами (єпископськими конференціями, окремими єпископами і т.д.).

8. У своєму Декреті про Східні Католицькі Церкви Другий Ватиканський Собор чітко зміцнив статус східних Патріархатів у Католицькій Церкві. Тим не менш, цей Декрет не окреслив чітко значення Патріархатів Сходу і їх відношення до Латинської Церкви. Східні католицькі Патріархи хочуть здійснювати свою юрисдикцію (potestas) поза областю їх Патріархатів, задля збереження своїх духовних традицій.

9. Православні цінують сильний акцент на колегіальності єпископів, який був зроблений ІІ Ватиканським Собором, проте вони відзначають, що колегія єпископів завжди залежить від Папи,. З іншого боку, Папа не залежить від колегії. Крім того, той факт, що непомильність Церкви дуже тісно пов'язана з владою Папи є проблематичним з православної точки зору. Існує фундаментальна проблема, що документи як I Ватиканського собору, так і II Ватиканського Собору часто сприймаються у статичному вигляді без врахування динамічного розвитку Католицької Церкви до і після Соборів. Питання про сприйняття ІІ Ватиканського Собору у Православній Церкві потребує подальших інтенсивних досліджень.

10. Одним із важливих аспектів наших роздумів про взаємозв'язок між приматом і соборністю полягав в тому, як зберегти тісний зв'язок між сопричастям Церков і колегіальністю єпископів. Єпископи є свідками віри своїх Церков, але також несуть відповідальність за Церкву в цілому. Харизма, яку вони отримали в таїнстві єпископської хіротонії, робить їх служителями цілої Церкви - не тільки своєї місцевої Церкви, але й для інших місцевих Церков, що символізується в рукоположенні єпископа ієрархами сусідніх єпархій. Ієрархія не може бути відділена від Тіла Церкви. Існування єпископів, які не мають жодного стосунку до будь-якої місцевої Церкви, є відносно недавнім явищем. Це питання було піднято напередодні I Ватиканського Собору, а також на Помісному Соборі 1917/18: чи тільки керуючі єпископи можуть брати участь в Соборі ex officio? Існування титулярних, вікарних і єпископів-помічників в Католицькій Церкві і в деяких Православних Церквах не належить до давньої традиції і є екклезіологічною проблемою.

11. Історія рецепції II Ватиканського Собору показує, що так і не вдалось досягнути балансу із існуючими тенденціями централізації в Католицькій Церкві. Схожа проблема існує також і в Православній Церкві, де автокефальні і автономні Церкви відчувають труднощі у співробітництві і в практичній реалізації Синодального устрою.

Наприкінці  зустрічі спів-президенти подякували чернечій громаді Босе за гостинність і Конференції італійських єпископів за фінансову підтримку цієї наради. Було вирішено провести наступну зустріч Робочої групи в листопаді 2013 року в Салоніках.

(Неофіційний переклад)

Джерело: сайт монастиря Босе