«СПІВВІДКУПИТЕЛЬКА»: ТАК ЧИ НІ?

Діва Марія – Співвідкупителька? Одні твердять: категорично ні, бо Відкупитель у нас Один – Христос, інші твердять – так, і наводять десятки аргументів: з Писання, Отців Церкви і навіть з висловлювання Пап. Як бути з цією дилемою? Просто відкинути, чи однак розібратися? Ми вибрали друге.

Діва Марія – Співвідкупителька? Одні твердять: категорично ні, бо Відкупитель у нас Один – Христос, інші твердять – так, і наводять десятки аргументів: з Писання, Отців Церкви і навіть з висловлювання Пап. Як бути з цією дилемою? Просто відкинути, як безглузду, чи однак сісти і розібратися, починаючи від самого початку і не оминаючи нікого і нічого? Ми вибрали друге.

На початку листопада 2025 року Ватикан спростував титул Матері Божої як «співвідкупительки» і Папа Лев XIV підтвердив документ, у якому мова про унікальність Христа у питанні Відкуплення, завершивши тривалу богословську суперечку про роль Марії. Інструкція, оприлюднена Дикастерією у справах віровчення «не благословить» використання титулу «співвідкупителька» щодо Марії, наголошуючи, що таке визначення «вносить плутанину і дисбаланс у гармонію істин християнської віри». Зазначається, що дискусія про титул Марії тривала понад сто років. Чому така дискусія виникла? Чому аж понад сто років це обговорювалося? Які витоки цього питання? Вочевидь, є люди, які таки вважають Діву Марію співвідкупителькою. Тож чи можна стверджувати, що дискусія таки завершилася? І що не так з цим титулом з богословської точки зору – «Співвідкупителька»?

 

 

ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВЧЕННЯ ПРО ДІВУ МАРІЮ ЯК «СПІВВІДКУПИТЕЛЬКУ»

Якщо взяти до рук будь-яку книгу чи статтю прихильників титулу «Співвідкупителька», то обов’язково можна там зустріти твердження, що це вчення було в Католицькій Церкві «завжди, від початку, затверджене офіційними документами, папами» тощо. Ось до прикладу, книги відомого американського богослова-маріолога, Марка Міраваля (нар. 1959), випускника Папського Університету «Ангелікум», і який є засновником і головою руху Vox Populi Mariae Mediatrici, того самого руху, який звертався до Апостольської Столиці, щоб затвердити як догму титул Марії: «Співвідкупителька». Це досить активний автор, написав багато книг, статей, в тім теж – відповідей на різні критичні статті, книги і навіть документи Церкви, в яких мова проти цього титулу. Ось лише деякі з його книг на цю тему: серія з кілька книг під загальною назвою: «Mary: Corredemptrix, Mediatrix, Advocate»; «The Mediatrix of Mercy, the Triumph of Divine Mercy, and the Triumph of the Immaculate Heart»; «In Battle Array with the Со-redemptrix»; «Mary Co-redemptrix: Doctrinal Issues Today; "With Jesus": the story of Mary co-redemptrix».

Інші відомі автори, прихильники і промотори титулу «Співвідкупителька», це Артур Калкінс (1945-2024), американський богослов, автор сотень статей і книг, серед яких багато на тему Діви Марії як «Співвідкупительки», наприклад «Пропозиція догмату Діви Марії: «Що» і «Чому» («The Proposed Marian Dogma: The “What” and the “Why”» by Msgr. Arthur B. Calkins, 2000). Або теж інший богослов, П. Кофін та його книга «Від Богородичного вчення до Богородичного догмату» (P. Coffin , “From Marian Doctrine to Marian Dogma”). Ще можна згадати про таких авторів і їхні книги чи статті (мовою оригіналу) на дану тему як: R. Gribble, The Corredemptrix, the Cross and Contemporary Society; T. Xavier, A New Marian Dogma: Fully Marian and Fully Ecumenical; T. Xavier, Any Stigma to Beat a Dogma: A Response to Common Critiques of a Fifth Marian Dogma; M . O ’Carroll, The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps, Bertrand de Margerie, Marian Co-redemption in the Light of Patristics; William Most, Mary in Our Life; R. Laurentin, Le titre de Coredemptrice і багато інших. Навіть один протестантський богослов і лютеранський пастор Чарльз Діксон позитивно висловлюється про спроби деяких в Католицькій Церкві оголосити догмат про Діву Марію «Співвідкупительку (Charles Dickson, Mary Mediatrix. A Protestant Response).

Так ось, виходячи з широкого розуміння титулу «Співвідкупителька», лат. «Coredemptrix», тобто не з його дослівного звучання, але зі значення, то Міраваль, подібно як і інші автори, захисники даного титулу, виводять його з самих початків історії Церкви, і що нібито вже перші Отці Церкви про Марію говорили в тому дусі. Тобто, не використовували, звичайно, слово «Coredemptrix», бо воно з’явилося у XV столітті, але писали про Марію як «співвідкупительку» використовуючи інші терміни. Приводяться тут Отці з ІІ століття, тобто дуже давні, такі як св. Юстин Мученик чи св. Іреней Ліонський. Власне, св. Іриней у своєму знаменитому творі «Проти єресей» називає Діву Марію «причиною спасіння» (лат. causa salutis), і саме на цей вираз найчастіше покликуються прихильники раннього походження титулу Марії «Співвідкупителька».

 

а) Патристична епоха про Діву Марію і її участь у Відкупленні

Насамперед, у контексті спів-відкуплення, а точніше – участі у відкупительній місії Христа, про Діву Марію говорить досить мала кількість патристичних текстів. Більшість ранніх творів якщо вже згадує про її роль у місії Сина, то передусім концентрується на Благовіщенні, тобто на Втіленні. Але навіть у тій невеликій кількості згадок варто однак не виривати цитати з контексту та ще й надавати їм своєрідної інтерпретації, а подивитися цілісно на думку автора: чи дійсно ранні Отці Церкви мали на увазі чи хоча б натяки на таке розуміння участі Діви Марії у Відкупленні, як це пізніше будуть розуміти деякі прихильники її титулу «Співвідкупителька»?

Ще на початку ІІ століття св. Ігнатій Антіохійський у своєму Посланні до Ефесян писав: «Від князя віку цього було приховане дівицтво Марії та її дітородження, як і смерть Господа – три кричущі таємниці, що звершилися в мовчанні Божому» (Ігнатій Антіох., Послання до Ефесян ХІХ, 1). Один із дослідників «співвідкупительства» Діви Марії у текстах Отців Церкви, французький єзуїт Бертран де Маржері (Bertrand de Margerie, 1923-2003) у своїй статті «Марія Співвідкупителька у світлі патристики» інтерпретує це таким чином, що дівоцтво Діви Марії було не лише умовою спасительної смерті її Сина, але у задумі Божому також вільною, упривілейованою та унікальною співпрацею у його викупній смерті (див. Bertrand de Margerie, Mary Coredemptrix in the Light of Patristics, in: Mary. Co-redemptrix, Mediatrix, Advocate: Theological Foundations, ed. Mark Miravalle (Santa Barbara, CA: Queenship, 1995), p. 5). Тобто інтерпретація йде у бік спів-відкуплення. Проте це досить натягнутий висновок з такого досить таки скромного тексту Ігнатія про наше спасіння, яке було у Божому задумі відвічно і тому є «таємницею». Крім того, з Втіленням Сина Божого однозначно і завжди пов’язана ціла місія Ісуса Христа, в тім теж – відкупительна на хресті.

У знаменитому творі св. Мелітона Сардського «Про Пасху» (знайденому лише у ХХ столітті) є такі рядки: «Він є Агнець заколюваний, Він є Агнець безгласний, Він є народжений від Марії, доброї Агниці» (Мелітон «Про Пасху», 71) деякі тут теж вбачають «спів-відкупительний» момент, бо нібито коли Мелітон називає Марію «Агницею», то хоче цим підкреслити її участь у жертві Агнця – Христа. Скоріше за все, св. Мелітон натякає тут на старозавітну традицію, зазначену чи то у Книзі Левіт, чи теж у Книзі Чисел, де мова про «овечку» чи «вівці», яких приносять у жертву. Звичайно, у цьому тексті так само лише з великою натяжкою можна побачити «жертву» тієї «Агниці», Мелітону скоріш за все йшлося про те, що народжений і всі його титули пов’язані з тією, хто Його народжує, але не обов’язково це участь у тому Його титулі: Бога народжує Богородиця, Сина народжує Мати, Людину народжує людина, а Агнця народжує Агниця.

У св. Юстина Мученика мова про Діву Марію у такому контексті є в його «Діалозі з Трифоном». Дуже слабко там можна угледіти навіть якісь натяки на Діву Марію-співвідкупительку. Ось так пише св. Юстин: «Він через Діву став людиною для того, щоб яким шляхом розпочався злочин, що стався від змія, таким же отримав він і своє знищення. Бо Єва колись була дівою та невинною, прийнявши слово змія, вчинила непокору та смерть; а Марія Діва, приймаючи віру і радість, коли ангел Гавриїл приніс Їй радісну звістку, що «зійде на неї Дух Господній і сила Всевишнього осяє її, тому і святе, що народжується від неї, є Син Божий», відповідала: «Хай буде мені за словом твоїм» (Лк 2, 35. 38)» (Юстин Мученик, «Діалог з Трифоном», 100). Святий Юстин – слушно – вводить цей паралелізм і протиставлення: «Єва-Марія», без сумніву надихаючись текстом так званого «Протоєвангелія» з Книги Буття, де Бог звертається до змія: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут 3, 15).

Натомість св. Іриней на перший погляд уже ближчий до цього титулу, зрештою, його як ранній патристичний авторитет часто цитують прихильники титулу «Співвідкупителька». Однак теж варто придивитися до того, що саме і в якому контексті Іриней пише про це. Читаємо: «Як Єва…, не послухавшись, стала причиною смерті для себе та всього людського роду, так і Марія…, будучи слухняною, стала причиною спасіння для себе та всього людського роду» (Іриней Ліонський, «Проти єресей», ІІІ, 22, 4). «Причиною спасіння» Марія стала, згідно з Іринеєм, коли Ангел Гавриїл почув її fiat («нехай буде»), про що читаємо у фрагменті про Благовіщення (див. Лк 1, 38). Виразно видно у Іринея по-першу протиставлення: смерть-спасіння, а по-друге, переносне, символічне твердження про «причину»: Єва є причиною смерті через свої слова непослуху, Марія через своє слово послуху. Святе Письмо виразно говорить, хто і що є причиною смерті – диявол: «А через заздрість диявола смерть увійшла у світ, скуштують її ті, що йому належать» (Муд 2, 23-24). Іриней, подібно як і Юстин, вводить це протиставлення, як доповнення до думки Апостола Павла. Бо у Апостола Павла взагалі є інше протиставлення, більш класичне: «Адам-Христос»: Через Адама всі помирають, через Христа всі оживуть (див. 1 Кор 15, 22).

Марія є «причиною спасіння» у тому самому значенні, як мати є «причиною» дитини, народжуючи її, чи як людина є «причиною» благодаті, дозволяючи цій благодаті діяти в своєму житті, чи як начальник є причиною дій підвладного, даючи тому на щось дозвіл. Але нікому на думку не спадає приписувати потім матері якісь слова чи дії її дитини – так само як якійсь людині приписувати «причинність» благодаті, лише з того приводу, що вона «погодилася» цю благодать отримати. Діва Марія погодилася з Божим планом, відповіла «так» на Його пропозицію, через це наповнилася благодаттю – Втіленим Богом (звідси: «Благодаті повна»), і через неї Бог – Відкупитель і Спаситель – прийшов у цей світ. Це не причина спасіння у прямому сенсі, але у сенсі материнства і послуху Божій волі. Це мав на думці св. Іриней, і саме у такому ключі інтерпретує його слова церковна традиція, – а не як раннє твердження про «Співвідкупительку».

Щоправда, інколи у прихильників вчення у св. Іринея про «Співвідкупительку» можна почитати, що його слова «…об’єктивно означають більше, ніж він, імовірно, бачив. Боже Провидіння могло використати його, як Отця Церкви, щоб висловити більше, ніж бачив сам Іриней. Він бачив її співпрацю в об’єктивному Відкупленні» (див. інтернет ресурс: Fr. William Most, How Did the Redemption Operate?). Проте така інтерпретація – це звичайна маніпуляція, приписування автору того, що він не говорив, вкладання в його уста пізніших ідей, виправдовуючи це «Божим Провидінням». Це абсолютно недопустимий хід, бо так можна довести все, що завгодно.

Щоб зрозуміти слова св. Іринея про Діву Марію як «причину спасіння», можна навести таку аналогію. Ми ж не говоримо, що мама переможця є «спів-переможницею», чи мама політика є «спів-політиком» і т. д. Дії народженої дитини – це її власні дії, і у випадку Втіленого Бога, Христа, який у всьому став подібним до нас, людей, в тім теж – до наших незалежних дій, цей принцип працює так само. Так само і дії будь-якої людини, які є далекою чи ближчою «причиною» якихось наслідків, не обов’язково є прямими діями, що чинять ці наслідки. У подібному ключі мислив, на приклад, Августин, який у своєму знаменитому гімні, що співається у пасхальну ніч, називає гріх Адама «причиною» Відкупителя: «О, воістину необхідним був гріх Адама, знищений Христовою смертю! О, щаслива провина (felix culpa), яка удостоїлась мати такого великого Відкупителя!».

Ще варто навести один фрагмент з Листа св. Амвросія. Єпископ Медіолану, пишучи послання християнам іншого міста, Верчеллі, і вирішуючи там різні адміністративні питання, переплітає це уривками зі Святого Письма, між іншим, коментує уривок з Євангелія від Йоана про Марію під хрестом такими словами: «Коли апостоли втекли, вона стояла біля хреста і з любов’ю споглядала рани свого Сина, бо менше турбувалася смертю своєї дитини, ніж спасінням світу. Можливо, справді, знаючи, що смертю її Сина здійснилося викуплення світу, вона сподівалася своєю власною смертю для себе зробити свій невеликий внесок у те, що було здійснено на благо всіх» (Амвросій, Лист 63, 110). Цей текст теж іноді приводиться як приклад ідеї «співвідкупительства» у Отців Церкви. Однак, навіть не вдаючись до аналізу цього конкретного фрагменту, можна заглянути до цілого тексту і подивитися, що Амвросій пише відразу після цього: «Але Ісус не потребував помічника для викуплення всіх, Він спас усіх без помічника. Тому й каже: Я став як людина без допомоги, вільна серед мертвих. Він справді отримав любов Своєї матері, але не шукав чужої допомоги» (Амвросій, там же).

Варто ще тут додати «другу сторону монети», – представників Александрійської школи в Єгипті. Починаючи від Орігена на Діву Марію, яка стояла під хрестом, там дивилися, м’яко кажучи, скептично. Коментуючи пророцтво старця Симеона в адресу Марії про «меч, що прошиє твою душу» (Лк 2, 35), Оріген твердив, що той меч пройшов через Марію, через її душу, і ввіп’явся у її Сина на хресті. Інтерпретація Орігена була така, що можливо тим «мечем у душі» Марії була якась моральна слабкість Марії, що відобразилося на її вірі, коли вона стояла під хрестом (див. Оріген, Проповідь на Євангеліє від Луки, XVII, 5-6: Лк 2, 33-38). Ця думка вплинула потім на деяких Отців, на приклад на Василія Великого (див. Послання, До Оптима, 252 (260), 9), які також повторювали за Орігеном про моральну провину Діви Марії через брак цілковитої довіри своєму Сину.

Навіть св. Кирило Александрійський, відомий ревний захисник титулу Марії «Theotokos» – «Богородиця», був у плані оцінки Марії на Голгофі віддаленішим від традиції Церкви ніж навіть його опонент Несторій, інтерпретуючи її плач майже як розпач, і вважаючи, що вона під хрестом перестала належно мислити, піддавшись слабкості та малодушності (див. Кирило Олександрійський, Коментар на Євангеліє від Йоана, ХІІ: Йн 19, 25). Для Кирила, який обстоював титул «Богородиця», де-факто був набагато важливіший Той, кого народила Діва Марія (Ісус Христос – це Божественна Особа, тому Марія – це Богородиця), аніж та, яка народила. Титул «Theotokos» – це для Кирила христологія, не маріологія. На противагу александрійцям, які концентрувалися на Втіленні Слова, на Божестві Христа, представники Антіохійської школи, які більше зосереджувалися на земному житті Христа і Його людинності, в тім теж – на Його стражданнях і смерті на хресті, були більш оптимістичні щодо ролі Діви Марії під хрестом.

 

б) Епоха богословів Середньовіччя про Діву Марію та її участь у місії Сина

В епоху імператора Карла Великого, (ІХ століття), св. Пасхазій Радберт (792-865), богослов і абат бенедиктинського монастиря в Корбі, писав про Діву Марію під хрестом як про «більш ніж мученицю» (лат. «plus quam martyr»), бо під хрестом серце Марії було пронизане (transfixio) болем і стражданнями, звідси теж пізніше до літургійного календаря ввійшло свято «Пресвятої Діви Марі Семи Скорбот», на основі семи новозавітних фрагментів, де Діва Марія переживає і страждає: 1) пророцтво Симеона і жертвування свого первістка у Храмі, 2) втеча від Ірода до Єгипту, 3) втрата і пошуки 12-річного Ісуса в Єрусалимі, 4) зустріч із Сином на Хресній дорозі, 5) стояння під хрестом Сина, 6) коли пробили списом бік Христа і коли зняли Його з хреста, і врешті 7) коли тіло Христа поклали до гробу.

Приблизно в Х столітті з’являється титул Марії «Відкупителька» – «Redemptrix». В одному французькому Псалтирі, який також датується Х століттям, у Літанії до святих, є таке прохання, звернене до Діви Марії: «Свята Відкупителько світу, молися за нас» (див. Litanies des saintes, edited by E. Warren in "An Unedited Monument of Celtic liturgy", Celtic Review 9 (1888), 88-96). Цікаве поєднання: бо, з одного боку, є титул Христа «Відкупителька», з іншого – є прохання не «помилувати нас», лише «молитися за нас», тобто прохання про заступництво і молитву до Бога.

Цей титул, «Redemptrix», звичайно, не означав, що Діва Марія є Відкупителькою в тому самому сенсі, що і її Син, лише це було скорочення від титулу «Мати Відкупителя». Щось аналогічне, як коли є «король», єдиний володар, і є «королева-мати», і скорочено її теж можна називати «королевою», але не в сенсі влади, лише в сенсі материнства по відношенню до короля. Проте, так як титул «Відкупителька» – що і не дивно – вводив багатьох католиків в оману, і треба було постійно пояснювати його значення, а дехто взагалі не потребував пояснень, і приймав титул так як він є, дослівно, тобто в абсолютно єретичною ключі, – то і з’явилася кількома століттями пізніше поправка титулу: «спів-відкупителька», «co-redemptrix». Причому деякі богослови, святі чи містики використовували щодо Діви Марії титул «Відкупителька» бодай до XVIII століття!

Новий титул, «Співвідкупителька», виник через гострі дебати щодо ролі Марії у нашому Відкупленні. Взагалі, питання щодо титулу «співвідкупителька» має ширший контекст: це питання про участь Діви Марії у спасительній місії її Сина. Тут також долучається питання про посередництво Марії у цій місії, з чого і випливає потім твердження про «співвідкупительку». Питанням про участь Діви Марії у спасительній місії Сина займалися ще Отці Церкви, тобто у період І тисячоліття. Виводили цю участь передусім з факту Втілення Христа (як це видно у св. Іринея). Проте у Середньовіччі, бодай з часів св. Бернарда Клервоського, наголос вже виразно зміщується на Голгофу.

Святий Бернард Клервоський (1090-1153), цистерціанський чернець і богослов, пізніше – Вчитель Церкви, відомий особливим вшануванням Пресвятої Діви Марії, писав в одній своїй гомілії, а саме у «Проповіді на Неділю Октави Внебовзяття Пресвятої Діви Марії», що пророцтво Симеона сказане Марії про «меч, що прошиє тобі душу» (Лк 2, 35) сповнилося на Голгофі, коли з одного боку спис прошив бік Христа, а з другого – душу, тобто серце Марії, і тому вона терпіла разом з Ним (спів-терпіння). Про це вже і раніше писалося, між іншим у творах св. Пасхазія Радберта з ІХ століття. Така інтерпретація Бернарда Клервоського – це ще не прямий натяк на титул «співвідкупителька», але якось там шлях до цього був вже відкритий, і тому деякі інші богослови роздумовували саме про участь Марії вже не лише у терпіннях її Сина, але і у місії спасіння людського роду (див. на тему маріології св. Бернарда: Kochaniewicz B., Bernard z Clairvaux, Tomasz z Akwinu i uświęcenie Najświętszej Maryi Panny, „Studia Koszalińsko-Kołobrzeskie” 28 (2021), s. 167–171).

На відміну від Отців Церкви, які, роздумуючи про це, опиралися на таємниці Втілення, богослови Середньовіччя дедалі частіше спиратимуться на таємниці смерті на хресті Ісуса Христа. Проведення паралелі між пророцтвом Симеона про «меч болю» і стоянням Марії під хрестом (як у відомому гімні: Stabat Mater dolorosa iuxta crucem lacrimosa) стане в богословських творах Середньовіччя майже нормою. Мало того, стояння Марії під хрестом і навіть потім, у період аж до часу Воскресіння Христа, часто називалося часом «духовного мучеництва Марії», як пише у ХІІІ ст. Яків Ворагінський ОР у своїй проповіді «На Внебовзяття Пресвятої Діви Марії», і що саме тому п’ятниця є постним днем з приводу мучеництва Христа, а субота є постним днем з приводу духовного мучеництва Марії, і суботній день присвячений Діві Марії.

Варто тут згадати стародавній гімн-молитву до Богородиці, відомий під назвою Sub tuum praesidium. У різних мовах, культурах і обрядах цей гімн має різні версії, українською він відомий під назвою «Під твою милість», у Римо-католицькій Церкві зазвичай його перекладають дослівно з латини, тобто «Під твій захист», у грецькій версії цей гімн відомий як «Ὑπὸ τὴν σὴν εὐσπλαγχνίαν», тобто «Під твоє милосердя» або «співчуття» (хоча дослівно εὐσπλαγχνία означає «мужність», проте в Новому Завіті має в собі щось з «милосердя» і «співчуття»). Навіть Англіканська спільнота використовує цю молитву. Це був гімн з Коптської літургії на Різдво Христове, написаний грецькою.

Важливим є, однак, наступний рядок, в якому з’являється найважливіший титул Діви Марії – «Богородиця», (лат. Dei Genitrix, грец. Θεοτόκος). Титул цей був остаточно затверджений на Ефеському Соборі 431 року, проте у християнстві зустрічається він значно раніше. Тому віднайдений папірус з цією молитвою до Богородиці початково датувався ІІІ століттям (папіролог Едгар Лобель), потім IV століттям (папіролог Колін Х. Робертс), згодом однак його почали датувати аж VIII століттям (папіролог Ганс Ферстер). Остаточно, дата повстання гімну невідома, багато хто схилявся до версії, що це мало місце у VI-VII столітті (див. Roberta Mazza, Dating Early Christian Papyri: Old and New Methods – Introduction, in Journal for the Study of the New Testament, v. 42(1), 2019). Нещодавні дослідження виявили цей гімн у грузинському пісеннику Єрусалима. Це показує, що Sub tuum praesidium використовувався в літургії вже у V столітті (див. Stephen J. Shoemaker, The first Christian hymnal: the songs of the ancient Jerusalem church, Utah 2018. p. XXVIII).

Цей гімн почав широко використовуватися у Середньовіччі, як на Сході, так і на Заході. Крім того, у латинській версії є ще додаткові титули Діви Марії, які йдуть після класичної версії, і саме їх приписують св. Бернарду Клервоському. Латиною вони виглядають так: Domina nostra, Mediatrix nostra, Advocata nostra, Consolatrix nostra (Володарко наша, Посереднице наша, Заступнице наша, Утішителько наша). І відразу після цих рядків є прохання до Богородиці, щоб привела нас до її Сина: Tuo Filio nos reconcilia, Tuo Filio nos commenda, Tuo Filio nos repraesenta (З Сином своїм примири нас, Синові своєму доручи нас, Синові своєму віддай нас). Тобто, всі ті Богородичні титули мають на меті представити Діву Марію як ту, що веде до Христа, і вони всі пов’язують її з Христом.

Одним з перших, хто проголошував вчення про участь Діви Марії у спасінні Христом людського роду, був бенедиктинець Арно Бонневальдський (+1159), друг св. Бернарда Клервоського (написав пізніше його життєпис), відомий також тим, що деякі його книги видавалися під іменем «Св. Кипріяна Карфагенського», щоб краще продавалися. Так ось Арно Бонневальдський у своєму творі «Сім слів Господа на хресті» («De septem verbis Domini in crucem»), а також у творі «Прослава Пресвятої Діви Марії» («De laudibus B. Mariae Virginis»), пише про «два вівтарі» на Голгофі: один – у тілі Христа, другий – у серці Марії. Але там, на Голгофі, не було двох жертв, лише одна відкупительна Жертва Христа, звідси і єдність Христа і Марії у ділі спасительній. Ця єдність також, на думку Арно, проявлялася у повній єдності волі Марії з волею її Сина. Проте, додає Арно, жертва Марії була лише «моральною», не такою отже як жертва її Сина, фізичною. Тим не менше, Марія, стоячи під хрестом свого Сина, «була співрозіп’ята через любов» (concrucifigebatur affectu). Говорячи про «вівтар» у серці Марії, і про «жертву» на цьому вівтарі, неодмінно входимо у священницькі категорії, і Арно, свідомий цього, коливався і прагнув уникнути опису Діви Марії як «священника», проте пізніше, на початку ХХ століття, можливо під початковим впливом творів Арно Бонневальдського, поширився народний культ «Марії-священниці», навіть папа Пій Х 1906 року уділив відпусту за молитву до «Діви-Священника», проте вже 1916 року, коли культ розвинувся – особливо візуально, – Святий Офіцій заборонив іконографію Діви Марії у священницьких ризах, де нібито «Діва-священник» приносить свого Сина у жертву.

Інший середньовічний богослов, який жив майже в тому самому часі, що і Бернард Клервоський та Арно Бонневальдський, Руперт із Дойца (бл. 1075-1129), бенедиктинський абат, інтерпретує фрагмент Євангелія від Йоана (Йн 19, 25-27), де є сцена під хрестом і слова Христа до Марії і до Йоана: «Це син твій… це мати твоя», як встановлення духовного материнства. Руперт також пов’язав інший фрагмент з Євангелія від Йоана, той, де Христос каже: «Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила» (Йн 16, 21) зі сценою на Голгофі: власне біль «духовних родів» настав для Марії саме під хрестом її Сина, і тому тепер вона стає матір’ю Йоана, а Йоан – її сином. Ці «духовні роди» – це не просто про материнство, це про спасіння. Руперт пише в своєму «Коментарі до Євангелія від Йоана» наступне: «Так як на Голгофі Пресвята Діва справді витерпіла «біль родів» (див. Пс 48 (47), 7), і в Страстях свого Єдинородного народила спасіння для всіх нас, тому вона справді є Матір’ю нас усіх». Іншими словами, Марія є нашою Матір’ю, згідно з Рупертом з Дойц, не просто тому, що Христос символічно довірив їй Йоана, а в його особі – всіх людей, а саме тому, що вона «народила спасіння», яке весь людський рід отримав на Голгофі, тобто іншими словами вона є «Матір’ю спасіння». Пізніше твори Руперта з Дойц були досить популярними, і їх цитувало багато богословів (див. Bogusław Kochaniewicz, Średniowieczni dominikanie o Matce Bożej, Kraków 2008, s. 47-49).

У ХІІІ столітті, в епоху розквіту Схоластики і розвитку перших університетів, розвивається також богослов’я, в тім – христологія і маріологія. Св. Бонавентура (б. 1221-1274), францисканський богослов і пізніше кардинал, роздумовуючи про унікальне посередництво Христа, долучав до цих роздумів також ідеї про посередництво Діви Марії., чи теж ангелів, святих або священників, яких посередництва люди тут на землі потребують з огляду на віддалення від Бога. Роздумовує про це передусім у своїх «Коментарях до Сентенцій Петра Ломбардського» («Commentaria in Quatuor Libros Sententiarum»). Діва Марія, згідно Бонавентури є посередницею між Христом і людиною, подібно як Христос між Богом і людиною (quae mediatrix est inter nos et Christum, sicut Christus inter nos et Deum). А це тому, що Марія – людина, дала Богу людські, тобто наші, тіло і душу, які Бог прийняв втілившись (див. Bonaventura, III Sent., d. 3 p. 1 a. 1 q. 2, t. 3, 67a).

Крім того, Діва Марія є також посередницею у моральному плані, з огляду на своє Материнство, святість і чесноти, передусім покору. Натомість участь Матері Божої у справі спасіння, згідно Бонавентури, належить бачити у вірі Діви Марії, а також у її співтерпінні під хрестом. Коментуючи фрагмент з Євангелія про Благовіщення, Бонавентура пише, що Діва Марія через віру почала і породила Спасіння для людей, тобто свого Сина (див. Bonaventura, Comment. in Evang. Lc. 1, 45 n. 85, t. 7, 30b). Вона однак не лише терпіла під хрестом (compati) – і то до такої міри, що Бонавентура називає її «Царицею мучеників», – але теж і прийняла у вірі жертву свого Сина. Це прийняття почалося ще з її слів ангелу: fiat.

Це посередництво Марії унікальне і єдине в тому сенсі, що крім неї більше ніхто з людей не пожертвував свого сина на спасіння людського роду. А тому, говорить Бонавентура, Марія є «посередницею нашого Спасіння». Бонавентура теж згадує про пророцтво Симеона і його сповнення на Голгофі: стоячи під хрестом, душу Марії пронизав «меч співтерпіння» (gladius compassionis), і це була досить болюча участь Матері у спасительних страждання її Сина (див. Bonaventura, Comment. in Jo. 19, 25, t. 6, 497b). До речі, серед багатьох титулів, якими св. Бонавентура описує Діву Марі, один звучить «брама неба» (porta coeli), цією «брамою» входить до нас Спасіння, і цією «брамою» ми доходимо до Спасіння.

Святий Тома Аквінський (1225-1274) вкомпоновує вчення про Діву Марію передусім у трактат про Ісуса Христа, а також – хоч і не багато – у трактат про благодать – ці трактати знаходяться у його монументальній Summa theologiae. Натомість в одному зі своїх невеликих творів, у «Коментарі до ангельського привітання Ave, Maria», Тома описує, що означають слова ангела до Марії, що вона «благодаті повна», і пише, що ця «повнота благодаті» не обмежується лише на самій Діві Марії, лише так як її так багато, вона переливається на всіх людей. Марія отримала благодать не лише для себе, але і для всіх людей, це спасення благодать, яка через неї приходить на всіх людей (див. Thomas Aquinas, Devotissima expositio super salutationae angelica, in: Opuscula theologica, v. 2, Roma 1954, p. 238-241). На певно Тома Аквінський, згадуючи про спасіння, в дусі св. Іринея, має на думці не лише благодать святості Марії, але і Втілення Христа, якого Марія дала світу заради відкуплення людського роду. Взагалі, Тома Аквінський, говорячи про Марію більше концентрується на людських якостях Діви Марії, на її людинності, преображеній і відновленій Божою благодаттю, через що вона стала «Новою Євою», натомість якщо йдеться про активність, то це передусім Божа активність у її серці (див. Bogusław Kochaniewicz, Średniowieczni dominikanie o Matce Bożej, Kraków 2008, s. 167-169).

Дещо пізніше починає розвиватися у середньовічних творах, особливо у францисканців та домініканців, тема спів-участі Марії у терпіннях Христа. Страсті чи Страждання Христа (passio) переплетені зі спів-стражданнями (com-passio) Його Матері. Христос був зранений фізично, Марія – духовно. Натомість присутність Марії під хрестом часто тлумачилася не лише її материнською любов’ю і переживанням через смерть Сина, але і з приводу її глибокого прагнення спасіння всього людського роду. І хоча загалом францисканці і домініканці у пізньому Середньовіччі часто були «конкурентами» щодо розуміння участі Марії у місії спасіння (францисканці схилялися до титулу, який пізніше став вживатися, а саме «Співвідкупителька», домініканці натомість їм опонували), то однак інколи траплялося і серед домініканців чи домініканок проголошувати наближені до цього титулу ідеї.

Свята Катерина Сієнська (1347-1380) в одній зі своїх молитов говорить про єдність між Марією і її Сином не лише на рівні страждання, але теж на рівні спасіння роду людського: «Маріє, храме Пресвятої Трійці!... Маріє, викупителько (італ. ricomperatrice) людського роду, тому що зануривши Твою плоть у Слові, світ був викуплений (італ. ricomprato): Христос викупив (італ. ricomprò) Своїми стражданнями, а Ти — болем тіла й душі» (Св. Катерина Сієнська, Молитва XI (складена в Римі в день Благовіщення, 1379 р.)). Тобто, згідно св. Катерини Сієнської, участь у Відкупленні Марія приймає спочатку завдяки Втіленню Слова, і потім з приводу співстраждання під хрестом. Також св. Катерина говорить про гаряче прагнення, яке було у серці Марії, а саме – спасіння всіх людей. В іншому творі, а саме в одному зі своїх «Листів», св. Катерина Сієнська говорить, що Марія так прагнула нашого спасіння, що якби якимось чином її Син не міг дістатися спасительного хреста, то вона сама стала б сходами для свого Сина, лиш би те спасіння здійснилося (див. Le Lettere di S. Caterina da Siena, G. Barbera, editore – 1860, Lettera CXLIV - A monna Pavola a Fiesole: “Maria, che di sè medesima avrebbe fatto scala per ponere in croce il Figliuolo, se altro modo non avesse avuto”. Див теж: Lettera XXX - All'Abadessa del Monasterio di Santa Marta da Siena).

У творах Псевдо-Альберта Великого (анонімного автора, скоріш за все, якогось домініканця), особливо у трактаті, присвяченому Діві Марії «Mariale», є мова про те, що лише Марія, стоячи під хрестом, зберегла віру і спів-страждала. Вона була поєднана зі своїм страждаючим Сином «єдністю страждання» (communicatio passionis), і що це було великою благодаттю для неї. А це тому, що Христос прагнучи долучити свою Матір до плодів Відкуплення, долучив її до своїх спасительних Страстей. Завдяки спів-стражданню з Христом, Марія стала «Помічницею Відкуплення» (adiutrix redemptionis per compassionem). Діва Марія, погодившись зі стражданнями свого Сина, жертвувала їх за спасіння людського роду. Справа Відкуплення – це справа Божого Милосердя, і саме Божою волею було, щоб Марія Діва – і лише вона – брала участь у цьому Милосерді. На хресті Син приносить себе у жертву Отцю за спасіння людського роду, а під хрестом Марія віддає у жертву свого Сина, також у намірі спасіння роду людського. Постава Марії, як говорить Псевдо-Альберт, нагадує поставу вірного християнина підчас Меси, який жертвує дану Службу в якомусь намірі. Зв’язок світу з Богом через страсті Господні доречно відображається, як твердив наш автор, в Його зв’язку з Богородицею через її співчуття-співстраждання (compassio).

 

в) Богослови епохи Нового часу про роль Марії у справі Відкуплення

З огляду на те, що титул Діви Марії «Відкупителька», який вживався, як було сказано, десь від Х ст., при чому початково у розумінні, що це «Матір Відкупителя», пізніше набував все більше єретичного значення, а дискусії між богословами щодо розуміння і міри участі Діви Марії у справі нашого спасіння прибирали інколи вибухових моментів, з’являється титул «Співвідкупителька» («Coredemptrix»). Коли цей титул з’явився вперше і хто був його автором, поки що достеменно не відомо.

Документ, у якому вперше зустрічаємо цей титул на письмі – це молитовник, виданий у ХV столітті, в бенедиктинському монастирі св. Петра в Зальцбурзі. В тому молитовнику є між іншим гімн на честь Пресвятої Діви Марії невідомого автора, тобто аноніма, скоріше за все, якогось ченця-бенедиктинця. Назва цього гімну: «Простий спів до Пресвятої Діви, що тримає на колінах свого Сина, знятого з Хреста». Ось його оригінальна версія одного з куплетів, латиною:

Pia dulcis et benigna / nullo prorsus luctu digna / si fletum hinc eligeres / ut compassa Redemptori / captivato transgressori / tu corredemptrix fieres.

Українською ці рядки можна би перекласти таким чином:

Благочесна, мила й добротлива, / горя жодного не гідна, / якби ти плач обрала тут, / щоб співчувати з Відкупителем / за поневоленого грішника, / стала б ти співвідкупителькою.

До речі, в наступному куплеті є ще старий і дотеперішній титул Діви Марії, а саме «Відкупителька», «Redemptrix». Читаємо там між іншим: «Тобі, моя відкупителько, що з ворожої руки зволила визволити мене» (Tibi meae redemptrici, Quae de manu inimici Dignatur me evolvere).

Мова про Діву Марію як про «співвідкупительку» в даному гімні подана в умовний спосіб. Проте поезія допускає таку умовність, часто прочитану як дійсний спосіб, як зрештою пізніше і сприймали цей титул. Також варто звернути увагу, що анонімний автор називає Діву Марію «співвідкупителькою» з приводу «співчуття» (compassio). Це гра слів: латинське «compassio» можна перекласти як «співчуття», і як «співстраждання». У будь-якому разі, мова тут про Діву Марію під хрестом її Сина.

Титул «Coredemptrix» – «Співвідкупителька» стосовно Діви Марії не поширився однак масово. Поодинокі богослови часом використовували цей титул, як наприклад відомий у ХVI столітті іспанський єзуїт Альфонсо Сальмерон (Alfonso Salmerón, 1515-1585), учасник Тридентського Собору, що був там, як вважали, у ролі папського богослова. Він взагалі полюбляв додавати до різних титулів чи дій Христа префікс «спів-» і застосовував це до Діви Марії: вона «співстраждала», «співтерпіла», «співсумувала», «співвідкупляла» була «співрозіп’ята», вона «співпомерла», «співдіяла» і «співпрацювала» та була «співпоб’єднана» з Христом у Відкупленні тощо (див. Alfonso Salmerón, Commentarii in Evangelicam historicam . ... , tr. 5, Opera (Cologne: Ed. Hierat, 1604)).

Вже на початку ХVI століття цей титул не розглядався вищою церковною владою серйозно, і надія, що він увійде до переліку правд віри, майже згасла. Тут і там його вживали у різних побожних чи то творах, чи то гімнах і молитвах, проте Вчительським урядом Католицької Церкви він затверджений не був. Навпаки, декілька разів Апостольський Престол, в лиці Конгрегації Інквізиції, протягом ХVII-XVIII століть, цензурував цей титул: 1620, 1723 і 1747-го року. Така частота заборон, особливо у першій половині ХVІІІ століття, однак свідчить, що вживання титулу знову почало відроджуватися.

У ХVII столітті, як за маятником – і незважаючи на опір зі сторону Риму офіційно визнати титул «Співвідкупителька» – його згадують різні богослови і містики багато разів у своїх творах. Часом теж з’являється поряд ще титул «Відкупителька» (див. Carol, Juniper B., De corredemptione beatae Virginis Mariae : disquisitio positiva, 1950, pp. 198-480). Проте часто це не пряма згадка самого титулу як такого, а в описовій формі подавався зміст, подібний за характером до ідеї, яку виражав термін «Співвідкупителька».

На приклад, св. Лаврентій Бріндізький (Lorenzo da Brindisi, 1559-1619), чернець-капуцин, богослов, проголошений у ХХ столітті Вчителем Церкви, розглядав Діву Марію під хрестом у священницьких категоріях, але у духовному сенсі. Він писав: «Марія…, коли стояла біля хреста Христового, справді жертвуючи Його Богові в дусі…, жертвуючи Його в істинній любові за спасіння світу... Дух Марії був духовним священиком, як хрест був жертовником, а Христос – жертвою… Отже, дух Марії разом з духом Христа виконував священицьке служіння біля жертовника хреста і приніс жертву хреста за спасіння світу Вічному Богові ... Бо про Неї, як про Бога, до Якого Вона була найбільш подібна духом, ми можемо справді сказати, що Вона так полюбила світ, що віддала Свого Єдинородного Сина, щоб кожен, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне» (St. Lawrence of Brindisi, Mariale; Opera Omnia, І, 1928), 1:183-184).

Ще один чернець-августинець з Франції, отець Рафаель (+ 1639) в одній своїй промові, виголошеній перед смертю, говорить про особливу роль Матері Божої разом з Сином-Відкупителем у відкупленні людства: «Її Син розділяє з нею та певним чином передає їй славу нашого викупу… Але ми можемо сказати, що вона співпрацювала у нашому викупі, оскільки вона дала Відкупителю плоть і кров, суть та ціну нашого викупу… Вона співпрацювала, тому що добровільно погодилася побачити Його смерть і великодушно прирекла себе на ті самі тортури... що справедливо надає їй якості спів-відкупительки людини, хоча її Син є головною та формальною причиною нашого спасіння» (Fr. Raphael, Les sacrifices de Ia Vierge et de Ia France, speech given in Aix, February 2, 1639 (2nd ed., Avignon: I. Piot, [s.d.]), 32-34).

Альфонсо Марія де Ліґуорі (1696-1787), проголошений Вчителем Церкви, богослов і єпископ, автор понад сотні творів, написав між іншим книгу «Прослава Марії» (Le glorie di Maria, 1750). У цій книзі автор зібрав багато цитат і думок Отців та Вчителів Церкви про Діву Марію, додав свої коментарі і теж молитви до Богородиці. Все це на основі коментарів до окремих рядків з гімну Salve, Regina. Також, у другій частині, є коментарі до семи головних марійних свят, роздуми про страждання Марії, а також про її чесноти. У V розділі книги, присвяченому посередництву Марії, Ліґуорі аргументує, чому належить вважати Діву Марію «Посередницею всіх благодатей» та «Брамою Неба».

Також говорячи про посередництво Діви Марії, дароване їй з Божої благодаті, Ліґуорі пише про даровану їй «всемогутність» у сенсі «заступницької молитви», о вона може все випросити у свого Сина, про що її не просили вірні: «Оскільки Мати повинна мати таку ж владу, як і Син, Ісус, який є всемогутнім, також зробив Марію всемогутньою; хоча, звичайно, завжди правда, що, хоча Ісус всемогутній за своєю природою, Марія всемогутня лише за благодаттю. Але те, що вона є такою, видно з того факту, що чого б не просила Мати, Син ніколи їй не відмовляє. ... Марія, отже, називається всемогутньою в тому сенсі, в якому такий термін може бути застосований до істоти, яка не здатна на божественну властивість; тобто вона всемогутня, тому що своїми молитвами отримує все, чого бажає» (Альфонсо Марія де Ліґуорі, Прослава Марії, в: Opere Ascetiche di S. Alfonso M. De Liguori Vol. VI (Roma, 1936) 205-206). Таке сміливе твердження, якщо навіть сказане в аналогічному сенсі, є дуже спекулятивне і завжди вимагає багато пояснень, можливо, навіть більше, ніж титул «співвідкупителька».

У ХІХ столітті відомий англійський богослов Джон Генрі Ньюмен, розмірковуючи про патристичний паралелізм «Єва-Марія», говорить, що роздумовуючи про вклад Єви у справу нашого падіння, можемо теж роздумовувати (виходячи як би від протилежного) про вклад Марії у справу нашого підйому, повстання (див. J. H. Newman, Certain Difficulties Felt by Anglicans, II, 32). У одному приватному листі Ньюман теж пише про можливість називати Божу Матір «Співідкупителькою», як наслідок інших її титулів, що випливають з концепції «нової Єви» (див. J. Newman, In a Letter Addressed to the Rev. E. B. Pusey… 1864). Пізніше, вже у першій половині ХХ століття інший англійський богослов Джордж Сміт у своїй книзі «Роль Марії у нашому Відкупленні» (George D. Smith, Mary’s Part in Our Redemption) пише, що по суті ціле вчення про участь Діви Марії у нашому Відкупленні міститься, хоч і не прямо, у твердженні, що як Христос є «другим Адамом», так і Марія є «другою Євою».

У тому самому часі, коли жив і писав Джон Генрі Ньюмен, вже як католик, тобто у другій половині ХІХ століття, у Німеччині знаменитий богослов Маттіас Йозеф Шебен (Matthias Joseph Scheeben, 1835-1888), який серед багатьох книг і статей видав теж книгу «Маріологія» у двох томах і монументальний незакінчений 5-томний «Підручник католицької догматики» («Handbuch der katholischen Dogmatik»), який писав понад 14 років аж до своєї смерті. Саме в цьому посібнику Шебен стверджує, що використання титулу «Співвідкупителька» по відношенню до Діви Марії приносить для богослов’я більше шкоди, аніж користі, і що можливо, гарний сенс цей титул пробує передати, проте постійно вимагає багато застережень і пояснень. Замість «Співвідкупителька» Шебен пропонує вживати титул «Помічниця Відкупителя у справі Відкуплення» (Adiutrix Redemptorem in Redemptionem) як більш біблійний, на приклад читаємо про «співпрацівників Бога» у Апостола Павла, в 1 Кор 3, 9 (див. M. J. Scheeben, Handbuch der katholischen Dogmatik, V/2, Freiburg 1954, n. 1775). Враховуючи велику популярність цього богословського підручника у свій час, а навіть ще у першій половині ХХ століття (книга регулярно видавалася аж до часів ІІ Ватиканського собору, а навіть у 2019 році вийшло нове видання англійською), то використання титулу «Співвідкупителька» серед богословів досить виразно зменшилося.

 

АПОСТОЛЬСЬКИЙ ПРЕСТОЛ І ПИТАННЯ «СПІВВІДКУПИТЕЛЬКИ»

Приблизно з початку ХХ століття в деяких документах Католицької Церкви – зокрема, Апостольського Престолу, починають з’являтися згадки про «Діву Марію Співвідкупительку». Це була початково «низова ініціатива», тобто такі ідеї знову зродилися у деяких середовищах вірного люду, потім їх підтримали деякі пастирі, в тім теж вищі, і врешті ехо цих ініціатив дійшло до самого Ватикану. Питання і дебати про ідею «Співвідкупительки» досить давно вже не бралися до уваги; критичні уваги – зокрема зі сторони Святого Офіцію, тобто пізнішої Конгрегації віровчення – призабулися. Тому, хоч і не зразу та впевнено, тут і там, з різних нагод і ніби «додатково», цей титул увійшов в деякі документи.

 

а) Титул «Співвідкупителька»: від Лева ХІІІ до Пія ХІІ

Під кінець ХІХ століття Апостольський Престол обережно формулював своє бачення ролі Богородиці у Відкупленні і прямо не вживав титулу «Співвідкупителька» до Діви Марії. 1894 року папа Лев XIII в енцикліці про розарій Iucunda semper expectatione, виданій з нагоди 40-ї річниці проголошення догмату про Непорочне зачаття Діви Марії, говорить про Марію, яка беру участь у страстях Христа у «болісній спокуті за людський рід» та «у своєму серці, що вмирає з ним» (commoriens corde). Є там також титул Марії «Посередниця» (Mediatrix), взятий від св. Бернарда Клервоського, на якого зрештою енцикліка покликується багато разів, а також є титул «Посередниця Божої благодаті» (див. Leo XIІI, ASS XXVII, p. 177-184).

Є ще один момент, на який варто звернути увагу в цій Енцикліці, а саме не точний офіційний переклад англійською. Папа, пояснюючи в одному місці молитву Розарія, пише: «…у Розарії, в якому частини, призначені Діві Марії для спасіння людей (ad salutem hominum procurandam), повторюються…», англійська версія перекладає як «for in the Rosary all the part that Mary took as our co-Redemptress comes to us…», що виглядає, ніби перекладач не вбачав великої різниці в цьому, і ввів дискусійний термін до тексту, а з другого боку – якось Апостольський Престол погодив цей переклад англійською, як офіційний. На інших мовах вже немає цього терміну в тексті Енцикліки, лише говориться, що в Розарії медитуємо «велику роль Діви Марії у Відкупленні» (португальський переклад).

Наступного, тобто 1895 року, той же папа Лев ХІІІ оголосив чергову енцикліку про розарій – Adiutricem populi. Він пише про Діву Марію, що «…вона, яка була так тісно пов’язана з таємницею людського спасіння, так само тісно пов’язана з розподілом благодатей, які назавжди випливатимуть із Відкуплення». Також можна тут знайти різні вже традиційні титули Діви Марії, про які згадує Папа Лев ХІІІ: «Серед багатьох інших титулів ми знаходимо, що її вітають як «Наша Пані, наша Посередниця», «Заступниця всього світу», «Подателька всіх небесних дарів»». Майже всі чергові підрозділи цієї Енцикліки названі її титулами (див. Leo XIІI, ASS XXVIІI, p. 130-131).

1904 року, папа Пій Х, з нагоди 50-ї річниці догмату про Непорочне зачаття, оголошує енцикліку Ad diem illum laetissimum. Там зокрема йдеться про Діву Марію, яка страждає разом зі своїм Сином, – так, що «через це спілкування болю та волі» вона заслужила стати, «відновителькою» (reparatrix) втраченого світу. Це поняття стосовно Марії було присутнє вже у буллі папи Пія IX з 1854 року, в якій він проголосив догмат про Непорочне зачаття. Ось як Пій Х коментує стояння Діви Марії під хрестом її Сина: «Її Єдиний Син був принесений у жертву за спасіння людства, і так повністю беручи участь у Його Страстях, що якби це було можливо, Вона б із радістю перенесла всі муки, які переніс Її Син. І з цієї спільноти волі та страждань між Христом і Марією Вона заслужила стати найгіднішою Заступницею (Reparatrix) загубленого світу та Подателькою (Dispensatrix) всіх дарів, які Наш Спаситель придбав для нас Своєю смертю та Своєю Кров’ю» (див. Pius X, ASS, XXXVI, pp. 449-462).

1908 року до ватиканської Конгрегації обрядів звернувся з проханням Магістр Ордену Слуг Марії, щоб підняти свято «Семи Скорбот» до категорії другого класу на честь «милосердя Співвідкупительки людського роду». На що Конгрегація дала позитивну відповідь (див. ASS XLI (1908), p. 409), і це був перший випадок, коли в офіційних документах Апостольського Престолу (до кінця 1908 року: Acta Sanctae Sedis, скорочено: ASS, від 1909 року: Acta Apostolicae Sedis, скорочено: AAS) опинився титул «Співвідкупителька» (ціла фраза латиною звучала так: «…misericordem humani generis Conredemptricem»).

12 серпня 1913 року Конгрегація Святого Офіцію надала відпуст вірним, які, вітаючись, згадують ім’я Ісуса і поряд з ним – ім’я Марії: Laudetur Iesus et Maria – Hodie et semper (Слава Ісусу і Марії – нині і на віки!). При нагоді цього відпусту у тексті читаємо: «Є ті, кому благочестива любов до Найблагословеннішої серед дів так подобається, що вони ніколи не можуть згадати Ісуса, окрім як зі славним супровідним іменем Його Матері, нашої співвідкупительки (corredemptricis nostrae), благословенної Марії» (див. AAS V (1913), p. 364). Це був другий випадок, коли титул «Співвідкупителька» потрапив до офіційних документів Апостольського Престолу.

1918 року, папа Бенедикт ХV в Апостольському посланні «Inter sodalicia» вже впритул наблизився до титулу «Співвідкупителька», коли писав про Діву Марію: «Поєднавши себе зі Страстями та смертю свого Сина, вона страждала, майже разом із Ним померла … наскільки від неї залежало, принесла Сина в жертву, щоб умилостивити Божественну справедливість, так що можна справедливо сказати, що з Христом вона відкупила людський рід (Ipsam cum Christo humanum genus redemisse). І тому всілякі благодаті, які ми черпаємо зі скарбниці Відкуплення, приходять до нас, так би мовити, з рук скорботної Діви» (див. Benedictus XV, AAS X, 182). Прослідковується тут поєднання виключної Жертви Сина – до якої Діва Марія долучається, зокрема передаючи її плоди – та її особистої жертви (співстраждання). Титулу «співвідкупителька» тут немає, але слова: «…з Ним вона відкупила людський рід» є синонімічним до нього. Це був третій і останній випадок, коли в офіційних документах Апостольського Престолу (публікованих в Acta Apostolicae Sedis) була мова про Діву Марію, яка є «Співвідкупителькою».

1923 року папа Пій ХІ у Апостольському посланні «Explorata res est» писав, посилаючись на «думку Вчителів Церкви, почуття християнського народу та тривалим досвід» що «…Скорботна Діва брала участь разом з Христом у справі Відкуплення» (див. Pius XI, AAS XV, 104). Титул «Співвідкупителька» тут не з’являється, але загальна ідея до нього наближена вже майже впритул. Можливо, папа Пій ХІ не хотів, щоб цей титул опинився в офіційному документі такого рангу, як Апостольське послання.

20 липня 1925 року папа Пій ХІ видав документ у формі бреве «Ad B.V.M. a sacratissimo Rosario in Valle Pompeiana», де була опублікована молитва до Діви Марії Помпейської (італійською мовою). Там є такі слова, звернені до Марії: «Але пам’ятай також, що на Голгофі Ти стала Співвідкупителькою (divenisti la Corredentrice), співпрацюючи через розп’яття Твого серця заради спасіння світу разом зі Своїм розп’ятим Сином». Це була перша згадка про «Свівдікупительку», не в документі якоїсь ватиканської установи, але Папи Римського. Щоправда, цей короткий лист не увійшов до збірки головних документів Католицької Церкви «Acta Apostolicae Sedis», його можна знайти в «Збірці відпустів» (див. Enchiridion Indulgentiarum, Roma 1952, n. 628).

1928 року в енцикліці «Miserentissimus Redemptor» папа Пій ХІ писав: «Діва Богородиця... принесла жертву до підніжжя Хреста. Через незбагненний і абсолютно унікальний зв’язок (coniunctio) з Христом, Вона яскраво сяє як наша відновителька (reparatrix) (див. Pius XI, AAS, XX, 178). Протягом трьох років, від 1933 до 1935, папа Пій ХІ принаймні п’ять разів вжив титул «Співвідкупителька», хоча більшість з цих висловлювань залишаються маловідомими, бо були сказані у принагідних зверненнях, на приклад до паломників, як на приклад 30 листопада 1933 року до паломників з Віченци.

Натомість найбільш відомим і першим «публічним проголошенням Понтифіком титулу «Співвідкупителька»», було радіозвернення папи Пія ХІ до паломників до санктуарію в Лурді, виголошене 19 квітня 1935 року. Там папа побажав, щоб Діва Марія «зберегла та примножила в нас… дорогоцінний плід відкуплення Твого солодкого Сина та [Твого] ​​співчуття як нашої Матері». А на завершення звернувся до вірних з молитвою: «О Мати благочестя та милосердя, яка як Співвідкупителька стояла поруч зі своїм найсолодшим Сином, страждаючи з Ним, коли Він здійснив відкуплення людського роду на вівтарі хреста... збережи в нас, благаємо, день у день, дорогоцінні плоди Відкуплення та Твого співчуття» (див. Pius XI, Radiomessage to Lourdes, 28. IV. 1935. Osservatore Romano, 29.04.1935).

Часом ще цитується фрагмент з енцикліки «Mystici Corporis» папи Пія ХІІ, виданій 1943 року. Там папа так писав у Завершенні: «…завжди нерозривно з’єднана (arctissime coniuncta) зі своїм Сином, немов Нова Єва, принесла того ж Сина на Голгофі вічному Отцю разом із цілопаленням своїх материнських прав і любові за всіх дітей Адама. І так вона, яка була фізичною матір’ю нашої Глави, стала духовною матір’ю його членів також через новий титул страждань і слави». І трохи далі – ще промовистіші слова: «Саме вона... несучи з мужністю та впевненістю величезний тягар своїх скорбот і спустошення, вона, справжня Цариця Мучеників, більше за всіх вірних «доповнила те, чого не вистачало стражданням Христовим... для Його Тіла, яким є Церква»» (див. Pius XII, Mystici Corporis, AAS XXXV, 247-248). У цьому останньому виразі «доповнити те, чого не вистачало стражданням Христовим» Пій ХІІ посилається на слова Апостола Павла з Послання до Колосян: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол 1, 24).

Однак саме папа Пій ХІІ був тим, хто відкинув пропозицію догматизувати титул Діви Марії «Співвідкупителька». Після того, як він 1950 року проголосив догмат про Внебовзяття (Успіння) Пресвятої Діви Марії, в Римі з цієї нагоди проходив Маріологічний Конгрес, і деякі учасники цього Конгресу просили папу «зробити наступний крок», – догматизувати участь Діви Марії у відкупительній місії Сина титулом «Співвідкупителька». Аргументи були такі, що Діва Марія тісно була пов’язана зі своїм Сином, від початку до кінця, в тім теж у справі спасіння людського роду, і була співучасницею у справі Відкуплення. Папа Пій ХІІ однак відмовився від цього титулу, не зважаючи, що титул «Співвідкупителька» вже декілька разів вживав його попередник, Пій ХІ, як також деякі богослови протягом останніх півстоліття. Як видно, не були для Апостольського Престолу часів Пія ХІІ переконливими аргументи, що титул «Співвідкупителька» не робить Діву Марію рівноправною співучасницею Відкуплення в порівнянні з Христом, а лише такою, що робить її внесок у Відкуплення підпорядковано та залежно, шляхом участі, і що це можна описати мовою аналогії, подібно як титули «Заступниця», «Посередниця» тощо. У будь-якому разі, на прохання було накладене де-факто «вето», і треба було чекати ще понад 30 років, поки цей титул знову не з’явився на устах Понтифіка.

1954 року папа Пій ХІІ видав енцикліку «Ad Caeli Reginam», проголошуючи Діву Марією «Небесною Царицею» і встановлюючи відповідне свято. У цьому титулі не було нічого нового: відомі середньовічні літургійні пісні про це говорять – гімни «Salve, Regina» («Вітай, Царице») чи «Regina Coeli» («Царице Неба») є найкращим прикладом. А все виводилося ще з символічного біблійного тексту: «І знамення велике видно було на небі – жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок» (Одкр 12, 1). Зрештою, раніше папи у своїх документах не раз іменували Діву Марію «Царицею Неба», ще з часів пізнього Середньовіччя, наприклад папа Сікст IV в Апостольському посланні «Cum Praeexcelsa» з 1476 року. Титул «Цариця» з богословської точки зору виводиться з іншого титулу, затвердженого ще на Ефеському Соборі у 431 році, а саме «Theotokos», «Богородиця»: Марія є Богородицею, бо народила Бога; відповідно Марія є Царицею, бо народила Царя. Папа також аргументує використання цього титулу аналогічним зв’язком «Адам-Єва – Новий Адам-Нова Єва».

Саме в цій Енцикліці Пій ХІІ пише: «Марія, беручи активну участь у справі спасіння, за Божим задумом була пов’язана з Ісусом Христом, джерелом самого спасіння, так само, як Єва була пов’язана з Адамом, джерелом смерті… Здійснюючи цю справу відкуплення, Пресвята Діва Марія, безумовно, була тісно пов’язана з Христом... самим принципом спасіння… принципом смерті, так що ми можемо сказати… якщо вона була пов’язана зі своїм Сином, навіть на Голгофі, вона принесла Йому разом із цілопаленням прав і любові своєї Матері, як Нова Єва, за всіх синів Адама» (див. Pius XII, Ad Caeli Reginam, AAS XLVI, 634-635). Папа підкреслює, що Діва Марія брала не лише пасивну участь у справі спасіння – як та, що «приймає плоди спасіння», але активну участь, аналогічно як Єва брала активну участь у гріхопадінні, а не лише отримала гріх від Адама.

 

б) Навчання ІІ Ватиканського Собору про участь Діви Марії у справі Відкуплення

Другий Ватиканський Собор (1962-1965), присвятив Діві Марії VIII розділ Догматичної конституції про Церкву «Lumen gentium». Знаходимо там, між іншим, такі титули Діви Марії, як «Заступниця», «Помічниця», «Споспішниця» і навіть «Посередниця»; всі – з посиланням на документи і промови різних пап, від Лева ХІІІ до Пія ХІІ (див. LG 62). Проте Собор утримався від використання титулу «Співвідкупителька» з догматичних, пастирських та екуменічних міркувань, як потім читаємо в Ноті «Mater Populi Fidelis» з 2025 року – хоча ще підчас Собору експерти і організатори саме так коментували це свідоме уникнення даного титулу, особливо з натиском на екуменічний вимір.

Також Собор, говорячи про Діву Марію як про «Посередницю» (Mediatrix), уникає однак іменувати її «Посередницею всіх благодатей» (Mediatrix omnium gratiarum). Також Собор не вживає титулу «Подателька всіх благодатей» (Dispensatrix omnium gratiarum), не зважаючи на те, що до цього часу, починаючи від часів св. Бернарда Клервоського його тут і там вживали побожні вірні чи деякі теологи, а навіть інколи папи. Коментуючи вжиті в Конституції титули Марії, Собор повчає, посилаючись на св. Амвросія: «Треба, однак, розуміти, що це ніяк не применшує гідності й дієвості єдиного Посередника – Христа – і нічого не додає (пор. св. Амвросій. Лист 63 /PL 16, 1218). Жодне-бо створіння ніколи не зможе стати в один ряд із воплоченим Словом-Ізбавителем» (LG 62).

Ще напередодні Собору, і потім підчас його тривання, група з понад сотні єпископів натискала на учасників, щоб догматизувати титул Діви Марії Посередниці (Mediatrix). Однак комісія, яка працювала над конституцією Lumen gentium, початково не хотіла не те що догматизувати цей титул, але навіть згадувати його у документі з приводу подібної неоднозначності, як і з «Співвідкупителька». Потім більшість учасників Собору виступила за компромісне рішення – це стало можливим після експертного пояснення богослова і консультанта Рене Лорентена (René Laurentin, 1917-2017). Тому у соборній Конституції це компромісне рішення звучить так: «Це материнство Марії невпинно триває в ікономії благодаті – від тієї згоди, яку вона з вірою дала у Благовіщенні та якої непохитно трималася під хрестом, аж до досягнення досконалості всіх обраних у вічності... Своєю материнською любов’ю вона дбає про тих братів свого Сина, які ще паломничають на земному шляху... Тому Пресвяту Діву величають у Церкві Заступницею, Помічницею, Споспішницею, Посередницею. Треба, однак, розуміти, що це ніяк не применшує гідності й дієвості єдиного Посередника – Христа – і нічого не додає» (LG 62). Варто додати, що всі ці титули Марії розглядаються Собором в контексті її материнства, а не в контексті Відкуплення: саме про «материнство Марії» говорить цей абзац із LG 62. Крім того, Собор щодо цих титулів не додає, що «таке є вчення Церкви про Діву Марію», лише говорить, що так «Пресвяту Діву величають у Церкві». Це дуже важливо, щоб не інтерпретувати текстів соборних рішень невірно і незгідно з намірами авторів.

Як пояснює французький богослов Жан-П’єр Торрель ОР цей фрагмент з Lumen gentium, з посеред всіх чотирьох титулів саме цей, «Посередниця», вимагає особливого пояснення. Передусім, посередництво Діви Марії вторинне, аналогічно до всіх інших посередництв, на відміну від первинного і єдиного Посередництва Ісуса Христа. Крім того, джерелом цього посередництва Марії є благодать Христа, Далі, посередництво Марії ще більше підкреслює її стислий зв’язок зі своїм Сином. І врешті, посередництво Марії не є конечним, воно є свобідним Божим даром (див. Jean-Pierre Torrell OP, Dziewica Maryja w wierze katolickiej, W drodze, Poznań 2013, s. 172-173).

Собор йде за попередньою традицією і підкреслює два ключові моменти, у яких особливим чином видно у житті Діви Марії «служіння таїнству Відкуплення» (mysterio redemptionis inserviens). Ця співпраця Марії виражалася передусім, через її послух, проявлений вже на самому початку, підчас Благовіщення, і потім через її страждання під хрестом на Голгофі. Один і другий виміри базувалися на вірі Діви Марії, що вела її від початку і до кінця життя. Текст Конституції так говорить про це: «Отож Святі Отці слушно вважають, що Марія не була просто пасивним знаряддям у Божих руках, а співпрацювала задля спасіння людства у свободі віри й послуху. Вона-бо, як мовить св. Іриней, “послухом стала причиною спасіння – і власного, і всього людського роду”. А тому багато давніх Отців у своїх проповідях охоче заявляють разом з Іринеєм: “Вузол Євиного непослуху знайшов розв’язання через послух Марії; що діва Єва зав’язала через невірство – те Діва Марія розв’язала через віру”» (LG 56). Трохи далі читаємо: «Так Пресвята Діва йшла шляхом віри і свою єдність із Сином вірно зберегла аж до хреста, при якому стояла з Божого промислу (пор. Йн 19, 25), тяжко страждала разом зі своїм Первородним і материнською душею долучалася до його жертви, з любові погоджуючись на заклання Жертви, що її сама породила» (LG 58).

Часом коментується, що Собор уникав певних двозначних окреслень, також і щодо Діви Марії, навіть тих, які інколи використовувалися в офіційних документах, як от «Співвідкупителька», – з огляду на богословську неопрацьованість цих понять, і називаючи ці визначення «поглядами» або «думками». У Вступі до VIII розділу Конституції «Lumen gentium» Собор так говорить: «Собор не має на меті подати вичерпне вчення про Марію чи вирішити питання, ще не зовсім прояснені богословами. Отож нехай залишаються в силі погляди (sententiae), що їх вільно подають в католицьких школах, про ту, яка займає у святій Церкві найвище місце після Христа і водночас найближче до нас» (LG 54). Це твердження було натхнене промовою папи Павла VI до учасників Собору 4 грудня 1963 року (див. AAS LVI (1964), 37).

Деякі популяризатори і захисники титулу «Співвідкупителька» твердять, що VIII розділ Конституції «Lumen gentium», не згадуючи про «Співвідкупительку», то в принципі говорить про це, просто описово, а тому «доктрина про унікальну співпрацю Марії у нашому відкупленні була чітко проголошена ІІ Ватиканським Собором» (див. A. Calkins, The Case for New Marian Titles," Soul 49 (January-February 1998) 20-21, 27. Див. також: Manfred Hauke, інтерв’ю для „La Nuova Bussola Quotidiana”: Perché Maria è Corredentrice: risposte a dubbi e obiezioni, 18.04.2021). Інший автор також твердить, що вчення ІІ Ватиканського собору про Діву Марію не є повним, а отже можна його доповнювати, вже після Собору, і сподіватися, що наступний Вселенський Собор напевно додасть до вчення титул Марії «Співвідкупителька» (див. M. O’Carroll, The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps, Queenship, 2000, p. 142). Дехто теж приводить цитати з дискусій чи праць різних комісій підчас Собору, і що тоді не прийняли цей титул «абсолютно вірний сам в собі», проте важко зрозумілий не католикам (див. Mark I. Miravalle, Mary's Cooperation in Redemption and the Immaculate Conception, Marian Studies 2008, vol. 59, pp. 126-127).

Ще інші прихильники титулу «Співвідкупителька» вважають, що у текстах Собору навіть якщо і нема ніде цього титулу, то теж і немає ніде заборони його вживати, або теж якогось засуду за попереднє його вживання. Таке однак твердження є досить таки маніпулятивним, тому що виходить від світської максими: «мовчання означає згоду». У Церкві натомість ця максима не діє, Церква виразно артикулює, про що навчає – на всіх Соборах і Синодах, у всіх Символах віри, у всіх своїх документах. Так, заборони чи засуду немає, цей титул де-факто названий Собором «поглядом», проте немає на Соборі і науки Церкви про це, не говорячи про догмат, як цього хотіли ще перед Собором згадувані учасники Конгресу в Римі у 1950 році, чи теж невелика частина Отців ІІ Ватиканського собору. Не можна приписувати текстам те, про що вони не говорять.

Собор натомість, говорячи про участь Діви Марії у спасительній місії свого Сина, крім очевидної для всіх віруючих участі, яка проявилася у Втіленні Слова, народжені і вихованні свого Сина Ісуса Христа, говорить теж про «єдність і товаришування», яке Мати мала по відношенню до Сина, єдиного Спасителі я єдиного Відкупителя, окреслюючи це такими виразами як: «вона співпрацювала у спасінні людини», «вона служила таїнству відкуплення», «вона була нероздільно поєднана зі спасительною справою свого Сина», «вона особливим чином брала участь у справі Спасителя» «вона товаришувала Синові» тощо. Собор представив вчення про Пресвяту Діву Марію (маріологію) як інтегральну частину вчення про Ісуса Христа (христологію). Мало того, вчення про Божу Матір представлене на Соборі також як інтегральна частина вчення про Церкву (еклезіологія), тому соборне вчення про Діву Марію не є окремим документом (як того прагнули деякі учасники Собору), а останнім розділом у Конституції про Церкву «Lumen gentium». Крім того, після Собору, маріологія стане також тісно пов’язане з антропологією, чого часом бракувало до Собору, коли Діву Марію деякі вірні чи навіть богослови розглядали як би поза контекстом людської природи і людської спільноти.

Собор також закликає до «правильного вшанування Діви Марії», з чого логічно випливає, що на жаль не все у Католицькій Церкві, що колись мало чи має місце у Богородичному культі і навіть стало традицією, є правильне. Звертає увагу текст соборної Конституції, що належить в марійному культу уникати «як хибних перебільшень, так і надмірної вузькоглядності», а також сентименталізму. Крім того – і тут бачимо екуменічний аспект – належить уникати того, що могло б у відділених братів викликати хибні висновки щодо істинного вчення Католицької Церкви про Богородицю. Ось так про правильне вшанування Діви Марії пише ІІ Ватиканський Собор:

«Плекаючи під проводом Учительства Церкви вивчення Святого Письма, святих Отців і Вчителів Церкви, а також літургії, нехай правильно висвітлюють служіння і привілеї Пресвятої Діви, які завше стосуються Христа – джерела всякої правди, святості й благочестя. Нехай пильно уникають таких висловів та вчинків, які могли б навіяти відділеним братам чи будь-кому іншому хибне уявлення про істинне вчення Церкви. Далі, нехай вірні пам’ятають, що справжнє почитання не полягає ні в безплідному й минущому почутті, ні в марновірстві, а походить з істинної віри, яка веде нас до визнання величі Богородиці й спонукає нас любити свою Матір синівською любов’ю і наслідувати її чесноти» (LG 67).

Це – дуже доречний заклик Собору. Різні представники чи то надмірного культу Діви Марії, чи то ті, що опираються на якихось приватних об’явленнях, інколи однак фальшивих і невизнаних Церквою, чи то ті, які усильно просувають якісь твердження про Діву Марії чи якісь титули Марії, часто покликуються на «традицію», цитуючи без кінця різні місця у Отців Церкви, богословів, містиків і т. п., як аргументи, що «якщо це колись було сказано, то це правильно». Жорстка правда однак є така, що не все що було у традиції Церкви, навіть проголошуване святими, Вчителями Церкви, містиками чи папами, було властиве, чи тим більше непомильне, і тому Вчительський уряд Церкви під керівництвом Папи Римського невпинно скликує Синоди і Собори, щоб коригувати, очищати, уточнювати, роз’яснювати чи властиво представляти вчення Католицької Церкви. Теперішнє Вчення Церкви постійно повинно узгоджуватися з «Традицією», але не обов’язково з «традицією», особливо сумнівною і невластивою. Покора Церкви між іншим у тому проявляється, що не лише визнаємо себе грішними, але й такими, що помиляємося.

Після Собору, у лютому 1974 року, папа Павло VI оголосив Апостольське повчання (адгортацію) «Marialis Cultus». Документ обговорює оновлений після ІІ Ватиканського собору культ Діви Марії, поміщає його, згідно з витичними Собору, у тринітарний, христологічний та еклезіологічний контексти. Папа закликає в Адгортації, щоб побожність вірних, які вшановують Богородицю, мала свої основи у Святому Писанні і гармонізувала з літургією Церкви. Титулів Діви Марії в цьому документі Апостольського Престолу небагато, вірніше сказати – їхня кількість там мінімальна, навіть важко знайти, хіба що один чи два рази, такі титули як «Посередниця», «Заступниця» чи «Подателька», не говорячи вже про «Співвідкупителька», якого немає (див. AAS 66 (1974), pp. 113-168.). Зрештою, цей титул так і не з’явиться до цього часу в офіційних документах Церкви за жодного з Понтифіків, тобто на момент проголошення Ноти Дикастерії віровчення «Mater Populi Fidelis» наприкінці 2025 року. Але певний час, під кінець ХХ століття, лунатиме у проповідях чи промовах понтифіка.

 

в) Йоана Павло ІІ і титул «Співвідкупителька»

Понтифікат св. Йоана Павла ІІ відбувався під девізом «Весь Твій» – «Totus Tuus». Цим латинським виразом древні часто закінчували свої приватні листи; проте у випадку папи Йоана Павла ІІ це був вираз його присвячення свого життя Діві Марії, а цитата була взята з твору св. Людовіка Марії Гріньйон де Монфора. Пізніше, 1994 року, у книзі-інтерв’ю «Переступити поріг надії», папа пояснював цей девіз: ідеться не лише про Діву Марію, але й про Пресвяту Трійцю, у таємницю Якої була занурена Богородиця. Це теж синівська відданість Матері, подібна до тієї, яку в земній історії свого життя мав її Син, Ісус.

Саме папа Йоан Павло ІІ сім разів, від 1980 по 1991 рік, згадує Діву Марію як «Співвідкупительку». Ці тексти не ввійшли до Acta Apostolicae Sedis, тобто до офіційного вчення Католицької Церкви; їх можна знайти лише у багатотомному збірнику «Insegnamenti di Giovanni Paolo II», тобто «Вчення Йоана Павла ІІ», який видало видавництво Ватикану. Ці висловлювання свого часу відшукали у промовах Йоана Павла ІІ декілька дослідників, як на приклад А. Калкінс (див. A. Calkins, “The Mystery of Mary Co-redemptrix in the Papal Magisterium,” Mary Coredemptrix: Doctrinal Issues Today, Queenship, 2002, pp. 25-92), В. Сівак (див. Wacław Siwak, Problem "współodkupicielstwa" Maryi w nauczaniu Jana Pawła II, Salvatoris Mater 5/3, 2003, 141-165), чи теж знаходимо їх у Ноті Дикастерії віровчення «Mater Populi Fidelis» з 2025 року.

10 грудня 1980 року на аудієнції, після завершення катехизації, Йоан Павло ІІ звернувся до хворих, які були серед паломників, зі словами: «Дорогі хворі, закликаю вас мати палку відданість Марії, радості наших сердець, утішительці всіх, хто страждає…, щоб ми могли перетворити наші страждання на любовну жертву, наслідуючи приклад Мадонни-Співвідкупительки.

8 вересня 1982 року Іван Павло II, також після катехизації, звернувся до паломників з Італії, серед яких знову привітав хворих зі словами: «Марія, хоча й зачата і народжена без плями гріха, чудовим чином брала участь у стражданнях свого божественного Сина, щоб бути Співвідкупителькою людства. Ви знаєте, що біль, коли поєднується з болем Відкупителя, має велику та незамінну рятівну цінність».

4 листопада 1984 року, при нагоді візиту до Арони, де народився св. Карло Борромео, у промові на «Ангел Господній», говорячи про приклад марійної побожності св. Карла, промовив між іншим: «У тому, як святий Карло звертається до Марії, Співвідкупительки, є справді показові акценти. Коментуючи втрату дванадцятирічного Ісуса в храмі, він відтворює внутрішній діалог, який, можливо, відбувся між Матір’ю та Сином…».

31 січня 1985 року папа Йоана Павло ІІ, під час відвідування Еквадору, виголосив проповідь в санктуарії Альборада в Гуаякіль Папа говорить іспанською мовою про роль Діви Марії у місії її Сина і використовує в даному випадку прикметник замість іменника: «Дійсно, співвідкупна роль Марії (el papel corredentor de Maria) не закінчилася прославленням її Сина».

31 березня 1985 року, знову підчас молитви «Ангел Господній», у Вербну Неділю, папа Йоана Павло ІІ, говорячи про біль Діви Марії з огляду на початок Страстей її Сина і теж на цілу Хресну дорогу аж до підніжжя хреста, і що тепер ми можемо теж брати учать у цих подіях, приходячи на Євхаристію, яка, як сказав тоді папа «…є сповненим любові виразом бажання Господа: «Я дуже бажав споживати цю Пасху з вами» (Лк 22, 15). Наше бажання також відповідає цьому бажанню Відкупителя, і його підтримує Марія-Співвідкупителька, до якої ми з любов’ю звертаємося в нашій молитві».

24 березня 1990 року, промовляючи на аудієнції до групи хворих та волонтерів, що були паломниками в Лурд, папа звернувся з таким побажанням до присутніх: «Нехай Пресвята Діва Марія, Співвідкупителька людського роду, поруч зі своїм Сином, завжди дарує вам мужність та довіру».

6 жовтня 1991 року, знову таки підчас роздумів перед молитвою «Ангел Господній» і теж з нагоди 600-ї річниці канонізації св. Бригіди Швецької, відомої зі своїх медитацій над Страстями Христа, папа сказав: «Свята Бригіда бачила в Марії взірець і надійну підтримку в різні моменти свого життя… розмірковувала над її надзвичайною місією Матері Спасителя. Вона шанувала її насамперед як Непорочну Матір, Матір Скорбот і Співвідкупительку. Вона особливим чином відчувала роль, яку Божа Матір відіграє в історії спасіння та в житті християнського народу».

Це всі відомі публічні висловлювання папи Йоана Павла ІІ, в який виразно з’являється титул Діви Марії «Співвідкупителька». Щоправда, всі ці промови були або роздумами, або проповідями, або привітаннями, їх звичайно ж немає в офіційних документах Католицької Церкви, ні разу папа не помістив цей титул у своїх Енцикліках, Апостольських Повчаннях, Листах тощо, які стосувалися Діви Марії. Навіть у катихизах, які є виразом вчення Церкви, і які зазвичай Йоан Павло ІІ проводив підчас Загальних аудієнцій по середах, немає цього титулу, лише він часом з’являється у особистих зверненнях папи до присутніх після катихизи. Крім того, цей титул не з’являється в контексті роздумів про Відкуплення, яке звершив на хресті заради людського роду Син Божий (за винятком проповіді у Еквадорі 1985 року, підчас якої щоправда є прикметник: «співвідкупна», а не сам титул), але зазвичай в контексті материнських і людських страждань Матері Божої під хрестом свого Сина.

Пишучи про християнське розуміння людських страждань, папа Йоана Павло ІІ видав Апостольське послання «Salvifici doloris», проголошене 11 лютого 1984 року. В ньому, згадуючи про страждання Діви Марії під хрестом, папа так пише: «Свідчачи Своєю присутністю про Страсті свого Сина та розділяючи їх своїм співстражнанням (compatiendo), Пресвята Марія зробила особливий внесок у Євангеліє страждань... Дійсно, Вона має особливу причину, щоб мати змогу стверджувати, що «доповнює у своєму тілі — як Вона вже зробила у своєму серці — те, чого бракує Христовим стражданням»» (Salvifici doloris, 25). Є тут посилання на Послання Апостола Павла до Колосян (див. Кол 1, 24), є мова про «співстраждання» Марії, проте немає титулу «Співвідкупителька».

Документ, в якому міг би, як здається, з’явитися цей титул, – це енцикліка «Redemptoris Mater», проголошена папою Йоаном Павлом ІІ 1987 року. Особливо цей титул міг би з’явитися у першій частині енцикліки, де папа пише про Діву Марію в таїнстві Христа; проте там є лише роздуми про «благодаті повну», про «Марію, яка повірила» і про «нашу Матір», тобто «Мати Церкви». Титул, який у особливий спосіб вживається в цій енцикліці, поряд з частими: «Божа Мати», і особливо: «Пресвята Діва Марія», – це титул, який є в назві Енцикліки: «Мати Відкупителя». В принципі, енцикліка «Redemptoris Mater» знаходиться в рамках вчення ІІ Ватиканського собору про Діву Марію, з деякими особливостями, притаманними папі Йоану Павлу ІІ у його побожності до Матері Божої, і тому цей документ ніби більш «теплий» і більш особистий, ніж, приміром, Апостольське повчання «Marialis Cultus» папи Павла VI.

Щодо співпраці Діви Марії з Христом, то папа Йоана Павло ІІ так по це пише в цій Енцикліці: «Одночасно ж „вона співдіє своєю материнською любов'ю в родженні й вихованні“ синів і дочок Церкви-Матері. Материнство Церкви здійснюється не тільки згідно із взірцем і первовзором Богородиці – здійснюється також через Її ,,співдіяння“. Церква щедро черпає з цього ,,співдіяння“ Пресвятої Діви Марії, тобто, з Її материнського посередництва, що властиве Пресвятій Діві Марії, бо вже на землі Вона співдіяла в зродженні й вихованні синів і дочок Церкви, завжди як Мати того Сина, „якого Бог поставив первородним між багатьма братами“ (LG 63)». І трохи далі: «В тому ж місці набирають повної вимовності слова, сказані Христом до Матері в годині Хреста: ,,Жінко, ось син твій“, і до учня: „Ось мати твоя" (Ів. 19,26-27). Ті слова, певною мірою установлюють місце Пресвятої Діви Марії в житті Христових учнів. Говорять вони, як вже попередньо вказано, про нове материнство Матері Відкупителя. Є воно, власне, духовним материнством, що зродилось в глибині пасхального Таїнства Відкупителя світу» (Redemptoris Mater, 44).

Досить виразно протиставився цьому титулу Префект Конгрегації віровчення Кардинал Йозеф Ратцінґер. 1996 року, у відповідь на прохання Руху «Vox Populi Mariae Mediatrici» догматизувати вчення про Діву Марію як про «Співвідкупительку», відповів офіційно і виразно негативно. Аргументував це неясністю і сумнівністю даного вчення, браку виразного закорінення його у Святому Письмі та у Отців Церкви і потребі ще більшого дослідження питання, бо йдеться про «депозит віри», – а це серйозна справа, а також, що інші титули набагато краще виражають особливу роль Діви Марії, в той час як титул «Співвідкупителька» викликає непорозуміння (див. J. Ratzinger, Verbale della Feria IV del 21 febbraio 1996, Архів Дикастерії віровчення). Після цієї відповіді кардинала Ратцінґера папа Йоан Павло ІІ ніколи вже не вживав титулу «Співвідкупителька» – навіть у приватних розмовах чи вітаннях.

 

г) Від Бенедикта XVI до наших часів

За часів понтифікату папи Бенедикта XVI (2005-2013) не з’явився жоден окремий документ папи присвячений Діві Марії, є лише різні зібрані його проповіді, листи, катихизи на цю тему (див. Benedykt XVI, Myśli o Matce Bożej, Kraków 2009). Один раз, хоча і приватно, у книзі-розмові з 2002 року, ще як Префект Конгрегації віровчення, кардинал Рацінґер повторив свою позицію, виражену раніше, і ще раз заперечив можливість використання титулу «Співвідкупителька» по відношенню до Діви Марії, знову таки з приводу суперечності з Новим Завітом, особливо з Посланнями Апостола Павла (особливо його Послання до Ефесян та Колосян), через «термінологічну помилковість», попри добрі наміри тих, які підтримують цей титул, і не зважаючи на деякі слушні сторони такої пропозиції, як-ось підкреслення тісної єдності Марії з Богом, зі своїм Сином-Відкупителем.

Ось так говорив тоді кардинал Ратцінґер: «Не думаю, щоб у передбачуваному часі Церква погодилася на цю пропозицію, хоч її останнім часом заявляють вже мільйони католиків… Марія і сама саме Христові завдячує всім тим, чим вона є. Вислів «Співвідкупителька» затуманив би цей сенс, замулив би це джерело. Можна сказати, що правильний намір виражається тут неправильним словом. Для питань віри суттєве значення має збереження неперервної тяглості і спадкоємності мови Біблії та Отців Церкви: мова – не та річ, якою можна довільно маніпулювати» (Йосиф Рацінґер – Венедикт XVI, Бог і світ. Таїнства християнської віри, Львів 2009, с. 279-280).

Під висловом «правильні наміри» майбутній папа Бенедикт, як видно з контексту розмови, мав на увазі щире бажання прихильників цього титулу показати тісний зв’язок і унікальну співпрацю Діви Марії з місією свого Сина. Однак мета не може виправдовувати засобів, і не можна довільно маніпулювати догматичними поняттями, лише щоб осягнути цю мету. І як хибний засіб в даному випадку Ратцінґер називає саме титул «Співвідкупителька», яка є «неправильним» терміном для того, щоб виразити цей стислий зв’язок і цю унікальну співпрацю. Неправильним не лише з точки зору догматичної, але теж біблійної і патристичної. Особливо це останнє важливе, бо саме на Отців Церкви часто покликуються прихильники терміну, як на «віковічну Традицію» у питанні «Співвідкупительки». Видно теж, що використання цього титулу деякими своїми попередниками не перешкодило кардиналу Йозефу Ратцінґеру і потім папі Бенедикту XVI зайняти таку а не іншу позицію, скоріш за все тому, що він був свідомий, що то було приватне вчення пап, а не офіційне і тим більше – не непомильне, хоч і виражене устами Понтифіків. Так, це теж лише «приватна позиція» Префекта Конгрегації віровчення про «Співвідкупительку», проте саме її, між іншим, цитує доктринальна Нота Дикастерії віровчення «Mater Populi Fidelis».

Папа Франциск (2013-2025), подібно як і його попередник, також не видав жодного офіційного документа, присвяченого виключно Пресвятій Діві Марії. Натомість щодо титулу «Співвідкупителька», він висловлювався принаймні тричі, і щоразу – негативно.

12 грудня 2019 року папа Франциск виголосив проповідь з нагоди урочистості Матері Божої Гваделупської, яка є покровителькою Мексики, і тому це була Свята Меса за Латинську Америку у базиліці св. Петра у Ватикані. Підчас цієї проповіді папа між іншим сказав про Діву Марію так: «Вірна своєму Вчителю, який є її Сином, єдиним Відкупителем, вона ніколи не хотіла нічого взяти від свого Сина для себе. Вона ніколи не виставляла себе спів-відкупителькою. Ні, але ученицею… Коли вони приходять і кажуть нам, що було необхідно оголосити її такою, або встановити цей інший догмат, не гаймо часу на балаканину: Марія – жінка, вона – Богоматір, Марія – Мати свого Сина і Святої Матері Церкви, ієрархічної Церкви» (див. AAS 112 (2020), 9).

3 квітня 2020 року папа Франциск служив Святу Месу у каплиці Дому св. Анни, під час якої виголосив проповідь на тему «Богоматір Скорботна — учениця і мати». Підчас цієї проповіді прозвучали між іншим такі слова: «Марія не хотіла позбавляти Ісуса жодного титулу; вона прийняла дар бути Його Матір’ю та обов’язок супроводжувати нас як Матір, бути нашою Матір’ю. Вона не просила себе бути квазі-відкупителькою чи співвідкупителькою – ні. Є лише один Відкупитель, і цей титул не можна повторити. Вона лише учениця і Матір. Тому ми повинні думати про неї як про Матір» (див. Meditazioni quotidiane. La Dolorosa, discepola e madre (03. 04. 2020): L’Osservatore Romano, 4 aprile 2020, 8).

24 березня 2021 року, напередодні урочистості Благовіщення Господнього, підчас Генеральної аудієнції, що проходила в Бібліотеці Апостольського палацу, папа Франциск виголосив коротку катихизу, в якій сказав про Діву Марію так: «Навіть перший латинський антифон – Sub tuum praesidium confugimus, sancta Dei Genitrix (Під твою милість (захист) прибігаємо, Богородице Діво): Богоматір, яка, як Мати, якій Ісус довірив нас, «огортає» нас усіх; але як Мати, не як богиня, не як співвідкупителька: як Мати… Але будьмо обережні: прекрасні речі, які Церква, святі, говорять про Марію, ніяк не применшують єдиного Відкуплення Христа. Він – єдиний Відкупитель. Це вирази любові, як у дитини до своєї мами – деякі з них перебільшені. Але любов, як ми знаємо, завжди змушує нас перебільшувати, але з любові» (див. L’Osservatore Romano, 24 marzo 2021, 8).

Попри негативне ставлення до титулу «Співвідкупителька» папи Бенедикта XVI і папи Франциска, а також брак згадки про цей титул папою Йоаном Павлом ІІ принаймні в останні 14 років свого понтифікату, прихильники цього титулу – особливо в традиціоналістичних колах – не перестають надіятися, що Церква його колись визнає офіційно або навіть проголосить догмат віри про «Діву Марію Співвідкупительку людського роду». Особливо активними у цих ініціативах є вже згадуваний рух «Vox Populi Mariae Mediatrici» під керівництвом Марка Міраваля, який продовжує плідно працювати у цьому напрямку, писати книги, статті, давати інтерв’ю, ініціювати петиції і прохання до Ватикану. Крім «Vox Populi Mariae Mediatrici» є ще багато авторів, які підтримують ідею цього титулу, серед прихильників є також немало духовних осіб, в тім теж єпископів і навіть кардиналів. Здається, що саме з огляду на цю всю активність невтомних ентузіастів титулу «Співвідкупителька» і спричинені цією активністю замішання серед вірних, як також непорозуміння щодо вчення Католицької Церкви про Пресвяту Діву Марію, Апостольський Престол вирішив прояснити ситуацію, оголошуючи 4 листопада 2025 року Доктринальну Заувагу (Ноту) «Mater Populi Fidelis».

 

 

ДОКТРИНАЛЬНА НОТА «МАТІР ВІРНОГО ЛЮДУ»

4 листопада 2025 року Ватиканський Дикастерій віровчення Католицької Церкви оприлюднив Доктринальну заувагу (Ноту) під титулом «Mater Populi Fidelis» («Матір вірного люду»). Хоча Ноту підписав папа Левом ХІV, тобто документ був проголошений ще 7 жовтня 2025 року. Підтитулом цієї Ноти є наступне: «Доктринальна заувага щодо деяких титулів Марії, що стосуються співпраці Марії у справі спасіння». Титул взятий від св. Августина, з його твору «Про святе дівоцтво», де він при нагоді згадує і Пресвяту Діву Марію, і саме так її називає: «Матір Віруючого Народу».

У Вступі до цієї Ноти автори представляють вчення Церкви, у чому полягає співпраця Діви Марії у ділі спасіння. Коротко кажучи, ця співпраця досить очевидна на сторінках Святого Письма: вона зачала від Св. Духа і народила Спасителя, вона Його виростила і виховала, вона Йому товаришувала до кінця Його земних днів, стоячи теж під хрестом, вона стала свідком Його воскресіння. Є теж у Вступі короткий аналіз деяких роздумів середньовічних богословів і пастирів відносно Марії страждаючої під хрестом, і як вони це розуміли – як знак християнської сили і материнської любові. Це важлива замітка, бо часто базуючись саме на цій сцені, виводилося твердження про «Співвідкупительку».

Потім у Ноті розглянуті деякі титули, якими християнська Традиція або християнські автори іменують Діву Марію: Співвідкупителька, Посередниця, Мати віруючих, Мати благодаті. Титулів Богородиці є набагато більше, вони представлені хоча б у різних Літаніях чи Акафістах, тут представлені лише ті, які пов’язані зі спасінням, що вислужив нам її Син, Ісусу Христос, і які вимагають пояснення, бо можуть бути навіть у католицькому середовищі неправильно інтерпретовані.

 

а) Посередниця

Коли мова про Марію як про «Посередницю», то Нота нагадує традиційне вчення Церкви: єдиним Посередником спасіння у прямому розумінні цього слова є Ісус Христос. Натомість всі інші посередництва належить розглядати у широкому сенсі, в тім теж особливе посередництво Діви Марії. Щодо неї цей титул почав застосовуватися на християнському Сході десь з VI століття. Він у жодній мірі не додає чогось до того єдиного Посередництва її Сина, але трактується так, як трактував її сам Христос: Він потребував матері, її опіки, допомоги, поради тощо. Крім того, віруючи, маючи єдиного Посередника, Ісуса Христа, у суспільному житті часто користуються допомогою різних людських посередників у різних сферах, таких як освіта, здоров’я, рятування, молитва одне за одного і т. д. Посередництво Марії, як посередництво якогось святого, закорінене у Посередництві Христа.

 

б) Мати віруючих

Щодо титулу «Мати віруючих», то Нота звертає увагу, що цей титул також дав Марії її Син, Ісус Христос, коли помирав на хресті: «Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив він, – мовить до матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя.» І від тієї хвилі учень узяв її до себе» (Йн 19, 26-27). Згідно повчання Апостола Павла, Церква є Тілом Христа, а віруючі є членами цього Тіла. Це Тіло не є лише якоюсь абстракцією, символікою, це Тіло Христа розіп’ятого і воскреслого, те, яке втілилося у лоні Марії, яке Марія народила. Вона є Його Матір’ю, і тому в майбутньому стала Матір’ю членів цього Тіла, віруючих. Звичайно, що це передусім духовне материнство, і також воно підпорядковане волі Отця, який її вибрав на Матір свого Сина, і за справою Святого Духа це Материнство реалізувалося. Також як Мати Марія «заступається за своїх дітей», розмовляє про них зі своїм Сином, тому якщо віруючі звертаються до неї зі своїми проханнями, як колись господарі у Кані Галілейській, то вона завжди приходить з цими проханнями до Свого Сина. (див Йн 2, 1-12).

 

в) Мати благодаті

Обговорюючи титул Марії «Мати благодаті», Нота звертає увагу що традиційний титул, який часом вживався раніше «Мати всіх благодатей» – згідно з документом Конгрегації віровчення з 1996 року, підписаного її Префектом Йозефом Ратцінґером – не зовсім відповідний, бо не опирається досить виразно на Божому Об’явленні. Її «материнство благодаті» має підготовчий характер, подібно як підготовчим для нашого спасіння було її земне материнство по відношенню до Спасителя, Ісуса Христа. Вона своїм заступництвом і духовною материнською опікою готує вірних до прийняття Божої благодаті, яку лише сам Бог може влити і прищепити в серцях вірних. Наше спасіння – це виключно благодать Ісуса Христа.

Нота посилається теж на «Суму теології» св. Томи Аквінського, в якій він пише: «Ніхто, крім самого Христа, не може заслужити першу благодать для іншого у стислому сенсі цього слова» (STh, I-II, q. 114, a. 6, co). Людина натомість може брати участь у Божій благодаті, яка дається іншій людині, через своє прагнення добра тій іншій людині, через прагнення допомогти їй, через бажання, щоб інша людина спаслася. Марія якнайбільше з людських істот прагне спасіння своїх духовних чад. А тому, ані Діва Марія, ані Апостоли чи святі, не є подателями благодаті, лише посередниками у її отриманні від Єдиного Подателя Бога. Це посередництво в небі відбувається подібним чином, як і тут на землі, коли хтось молиться за інших, щоб Бог дарував їм свою благодать. Документ також приводить цитату з Конституції «Lumen gentium» ІІ Ватиканського Собору: «Материнське служіння Марії щодо людей… аж ніяк не стає на заваді безпосередньому єднанню вірних із Христом, а навпаки – йому сприяє» (LG ). Тут аналогією могли би бути батьки, які не є перешкодою для своїх дітей в єднанні з Богом, але допомагають дітям у цій справі. Бог безпосередньо вливає свою благодать на людей, різні посередники, в тім теж – «Матір благодаті», про неї Бога благають. Варто ще додати, що на цьому титулі документ Дикастерії затримався найдовше, і описує його найбільш детально.

 

г) Матір вірного люду

Наприкінці Ноти є пояснення вчення Католицької Церкви про Діву Марію як «Матір вірного люду». Цей титул найбільше полюбляв вживати папа Франциск, тому саме на нього тут найбільше посилань, особливо на його першу Апостольську адгортацію «Evangelii gaudium» (2013). Діва Марія є матір’ю віруючого люду передусім з того приводу, що її віра у Сина Божого є теж вірою християн, як писав про це папа Йоан Павло ІІ в Енцикліці «Redemptoris Mater» з 1987 року. Богородиця показана також, на основі даних Євангелія, але теж і приватних об’явлень, як та, яка співчуває людям, співпереживає з ними у їхніх проблемах, турбується про їхнє добро. Врешті, цей титул завжди двосторонній: вона не лише є Матір’ю віруючого Народу, але і мільйони Христових вірних щиро визнають її своєю Матір’ю, люблячи її та довіряючи їй.

 

д) Співвідкупителька

Натомість про титул Співвідкупителька у Ноті Дикастерії віровчення говориться відразу після Вступу. Початково є коротка історична замітка, що титул «Співвідкупителька» з’явився у ХV столітті, в Зальцбурзі, в одному літургійному гімні. Далі мова про те, що у ХХ столітті велися богословські аналізи над цим титулом, і були різні пояснення, у якому сенсі належить розуміти цей титул. Йшлося про тлумачення різних видів співпраці Марії з її Сином-Спасителем. Також мова в Ноті про те, що деякі Понтифіки, починаючи з Пія ХІ, вживали цей титул у своїх документах, але без ширшого пояснення його. Єдине, про що писали у зв’язку з титулом «Співвідкупителька», так це пов’язували Марію зі спасительною місією Христа двома способами: або з приводу її земного материнства і народження Спасителя, або з приводу її перебування під хрестом на Голгофі, і співстраждання за свого Сина-Відкупителя.

Проте ІІ Ватиканський собор уникає цього титулу, саме з доктринальних причин як дуже непевного з догматичної точки зору, але теж з пастирських та екуменічних приводів. Хоча пізніше, папа Йоан Павло ІІ декілька разів у ранній період свого понтифікату використав титул «Співвідкупителька», на що зрештою часто покликуються прихильники цього титулу, забуваючи додати, що декілька років пізніше, на приклад, в цитованій Енцикліці «Redemptoris Mater» цей папа вже ні разу цього титулу не згадує. Протиставився цьому титулу свого часу Префект Конгрегації науки віри Йосиф Ратцінґер, і теж потім, вже будучи папою ще раз підтвердив свій спротив щодо вживання титулу «Співвідкупителька» як хибного і невластивого.

Пізніше папа Франциск теж декілька разів у своїх проповідях виразив своє негативне ставлення до цього титулу Марії. Підкреслював при цьому, що Діва Марія ніколи не прагнула хоч частково присвоїти собі те, що повністю належало її Синові, не забирала від Нього жодного титулу, ані не ділила якийсь титул з Ним. Марія – це покірна учениця свого Сина, а її Син – Єдиний Відкупитель, титулу Якого не дублює ніхто.

 

е) Проблематичність титулу Співвідкупителька

На завершення цього аналізу Нота підсумовує положення Католицької Церкви щодо даного титулу Діви Марії «Співвідкупителька». Окреслюючи співпрацю Божої Матері зі свої Сином у справі спасіння, титул «Співвідкупителька» представляється як «завжди невластивий», тобто неправильний і невідповідний, не згідний з вченням Церкви, Традицією, врешті – зі Святим Письмом. Його вживання скоріше приведе до дисгармонії і дисбалансу у правдах віри, аніж до порядку і відповідності. Автори Ноти додають, що цей титул, хоч і вживався часом на вищому рівні вже багато століть, то однак постійно був непевний і потребував постійного тлумачення і мав різні та неоднозначні інтерпретації. А це напевно не служить Народу Божому у його переживанню християнської віри. Саме тому титул «Співвідкупителька» є недоречним. Мало того, такий титул не возвеличує Марію, «покірну служебницю Господню», лише навпаки, коли вона цим своїм званням як би прикриває єдиний і неповторний титул її Сина – «Відкупитель», то це насправді применшує її як Божу Матір – Матір Єдиного Спасителя і Відкупителя роду людського.

 

 

БОГОСЛОВСЬКІ НЕПЕВНОСТІ З ТИТУЛОМ «СПІВВІДКУПИТЕЛЬКА»

 

а) Чотири Богородичні догмати

Католицька Церква проголосила чотири догмати віри, які стосуються Марії, Матері Ісуса Христа: 1) Боже материнство (Богородиця), 2) Постійне дівоцтво (Приснодіва або Діва Марія), 3) Непорочне зачаття (Непорочна), 4) Внебовзяття-Успіння.

Титул «Богородиця» Церква затвердила на Ефеському соборі 431 року, після богословських перепалок між Кирилом Александрійським і Несторієм, та їхніх прихильників між собою. Хоча вже з Символу віри, ухваленому на Нікейському соборі у 325 році, це випливало з тексту: «Він… зійшов із небес, і за справою Духа Святого і Діви Марії став людиною». Згідно з Ефеським Собором, Свята Діва є Матір’ю Божою, оскільки Вона породила відвічне Слово Боже, що стало тілом, тобто втілену Божественну Особу, істинного Бога. Вона «Бого»-родиця, а не тільки «Христо»-родиця. Титул цей загалом приймається всіма християнами, навіть тими, які не вшановують Діву Марію. Особливо з того приводу, що цей догмат був стисло пов’язаний з христологією і не був проголошений як «незалежна» істина віри, тому що підтверджував правду про Божественну Особу, а також Божественну природу Ісуса Христа, поєднану з його людинністю.

Постійне дівоцтво Марії – ця істина віри також безпосередньо стосується Ісуса Христа, Його Втілення, яке сталося за справою Духа Святого і Марії, тобто зачаття, і теж Його народження з Марії. Цей догмат базується на біблійній істині про зачаття Ісуса Христа без участі чоловіка, і на цьому наголошували перші Символи віри та хрестильні формули, принаймні з ІІІ століття, хоча і немає ще там детального пояснення цього «постійного дівоцтва» Марії. Пізніше, в міру виникнення питань, Церква чіткіше висловила цей догмат, між іншим на Латеранському Соборі 649 року. Один з його канонів каже, що Марія зачала «без будь-якої шкоди для своєї дівоцтва, яке залишалося недоторканим навіть після його народження». Тобто, Діва Марія була і є Дівою до, під час і після народження Христа. Це підкреслює радикальну новизну Втілення та не менш радикальну та виключну відданість Марії своїй місії як матері свого Сина, Ісуса Христа.

Непорочне зачаття Марії, проголошене Пієм ІХ як незалежний догмат у 1854 році, також є частиною христології, підкреслюючи, крім привілею Марії, передусім її гідність і святість від самого початку, які були необхідні, щоб стати Богородицею. Текст проголошеного догмату стверджує, що «Пресвята Діва Марія з першого моменту свого зачаття, завдяки особливій благодаті та привілею від Всемогутнього Бога та з огляду на заслуги Ісуса Христа, була збережена вільною від будь-якої плями первородного гріха». Непорочне зачаття було можливе лише завдяки передбачуваній (превентивній) благодаті викупного акту Христа. Іншими словами, Діва Марія, як і всі люди, також потребувала Відкуплення і отримала його дари вже в момент свого зачаття. Догмат проголошує, що від самого початку Марія була надзвичайно святою та перебувала в постійному єднанні з освячуючою благодаттю Святого Духа.

Внебовзяття (у Східній традиції: Успіння) Діви Марії – догмат, проголошений 1950 року папою Пієм ХІІ, і виражений такими словами: «Марія, Непорочна Богородиця, завжди Діва, після завершення свого земного життя була взята тілом і душею до небесної слави». Внебовзяття-Успіння було частиною духовної та доктринальної спадщини Церкви протягом століть. Воно було частиною богословських роздумів, а також літургії. Цей догмат не має прямої основи у Святому Письмі. Тим не менш, воно було проголошено «божественно об’явленим», що означає, що воно неявно міститься в божественному Одкровенні. Його можна розуміти як логічний висновок покликання Марії на землі та способу, яким вона прожила своє життя в єдності з Богом та своєю місією. Успіння можна розглядати як наслідок Божественного Материнства. Марія нерозривно пов’язана зі своїм Сином на землі та на небесах, де «своєю материнською любов’ю вона піклується про тих братів свого Сина, які досі подорожують на земному шляху» (LG 62). Марія є «есхатологічною іконою Церкви» (ККЦ 972), що означає, що Церква споглядає в Марії свій власний кінець часів. Марія вже перебуває в стані, який буде нашим після воскресіння мертвих. Визначення догми не говорить, як саме відбувся перехід Марії з земного стану до її небесного, і тому це питання залишається відкритим для обговорення. Однак думка, що Діва Марія пройшла через власну смерть, як і її Син, і тоді вже відразу була «взята до небесної слави» має сильнішу підтримку в традиції.

 

б) Прагнення «п’ятого і останнього догмату про Діву Марію»

1896 року французький єзуїт Рене-Марі де ла Бруаз (René-Marie de la Broise, 1860-1906), у своїй книзі «Пресвята Діва», посилаючись на енцикліку папи Лева XIII «Octobri Mense», в якій є твердження, що всі благодаті Ісуса Христа передаються через Марію, запропонував Понтифіку сформулювати догматичне визначення ролі Марії в розподілі божественної благодаті, хоча прямо і не просив про те, щоб її оголосили «Посередницею всіх благодатей» (див. René-Marie de la Broise, La Sainte Vierge, V. Lecoffre, 7 ed., 1906). Автор, до речі, крім опису ролі Діви Марії як «Посередниці всіх Благодатей», також говорить про Марію як про «Співвідкупительку людського роду».

Під час ІІ Ватиканського Собору невелика кількість єпископів висловилася про оголошення «п’ятого догмату» про Пресвяту Діву Марію, а саме про «Співвідкупительку». Загалом, то про новий Богородичний догмат говорило біля 400 учасників собору, проте більшість з них мали на увазі або «Посередницю» (Mediatrix), або про «Посередницю всіх благодатей» (Mediatrix omnium gratiarum), або «духовне Материнство Марії». Близько 20 єпископів висловилися про догмат щодо «Діви Марії Цариці» і десь стільки ж – про догматизування «Співвідкупительки» (див. S. C. Napiórkowski, Z historii działań na rzecz piątego dogmatu maryjnego, Teologia w Polsce 42 (1995), s. 48). Собор, однак, відповів негативно на всі ці петиції, не оголошуючи жодного нового догмату.

Тим не менше, наприкінці ХХ століття знову з’являється петиція до Ватикану, щоб той проголосив «П’ятий догмат про Діву Марію Співвідкупительку». Створив її згадуваний Марк Міраваль, який напередодні видав книгу «Марія Співвідкупителька, Посередниця, Заступниця», у якій вже є заклик до оголошення п’ятого догмату про Діву Марію (див. M . Miravalle, Mary Coredemptrix, Mediatrix, Advocate, Santa Barbara 1993, p. IX). Критичні уваги до цього видання виразило багато богословів та маріологів (див. Wojciech Życiński SDB, Maryja jako Współodkupicielka we współczesnych kontrowersjach mariologicznych, Polonia Sacra R. II (XX) nr 2/46 (1998), ss. 265-273; Bogusław Kochaniewicz, Piąty dogmat maryjny? Uwagi na marginesie nowej książki Marka Miravalle’a, Salvatoris Mater 3/3, 2001, ss. 312-324). В інших своїх книгах Марк Міраваль продовжував закликати Ватикан до проголошення «п’ятого догмату про Марію».

Приблизно у 1996 році, засновник руху Vox Populi Mariae Mediatrici Марк Міраваль, створив петицію до папи Йоана Павла ІІ, щоб оголосити Марію «Співвідкупителькою». Подібна петиція була скерована і до папи Франциска, натомість починаючи від травня 2025 рік на сторінці руху є петиція – але вже набагато коротша – до папи Лева XIV з проханням проголосити догмат про «Духовну Матір всіх народів», хоча відомо, що «Співвідкупителька» (Corredemptrix) входить у цю ідею також, як один з титулів, поряд з «Посередницею» (Mediatrix) і «Захисницею» (Advocata).

У тексті цих петицій від імені руху Vox Populi Mariae Mediatrici зокрема сказано, що їх підтримало біля 2,5 мільйона вірних з понад 132 країн світу, а сам рух також отримав схвалення 36 кардиналів та понад 130 єпископів з усього світу від Вселенської Церкви. Крім того, є згадка про два попередні догмати, про Непорочне Зачаття та Внебовзяття Пресвятої Богородиці, які два папи Пій IX та Пій XII проголосили, посилаючись також на міжнародні петиції вірних як один із критеріїв. Марк Міраваль часто говорив, що треба обов’язково оголосити цей догмат, бо живемо в «еру Марії», а властиво – у піднесенні цієї ери на сам верх (climax aetatis Mariae, з грец. klimax - драбина).

Ця петиція з 1996 року, схоже, не була першою і теж далеко не останньою, тому у відповідь на численні запити від Vox Populi щодо догматичного визначення «cпіввідкуплення», Апостольський Престол звернувся по експертну думку до ХІІ Маріологічного конгресу, що 1996 року відбувся в Ченстохові, Польща. У фінальному документі: «Декларації Богословської комісії Папської міжнародної Маріанської академії», зазначалося:

1) Запропоновані титули є неоднозначними, оскільки їх можна розуміти дуже по-різному. Крім того, не слід відмовлятися від богословського напрямку, обраного Другим Ватиканським Собором, який не бажав визначати жодного з цих титулів, між іншим, Собор не використовував титул «Співвідкупителька»… Фактично, з часів Папи Пія XII термін «Співвідкупителька» не використовувався папським Учительством у його важливих документах.

2) Навіть якби титулам було надано зміст, який можна було б прийняти як такий, що належить до депозиту віри (depositum fidei), визначення цих титулів, однак, у сучасній ситуації, не мало б богословської ясності, оскільки такі титули та притаманні їм доктрини все ще потребують подальшого вивчення в оновленій тринітарній, еклезіологічній та антропологічній перспективі. Зрештою, богослови, особливо некатолики, були чутливі до екуменічних труднощів, які були б пов’язані з таким визначенням (див. “Declaration of the Theological Commission of the Pontifical International Marian Academy: Request for the definition of the dogma of Mary as Mediatrix, Coredemptrix and Advocate.” L’Osservatore Romano, Eng. ed, 23/1494, 4 June 1997).

Попри це, рух під керівництвом харизматичного Марка Міраваля продовжував збирати підписи, залучати відомі постаті до списків підписантів, і висилати в Рим петиції. Лише в серпні 1997 року було відправлено папі Йоану Павлу ІІ 40 383 підписів з 12 країн світу з проханням про догматизацію «Співвідкупительки, Посередниці всіх благодатей та Захисницю Божого народу». Загалом, протягом 4 років, з моменту першої публікації книги у 1993 році, папа отримав 4 340 429 підписів зі 157 країн – в середньому 100 000 на місяць – на підтримку запропонованої догми. Серед помітних прихильників – Мати Тереза з Калькутти, майже 500 єпископів та 42 кардинали, включаючи Джона О’Коннора з Нью-Йорка, Юзефа Ґлемпа з Варшави і ще декількох кардиналів у самому Ватикані. «Особисто я впевнений, що це визнання істини про Діву Марію відбудеться до 2000 року», заявив тоді Марк Міраваль (див. Kenneth Woodward, “Hail Mary,” Newsweek, August 24, 1997). Тим не менше, папа Йоан Павло ІІ нічого в цьому напрямку не робив, мало того, як було сказано, сам особисто перестав використовувати титул «Співвідкупителька» у своїх промовах. Його наступник папа Бенедикт XVI, до якого також продовжували надходити петиції від Vox Populi, не використовував цей титул, ані тим більше догматизував його.

Проте дехто пригадав його інтерв’ю з 2002 року, в якому ще кардинал Ратцінґер говорив про «правильні наміри», – і скоріше за все, це спонукало п’ятьох кардиналів у 2005 році після Маріологічного симпозіуму про співпрацю Марії у відкупленні, запропонувати нову пропозицію. Ці кардинали з Індії, Філіппін, Пуерто-Рико та Мексики запросили єпископів світу підписати петицію до Папи, в якій пропонувалися фактичні формули визначення, що описували б «співвідкуплення» Марії наступним чином: «Ісус Христос, Відкупитель людини, дав людству з Хреста Свою Матір Марію, щоб вона була духовною Матір’ю всіх народів, Співвідкупителькою, яка під керівництвом і разом зі своїм Сином співпрацювала у Відкупленні всіх людей» (див. “Cardinals’ Letter Promoting Marian Dogma…” Zenit, February 11, 2008). Це була спроба знайти «правильні слова», щоб вони узгодилися з «правильними намірами». Як видно, слова просто переставлені місцями, і по суті «нова» петиція нічого нового не внесла.

 

в) Амстердамські псевдо-об’явлення

Те, що передувало своєрідному ренесансу ідеї про «п’ятий марійний догмат», і що стало досить значимим імпульсом для просування цієї ідеї, були псевдо-об’явлення в Нідерландах, в Амстердамі, де протягом 1945-1959 років місцева візіонерка Іда Пірдеман (Ida Peerdeman, 1905-1996) мала 56 видінь, у яких їй нібито являлася Діва Марія, що називала себе «Пані Всіх Народів» (а на додачу говорила про себе щось дивне: «Та, яка колись була Марією») та просила зокрема проголосити «п’ятий і останній» догмат про себе, а саме – про «Духовне Материнство Марії», про ту, яка є «Співвідкупителька, Посередниця, Заступниця». Відразу з’явилися шанувальники, розповсюдилися молитви, був намальований образ «Владичиці всіх народів», почалися перші петиції до церковної влади про оголошення догмату.

Одні місцеві єпископи заперечували надприродність видінь Іди Пірдеман та автентичність об’явлень, інші натомість їх підтверджували. Це вводило вірних у духовні спокуси і оману, тож ватиканська Конгрегація віровчення, дослідивши справу, кілька разів, а конкретніше – 13 березня 1957 року, 24 травня 1972 року та 25 травня 1974 року, видавала відповідні комюніке з негативним висновком щодо цих візій. Читаємо у Повідомленні Конгрегації з 1974 року між іншим такий заклик: «Священна Конгрегація Доктрини Віри підтверджує цим повідомленням рішення, вже висловлене компетентною церковною владою, та закликає священиків та мирян припинити всі форми пропаганди щодо нібито об’явлень та одкровень «Пані всіх народів»» (див. Notification of CDF, L’Osservatore Romano, English Ed., June 27, 1974, p. 12).

Попри це, популяризація серед вірних і духовенства амстердамських псевдо-об’явлень продовжувалася. Ще у 1971 році, у Канаді з’явилася «Спільнота Пані всіх народів – Армія Марії», заснована Марі-Поль Жіґер (Marie-Paule Giguère, 1921-2015), з центром у монастирі Spiri-Maria у Лак-Етчемін, Квебек. Спільнота була типовою сектою з єретичним вченням, а після того, як засновниця оголосила себе «реінкарнацією Марії» і продовжувалася популяризація вчення, що суперечило науці Католицької Церкви, 2001 року Конгрегація віровчення оголосила спільноту єретицькою і наклала на її членів екскомуніку. Врешті, з огляду на постійний інтерес та сумніви щодо амстердамських об’явлень, Дикастерій віровчення 11 липня 2024 року опублікував прес-реліз, підтверджуючи негативне рішення 1974 року.

 

г) Богословська і термінологічна проблематичність титулу «Співвідкупителька»

Перше непорозуміння з цим титулом – «Спів-відкупителька», «Co-redemptrix», виникає на ґрунті термінології. Прихильники титулу постійно підкреслюють, що «Христос є єдиний Відкупитель», і що титул «Співвідкупителька» жодною мірою ані не претендує якось порушити цю унікальність Христа-Відкупителя, ані не має наміру зробити з Діви Марії «другу Відкупительку». Таке твердження мало би розвіяти сумніви тих, що вагаються, але скоріше є маніпуляцією і черговим непорозумінням. У богослов’ї при формулюванні термінів не лише важливо, що хотів сказати автор даного формулювання (суб’єктивний вимір), але і що це формулювання означає для загалу (об’єктивний вимір).

Оскільки багато прихильників титулу «Співвідкупителька» походить з ареалу англійської мови (або часом використовує цю мову у своїх статтях), то там поняття «coredemption» означає нібито – як це часто пояснюють захисники цього титулу – «бути з» Відкупителем, брати участь у Відкупленні, глибоко єднатися з актом відкуплення людського роду (див. Jessica Catherine Kozack, The primacy of Christ as the foundation of the Coredemption: The mariology of fr. Juniper B. Carol, O.F.M. (1911-1990), Dayton, Ohio 2015, pp. 22-27). Марк Міраваль в одній своїй статті так описово пояснює поняття «участь», щоб наблизити читачеві розуміння «співвідкупителька»:

«Візьмемо, наприклад, лекцію з квантової фізики для аспірантів, яку проводить всесвітньо відомий фізик, а відвідує її першокурсник університету. Сподіваємося, що першокурсник розширить свої знання з квантової фізики, беручи участь у лекції фізика, але немає жодної небезпеки ні новознайденої конкуруючої рівності в квантових знаннях між фізиком і першокурсником, ні жодного побоювання, що щось буде забрано у фізика через участь першокурсника. Участь також не слід розуміти в кількісних випадкових термінах, коли, наприклад, «брати участь» у поїданні піци означає взяти шматок, що призводить до меншої кількості піци для інших. Справжня участь, отже, являє собою участь, спільне використання певним чином у бутті іншої більшої істоти, без ризику рівності, конкуренції, редукції» (Mark Miravalle, Is the Mother of Jesus a ‘Co-redemptrix’?, in: Maria. A Journal of Marian Studies, vol. 3 No. 2 November 2023, pp. 2-3).

Один прихильник терміну «Співвідкупителька» навіть обурився на твердження маріологічної комісії, яка зібралася у Ченстохові у 1996 році, про «неоднозначний термін», і так написав: «Комісія заявила: «Назви неоднозначні, оскільки їх можна розуміти дуже по-різному». Ті, хто прагне цієї догми, вимагають усунення всієї такої можливої ​​неоднозначності. Не слід перебільшувати. Будучи священиком протягом шістдесяти років і безперервно вивчаючи маріологію, а також написавши на цю тему більше, ніж будь-хто англійською мовою, включаючи книгу, присвячену посередництву Марії, я вважаю це твердження неприйнятним. Я не зустрічав жодних подібних заперечень у Марійській асоціації, в якій я був активним. Боюся, що мушу відверто заявити, що ця теорія відірвана від життя» (див. Michael O’Carroll, C.S.Sp., “The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps,” in: Contemporary Insights on a Fifth Marian Dogma: Theological Foundations III, Queenship, 2000, p. 143).

Проте багато дослідників кажуть, що англійський переклад, а особливо – тлумачення латинського виразу «сoredemptrix» є неправильним (див. Bogusław Kochaniewicz, Piąty dogmat maryjny? Uwagi na marginesie nowej książki Marka Miravalle’a, Salvatoris Mater 3/3, 2001, ss. 315-316). Латинський префікс «со-» це не те саме, що латинське «cum» – «з», «разом», вірніше – не завжди «cum» означає лише «з», тобто «бути з кимось», бо часом це «спільна власність» «злиття», «одночасно». На приклад, «con-neсto» – зв’язати, поєднати, «con-iux» – запряжений разом до ярма, подружжя (чоловік або жінка), «con-sensus» – згода, єдність. У даному випадку це con передбачає рівність, а не лише участь, чи «зв’язок з». Подібно у багатьох інших мовах, на відміну від англійської, «co- », тобто «спів-» означає часто рівність, таку саму (а деколи навіть більшу!) участь: спів-власник, спів-учасник, спів-мешканець, спів-автор, спів-робітник, спів-в’язень, спів-брат, спів-діяти, спів-дружба тощо. Нічого дивного, що титул «спів-відкупителька» вважається багатьма спеціалістами і богословами «неправильним, невластивим, неоднозначним».

Щоб привести ще більш переконливий приклад, і то з богословського словника, варто пригадати собі Нікейський Символ віри з 325 року. Там про відношення Сина до Отця сказано, що Він «єдиносущний Отцю», в оригіналі грецькою: ὁμοούσιος – homoousios, а перекладі на латину: con-substantialis, або ще в деяких перекладах: co-essentialis, інколи латиною перекладали грецьке homoousios як unius substantiae, тобто «одно-сутній» або «одно-сущний» Коротко кажучи, цей термін, con-substantialis, говорить не лише про повну єдність, але і про повну рівність, а не просто лише окреслює «бути з», чи тим більше – «не дорівнювати».

Після Ефеського Собору 431 року мало місце «Антіохійське Порозуміння» з 433 року, в якому йде мова про Сина Божого, який є «єдиносущний Отцю щодо Божества і єдиносущний нам щодо людинності». Грецькою там теж є нікейський термін: homoousios, а у перекладі на латину там так само використаний два рази термін consubstantialis, щоб виразно підкреслили у Христі одну і єдину Його божественну природу з Отцем, а також одну і єдину Його людську природу з нами, людьми. Властиво, то на англійську, щоб правильно передати значення латинського виразу «сoredemptrix», треба би перекласти як «equal-redeemer», «likewise-redeemer», «also-redeemer», тобто: «рівно-відкупителька», або «так-само-відкупителька» чи «теж-відкупителька». А це вже не просто щось невластиве, чи «богословська помилка», це виглядає як єресь.

Тому аналогія, що як Церква колись визнала Марію «Матір’ю Бога, Богородицею», – що викликало супротив багатьох тоді, – то так само можна визнати її «Співвідкупителькою», що теж викликає супротив, – є невластивою аналогією. Згадуваний вище Майкл О’Керролл (Michael O’Carroll) твердить, що сотворена людина була визнана матір’ю сотворителя, натякаючи як би, що відкуплена людина так само може бути визнана «спів-відкупителькою» (див. Michael O’Carroll, C.S.Sp., “The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps,” там же).

Однак аналогії мають свої межі. Марія – це «Мати Бога» через участь у Втіленні і народженні Христа, але вона у жодному значенні – не «Син Бога» через цю участь, і навіть не «Спів-син»; тут вона вже з Ним не поєднується в жодною аналогією. Марія стоячи під хрестом «спів-страждала», але в жодній мірі не «спів-відкупила», бо відкупити людським рід може лише Бог і ніхто інший, навіть частково, навіть аналогічно, навіть через участь, навіть через народження Відкупителя чи співстраждання з ним. Ісус має свої христологічні і сотеріологічні титули, такі як «Христос-Месія», «Син Божий», «Син Людський», «Господь», «Спаситель», «Відкупитель» і вони унікальні в тому сенсі, що ніхто і ніяк не може брати в них участь, коли мова саме про Ісуса, а не про біблійні вирази «сини Божі», «спаситель» в сенсі якийсь рятівник, «месія-помазанець» в сенсі «цар» тощо. Не можна бути Спів-Христом, Спів-Месією, Спів-Господом, Спів-Сином Божим, чи теж Спів-Спасителем, або Спів-Відкупителем. Саме тому критики терміну «Співвідкупителька» говорять про незгідність з Новим Завітом цього титулу.

Павлів вираз з Послання до Колосян: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол 1, 24), біблеїсти розуміють як страждання члена Церкви, яка Тілом Христовим, і яку переслідують, але яка не є «Відкупителем» і не додає чогось до відкуплення, лише сама є відкупленою, і наслідує свого Відкупителя у Його стражданнях чи навіть смерті. Для відкуплення страждання і смерть Христа, згідно з Апостолом Павлом, були повністю достатні (див. Кол 1, 14. 22; 2, 8-10. 14). Це не «додавання» чогось до відкупительних страждань Христа, це долучення до їхньої форми і плодів. Апостол Павло, говорячи про «скорботи Христа», навіть використовує там інший грецький термін, ніж коли мова про «страсті Христа на хресті». Грецьке поняття «θλίψις – thlipsis» з Кол 1, 24, ніколи не вживалося по відношенню до страстей Христа, про які говорилося «πάθη του Χριστού – pathe tou Christou», «страсті Христосві». Проблема настає вже в перекладі на латину, де як вираз θλίψις, так і вираз πάθη перекладається як «passio» – «страсті, страждання», або теж «скорботи», проте цей грецькому оригіналі, а отже – і в теології Апостола Павла, два різні поняття, що стосуються двох різних дійсностей.

Як участь Діви Марії у Тілі Христа, так і наша участь у цьому Тілі, є «життям у Христі», це вже де-факто Христове життя в нас, як писав Апостол Павло про себе «живу вже не я, але живе в мені Христос» (Гал 2, 20). Звичайно, Діва Марія має унікальну участь у цьому Тілі, вона є «Матір’ю Тіла-Церкви», вона з’єднана з Христом не лише так, як кожен інший член Церкви, але вона стояла у історичних початків цього Тіла. Проте, Христос залишається, згідно з Павлом, Головою цього свого Тіла (див. Кол 1, 18), немає у цього тіла іншого Початку чи Спів-початку, іншої Голови чи Спів-Голови, Христос-Відкупитель помирав на хресті за всіх людей, і це Відкуплення – абсолютне, безкінечне, і як таке, не потребує жодної співучасті чи «доповнення». А це тому, «бо сподобалося Богові, щоб уся повнота перебувала в Ньому і щоб через Нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю Його хреста» (Кол 1, 19-20). В тому, що «у Ньому маємо відкуплення його кров’ю, відпущення гріхів, згідно з багатством його благодаті, що її вилляв на нас щедро, у всій мудрості та розумі» (Еф 1, 7-8).

Часом можна прочитати у богословських текстах про «мінімалістичне» і «максималістичне» розуміння участі Діви Марії у Відкупленні Христом людського роду (див. Aidan Nichols, OP, There Is No Rose: The Mariology of the Catholic Church, Fortress Press 2015, pp. 68-69). Мінімалістичне – це таке, що базується на євангельській сцені Благовіщення (Лк 1, 26-38). Марія погоджуючись на Втілення Сина Божого, який стане Відкупителем, таким чином взяла участь у цьому Відкупленні. Максималістичне – це таке, що базується на іншій євангельській сцені, а саме на описі подій на Голгофі, особливо у Євангеліста Йоана, коли Марія стояла під хрестом свого Сина і напевно співстраждала (Йн 19, 25-27).

Це максималістичне розуміння також двояко інтерпретується: «суб’єктивно» або «об’єктивно». Суб’єктивно (або теж пасивно) – це трактування Діви Марії як «розподільниці благодатей Відкуплення», які вислужив нам її Син на хресті, це символічне найменування Марії матір’ю Йоана: «Жінко, ось син твій», а Йоана – її сином: «Ось матір твоя». Таке розуміння ролі Марії у Відкупленні має визнання не лише в традиційній теології Сходу і Заходу, але часом і у кластичному Протестантизмі. Об’єктивно (або теж активно) – це розуміння ролі Діви Марії у Відкуплення, не лише як «розподільниці благодатей», але і як її активний внесок до Жертви її Сина, і що це був Божий вибір і Божа благодать для Матері Сина Божого, щоб її теж активно долучити до справи Відкуплення. Саме на цьому передусім, «максималістичному і об’єктивному» трактуванні ролі Діви Марії у Відкупленні базується ідея «Співвідкупительки». Хоча інколи, можна знайти ідеї «співвідкупительства», що опираються вже на «мінімалістичному», тобто опертому лише на Благовіщенні, але «об’єктивному», активному, розумінні ролі Марії.

Традиція Католицької Церкви, попри всі ці богословські умовиводи, досить чітка і послідовна, яким чином Діва Марія долучилася до Відкуплення, і теж дала приклад всім нам до нього долучатися, згідно слів Христа, коли Йому сказали про Його родину: «І, поглянувши навкруги на тих, які сиділи довкола нього, каже: "Ось моя мати та мої брати. Бо хто чинить волю Божу, той – мені брат, сестра і мати"» (Мк 3, 34-35). Іншими словами, до цього Відкуплення Христа можна долучитися, різним чином, стисліше чи посередньо, але ніколи не спів-відкуплювати. Особливо можна через віру, чинячи волю Отця, стати «братом, сестрою» і навіть «матір’ю» Христа-Відкупителя, долучаючись таким чином до місії Відкуплення, як це першою вчинила Діва Марія. Можна стати «учнем Христа», зрікаючись себе, беручи свій щоденний хрест і йдучи за Ним (див. Лк 9, 23), і таким чином також долучаючись до Христового Відкуплення. Діва Марія першою стала тією ученицею Христа, мало того, як писав св. Августин, коментуючи Євангеліє від Матея: «Марія була більше ученицею Христа, ніж Його матір’ю» (Августин, Проповідь 72/A, 7: CCSL 41Ab, 117).

Відкуплення людського роду – це абсолютна прерогатива Бога, Того, який прийшов у цей світ через Діву Марію, яка стала Його Матір’ю. Тому найкращим титулом для Діви Марії залишається титул «Божа Мати» (Mater Dei), тобто та, яка народила Відкупителя, а тому теж можна про неї сказати «Мати Відкупителя» (Redemptoris Mater), і та, яка товаришувала Йому підчас акту відкуплення на хресті, стоячи біля хреста, «Товаришка Відкупителя» (Socia Redemptoris). Ці всі титули виразно закорінені у Святому Письмі, і тому саме вони найбільше характеризують Діву Марію і її участь у спасительній місії свого Сина.

 

д) «Пресвята Богородице, спаси нас!»

На завершення роздумів про титул «Співвідкупителька» варто згадати один, і як здається, також неоднозначний вислів зі Східної літургії, а саме: «Пресвята Богородице, спаси нас!» (грец. Θεοτόκε Παρθένε, σώσε ημάς!). Деколи можна почути у розмовах, що варто би цей вислів реформувати, змінити чи навіть просто викреслити, і саме з приводу неоднозначності. Так, тут може бути питання до богословів, що з цим висловом робити, бо без сумніву, дехто з вірних може його розуміти невірно і неортодоксійно (не говорячи вже про протестантів).

Зазвичай цей вислів («спаси нас») інтерпретується не сотеріологічному плані, але в звичайному людському: його належить розуміти як «допоможи», «заступися», «молися» за нас. Це як благання про допомогу до когось з людей: «Рятуйте!», чи теж «Спасіть нас!», коли є якась небезпека, наприклад на морі є сигнал S.O.S., тобто «Save Our Souls» (врятуйте наші душі) або «Save Our Ship» (врятуйте наш корабель).

Крім того, ця молитва стоїть у виразному контексті Богоматеринства, і є зверненням до «Богородиці», Матері Спасителя. Наголос тут ставиться виразно на Благовіщенні, а не на Голгофі. Коротко кажучи, це прохання, щоб Марія молилася за нас, – а також свого роду подяка, що завдяки їй ми маємо Євхаристію – Тіло і Кров Христа, сакраментальне уреальнення Божої присутності для нашого спасіння, бо саме завдяки ній «Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йн 1, 14). Ця молитва – це прийняття, подяка і вшанування Богородиці, яка породила Слово.

Мало того, вираз «відкупити» і вираз «спасти» мають різне підґрунтя у Святому Письмі. На цьому варто наголосити, особливо якщо йдеться про серйозні застереження братів-протестантів щодо виразу «спасати», коли його застосовують до когось іншого, ніж «тільки Христа». Ісус Христос часто говорив до зцілених: «Твоя віра спасла тебе» (див. Лк 17, 19; 18, 42). Ясно, що йшлося про віру у Христа, і що це силою Христа настало це спасіння-зцілення.

Але якщо для когось це не переконливе, можна звернутися до Послань апостола Павла. У Посланні до Римлян Павло пише: «…може, мені якось пощастить розбудити заздрість своїх, споріднених тілом і декого з них спасти» (Рим 11, 14). У Першому Посланні до Коринтян він питає: «Звідки ж знаєш, жінко, чи спасеш свого чоловіка? Або ти, чоловіче, звідки знаєш, чи спасеш жінку?» (1 Кор 7, 16). У тому ж Посланні він говорить про себе: «Для слабких я став як слабкий, щоб слабких придбати. Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кор 9, 22). У Першому Посланні до Тимотея Павло напоумляє адресата, Тимотея: «Пильнуй себе самого та навчання; дотримуйся цього, бо, робивши це, спасеш себе самого й тих, що слухають тебе» (1 Тим 4, 16).

Інші Апостоли теж інколи говорять про «спасіння» у такому, людському контексті. Апостол Яків пише: «…молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме» (Як 5, 15). Це про молитву пресвітерів, які мають молитися за хворого. Натомість Апостол Петро, говорячи про Хрещення і порівнюючи його з потопом та ковчегом Ноя, пише: «Вас же тепер спасає прообраз цього, тобто Хрещення» (1 Пт 3, 21). І врешті, Апостол Юда, брат Якова, говорить так: «Тих, що вагаються, старайтеся переконати; інших спасайте, вириваючи з вогню» (Юда 1, 22-23). Всюди там є грецьке слово, похідне від дієслова «σώζειν» (sodzein), що означає між іншим – «спасати», і від якого теж походить грецьке «Σωτήρ» (Soter), «Спаситель».

Щодо спасительної місії Ісуса Христа Святе Письмо вживає теж це саме поняття: «σώζειν» (sodzein). Отже, воно має підстави у Писанні, та означає в широкій аналогії «допомогу», «молитву», «підтримку», «рятунок». У сотеріологічному плані цей термін стосується виключно Христа, у допоміжному – може стосуватися інших осіб, починаючи з Діви Марії, потім святих, наших ближніх, або нашої віри. Цей вигук: «Пресвята Богородице, спаси нас!», якщо збережеться і не буде модифікований, попри всі труднощі з ним, – можна трактувати аналогічно як закінчення молитви «Радуйся Маріє»: «Свята Маріє, Мати Божа, молись за нас, грішних, нині та в годину смерті нашої».

Отож якщо навіть таке (допустиме Писанням і Традицією) трактування участі Діви Марії, через звертання до неї вигуком: «спаси нас», часом викликає застереження, вимагає пояснення, у декого з християн, і то не лише з посеред протестантів, – якщо воно викликає спротив і протест проти застосування поняття «спасати» до Діви Марії, бо це має потенціал доктринальної помилки, то поняття «відкупити» стосовно Матері Божої і поготів є набагато більш невідповідним, набагато більш неоднозначним, чи коротко кажучи – помилковим, і як таке, немає жодних підстав у Писанні чи Традиції. Перше, «спасати», має досить широкий спектр значень і може бути прив’язане крім Христа до інших осіб. Друге, «відкупити», має у Новому Завіті досить вузьке семантичне навантаження, і може бути прив’язане виключно до Ісуса Христа.

 

Замість закінчення: про богословські титули і про «Співвідкуплення»

Коли ми когось називаємо якимось богословським титулом, то прагнемо максимально точно і адекватно окреслити те, ким він є і яка його місія. Прагнемо теж, щоб це окреслення мало своє коріння у Божому Об’явленні, навіть якщо титул звучить вже дещо інакше чи не дослівно, як на сторінках Писання, – як, наприклад, «Божа Мати» про Діву Марію, чи «Божа Премудрість» про Ісуса Христа. Так чи інакше, цей титул має логічно випливати з Об’явлення.

Христос якось сам запитував, що люди думають про те, Хто Він? Відповіді були різні, більшість – неналежні чи неправильні. Апостол Петро тоді вимовив правильний титул про Христа: «Ти – Христос, Бога Живого Син» (див. Мт 16, 13-16. Пилат питав Христа, чи він «Цар», – на що Господь Ісус ствердно відповів, уточнивши лише, про якого Царя і про яке Царство йдеться (див. Йн 18, 33-37). Синедріон питав Ісуса, чи він «Месія» і чи Він «Син Божий»? На що Ісус відповів ствердно (див. Лк 22, 66-70). Оскільки Євангеліє – це Добра Новина про наше спасіння, всі богословські євангельські титули стосуються спасіння. І не лише для нас важливо ці титули озвучити, але і для Христа було важливо їх почути. І ця взаємність має бути збережена, бо якщо лише є титули, які «люди озвучують», але вони неадекватно стосуються нашого спасіння, то ані Христос, ані Діва Марія, не підтвердили б ці титули.

Так, треба теж сказати, що з великою натяжкою і після багатьох пояснень можна б застосувати титул «Співвідкупителька» щодо Діви Марії, але тільки у суб’єктивному розумінні: що вона дарувала світу Відкупителя і співстраждала, стоячи під Його хрестом. Проте такі пояснення треба буде невпинно повторювати. Небезпека неправильно сприйняття титулу «Співвідкупителька» (закладена вже в самому неоднозначному слові) настільки велика і навіть очевидна, що Католицька Церква, попри звернення деяких єпископів, оминула цей термін на ІІ Ватиканському Соборі, говорячи просто про «спів-працю» Марії зі своїм Сином у Його спасительній місії (див. Jean-Pierre Torrell OP, Dziewica Maryja w wierze katolickiej, W drodze, Poznań 2013, s. 173-174). Марія, як найпрекрасніша представниця Церкви Христової, співпрацює особливим чином з Головою Церкви, єдиним Спасителем і єдиним Відкупителем людства; але ми, учні Христа, теж співпрацюємо з Ним. Ба більше – це наш обов’язок. Навіть якщо наша співпраця не така як Марії, і її співпрацю не належить применшувати чи зрівнювати з рештою, – то не належить також перебільшувати й заходити на територію неправовірності, тобто туди, де немає згоди зі Святим Письмом, Традицією Церкви і вченням Церкви про Матір Божу.

А звідси питання: кому потрібен титул «Співвідкупителька» – Діві Марії чи деяким ентузіастам, які вважають, що таким чином вони її «ще більше вшанують»? Більше ніж те, що вона – Мати Божа? Чи те, що вона – Непорочна? Чи більше ніж те, що вона – Мати Відкупителя? Що б вона сама сказала про себе, та, яка називала себе «покірною і смиренною слугинею Господньою?» (див. Лк 1, 38. 48. 52).

Колись, у ХІХ столітті, один ентузіаст титулу «Співвідкупителька», і одночасно автор багатьох церковних піснеспівів Фредерік Фабер (1814-1863), писав: «Ані Непорочне Зачаття, ані Успіння не дадуть нам вищого уявлення про піднесення Марії, ніж цей титул співвідкупительки, коли ми богословськи з’ясуємо його значення» (Frederick William Faber, The Foot of the Cross or the Sorrows of Mary, Philadelphia: The Peter Reilly Co., 1956, p. 377). Це людське прагнення, та навряд чи Боже. Хіба Марія хотіла бути вищою? Чи вона прагнула бути піднесеною? Чи однак вона, покірна слугиня, чиста Діва, смиренно прийняла підчас Благовіщення роль Божої Матері і завдяки цій своїй місії дарувала світу Спасителя – єдиного Відкупителя людського роду (Redemptor hominis), Якому товаришувала від Його зачаття до Його смерті і Воскресіння.

«СПІВВІДКУПИТЕЛЬКА»: ТАК ЧИ НІ?

 

Діва Марія – Співвідкупителька? Одні твердять: категорично ні, бо Відкупитель у нас Один – Христос, інші твердять – так, і наводять десятки аргументів: з Писання, Отців Церкви і навіть з висловлювання Пап. Як бути з цією дилемою? Просто відкинути, як безглузду, чи однак сісти і розібратися, починаючи від самого початку і не оминаючи нікого і нічого? Ми вибрали друге.

На початку листопада 2025 року Ватикан спростував титул Матері Божої як «співвідкупительки» і Папа Лев XIV підтвердив документ, у якому мова про унікальність Христа у питанні Відкуплення, завершивши тривалу богословську суперечку про роль Марії. Інструкція, оприлюднена Дикастерією у справах віровчення «не благословить» використання титулу «співвідкупителька» щодо Марії, наголошуючи, що таке визначення «вносить плутанину і дисбаланс у гармонію істин християнської віри». Зазначається, що дискусія про титул Марії тривала понад сто років. Чому така дискусія виникла? Чому аж понад сто років це обговорювалося? Які витоки цього питання? Вочевидь, є люди, які таки вважають Діву Марію співвідкупителькою. Тож чи можна стверджувати, що дискусія таки завершилася? І що не так з цим титулом з богословської точки зору – «Співвідкупителька»?

 

 

ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВЧЕННЯ ПРО ДІВУ МАРІЮ ЯК «СПІВВІДКУПИТЕЛЬКУ»

Якщо взяти до рук будь-яку книгу чи статтю прихильників титулу «Співвідкупителька», то обов’язково можна там зустріти твердження, що це вчення було в Католицькій Церкві «завжди, від початку, затверджене офіційними документами, папами» тощо. Ось до прикладу, книги відомого американського богослова-маріолога, Марка Міраваля (нар. 1959), випускника Папського Університету «Ангелікум», і який є засновником і головою руху Vox Populi Mariae Mediatrici, того самого руху, який звертався до Апостольської Столиці, щоб затвердити як догму титул Марії: «Співвідкупителька». Це досить активний автор, написав багато книг, статей, в тім теж – відповідей на різні критичні статті, книги і навіть документи Церкви, в яких мова проти цього титулу. Ось лише деякі з його книг на цю тему: серія з кілька книг під загальною назвою: «Mary: Corredemptrix, Mediatrix, Advocate»; «The Mediatrix of Mercy, the Triumph of Divine Mercy, and the Triumph of the Immaculate Heart»; «In Battle Array with the Со-redemptrix»; «Mary Co-redemptrix: Doctrinal Issues Today; "With Jesus": the story of Mary co-redemptrix».

Інші відомі автори, прихильники і промотори титулу «Співвідкупителька», це Артур Калкінс (1945-2024), американський богослов, автор сотень статей і книг, серед яких багато на тему Діви Марії як «Співвідкупительки», наприклад «Пропозиція догмату Діви Марії: «Що» і «Чому» («The Proposed Marian Dogma: The “What” and the “Why”» by Msgr. Arthur B. Calkins, 2000). Або теж інший богослов, П. Кофін та його книга «Від Богородичного вчення до Богородичного догмату» (P. Coffin , “From Marian Doctrine to Marian Dogma”). Ще можна згадати про таких авторів і їхні книги чи статті (мовою оригіналу) на дану тему як: R. Gribble, The Corredemptrix, the Cross and Contemporary Society; T. Xavier, A New Marian Dogma: Fully Marian and Fully Ecumenical; T. Xavier, Any Stigma to Beat a Dogma: A Response to Common Critiques of a Fifth Marian Dogma; M . O ’Carroll, The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps, Bertrand de Margerie, Marian Co-redemption in the Light of Patristics; William Most, Mary in Our Life; R. Laurentin, Le titre de Coredemptrice і багато інших. Навіть один протестантський богослов і лютеранський пастор Чарльз Діксон позитивно висловлюється про спроби деяких в Католицькій Церкві оголосити догмат про Діву Марію «Співвідкупительку (Charles Dickson, Mary Mediatrix. A Protestant Response).

Так ось, виходячи з широкого розуміння титулу «Співвідкупителька», лат. «Coredemptrix», тобто не з його дослівного звучання, але зі значення, то Міраваль, подібно як і інші автори, захисники даного титулу, виводять його з самих початків історії Церкви, і що нібито вже перші Отці Церкви про Марію говорили в тому дусі. Тобто, не використовували, звичайно, слово «Coredemptrix», бо воно з’явилося у XV столітті, але писали про Марію як «співвідкупительку» використовуючи інші терміни. Приводяться тут Отці з ІІ століття, тобто дуже давні, такі як св. Юстин Мученик чи св. Іреней Ліонський. Власне, св. Іриней у своєму знаменитому творі «Проти єресей» називає Діву Марію «причиною спасіння» (лат. causa salutis), і саме на цей вираз найчастіше покликуються прихильники раннього походження титулу Марії «Співвідкупителька».

 

а) Патристична епоха про Діву Марію і її участь у Відкупленні

Насамперед, у контексті спів-відкуплення, а точніше – участі у відкупительній місії Христа, про Діву Марію говорить досить мала кількість патристичних текстів. Більшість ранніх творів якщо вже згадує про її роль у місії Сина, то передусім концентрується на Благовіщенні, тобто на Втіленні. Але навіть у тій невеликій кількості згадок варто однак не виривати цитати з контексту та ще й надавати їм своєрідної інтерпретації, а подивитися цілісно на думку автора: чи дійсно ранні Отці Церкви мали на увазі чи хоча б натяки на таке розуміння участі Діви Марії у Відкупленні, як це пізніше будуть розуміти деякі прихильники її титулу «Співвідкупителька»?

Ще на початку ІІ століття св. Ігнатій Антіохійський у своєму Посланні до Ефесян писав: «Від князя віку цього було приховане дівицтво Марії та її дітородження, як і смерть Господа – три кричущі таємниці, що звершилися в мовчанні Божому» (Ігнатій Антіох., Послання до Ефесян ХІХ, 1). Один із дослідників «співвідкупительства» Діви Марії у текстах Отців Церкви, французький єзуїт Бертран де Маржері (Bertrand de Margerie, 1923-2003) у своїй статті «Марія Співвідкупителька у світлі патристики» інтерпретує це таким чином, що дівоцтво Діви Марії було не лише умовою спасительної смерті її Сина, але у задумі Божому також вільною, упривілейованою та унікальною співпрацею у його викупній смерті (див. Bertrand de Margerie, Mary Coredemptrix in the Light of Patristics, in: Mary. Co-redemptrix, Mediatrix, Advocate: Theological Foundations, ed. Mark Miravalle (Santa Barbara, CA: Queenship, 1995), p. 5). Тобто інтерпретація йде у бік спів-відкуплення. Проте це досить натягнутий висновок з такого досить таки скромного тексту Ігнатія про наше спасіння, яке було у Божому задумі відвічно і тому є «таємницею». Крім того, з Втіленням Сина Божого однозначно і завжди пов’язана ціла місія Ісуса Христа, в тім теж – відкупительна на хресті.

У знаменитому творі св. Мелітона Сардського «Про Пасху» (знайденому лише у ХХ столітті) є такі рядки: «Він є Агнець заколюваний, Він є Агнець безгласний, Він є народжений від Марії, доброї Агниці» (Мелітон «Про Пасху», 71) деякі тут теж вбачають «спів-відкупительний» момент, бо нібито коли Мелітон називає Марію «Агницею», то хоче цим підкреслити її участь у жертві Агнця – Христа. Скоріше за все, св. Мелітон натякає тут на старозавітну традицію, зазначену чи то у Книзі Левіт, чи теж у Книзі Чисел, де мова про «овечку» чи «вівці», яких приносять у жертву. Звичайно, у цьому тексті так само лише з великою натяжкою можна побачити «жертву» тієї «Агниці», Мелітону скоріш за все йшлося про те, що народжений і всі його титули пов’язані з тією, хто Його народжує, але не обов’язково це участь у тому Його титулі: Бога народжує Богородиця, Сина народжує Мати, Людину народжує людина, а Агнця народжує Агниця.

У св. Юстина Мученика мова про Діву Марію у такому контексті є в його «Діалозі з Трифоном». Дуже слабко там можна угледіти навіть якісь натяки на Діву Марію-співвідкупительку. Ось так пише св. Юстин: «Він через Діву став людиною для того, щоб яким шляхом розпочався злочин, що стався від змія, таким же отримав він і своє знищення. Бо Єва колись була дівою та невинною, прийнявши слово змія, вчинила непокору та смерть; а Марія Діва, приймаючи віру і радість, коли ангел Гавриїл приніс Їй радісну звістку, що «зійде на неї Дух Господній і сила Всевишнього осяє її, тому і святе, що народжується від неї, є Син Божий», відповідала: «Хай буде мені за словом твоїм» (Лк 2, 35. 38)» (Юстин Мученик, «Діалог з Трифоном», 100). Святий Юстин – слушно – вводить цей паралелізм і протиставлення: «Єва-Марія», без сумніву надихаючись текстом так званого «Протоєвангелія» з Книги Буття, де Бог звертається до змія: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут 3, 15).

Натомість св. Іриней на перший погляд уже ближчий до цього титулу, зрештою, його як ранній патристичний авторитет часто цитують прихильники титулу «Співвідкупителька». Однак теж варто придивитися до того, що саме і в якому контексті Іриней пише про це. Читаємо: «Як Єва…, не послухавшись, стала причиною смерті для себе та всього людського роду, так і Марія…, будучи слухняною, стала причиною спасіння для себе та всього людського роду» (Іриней Ліонський, «Проти єресей», ІІІ, 22, 4). «Причиною спасіння» Марія стала, згідно з Іринеєм, коли Ангел Гавриїл почув її fiat («нехай буде»), про що читаємо у фрагменті про Благовіщення (див. Лк 1, 38). Виразно видно у Іринея по-першу протиставлення: смерть-спасіння, а по-друге, переносне, символічне твердження про «причину»: Єва є причиною смерті через свої слова непослуху, Марія через своє слово послуху. Святе Письмо виразно говорить, хто і що є причиною смерті – диявол: «А через заздрість диявола смерть увійшла у світ, скуштують її ті, що йому належать» (Муд 2, 23-24). Іриней, подібно як і Юстин, вводить це протиставлення, як доповнення до думки Апостола Павла. Бо у Апостола Павла взагалі є інше протиставлення, більш класичне: «Адам-Христос»: Через Адама всі помирають, через Христа всі оживуть (див. 1 Кор 15, 22).

Марія є «причиною спасіння» у тому самому значенні, як мати є «причиною» дитини, народжуючи її, чи як людина є «причиною» благодаті, дозволяючи цій благодаті діяти в своєму житті, чи як начальник є причиною дій підвладного, даючи тому на щось дозвіл. Але нікому на думку не спадає приписувати потім матері якісь слова чи дії її дитини – так само як якійсь людині приписувати «причинність» благодаті, лише з того приводу, що вона «погодилася» цю благодать отримати. Діва Марія погодилася з Божим планом, відповіла «так» на Його пропозицію, через це наповнилася благодаттю – Втіленим Богом (звідси: «Благодаті повна»), і через неї Бог – Відкупитель і Спаситель – прийшов у цей світ. Це не причина спасіння у прямому сенсі, але у сенсі материнства і послуху Божій волі. Це мав на думці св. Іриней, і саме у такому ключі інтерпретує його слова церковна традиція, – а не як раннє твердження про «Співвідкупительку».

Щоправда, інколи у прихильників вчення у св. Іринея про «Співвідкупительку» можна почитати, що його слова «…об’єктивно означають більше, ніж він, імовірно, бачив. Боже Провидіння могло використати його, як Отця Церкви, щоб висловити більше, ніж бачив сам Іриней. Він бачив її співпрацю в об’єктивному Відкупленні» (див. інтернет ресурс: Fr. William Most, How Did the Redemption Operate?). Проте така інтерпретація – це звичайна маніпуляція, приписування автору того, що він не говорив, вкладання в його уста пізніших ідей, виправдовуючи це «Божим Провидінням». Це абсолютно недопустимий хід, бо так можна довести все, що завгодно.

Щоб зрозуміти слова св. Іринея про Діву Марію як «причину спасіння», можна навести таку аналогію. Ми ж не говоримо, що мама переможця є «спів-переможницею», чи мама політика є «спів-політиком» і т. д. Дії народженої дитини – це її власні дії, і у випадку Втіленого Бога, Христа, який у всьому став подібним до нас, людей, в тім теж – до наших незалежних дій, цей принцип працює так само. Так само і дії будь-якої людини, які є далекою чи ближчою «причиною» якихось наслідків, не обов’язково є прямими діями, що чинять ці наслідки. У подібному ключі мислив, на приклад, Августин, який у своєму знаменитому гімні, що співається у пасхальну ніч, називає гріх Адама «причиною» Відкупителя: «О, воістину необхідним був гріх Адама, знищений Христовою смертю! О, щаслива провина (felix culpa), яка удостоїлась мати такого великого Відкупителя!».

Ще варто навести один фрагмент з Листа св. Амвросія. Єпископ Медіолану, пишучи послання християнам іншого міста, Верчеллі, і вирішуючи там різні адміністративні питання, переплітає це уривками зі Святого Письма, між іншим, коментує уривок з Євангелія від Йоана про Марію під хрестом такими словами: «Коли апостоли втекли, вона стояла біля хреста і з любов’ю споглядала рани свого Сина, бо менше турбувалася смертю своєї дитини, ніж спасінням світу. Можливо, справді, знаючи, що смертю її Сина здійснилося викуплення світу, вона сподівалася своєю власною смертю для себе зробити свій невеликий внесок у те, що було здійснено на благо всіх» (Амвросій, Лист 63, 110). Цей текст теж іноді приводиться як приклад ідеї «співвідкупительства» у Отців Церкви. Однак, навіть не вдаючись до аналізу цього конкретного фрагменту, можна заглянути до цілого тексту і подивитися, що Амвросій пише відразу після цього: «Але Ісус не потребував помічника для викуплення всіх, Він спас усіх без помічника. Тому й каже: Я став як людина без допомоги, вільна серед мертвих. Він справді отримав любов Своєї матері, але не шукав чужої допомоги» (Амвросій, там же).

Варто ще тут додати «другу сторону монети», – представників Александрійської школи в Єгипті. Починаючи від Орігена на Діву Марію, яка стояла під хрестом, там дивилися, м’яко кажучи, скептично. Коментуючи пророцтво старця Симеона в адресу Марії про «меч, що прошиє твою душу» (Лк 2, 35), Оріген твердив, що той меч пройшов через Марію, через її душу, і ввіп’явся у її Сина на хресті. Інтерпретація Орігена була така, що можливо тим «мечем у душі» Марії була якась моральна слабкість Марії, що відобразилося на її вірі, коли вона стояла під хрестом (див. Оріген, Проповідь на Євангеліє від Луки, XVII, 5-6: Лк 2, 33-38). Ця думка вплинула потім на деяких Отців, на приклад на Василія Великого (див. Послання, До Оптима, 252 (260), 9), які також повторювали за Орігеном про моральну провину Діви Марії через брак цілковитої довіри своєму Сину.

Навіть св. Кирило Александрійський, відомий ревний захисник титулу Марії «Theotokos» – «Богородиця», був у плані оцінки Марії на Голгофі віддаленішим від традиції Церкви ніж навіть його опонент Несторій, інтерпретуючи її плач майже як розпач, і вважаючи, що вона під хрестом перестала належно мислити, піддавшись слабкості та малодушності (див. Кирило Олександрійський, Коментар на Євангеліє від Йоана, ХІІ: Йн 19, 25). Для Кирила, який обстоював титул «Богородиця», де-факто був набагато важливіший Той, кого народила Діва Марія (Ісус Христос – це Божественна Особа, тому Марія – це Богородиця), аніж та, яка народила. Титул «Theotokos» – це для Кирила христологія, не маріологія. На противагу александрійцям, які концентрувалися на Втіленні Слова, на Божестві Христа, представники Антіохійської школи, які більше зосереджувалися на земному житті Христа і Його людинності, в тім теж – на Його стражданнях і смерті на хресті, були більш оптимістичні щодо ролі Діви Марії під хрестом.

 

б) Епоха богословів Середньовіччя про Діву Марію та її участь у місії Сина

В епоху імператора Карла Великого, (ІХ століття), св. Пасхазій Радберт (792-865), богослов і абат бенедиктинського монастиря в Корбі, писав про Діву Марію під хрестом як про «більш ніж мученицю» (лат. «plus quam martyr»), бо під хрестом серце Марії було пронизане (transfixio) болем і стражданнями, звідси теж пізніше до літургійного календаря ввійшло свято «Пресвятої Діви Марі Семи Скорбот», на основі семи новозавітних фрагментів, де Діва Марія переживає і страждає: 1) пророцтво Симеона і жертвування свого первістка у Храмі, 2) втеча від Ірода до Єгипту, 3) втрата і пошуки 12-річного Ісуса в Єрусалимі, 4) зустріч із Сином на Хресній дорозі, 5) стояння під хрестом Сина, 6) коли пробили списом бік Христа і коли зняли Його з хреста, і врешті 7) коли тіло Христа поклали до гробу.

Приблизно в Х столітті з’являється титул Марії «Відкупителька» – «Redemptrix». В одному французькому Псалтирі, який також датується Х століттям, у Літанії до святих, є таке прохання, звернене до Діви Марії: «Свята Відкупителько світу, молися за нас» (див. Litanies des saintes, edited by E. Warren in "An Unedited Monument of Celtic liturgy", Celtic Review 9 (1888), 88-96). Цікаве поєднання: бо, з одного боку, є титул Христа «Відкупителька», з іншого – є прохання не «помилувати нас», лише «молитися за нас», тобто прохання про заступництво і молитву до Бога.

Цей титул, «Redemptrix», звичайно, не означав, що Діва Марія є Відкупителькою в тому самому сенсі, що і її Син, лише це було скорочення від титулу «Мати Відкупителя». Щось аналогічне, як коли є «король», єдиний володар, і є «королева-мати», і скорочено її теж можна називати «королевою», але не в сенсі влади, лише в сенсі материнства по відношенню до короля. Проте, так як титул «Відкупителька» – що і не дивно – вводив багатьох католиків в оману, і треба було постійно пояснювати його значення, а дехто взагалі не потребував пояснень, і приймав титул так як він є, дослівно, тобто в абсолютно єретичною ключі, – то і з’явилася кількома століттями пізніше поправка титулу: «спів-відкупителька», «co-redemptrix». Причому деякі богослови, святі чи містики використовували щодо Діви Марії титул «Відкупителька» бодай до XVIII століття!

Новий титул, «Співвідкупителька», виник через гострі дебати щодо ролі Марії у нашому Відкупленні. Взагалі, питання щодо титулу «співвідкупителька» має ширший контекст: це питання про участь Діви Марії у спасительній місії її Сина. Тут також долучається питання про посередництво Марії у цій місії, з чого і випливає потім твердження про «співвідкупительку». Питанням про участь Діви Марії у спасительній місії Сина займалися ще Отці Церкви, тобто у період І тисячоліття. Виводили цю участь передусім з факту Втілення Христа (як це видно у св. Іринея). Проте у Середньовіччі, бодай з часів св. Бернарда Клервоського, наголос вже виразно зміщується на Голгофу.

Святий Бернард Клервоський (1090-1153), цистерціанський чернець і богослов, пізніше – Вчитель Церкви, відомий особливим вшануванням Пресвятої Діви Марії, писав в одній своїй гомілії, а саме у «Проповіді на Неділю Октави Внебовзяття Пресвятої Діви Марії», що пророцтво Симеона сказане Марії про «меч, що прошиє тобі душу» (Лк 2, 35) сповнилося на Голгофі, коли з одного боку спис прошив бік Христа, а з другого – душу, тобто серце Марії, і тому вона терпіла разом з Ним (спів-терпіння). Про це вже і раніше писалося, між іншим у творах св. Пасхазія Радберта з ІХ століття. Така інтерпретація Бернарда Клервоського – це ще не прямий натяк на титул «співвідкупителька», але якось там шлях до цього був вже відкритий, і тому деякі інші богослови роздумовували саме про участь Марії вже не лише у терпіннях її Сина, але і у місії спасіння людського роду (див. на тему маріології св. Бернарда: Kochaniewicz B., Bernard z Clairvaux, Tomasz z Akwinu i uświęcenie Najświętszej Maryi Panny, „Studia Koszalińsko-Kołobrzeskie” 28 (2021), s. 167–171).

На відміну від Отців Церкви, які, роздумуючи про це, опиралися на таємниці Втілення, богослови Середньовіччя дедалі частіше спиратимуться на таємниці смерті на хресті Ісуса Христа. Проведення паралелі між пророцтвом Симеона про «меч болю» і стоянням Марії під хрестом (як у відомому гімні: Stabat Mater dolorosa iuxta crucem lacrimosa) стане в богословських творах Середньовіччя майже нормою. Мало того, стояння Марії під хрестом і навіть потім, у період аж до часу Воскресіння Христа, часто називалося часом «духовного мучеництва Марії», як пише у ХІІІ ст. Яків Ворагінський ОР у своїй проповіді «На Внебовзяття Пресвятої Діви Марії», і що саме тому п’ятниця є постним днем з приводу мучеництва Христа, а субота є постним днем з приводу духовного мучеництва Марії, і суботній день присвячений Діві Марії.

Варто тут згадати стародавній гімн-молитву до Богородиці, відомий під назвою Sub tuum praesidium. У різних мовах, культурах і обрядах цей гімн має різні версії, українською він відомий під назвою «Під твою милість», у Римо-католицькій Церкві зазвичай його перекладають дослівно з латини, тобто «Під твій захист», у грецькій версії цей гімн відомий як «Ὑπὸ τὴν σὴν εὐσπλαγχνίαν», тобто «Під твоє милосердя» або «співчуття» (хоча дослівно εὐσπλαγχνία означає «мужність», проте в Новому Завіті має в собі щось з «милосердя» і «співчуття»). Навіть Англіканська спільнота використовує цю молитву. Це був гімн з Коптської літургії на Різдво Христове, написаний грецькою.

Важливим є, однак, наступний рядок, в якому з’являється найважливіший титул Діви Марії – «Богородиця», (лат. Dei Genitrix, грец. Θεοτόκος). Титул цей був остаточно затверджений на Ефеському Соборі 431 року, проте у християнстві зустрічається він значно раніше. Тому віднайдений папірус з цією молитвою до Богородиці початково датувався ІІІ століттям (папіролог Едгар Лобель), потім IV століттям (папіролог Колін Х. Робертс), згодом однак його почали датувати аж VIII століттям (папіролог Ганс Ферстер). Остаточно, дата повстання гімну невідома, багато хто схилявся до версії, що це мало місце у VI-VII столітті (див. Roberta Mazza, Dating Early Christian Papyri: Old and New Methods – Introduction, in Journal for the Study of the New Testament, v. 42(1), 2019). Нещодавні дослідження виявили цей гімн у грузинському пісеннику Єрусалима. Це показує, що Sub tuum praesidium використовувався в літургії вже у V столітті (див. Stephen J. Shoemaker, The first Christian hymnal: the songs of the ancient Jerusalem church, Utah 2018. p. XXVIII).

Цей гімн почав широко використовуватися у Середньовіччі, як на Сході, так і на Заході. Крім того, у латинській версії є ще додаткові титули Діви Марії, які йдуть після класичної версії, і саме їх приписують св. Бернарду Клервоському. Латиною вони виглядають так: Domina nostra, Mediatrix nostra, Advocata nostra, Consolatrix nostra (Володарко наша, Посереднице наша, Заступнице наша, Утішителько наша). І відразу після цих рядків є прохання до Богородиці, щоб привела нас до її Сина: Tuo Filio nos reconcilia, Tuo Filio nos commenda, Tuo Filio nos repraesenta (З Сином своїм примири нас, Синові своєму доручи нас, Синові своєму віддай нас). Тобто, всі ті Богородичні титули мають на меті представити Діву Марію як ту, що веде до Христа, і вони всі пов’язують її з Христом.

Одним з перших, хто проголошував вчення про участь Діви Марії у спасінні Христом людського роду, був бенедиктинець Арно Бонневальдський (+1159), друг св. Бернарда Клервоського (написав пізніше його життєпис), відомий також тим, що деякі його книги видавалися під іменем «Св. Кипріяна Карфагенського», щоб краще продавалися. Так ось Арно Бонневальдський у своєму творі «Сім слів Господа на хресті» («De septem verbis Domini in crucem»), а також у творі «Прослава Пресвятої Діви Марії» («De laudibus B. Mariae Virginis»), пише про «два вівтарі» на Голгофі: один – у тілі Христа, другий – у серці Марії. Але там, на Голгофі, не було двох жертв, лише одна відкупительна Жертва Христа, звідси і єдність Христа і Марії у ділі спасительній. Ця єдність також, на думку Арно, проявлялася у повній єдності волі Марії з волею її Сина. Проте, додає Арно, жертва Марії була лише «моральною», не такою отже як жертва її Сина, фізичною. Тим не менше, Марія, стоячи під хрестом свого Сина, «була співрозіп’ята через любов» (concrucifigebatur affectu). Говорячи про «вівтар» у серці Марії, і про «жертву» на цьому вівтарі, неодмінно входимо у священницькі категорії, і Арно, свідомий цього, коливався і прагнув уникнути опису Діви Марії як «священника», проте пізніше, на початку ХХ століття, можливо під початковим впливом творів Арно Бонневальдського, поширився народний культ «Марії-священниці», навіть папа Пій Х 1906 року уділив відпусту за молитву до «Діви-Священника», проте вже 1916 року, коли культ розвинувся – особливо візуально, – Святий Офіцій заборонив іконографію Діви Марії у священницьких ризах, де нібито «Діва-священник» приносить свого Сина у жертву.

Інший середньовічний богослов, який жив майже в тому самому часі, що і Бернард Клервоський та Арно Бонневальдський, Руперт із Дойца (бл. 1075-1129), бенедиктинський абат, інтерпретує фрагмент Євангелія від Йоана (Йн 19, 25-27), де є сцена під хрестом і слова Христа до Марії і до Йоана: «Це син твій… це мати твоя», як встановлення духовного материнства. Руперт також пов’язав інший фрагмент з Євангелія від Йоана, той, де Христос каже: «Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила» (Йн 16, 21) зі сценою на Голгофі: власне біль «духовних родів» настав для Марії саме під хрестом її Сина, і тому тепер вона стає матір’ю Йоана, а Йоан – її сином. Ці «духовні роди» – це не просто про материнство, це про спасіння. Руперт пише в своєму «Коментарі до Євангелія від Йоана» наступне: «Так як на Голгофі Пресвята Діва справді витерпіла «біль родів» (див. Пс 48 (47), 7), і в Страстях свого Єдинородного народила спасіння для всіх нас, тому вона справді є Матір’ю нас усіх». Іншими словами, Марія є нашою Матір’ю, згідно з Рупертом з Дойц, не просто тому, що Христос символічно довірив їй Йоана, а в його особі – всіх людей, а саме тому, що вона «народила спасіння», яке весь людський рід отримав на Голгофі, тобто іншими словами вона є «Матір’ю спасіння». Пізніше твори Руперта з Дойц були досить популярними, і їх цитувало багато богословів (див. Bogusław Kochaniewicz, Średniowieczni dominikanie o Matce Bożej, Kraków 2008, s. 47-49).

У ХІІІ столітті, в епоху розквіту Схоластики і розвитку перших університетів, розвивається також богослов’я, в тім – христологія і маріологія. Св. Бонавентура (б. 1221-1274), францисканський богослов і пізніше кардинал, роздумовуючи про унікальне посередництво Христа, долучав до цих роздумів також ідеї про посередництво Діви Марії., чи теж ангелів, святих або священників, яких посередництва люди тут на землі потребують з огляду на віддалення від Бога. Роздумовує про це передусім у своїх «Коментарях до Сентенцій Петра Ломбардського» («Commentaria in Quatuor Libros Sententiarum»). Діва Марія, згідно Бонавентури є посередницею між Христом і людиною, подібно як Христос між Богом і людиною (quae mediatrix est inter nos et Christum, sicut Christus inter nos et Deum). А це тому, що Марія – людина, дала Богу людські, тобто наші, тіло і душу, які Бог прийняв втілившись (див. Bonaventura, III Sent., d. 3 p. 1 a. 1 q. 2, t. 3, 67a).

Крім того, Діва Марія є також посередницею у моральному плані, з огляду на своє Материнство, святість і чесноти, передусім покору. Натомість участь Матері Божої у справі спасіння, згідно Бонавентури, належить бачити у вірі Діви Марії, а також у її співтерпінні під хрестом. Коментуючи фрагмент з Євангелія про Благовіщення, Бонавентура пише, що Діва Марія через віру почала і породила Спасіння для людей, тобто свого Сина (див. Bonaventura, Comment. in Evang. Lc. 1, 45 n. 85, t. 7, 30b). Вона однак не лише терпіла під хрестом (compati) – і то до такої міри, що Бонавентура називає її «Царицею мучеників», – але теж і прийняла у вірі жертву свого Сина. Це прийняття почалося ще з її слів ангелу: fiat.

Це посередництво Марії унікальне і єдине в тому сенсі, що крім неї більше ніхто з людей не пожертвував свого сина на спасіння людського роду. А тому, говорить Бонавентура, Марія є «посередницею нашого Спасіння». Бонавентура теж згадує про пророцтво Симеона і його сповнення на Голгофі: стоячи під хрестом, душу Марії пронизав «меч співтерпіння» (gladius compassionis), і це була досить болюча участь Матері у спасительних страждання її Сина (див. Bonaventura, Comment. in Jo. 19, 25, t. 6, 497b). До речі, серед багатьох титулів, якими св. Бонавентура описує Діву Марі, один звучить «брама неба» (porta coeli), цією «брамою» входить до нас Спасіння, і цією «брамою» ми доходимо до Спасіння.

Святий Тома Аквінський (1225-1274) вкомпоновує вчення про Діву Марію передусім у трактат про Ісуса Христа, а також – хоч і не багато – у трактат про благодать – ці трактати знаходяться у його монументальній Summa theologiae. Натомість в одному зі своїх невеликих творів, у «Коментарі до ангельського привітання Ave, Maria», Тома описує, що означають слова ангела до Марії, що вона «благодаті повна», і пише, що ця «повнота благодаті» не обмежується лише на самій Діві Марії, лише так як її так багато, вона переливається на всіх людей. Марія отримала благодать не лише для себе, але і для всіх людей, це спасення благодать, яка через неї приходить на всіх людей (див. Thomas Aquinas, Devotissima expositio super salutationae angelica, in: Opuscula theologica, v. 2, Roma 1954, p. 238-241). На певно Тома Аквінський, згадуючи про спасіння, в дусі св. Іринея, має на думці не лише благодать святості Марії, але і Втілення Христа, якого Марія дала світу заради відкуплення людського роду. Взагалі, Тома Аквінський, говорячи про Марію більше концентрується на людських якостях Діви Марії, на її людинності, преображеній і відновленій Божою благодаттю, через що вона стала «Новою Євою», натомість якщо йдеться про активність, то це передусім Божа активність у її серці (див. Bogusław Kochaniewicz, Średniowieczni dominikanie o Matce Bożej, Kraków 2008, s. 167-169).

Дещо пізніше починає розвиватися у середньовічних творах, особливо у францисканців та домініканців, тема спів-участі Марії у терпіннях Христа. Страсті чи Страждання Христа (passio) переплетені зі спів-стражданнями (com-passio) Його Матері. Христос був зранений фізично, Марія – духовно. Натомість присутність Марії під хрестом часто тлумачилася не лише її материнською любов’ю і переживанням через смерть Сина, але і з приводу її глибокого прагнення спасіння всього людського роду. І хоча загалом францисканці і домініканці у пізньому Середньовіччі часто були «конкурентами» щодо розуміння участі Марії у місії спасіння (францисканці схилялися до титулу, який пізніше став вживатися, а саме «Співвідкупителька», домініканці натомість їм опонували), то однак інколи траплялося і серед домініканців чи домініканок проголошувати наближені до цього титулу ідеї.

Свята Катерина Сієнська (1347-1380) в одній зі своїх молитов говорить про єдність між Марією і її Сином не лише на рівні страждання, але теж на рівні спасіння роду людського: «Маріє, храме Пресвятої Трійці!... Маріє, викупителько (італ. ricomperatrice) людського роду, тому що зануривши Твою плоть у Слові, світ був викуплений (італ. ricomprato): Христос викупив (італ. ricomprò) Своїми стражданнями, а Ти — болем тіла й душі» (Св. Катерина Сієнська, Молитва XI (складена в Римі в день Благовіщення, 1379 р.)). Тобто, згідно св. Катерини Сієнської, участь у Відкупленні Марія приймає спочатку завдяки Втіленню Слова, і потім з приводу співстраждання під хрестом. Також св. Катерина говорить про гаряче прагнення, яке було у серці Марії, а саме – спасіння всіх людей. В іншому творі, а саме в одному зі своїх «Листів», св. Катерина Сієнська говорить, що Марія так прагнула нашого спасіння, що якби якимось чином її Син не міг дістатися спасительного хреста, то вона сама стала б сходами для свого Сина, лиш би те спасіння здійснилося (див. Le Lettere di S. Caterina da Siena, G. Barbera, editore – 1860, Lettera CXLIV - A monna Pavola a Fiesole: “Maria, che di sè medesima avrebbe fatto scala per ponere in croce il Figliuolo, se altro modo non avesse avuto”. Див теж: Lettera XXX - All'Abadessa del Monasterio di Santa Marta da Siena).

У творах Псевдо-Альберта Великого (анонімного автора, скоріш за все, якогось домініканця), особливо у трактаті, присвяченому Діві Марії «Mariale», є мова про те, що лише Марія, стоячи під хрестом, зберегла віру і спів-страждала. Вона була поєднана зі своїм страждаючим Сином «єдністю страждання» (communicatio passionis), і що це було великою благодаттю для неї. А це тому, що Христос прагнучи долучити свою Матір до плодів Відкуплення, долучив її до своїх спасительних Страстей. Завдяки спів-стражданню з Христом, Марія стала «Помічницею Відкуплення» (adiutrix redemptionis per compassionem). Діва Марія, погодившись зі стражданнями свого Сина, жертвувала їх за спасіння людського роду. Справа Відкуплення – це справа Божого Милосердя, і саме Божою волею було, щоб Марія Діва – і лише вона – брала участь у цьому Милосерді. На хресті Син приносить себе у жертву Отцю за спасіння людського роду, а під хрестом Марія віддає у жертву свого Сина, також у намірі спасіння роду людського. Постава Марії, як говорить Псевдо-Альберт, нагадує поставу вірного християнина підчас Меси, який жертвує дану Службу в якомусь намірі. Зв’язок світу з Богом через страсті Господні доречно відображається, як твердив наш автор, в Його зв’язку з Богородицею через її співчуття-співстраждання (compassio).

 

в) Богослови епохи Нового часу про роль Марії у справі Відкуплення

З огляду на те, що титул Діви Марії «Відкупителька», який вживався, як було сказано, десь від Х ст., при чому початково у розумінні, що це «Матір Відкупителя», пізніше набував все більше єретичного значення, а дискусії між богословами щодо розуміння і міри участі Діви Марії у справі нашого спасіння прибирали інколи вибухових моментів, з’являється титул «Співвідкупителька» («Coredemptrix»). Коли цей титул з’явився вперше і хто був його автором, поки що достеменно не відомо.

Документ, у якому вперше зустрічаємо цей титул на письмі – це молитовник, виданий у ХV столітті, в бенедиктинському монастирі св. Петра в Зальцбурзі. В тому молитовнику є між іншим гімн на честь Пресвятої Діви Марії невідомого автора, тобто аноніма, скоріше за все, якогось ченця-бенедиктинця. Назва цього гімну: «Простий спів до Пресвятої Діви, що тримає на колінах свого Сина, знятого з Хреста». Ось його оригінальна версія одного з куплетів, латиною:

Pia dulcis et benigna / nullo prorsus luctu digna / si fletum hinc eligeres / ut compassa Redemptori / captivato transgressori / tu corredemptrix fieres.

Українською ці рядки можна би перекласти таким чином:

Благочесна, мила й добротлива, / горя жодного не гідна, / якби ти плач обрала тут, / щоб співчувати з Відкупителем / за поневоленого грішника, / стала б ти співвідкупителькою.

До речі, в наступному куплеті є ще старий і дотеперішній титул Діви Марії, а саме «Відкупителька», «Redemptrix». Читаємо там між іншим: «Тобі, моя відкупителько, що з ворожої руки зволила визволити мене» (Tibi meae redemptrici, Quae de manu inimici Dignatur me evolvere).

Мова про Діву Марію як про «співвідкупительку» в даному гімні подана в умовний спосіб. Проте поезія допускає таку умовність, часто прочитану як дійсний спосіб, як зрештою пізніше і сприймали цей титул. Також варто звернути увагу, що анонімний автор називає Діву Марію «співвідкупителькою» з приводу «співчуття» (compassio). Це гра слів: латинське «compassio» можна перекласти як «співчуття», і як «співстраждання». У будь-якому разі, мова тут про Діву Марію під хрестом її Сина.

Титул «Coredemptrix» – «Співвідкупителька» стосовно Діви Марії не поширився однак масово. Поодинокі богослови часом використовували цей титул, як наприклад відомий у ХVI столітті іспанський єзуїт Альфонсо Сальмерон (Alfonso Salmerón, 1515-1585), учасник Тридентського Собору, що був там, як вважали, у ролі папського богослова. Він взагалі полюбляв додавати до різних титулів чи дій Христа префікс «спів-» і застосовував це до Діви Марії: вона «співстраждала», «співтерпіла», «співсумувала», «співвідкупляла» була «співрозіп’ята», вона «співпомерла», «співдіяла» і «співпрацювала» та була «співпоб’єднана» з Христом у Відкупленні тощо (див. Alfonso Salmerón, Commentarii in Evangelicam historicam . ... , tr. 5, Opera (Cologne: Ed. Hierat, 1604)).

Вже на початку ХVI століття цей титул не розглядався вищою церковною владою серйозно, і надія, що він увійде до переліку правд віри, майже згасла. Тут і там його вживали у різних побожних чи то творах, чи то гімнах і молитвах, проте Вчительським урядом Католицької Церкви він затверджений не був. Навпаки, декілька разів Апостольський Престол, в лиці Конгрегації Інквізиції, протягом ХVII-XVIII століть, цензурував цей титул: 1620, 1723 і 1747-го року. Така частота заборон, особливо у першій половині ХVІІІ століття, однак свідчить, що вживання титулу знову почало відроджуватися.

У ХVII столітті, як за маятником – і незважаючи на опір зі сторону Риму офіційно визнати титул «Співвідкупителька» – його згадують різні богослови і містики багато разів у своїх творах. Часом теж з’являється поряд ще титул «Відкупителька» (див. Carol, Juniper B., De corredemptione beatae Virginis Mariae : disquisitio positiva, 1950, pp. 198-480). Проте часто це не пряма згадка самого титулу як такого, а в описовій формі подавався зміст, подібний за характером до ідеї, яку виражав термін «Співвідкупителька».

На приклад, св. Лаврентій Бріндізький (Lorenzo da Brindisi, 1559-1619), чернець-капуцин, богослов, проголошений у ХХ столітті Вчителем Церкви, розглядав Діву Марію під хрестом у священницьких категоріях, але у духовному сенсі. Він писав: «Марія…, коли стояла біля хреста Христового, справді жертвуючи Його Богові в дусі…, жертвуючи Його в істинній любові за спасіння світу... Дух Марії був духовним священиком, як хрест був жертовником, а Христос – жертвою… Отже, дух Марії разом з духом Христа виконував священицьке служіння біля жертовника хреста і приніс жертву хреста за спасіння світу Вічному Богові ... Бо про Неї, як про Бога, до Якого Вона була найбільш подібна духом, ми можемо справді сказати, що Вона так полюбила світ, що віддала Свого Єдинородного Сина, щоб кожен, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне» (St. Lawrence of Brindisi, Mariale; Opera Omnia, І, 1928), 1:183-184).

Ще один чернець-августинець з Франції, отець Рафаель (+ 1639) в одній своїй промові, виголошеній перед смертю, говорить про особливу роль Матері Божої разом з Сином-Відкупителем у відкупленні людства: «Її Син розділяє з нею та певним чином передає їй славу нашого викупу… Але ми можемо сказати, що вона співпрацювала у нашому викупі, оскільки вона дала Відкупителю плоть і кров, суть та ціну нашого викупу… Вона співпрацювала, тому що добровільно погодилася побачити Його смерть і великодушно прирекла себе на ті самі тортури... що справедливо надає їй якості спів-відкупительки людини, хоча її Син є головною та формальною причиною нашого спасіння» (Fr. Raphael, Les sacrifices de Ia Vierge et de Ia France, speech given in Aix, February 2, 1639 (2nd ed., Avignon: I. Piot, [s.d.]), 32-34).

Альфонсо Марія де Ліґуорі (1696-1787), проголошений Вчителем Церкви, богослов і єпископ, автор понад сотні творів, написав між іншим книгу «Прослава Марії» (Le glorie di Maria, 1750). У цій книзі автор зібрав багато цитат і думок Отців та Вчителів Церкви про Діву Марію, додав свої коментарі і теж молитви до Богородиці. Все це на основі коментарів до окремих рядків з гімну Salve, Regina. Також, у другій частині, є коментарі до семи головних марійних свят, роздуми про страждання Марії, а також про її чесноти. У V розділі книги, присвяченому посередництву Марії, Ліґуорі аргументує, чому належить вважати Діву Марію «Посередницею всіх благодатей» та «Брамою Неба».

Також говорячи про посередництво Діви Марії, дароване їй з Божої благодаті, Ліґуорі пише про даровану їй «всемогутність» у сенсі «заступницької молитви», о вона може все випросити у свого Сина, про що її не просили вірні: «Оскільки Мати повинна мати таку ж владу, як і Син, Ісус, який є всемогутнім, також зробив Марію всемогутньою; хоча, звичайно, завжди правда, що, хоча Ісус всемогутній за своєю природою, Марія всемогутня лише за благодаттю. Але те, що вона є такою, видно з того факту, що чого б не просила Мати, Син ніколи їй не відмовляє. ... Марія, отже, називається всемогутньою в тому сенсі, в якому такий термін може бути застосований до істоти, яка не здатна на божественну властивість; тобто вона всемогутня, тому що своїми молитвами отримує все, чого бажає» (Альфонсо Марія де Ліґуорі, Прослава Марії, в: Opere Ascetiche di S. Alfonso M. De Liguori Vol. VI (Roma, 1936) 205-206). Таке сміливе твердження, якщо навіть сказане в аналогічному сенсі, є дуже спекулятивне і завжди вимагає багато пояснень, можливо, навіть більше, ніж титул «співвідкупителька».

У ХІХ столітті відомий англійський богослов Джон Генрі Ньюмен, розмірковуючи про патристичний паралелізм «Єва-Марія», говорить, що роздумовуючи про вклад Єви у справу нашого падіння, можемо теж роздумовувати (виходячи як би від протилежного) про вклад Марії у справу нашого підйому, повстання (див. J. H. Newman, Certain Difficulties Felt by Anglicans, II, 32). У одному приватному листі Ньюман теж пише про можливість називати Божу Матір «Співідкупителькою», як наслідок інших її титулів, що випливають з концепції «нової Єви» (див. J. Newman, In a Letter Addressed to the Rev. E. B. Pusey… 1864). Пізніше, вже у першій половині ХХ століття інший англійський богослов Джордж Сміт у своїй книзі «Роль Марії у нашому Відкупленні» (George D. Smith, Mary’s Part in Our Redemption) пише, що по суті ціле вчення про участь Діви Марії у нашому Відкупленні міститься, хоч і не прямо, у твердженні, що як Христос є «другим Адамом», так і Марія є «другою Євою».

У тому самому часі, коли жив і писав Джон Генрі Ньюмен, вже як католик, тобто у другій половині ХІХ століття, у Німеччині знаменитий богослов Маттіас Йозеф Шебен (Matthias Joseph Scheeben, 1835-1888), який серед багатьох книг і статей видав теж книгу «Маріологія» у двох томах і монументальний незакінчений 5-томний «Підручник католицької догматики» («Handbuch der katholischen Dogmatik»), який писав понад 14 років аж до своєї смерті. Саме в цьому посібнику Шебен стверджує, що використання титулу «Співвідкупителька» по відношенню до Діви Марії приносить для богослов’я більше шкоди, аніж користі, і що можливо, гарний сенс цей титул пробує передати, проте постійно вимагає багато застережень і пояснень. Замість «Співвідкупителька» Шебен пропонує вживати титул «Помічниця Відкупителя у справі Відкуплення» (Adiutrix Redemptorem in Redemptionem) як більш біблійний, на приклад читаємо про «співпрацівників Бога» у Апостола Павла, в 1 Кор 3, 9 (див. M. J. Scheeben, Handbuch der katholischen Dogmatik, V/2, Freiburg 1954, n. 1775). Враховуючи велику популярність цього богословського підручника у свій час, а навіть ще у першій половині ХХ століття (книга регулярно видавалася аж до часів ІІ Ватиканського собору, а навіть у 2019 році вийшло нове видання англійською), то використання титулу «Співвідкупителька» серед богословів досить виразно зменшилося.

 

АПОСТОЛЬСЬКИЙ ПРЕСТОЛ І ПИТАННЯ «СПІВВІДКУПИТЕЛЬКИ»

Приблизно з початку ХХ століття в деяких документах Католицької Церкви – зокрема, Апостольського Престолу, починають з’являтися згадки про «Діву Марію Співвідкупительку». Це була початково «низова ініціатива», тобто такі ідеї знову зродилися у деяких середовищах вірного люду, потім їх підтримали деякі пастирі, в тім теж вищі, і врешті ехо цих ініціатив дійшло до самого Ватикану. Питання і дебати про ідею «Співвідкупительки» досить давно вже не бралися до уваги; критичні уваги – зокрема зі сторони Святого Офіцію, тобто пізнішої Конгрегації віровчення – призабулися. Тому, хоч і не зразу та впевнено, тут і там, з різних нагод і ніби «додатково», цей титул увійшов в деякі документи.

 

а) Титул «Співвідкупителька»: від Лева ХІІІ до Пія ХІІ

Під кінець ХІХ століття Апостольський Престол обережно формулював своє бачення ролі Богородиці у Відкупленні і прямо не вживав титулу «Співвідкупителька» до Діви Марії. 1894 року папа Лев XIII в енцикліці про розарій Iucunda semper expectatione, виданій з нагоди 40-ї річниці проголошення догмату про Непорочне зачаття Діви Марії, говорить про Марію, яка беру участь у страстях Христа у «болісній спокуті за людський рід» та «у своєму серці, що вмирає з ним» (commoriens corde). Є там також титул Марії «Посередниця» (Mediatrix), взятий від св. Бернарда Клервоського, на якого зрештою енцикліка покликується багато разів, а також є титул «Посередниця Божої благодаті» (див. Leo XIІI, ASS XXVII, p. 177-184).

Є ще один момент, на який варто звернути увагу в цій Енцикліці, а саме не точний офіційний переклад англійською. Папа, пояснюючи в одному місці молитву Розарія, пише: «…у Розарії, в якому частини, призначені Діві Марії для спасіння людей (ad salutem hominum procurandam), повторюються…», англійська версія перекладає як «for in the Rosary all the part that Mary took as our co-Redemptress comes to us…», що виглядає, ніби перекладач не вбачав великої різниці в цьому, і ввів дискусійний термін до тексту, а з другого боку – якось Апостольський Престол погодив цей переклад англійською, як офіційний. На інших мовах вже немає цього терміну в тексті Енцикліки, лише говориться, що в Розарії медитуємо «велику роль Діви Марії у Відкупленні» (португальський переклад).

Наступного, тобто 1895 року, той же папа Лев ХІІІ оголосив чергову енцикліку про розарій – Adiutricem populi. Він пише про Діву Марію, що «…вона, яка була так тісно пов’язана з таємницею людського спасіння, так само тісно пов’язана з розподілом благодатей, які назавжди випливатимуть із Відкуплення». Також можна тут знайти різні вже традиційні титули Діви Марії, про які згадує Папа Лев ХІІІ: «Серед багатьох інших титулів ми знаходимо, що її вітають як «Наша Пані, наша Посередниця», «Заступниця всього світу», «Подателька всіх небесних дарів»». Майже всі чергові підрозділи цієї Енцикліки названі її титулами (див. Leo XIІI, ASS XXVIІI, p. 130-131).

1904 року, папа Пій Х, з нагоди 50-ї річниці догмату про Непорочне зачаття, оголошує енцикліку Ad diem illum laetissimum. Там зокрема йдеться про Діву Марію, яка страждає разом зі своїм Сином, – так, що «через це спілкування болю та волі» вона заслужила стати, «відновителькою» (reparatrix) втраченого світу. Це поняття стосовно Марії було присутнє вже у буллі папи Пія IX з 1854 року, в якій він проголосив догмат про Непорочне зачаття. Ось як Пій Х коментує стояння Діви Марії під хрестом її Сина: «Її Єдиний Син був принесений у жертву за спасіння людства, і так повністю беручи участь у Його Страстях, що якби це було можливо, Вона б із радістю перенесла всі муки, які переніс Її Син. І з цієї спільноти волі та страждань між Христом і Марією Вона заслужила стати найгіднішою Заступницею (Reparatrix) загубленого світу та Подателькою (Dispensatrix) всіх дарів, які Наш Спаситель придбав для нас Своєю смертю та Своєю Кров’ю» (див. Pius X, ASS, XXXVI, pp. 449-462).

1908 року до ватиканської Конгрегації обрядів звернувся з проханням Магістр Ордену Слуг Марії, щоб підняти свято «Семи Скорбот» до категорії другого класу на честь «милосердя Співвідкупительки людського роду». На що Конгрегація дала позитивну відповідь (див. ASS XLI (1908), p. 409), і це був перший випадок, коли в офіційних документах Апостольського Престолу (до кінця 1908 року: Acta Sanctae Sedis, скорочено: ASS, від 1909 року: Acta Apostolicae Sedis, скорочено: AAS) опинився титул «Співвідкупителька» (ціла фраза латиною звучала так: «…misericordem humani generis Conredemptricem»).

12 серпня 1913 року Конгрегація Святого Офіцію надала відпуст вірним, які, вітаючись, згадують ім’я Ісуса і поряд з ним – ім’я Марії: Laudetur Iesus et Maria – Hodie et semper (Слава Ісусу і Марії – нині і на віки!). При нагоді цього відпусту у тексті читаємо: «Є ті, кому благочестива любов до Найблагословеннішої серед дів так подобається, що вони ніколи не можуть згадати Ісуса, окрім як зі славним супровідним іменем Його Матері, нашої співвідкупительки (corredemptricis nostrae), благословенної Марії» (див. AAS V (1913), p. 364). Це був другий випадок, коли титул «Співвідкупителька» потрапив до офіційних документів Апостольського Престолу.

1918 року, папа Бенедикт ХV в Апостольському посланні «Inter sodalicia» вже впритул наблизився до титулу «Співвідкупителька», коли писав про Діву Марію: «Поєднавши себе зі Страстями та смертю свого Сина, вона страждала, майже разом із Ним померла … наскільки від неї залежало, принесла Сина в жертву, щоб умилостивити Божественну справедливість, так що можна справедливо сказати, що з Христом вона відкупила людський рід (Ipsam cum Christo humanum genus redemisse). І тому всілякі благодаті, які ми черпаємо зі скарбниці Відкуплення, приходять до нас, так би мовити, з рук скорботної Діви» (див. Benedictus XV, AAS X, 182). Прослідковується тут поєднання виключної Жертви Сина – до якої Діва Марія долучається, зокрема передаючи її плоди – та її особистої жертви (співстраждання). Титулу «співвідкупителька» тут немає, але слова: «…з Ним вона відкупила людський рід» є синонімічним до нього. Це був третій і останній випадок, коли в офіційних документах Апостольського Престолу (публікованих в Acta Apostolicae Sedis) була мова про Діву Марію, яка є «Співвідкупителькою».

1923 року папа Пій ХІ у Апостольському посланні «Explorata res est» писав, посилаючись на «думку Вчителів Церкви, почуття християнського народу та тривалим досвід» що «…Скорботна Діва брала участь разом з Христом у справі Відкуплення» (див. Pius XI, AAS XV, 104). Титул «Співвідкупителька» тут не з’являється, але загальна ідея до нього наближена вже майже впритул. Можливо, папа Пій ХІ не хотів, щоб цей титул опинився в офіційному документі такого рангу, як Апостольське послання.

20 липня 1925 року папа Пій ХІ видав документ у формі бреве «Ad B.V.M. a sacratissimo Rosario in Valle Pompeiana», де була опублікована молитва до Діви Марії Помпейської (італійською мовою). Там є такі слова, звернені до Марії: «Але пам’ятай також, що на Голгофі Ти стала Співвідкупителькою (divenisti la Corredentrice), співпрацюючи через розп’яття Твого серця заради спасіння світу разом зі Своїм розп’ятим Сином». Це була перша згадка про «Свівдікупительку», не в документі якоїсь ватиканської установи, але Папи Римського. Щоправда, цей короткий лист не увійшов до збірки головних документів Католицької Церкви «Acta Apostolicae Sedis», його можна знайти в «Збірці відпустів» (див. Enchiridion Indulgentiarum, Roma 1952, n. 628).

1928 року в енцикліці «Miserentissimus Redemptor» папа Пій ХІ писав: «Діва Богородиця... принесла жертву до підніжжя Хреста. Через незбагненний і абсолютно унікальний зв’язок (coniunctio) з Христом, Вона яскраво сяє як наша відновителька (reparatrix) (див. Pius XI, AAS, XX, 178). Протягом трьох років, від 1933 до 1935, папа Пій ХІ принаймні п’ять разів вжив титул «Співвідкупителька», хоча більшість з цих висловлювань залишаються маловідомими, бо були сказані у принагідних зверненнях, на приклад до паломників, як на приклад 30 листопада 1933 року до паломників з Віченци.

Натомість найбільш відомим і першим «публічним проголошенням Понтифіком титулу «Співвідкупителька»», було радіозвернення папи Пія ХІ до паломників до санктуарію в Лурді, виголошене 19 квітня 1935 року. Там папа побажав, щоб Діва Марія «зберегла та примножила в нас… дорогоцінний плід відкуплення Твого солодкого Сина та [Твого] ​​співчуття як нашої Матері». А на завершення звернувся до вірних з молитвою: «О Мати благочестя та милосердя, яка як Співвідкупителька стояла поруч зі своїм найсолодшим Сином, страждаючи з Ним, коли Він здійснив відкуплення людського роду на вівтарі хреста... збережи в нас, благаємо, день у день, дорогоцінні плоди Відкуплення та Твого співчуття» (див. Pius XI, Radiomessage to Lourdes, 28. IV. 1935. Osservatore Romano, 29.04.1935).

Часом ще цитується фрагмент з енцикліки «Mystici Corporis» папи Пія ХІІ, виданій 1943 року. Там папа так писав у Завершенні: «…завжди нерозривно з’єднана (arctissime coniuncta) зі своїм Сином, немов Нова Єва, принесла того ж Сина на Голгофі вічному Отцю разом із цілопаленням своїх материнських прав і любові за всіх дітей Адама. І так вона, яка була фізичною матір’ю нашої Глави, стала духовною матір’ю його членів також через новий титул страждань і слави». І трохи далі – ще промовистіші слова: «Саме вона... несучи з мужністю та впевненістю величезний тягар своїх скорбот і спустошення, вона, справжня Цариця Мучеників, більше за всіх вірних «доповнила те, чого не вистачало стражданням Христовим... для Його Тіла, яким є Церква»» (див. Pius XII, Mystici Corporis, AAS XXXV, 247-248). У цьому останньому виразі «доповнити те, чого не вистачало стражданням Христовим» Пій ХІІ посилається на слова Апостола Павла з Послання до Колосян: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол 1, 24).

Однак саме папа Пій ХІІ був тим, хто відкинув пропозицію догматизувати титул Діви Марії «Співвідкупителька». Після того, як він 1950 року проголосив догмат про Внебовзяття (Успіння) Пресвятої Діви Марії, в Римі з цієї нагоди проходив Маріологічний Конгрес, і деякі учасники цього Конгресу просили папу «зробити наступний крок», – догматизувати участь Діви Марії у відкупительній місії Сина титулом «Співвідкупителька». Аргументи були такі, що Діва Марія тісно була пов’язана зі своїм Сином, від початку до кінця, в тім теж у справі спасіння людського роду, і була співучасницею у справі Відкуплення. Папа Пій ХІІ однак відмовився від цього титулу, не зважаючи, що титул «Співвідкупителька» вже декілька разів вживав його попередник, Пій ХІ, як також деякі богослови протягом останніх півстоліття. Як видно, не були для Апостольського Престолу часів Пія ХІІ переконливими аргументи, що титул «Співвідкупителька» не робить Діву Марію рівноправною співучасницею Відкуплення в порівнянні з Христом, а лише такою, що робить її внесок у Відкуплення підпорядковано та залежно, шляхом участі, і що це можна описати мовою аналогії, подібно як титули «Заступниця», «Посередниця» тощо. У будь-якому разі, на прохання було накладене де-факто «вето», і треба було чекати ще понад 30 років, поки цей титул знову не з’явився на устах Понтифіка.

1954 року папа Пій ХІІ видав енцикліку «Ad Caeli Reginam», проголошуючи Діву Марією «Небесною Царицею» і встановлюючи відповідне свято. У цьому титулі не було нічого нового: відомі середньовічні літургійні пісні про це говорять – гімни «Salve, Regina» («Вітай, Царице») чи «Regina Coeli» («Царице Неба») є найкращим прикладом. А все виводилося ще з символічного біблійного тексту: «І знамення велике видно було на небі – жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок» (Одкр 12, 1). Зрештою, раніше папи у своїх документах не раз іменували Діву Марію «Царицею Неба», ще з часів пізнього Середньовіччя, наприклад папа Сікст IV в Апостольському посланні «Cum Praeexcelsa» з 1476 року. Титул «Цариця» з богословської точки зору виводиться з іншого титулу, затвердженого ще на Ефеському Соборі у 431 році, а саме «Theotokos», «Богородиця»: Марія є Богородицею, бо народила Бога; відповідно Марія є Царицею, бо народила Царя. Папа також аргументує використання цього титулу аналогічним зв’язком «Адам-Єва – Новий Адам-Нова Єва».

Саме в цій Енцикліці Пій ХІІ пише: «Марія, беручи активну участь у справі спасіння, за Божим задумом була пов’язана з Ісусом Христом, джерелом самого спасіння, так само, як Єва була пов’язана з Адамом, джерелом смерті… Здійснюючи цю справу відкуплення, Пресвята Діва Марія, безумовно, була тісно пов’язана з Христом... самим принципом спасіння… принципом смерті, так що ми можемо сказати… якщо вона була пов’язана зі своїм Сином, навіть на Голгофі, вона принесла Йому разом із цілопаленням прав і любові своєї Матері, як Нова Єва, за всіх синів Адама» (див. Pius XII, Ad Caeli Reginam, AAS XLVI, 634-635). Папа підкреслює, що Діва Марія брала не лише пасивну участь у справі спасіння – як та, що «приймає плоди спасіння», але активну участь, аналогічно як Єва брала активну участь у гріхопадінні, а не лише отримала гріх від Адама.

 

б) Навчання ІІ Ватиканського Собору про участь Діви Марії у справі Відкуплення

Другий Ватиканський Собор (1962-1965), присвятив Діві Марії VIII розділ Догматичної конституції про Церкву «Lumen gentium». Знаходимо там, між іншим, такі титули Діви Марії, як «Заступниця», «Помічниця», «Споспішниця» і навіть «Посередниця»; всі – з посиланням на документи і промови різних пап, від Лева ХІІІ до Пія ХІІ (див. LG 62). Проте Собор утримався від використання титулу «Співвідкупителька» з догматичних, пастирських та екуменічних міркувань, як потім читаємо в Ноті «Mater Populi Fidelis» з 2025 року – хоча ще підчас Собору експерти і організатори саме так коментували це свідоме уникнення даного титулу, особливо з натиском на екуменічний вимір.

Також Собор, говорячи про Діву Марію як про «Посередницю» (Mediatrix), уникає однак іменувати її «Посередницею всіх благодатей» (Mediatrix omnium gratiarum). Також Собор не вживає титулу «Подателька всіх благодатей» (Dispensatrix omnium gratiarum), не зважаючи на те, що до цього часу, починаючи від часів св. Бернарда Клервоського його тут і там вживали побожні вірні чи деякі теологи, а навіть інколи папи. Коментуючи вжиті в Конституції титули Марії, Собор повчає, посилаючись на св. Амвросія: «Треба, однак, розуміти, що це ніяк не применшує гідності й дієвості єдиного Посередника – Христа – і нічого не додає (пор. св. Амвросій. Лист 63 /PL 16, 1218). Жодне-бо створіння ніколи не зможе стати в один ряд із воплоченим Словом-Ізбавителем» (LG 62).

Ще напередодні Собору, і потім підчас його тривання, група з понад сотні єпископів натискала на учасників, щоб догматизувати титул Діви Марії Посередниці (Mediatrix). Однак комісія, яка працювала над конституцією Lumen gentium, початково не хотіла не те що догматизувати цей титул, але навіть згадувати його у документі з приводу подібної неоднозначності, як і з «Співвідкупителька». Потім більшість учасників Собору виступила за компромісне рішення – це стало можливим після експертного пояснення богослова і консультанта Рене Лорентена (René Laurentin, 1917-2017). Тому у соборній Конституції це компромісне рішення звучить так: «Це материнство Марії невпинно триває в ікономії благодаті – від тієї згоди, яку вона з вірою дала у Благовіщенні та якої непохитно трималася під хрестом, аж до досягнення досконалості всіх обраних у вічності... Своєю материнською любов’ю вона дбає про тих братів свого Сина, які ще паломничають на земному шляху... Тому Пресвяту Діву величають у Церкві Заступницею, Помічницею, Споспішницею, Посередницею. Треба, однак, розуміти, що це ніяк не применшує гідності й дієвості єдиного Посередника – Христа – і нічого не додає» (LG 62). Варто додати, що всі ці титули Марії розглядаються Собором в контексті її материнства, а не в контексті Відкуплення: саме про «материнство Марії» говорить цей абзац із LG 62. Крім того, Собор щодо цих титулів не додає, що «таке є вчення Церкви про Діву Марію», лише говорить, що так «Пресвяту Діву величають у Церкві». Це дуже важливо, щоб не інтерпретувати текстів соборних рішень невірно і незгідно з намірами авторів.

Як пояснює французький богослов Жан-П’єр Торрель ОР цей фрагмент з Lumen gentium, з посеред всіх чотирьох титулів саме цей, «Посередниця», вимагає особливого пояснення. Передусім, посередництво Діви Марії вторинне, аналогічно до всіх інших посередництв, на відміну від первинного і єдиного Посередництва Ісуса Христа. Крім того, джерелом цього посередництва Марії є благодать Христа, Далі, посередництво Марії ще більше підкреслює її стислий зв’язок зі своїм Сином. І врешті, посередництво Марії не є конечним, воно є свобідним Божим даром (див. Jean-Pierre Torrell OP, Dziewica Maryja w wierze katolickiej, W drodze, Poznań 2013, s. 172-173).

Собор йде за попередньою традицією і підкреслює два ключові моменти, у яких особливим чином видно у житті Діви Марії «служіння таїнству Відкуплення» (mysterio redemptionis inserviens). Ця співпраця Марії виражалася передусім, через її послух, проявлений вже на самому початку, підчас Благовіщення, і потім через її страждання під хрестом на Голгофі. Один і другий виміри базувалися на вірі Діви Марії, що вела її від початку і до кінця життя. Текст Конституції так говорить про це: «Отож Святі Отці слушно вважають, що Марія не була просто пасивним знаряддям у Божих руках, а співпрацювала задля спасіння людства у свободі віри й послуху. Вона-бо, як мовить св. Іриней, “послухом стала причиною спасіння – і власного, і всього людського роду”. А тому багато давніх Отців у своїх проповідях охоче заявляють разом з Іринеєм: “Вузол Євиного непослуху знайшов розв’язання через послух Марії; що діва Єва зав’язала через невірство – те Діва Марія розв’язала через віру”» (LG 56). Трохи далі читаємо: «Так Пресвята Діва йшла шляхом віри і свою єдність із Сином вірно зберегла аж до хреста, при якому стояла з Божого промислу (пор. Йн 19, 25), тяжко страждала разом зі своїм Первородним і материнською душею долучалася до його жертви, з любові погоджуючись на заклання Жертви, що її сама породила» (LG 58).

Часом коментується, що Собор уникав певних двозначних окреслень, також і щодо Діви Марії, навіть тих, які інколи використовувалися в офіційних документах, як от «Співвідкупителька», – з огляду на богословську неопрацьованість цих понять, і називаючи ці визначення «поглядами» або «думками». У Вступі до VIII розділу Конституції «Lumen gentium» Собор так говорить: «Собор не має на меті подати вичерпне вчення про Марію чи вирішити питання, ще не зовсім прояснені богословами. Отож нехай залишаються в силі погляди (sententiae), що їх вільно подають в католицьких школах, про ту, яка займає у святій Церкві найвище місце після Христа і водночас найближче до нас» (LG 54). Це твердження було натхнене промовою папи Павла VI до учасників Собору 4 грудня 1963 року (див. AAS LVI (1964), 37).

Деякі популяризатори і захисники титулу «Співвідкупителька» твердять, що VIII розділ Конституції «Lumen gentium», не згадуючи про «Співвідкупительку», то в принципі говорить про це, просто описово, а тому «доктрина про унікальну співпрацю Марії у нашому відкупленні була чітко проголошена ІІ Ватиканським Собором» (див. A. Calkins, The Case for New Marian Titles," Soul 49 (January-February 1998) 20-21, 27. Див. також: Manfred Hauke, інтерв’ю для „La Nuova Bussola Quotidiana”: Perché Maria è Corredentrice: risposte a dubbi e obiezioni, 18.04.2021). Інший автор також твердить, що вчення ІІ Ватиканського собору про Діву Марію не є повним, а отже можна його доповнювати, вже після Собору, і сподіватися, що наступний Вселенський Собор напевно додасть до вчення титул Марії «Співвідкупителька» (див. M. O’Carroll, The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps, Queenship, 2000, p. 142). Дехто теж приводить цитати з дискусій чи праць різних комісій підчас Собору, і що тоді не прийняли цей титул «абсолютно вірний сам в собі», проте важко зрозумілий не католикам (див. Mark I. Miravalle, Mary's Cooperation in Redemption and the Immaculate Conception, Marian Studies 2008, vol. 59, pp. 126-127).

Ще інші прихильники титулу «Співвідкупителька» вважають, що у текстах Собору навіть якщо і нема ніде цього титулу, то теж і немає ніде заборони його вживати, або теж якогось засуду за попереднє його вживання. Таке однак твердження є досить таки маніпулятивним, тому що виходить від світської максими: «мовчання означає згоду». У Церкві натомість ця максима не діє, Церква виразно артикулює, про що навчає – на всіх Соборах і Синодах, у всіх Символах віри, у всіх своїх документах. Так, заборони чи засуду немає, цей титул де-факто названий Собором «поглядом», проте немає на Соборі і науки Церкви про це, не говорячи про догмат, як цього хотіли ще перед Собором згадувані учасники Конгресу в Римі у 1950 році, чи теж невелика частина Отців ІІ Ватиканського собору. Не можна приписувати текстам те, про що вони не говорять.

Собор натомість, говорячи про участь Діви Марії у спасительній місії свого Сина, крім очевидної для всіх віруючих участі, яка проявилася у Втіленні Слова, народжені і вихованні свого Сина Ісуса Христа, говорить теж про «єдність і товаришування», яке Мати мала по відношенню до Сина, єдиного Спасителі я єдиного Відкупителя, окреслюючи це такими виразами як: «вона співпрацювала у спасінні людини», «вона служила таїнству відкуплення», «вона була нероздільно поєднана зі спасительною справою свого Сина», «вона особливим чином брала участь у справі Спасителя» «вона товаришувала Синові» тощо. Собор представив вчення про Пресвяту Діву Марію (маріологію) як інтегральну частину вчення про Ісуса Христа (христологію). Мало того, вчення про Божу Матір представлене на Соборі також як інтегральна частина вчення про Церкву (еклезіологія), тому соборне вчення про Діву Марію не є окремим документом (як того прагнули деякі учасники Собору), а останнім розділом у Конституції про Церкву «Lumen gentium». Крім того, після Собору, маріологія стане також тісно пов’язане з антропологією, чого часом бракувало до Собору, коли Діву Марію деякі вірні чи навіть богослови розглядали як би поза контекстом людської природи і людської спільноти.

Собор також закликає до «правильного вшанування Діви Марії», з чого логічно випливає, що на жаль не все у Католицькій Церкві, що колись мало чи має місце у Богородичному культі і навіть стало традицією, є правильне. Звертає увагу текст соборної Конституції, що належить в марійному культу уникати «як хибних перебільшень, так і надмірної вузькоглядності», а також сентименталізму. Крім того – і тут бачимо екуменічний аспект – належить уникати того, що могло б у відділених братів викликати хибні висновки щодо істинного вчення Католицької Церкви про Богородицю. Ось так про правильне вшанування Діви Марії пише ІІ Ватиканський Собор:

«Плекаючи під проводом Учительства Церкви вивчення Святого Письма, святих Отців і Вчителів Церкви, а також літургії, нехай правильно висвітлюють служіння і привілеї Пресвятої Діви, які завше стосуються Христа – джерела всякої правди, святості й благочестя. Нехай пильно уникають таких висловів та вчинків, які могли б навіяти відділеним братам чи будь-кому іншому хибне уявлення про істинне вчення Церкви. Далі, нехай вірні пам’ятають, що справжнє почитання не полягає ні в безплідному й минущому почутті, ні в марновірстві, а походить з істинної віри, яка веде нас до визнання величі Богородиці й спонукає нас любити свою Матір синівською любов’ю і наслідувати її чесноти» (LG 67).

Це – дуже доречний заклик Собору. Різні представники чи то надмірного культу Діви Марії, чи то ті, що опираються на якихось приватних об’явленнях, інколи однак фальшивих і невизнаних Церквою, чи то ті, які усильно просувають якісь твердження про Діву Марії чи якісь титули Марії, часто покликуються на «традицію», цитуючи без кінця різні місця у Отців Церкви, богословів, містиків і т. п., як аргументи, що «якщо це колись було сказано, то це правильно». Жорстка правда однак є така, що не все що було у традиції Церкви, навіть проголошуване святими, Вчителями Церкви, містиками чи папами, було властиве, чи тим більше непомильне, і тому Вчительський уряд Церкви під керівництвом Папи Римського невпинно скликує Синоди і Собори, щоб коригувати, очищати, уточнювати, роз’яснювати чи властиво представляти вчення Католицької Церкви. Теперішнє Вчення Церкви постійно повинно узгоджуватися з «Традицією», але не обов’язково з «традицією», особливо сумнівною і невластивою. Покора Церкви між іншим у тому проявляється, що не лише визнаємо себе грішними, але й такими, що помиляємося.

Після Собору, у лютому 1974 року, папа Павло VI оголосив Апостольське повчання (адгортацію) «Marialis Cultus». Документ обговорює оновлений після ІІ Ватиканського собору культ Діви Марії, поміщає його, згідно з витичними Собору, у тринітарний, христологічний та еклезіологічний контексти. Папа закликає в Адгортації, щоб побожність вірних, які вшановують Богородицю, мала свої основи у Святому Писанні і гармонізувала з літургією Церкви. Титулів Діви Марії в цьому документі Апостольського Престолу небагато, вірніше сказати – їхня кількість там мінімальна, навіть важко знайти, хіба що один чи два рази, такі титули як «Посередниця», «Заступниця» чи «Подателька», не говорячи вже про «Співвідкупителька», якого немає (див. AAS 66 (1974), pp. 113-168.). Зрештою, цей титул так і не з’явиться до цього часу в офіційних документах Церкви за жодного з Понтифіків, тобто на момент проголошення Ноти Дикастерії віровчення «Mater Populi Fidelis» наприкінці 2025 року. Але певний час, під кінець ХХ століття, лунатиме у проповідях чи промовах понтифіка.

 

в) Йоана Павло ІІ і титул «Співвідкупителька»

Понтифікат св. Йоана Павла ІІ відбувався під девізом «Весь Твій» – «Totus Tuus». Цим латинським виразом древні часто закінчували свої приватні листи; проте у випадку папи Йоана Павла ІІ це був вираз його присвячення свого життя Діві Марії, а цитата була взята з твору св. Людовіка Марії Гріньйон де Монфора. Пізніше, 1994 року, у книзі-інтерв’ю «Переступити поріг надії», папа пояснював цей девіз: ідеться не лише про Діву Марію, але й про Пресвяту Трійцю, у таємницю Якої була занурена Богородиця. Це теж синівська відданість Матері, подібна до тієї, яку в земній історії свого життя мав її Син, Ісус.

Саме папа Йоан Павло ІІ сім разів, від 1980 по 1991 рік, згадує Діву Марію як «Співвідкупительку». Ці тексти не ввійшли до Acta Apostolicae Sedis, тобто до офіційного вчення Католицької Церкви; їх можна знайти лише у багатотомному збірнику «Insegnamenti di Giovanni Paolo II», тобто «Вчення Йоана Павла ІІ», який видало видавництво Ватикану. Ці висловлювання свого часу відшукали у промовах Йоана Павла ІІ декілька дослідників, як на приклад А. Калкінс (див. A. Calkins, “The Mystery of Mary Co-redemptrix in the Papal Magisterium,” Mary Coredemptrix: Doctrinal Issues Today, Queenship, 2002, pp. 25-92), В. Сівак (див. Wacław Siwak, Problem "współodkupicielstwa" Maryi w nauczaniu Jana Pawła II, Salvatoris Mater 5/3, 2003, 141-165), чи теж знаходимо їх у Ноті Дикастерії віровчення «Mater Populi Fidelis» з 2025 року.

10 грудня 1980 року на аудієнції, після завершення катехизації, Йоан Павло ІІ звернувся до хворих, які були серед паломників, зі словами: «Дорогі хворі, закликаю вас мати палку відданість Марії, радості наших сердець, утішительці всіх, хто страждає…, щоб ми могли перетворити наші страждання на любовну жертву, наслідуючи приклад Мадонни-Співвідкупительки.

8 вересня 1982 року Іван Павло II, також після катехизації, звернувся до паломників з Італії, серед яких знову привітав хворих зі словами: «Марія, хоча й зачата і народжена без плями гріха, чудовим чином брала участь у стражданнях свого божественного Сина, щоб бути Співвідкупителькою людства. Ви знаєте, що біль, коли поєднується з болем Відкупителя, має велику та незамінну рятівну цінність».

4 листопада 1984 року, при нагоді візиту до Арони, де народився св. Карло Борромео, у промові на «Ангел Господній», говорячи про приклад марійної побожності св. Карла, промовив між іншим: «У тому, як святий Карло звертається до Марії, Співвідкупительки, є справді показові акценти. Коментуючи втрату дванадцятирічного Ісуса в храмі, він відтворює внутрішній діалог, який, можливо, відбувся між Матір’ю та Сином…».

31 січня 1985 року папа Йоана Павло ІІ, під час відвідування Еквадору, виголосив проповідь в санктуарії Альборада в Гуаякіль Папа говорить іспанською мовою про роль Діви Марії у місії її Сина і використовує в даному випадку прикметник замість іменника: «Дійсно, співвідкупна роль Марії (el papel corredentor de Maria) не закінчилася прославленням її Сина».

31 березня 1985 року, знову підчас молитви «Ангел Господній», у Вербну Неділю, папа Йоана Павло ІІ, говорячи про біль Діви Марії з огляду на початок Страстей її Сина і теж на цілу Хресну дорогу аж до підніжжя хреста, і що тепер ми можемо теж брати учать у цих подіях, приходячи на Євхаристію, яка, як сказав тоді папа «…є сповненим любові виразом бажання Господа: «Я дуже бажав споживати цю Пасху з вами» (Лк 22, 15). Наше бажання також відповідає цьому бажанню Відкупителя, і його підтримує Марія-Співвідкупителька, до якої ми з любов’ю звертаємося в нашій молитві».

24 березня 1990 року, промовляючи на аудієнції до групи хворих та волонтерів, що були паломниками в Лурд, папа звернувся з таким побажанням до присутніх: «Нехай Пресвята Діва Марія, Співвідкупителька людського роду, поруч зі своїм Сином, завжди дарує вам мужність та довіру».

6 жовтня 1991 року, знову таки підчас роздумів перед молитвою «Ангел Господній» і теж з нагоди 600-ї річниці канонізації св. Бригіди Швецької, відомої зі своїх медитацій над Страстями Христа, папа сказав: «Свята Бригіда бачила в Марії взірець і надійну підтримку в різні моменти свого життя… розмірковувала над її надзвичайною місією Матері Спасителя. Вона шанувала її насамперед як Непорочну Матір, Матір Скорбот і Співвідкупительку. Вона особливим чином відчувала роль, яку Божа Матір відіграє в історії спасіння та в житті християнського народу».

Це всі відомі публічні висловлювання папи Йоана Павла ІІ, в який виразно з’являється титул Діви Марії «Співвідкупителька». Щоправда, всі ці промови були або роздумами, або проповідями, або привітаннями, їх звичайно ж немає в офіційних документах Католицької Церкви, ні разу папа не помістив цей титул у своїх Енцикліках, Апостольських Повчаннях, Листах тощо, які стосувалися Діви Марії. Навіть у катихизах, які є виразом вчення Церкви, і які зазвичай Йоан Павло ІІ проводив підчас Загальних аудієнцій по середах, немає цього титулу, лише він часом з’являється у особистих зверненнях папи до присутніх після катихизи. Крім того, цей титул не з’являється в контексті роздумів про Відкуплення, яке звершив на хресті заради людського роду Син Божий (за винятком проповіді у Еквадорі 1985 року, підчас якої щоправда є прикметник: «співвідкупна», а не сам титул), але зазвичай в контексті материнських і людських страждань Матері Божої під хрестом свого Сина.

Пишучи про християнське розуміння людських страждань, папа Йоана Павло ІІ видав Апостольське послання «Salvifici doloris», проголошене 11 лютого 1984 року. В ньому, згадуючи про страждання Діви Марії під хрестом, папа так пише: «Свідчачи Своєю присутністю про Страсті свого Сина та розділяючи їх своїм співстражнанням (compatiendo), Пресвята Марія зробила особливий внесок у Євангеліє страждань... Дійсно, Вона має особливу причину, щоб мати змогу стверджувати, що «доповнює у своєму тілі — як Вона вже зробила у своєму серці — те, чого бракує Христовим стражданням»» (Salvifici doloris, 25). Є тут посилання на Послання Апостола Павла до Колосян (див. Кол 1, 24), є мова про «співстраждання» Марії, проте немає титулу «Співвідкупителька».

Документ, в якому міг би, як здається, з’явитися цей титул, – це енцикліка «Redemptoris Mater», проголошена папою Йоаном Павлом ІІ 1987 року. Особливо цей титул міг би з’явитися у першій частині енцикліки, де папа пише про Діву Марію в таїнстві Христа; проте там є лише роздуми про «благодаті повну», про «Марію, яка повірила» і про «нашу Матір», тобто «Мати Церкви». Титул, який у особливий спосіб вживається в цій енцикліці, поряд з частими: «Божа Мати», і особливо: «Пресвята Діва Марія», – це титул, який є в назві Енцикліки: «Мати Відкупителя». В принципі, енцикліка «Redemptoris Mater» знаходиться в рамках вчення ІІ Ватиканського собору про Діву Марію, з деякими особливостями, притаманними папі Йоану Павлу ІІ у його побожності до Матері Божої, і тому цей документ ніби більш «теплий» і більш особистий, ніж, приміром, Апостольське повчання «Marialis Cultus» папи Павла VI.

Щодо співпраці Діви Марії з Христом, то папа Йоана Павло ІІ так по це пише в цій Енцикліці: «Одночасно ж „вона співдіє своєю материнською любов'ю в родженні й вихованні“ синів і дочок Церкви-Матері. Материнство Церкви здійснюється не тільки згідно із взірцем і первовзором Богородиці – здійснюється також через Її ,,співдіяння“. Церква щедро черпає з цього ,,співдіяння“ Пресвятої Діви Марії, тобто, з Її материнського посередництва, що властиве Пресвятій Діві Марії, бо вже на землі Вона співдіяла в зродженні й вихованні синів і дочок Церкви, завжди як Мати того Сина, „якого Бог поставив первородним між багатьма братами“ (LG 63)». І трохи далі: «В тому ж місці набирають повної вимовності слова, сказані Христом до Матері в годині Хреста: ,,Жінко, ось син твій“, і до учня: „Ось мати твоя" (Ів. 19,26-27). Ті слова, певною мірою установлюють місце Пресвятої Діви Марії в житті Христових учнів. Говорять вони, як вже попередньо вказано, про нове материнство Матері Відкупителя. Є воно, власне, духовним материнством, що зродилось в глибині пасхального Таїнства Відкупителя світу» (Redemptoris Mater, 44).

Досить виразно протиставився цьому титулу Префект Конгрегації віровчення Кардинал Йозеф Ратцінґер. 1996 року, у відповідь на прохання Руху «Vox Populi Mariae Mediatrici» догматизувати вчення про Діву Марію як про «Співвідкупительку», відповів офіційно і виразно негативно. Аргументував це неясністю і сумнівністю даного вчення, браку виразного закорінення його у Святому Письмі та у Отців Церкви і потребі ще більшого дослідження питання, бо йдеться про «депозит віри», – а це серйозна справа, а також, що інші титули набагато краще виражають особливу роль Діви Марії, в той час як титул «Співвідкупителька» викликає непорозуміння (див. J. Ratzinger, Verbale della Feria IV del 21 febbraio 1996, Архів Дикастерії віровчення). Після цієї відповіді кардинала Ратцінґера папа Йоан Павло ІІ ніколи вже не вживав титулу «Співвідкупителька» – навіть у приватних розмовах чи вітаннях.

 

г) Від Бенедикта XVI до наших часів

За часів понтифікату папи Бенедикта XVI (2005-2013) не з’явився жоден окремий документ папи присвячений Діві Марії, є лише різні зібрані його проповіді, листи, катихизи на цю тему (див. Benedykt XVI, Myśli o Matce Bożej, Kraków 2009). Один раз, хоча і приватно, у книзі-розмові з 2002 року, ще як Префект Конгрегації віровчення, кардинал Рацінґер повторив свою позицію, виражену раніше, і ще раз заперечив можливість використання титулу «Співвідкупителька» по відношенню до Діви Марії, знову таки з приводу суперечності з Новим Завітом, особливо з Посланнями Апостола Павла (особливо його Послання до Ефесян та Колосян), через «термінологічну помилковість», попри добрі наміри тих, які підтримують цей титул, і не зважаючи на деякі слушні сторони такої пропозиції, як-ось підкреслення тісної єдності Марії з Богом, зі своїм Сином-Відкупителем.

Ось так говорив тоді кардинал Ратцінґер: «Не думаю, щоб у передбачуваному часі Церква погодилася на цю пропозицію, хоч її останнім часом заявляють вже мільйони католиків… Марія і сама саме Христові завдячує всім тим, чим вона є. Вислів «Співвідкупителька» затуманив би цей сенс, замулив би це джерело. Можна сказати, що правильний намір виражається тут неправильним словом. Для питань віри суттєве значення має збереження неперервної тяглості і спадкоємності мови Біблії та Отців Церкви: мова – не та річ, якою можна довільно маніпулювати» (Йосиф Рацінґер – Венедикт XVI, Бог і світ. Таїнства християнської віри, Львів 2009, с. 279-280).

Під висловом «правильні наміри» майбутній папа Бенедикт, як видно з контексту розмови, мав на увазі щире бажання прихильників цього титулу показати тісний зв’язок і унікальну співпрацю Діви Марії з місією свого Сина. Однак мета не може виправдовувати засобів, і не можна довільно маніпулювати догматичними поняттями, лише щоб осягнути цю мету. І як хибний засіб в даному випадку Ратцінґер називає саме титул «Співвідкупителька», яка є «неправильним» терміном для того, щоб виразити цей стислий зв’язок і цю унікальну співпрацю. Неправильним не лише з точки зору догматичної, але теж біблійної і патристичної. Особливо це останнє важливе, бо саме на Отців Церкви часто покликуються прихильники терміну, як на «віковічну Традицію» у питанні «Співвідкупительки». Видно теж, що використання цього титулу деякими своїми попередниками не перешкодило кардиналу Йозефу Ратцінґеру і потім папі Бенедикту XVI зайняти таку а не іншу позицію, скоріш за все тому, що він був свідомий, що то було приватне вчення пап, а не офіційне і тим більше – не непомильне, хоч і виражене устами Понтифіків. Так, це теж лише «приватна позиція» Префекта Конгрегації віровчення про «Співвідкупительку», проте саме її, між іншим, цитує доктринальна Нота Дикастерії віровчення «Mater Populi Fidelis».

Папа Франциск (2013-2025), подібно як і його попередник, також не видав жодного офіційного документа, присвяченого виключно Пресвятій Діві Марії. Натомість щодо титулу «Співвідкупителька», він висловлювався принаймні тричі, і щоразу – негативно.

12 грудня 2019 року папа Франциск виголосив проповідь з нагоди урочистості Матері Божої Гваделупської, яка є покровителькою Мексики, і тому це була Свята Меса за Латинську Америку у базиліці св. Петра у Ватикані. Підчас цієї проповіді папа між іншим сказав про Діву Марію так: «Вірна своєму Вчителю, який є її Сином, єдиним Відкупителем, вона ніколи не хотіла нічого взяти від свого Сина для себе. Вона ніколи не виставляла себе спів-відкупителькою. Ні, але ученицею… Коли вони приходять і кажуть нам, що було необхідно оголосити її такою, або встановити цей інший догмат, не гаймо часу на балаканину: Марія – жінка, вона – Богоматір, Марія – Мати свого Сина і Святої Матері Церкви, ієрархічної Церкви» (див. AAS 112 (2020), 9).

3 квітня 2020 року папа Франциск служив Святу Месу у каплиці Дому св. Анни, під час якої виголосив проповідь на тему «Богоматір Скорботна — учениця і мати». Підчас цієї проповіді прозвучали між іншим такі слова: «Марія не хотіла позбавляти Ісуса жодного титулу; вона прийняла дар бути Його Матір’ю та обов’язок супроводжувати нас як Матір, бути нашою Матір’ю. Вона не просила себе бути квазі-відкупителькою чи співвідкупителькою – ні. Є лише один Відкупитель, і цей титул не можна повторити. Вона лише учениця і Матір. Тому ми повинні думати про неї як про Матір» (див. Meditazioni quotidiane. La Dolorosa, discepola e madre (03. 04. 2020): L’Osservatore Romano, 4 aprile 2020, 8).

24 березня 2021 року, напередодні урочистості Благовіщення Господнього, підчас Генеральної аудієнції, що проходила в Бібліотеці Апостольського палацу, папа Франциск виголосив коротку катихизу, в якій сказав про Діву Марію так: «Навіть перший латинський антифон – Sub tuum praesidium confugimus, sancta Dei Genitrix (Під твою милість (захист) прибігаємо, Богородице Діво): Богоматір, яка, як Мати, якій Ісус довірив нас, «огортає» нас усіх; але як Мати, не як богиня, не як співвідкупителька: як Мати… Але будьмо обережні: прекрасні речі, які Церква, святі, говорять про Марію, ніяк не применшують єдиного Відкуплення Христа. Він – єдиний Відкупитель. Це вирази любові, як у дитини до своєї мами – деякі з них перебільшені. Але любов, як ми знаємо, завжди змушує нас перебільшувати, але з любові» (див. L’Osservatore Romano, 24 marzo 2021, 8).

Попри негативне ставлення до титулу «Співвідкупителька» папи Бенедикта XVI і папи Франциска, а також брак згадки про цей титул папою Йоаном Павлом ІІ принаймні в останні 14 років свого понтифікату, прихильники цього титулу – особливо в традиціоналістичних колах – не перестають надіятися, що Церква його колись визнає офіційно або навіть проголосить догмат віри про «Діву Марію Співвідкупительку людського роду». Особливо активними у цих ініціативах є вже згадуваний рух «Vox Populi Mariae Mediatrici» під керівництвом Марка Міраваля, який продовжує плідно працювати у цьому напрямку, писати книги, статті, давати інтерв’ю, ініціювати петиції і прохання до Ватикану. Крім «Vox Populi Mariae Mediatrici» є ще багато авторів, які підтримують ідею цього титулу, серед прихильників є також немало духовних осіб, в тім теж єпископів і навіть кардиналів. Здається, що саме з огляду на цю всю активність невтомних ентузіастів титулу «Співвідкупителька» і спричинені цією активністю замішання серед вірних, як також непорозуміння щодо вчення Католицької Церкви про Пресвяту Діву Марію, Апостольський Престол вирішив прояснити ситуацію, оголошуючи 4 листопада 2025 року Доктринальну Заувагу (Ноту) «Mater Populi Fidelis».

 

 

ДОКТРИНАЛЬНА НОТА «МАТІР ВІРНОГО ЛЮДУ»

4 листопада 2025 року Ватиканський Дикастерій віровчення Католицької Церкви оприлюднив Доктринальну заувагу (Ноту) під титулом «Mater Populi Fidelis» («Матір вірного люду»). Хоча Ноту підписав папа Левом ХІV, тобто документ був проголошений ще 7 жовтня 2025 року. Підтитулом цієї Ноти є наступне: «Доктринальна заувага щодо деяких титулів Марії, що стосуються співпраці Марії у справі спасіння». Титул взятий від св. Августина, з його твору «Про святе дівоцтво», де він при нагоді згадує і Пресвяту Діву Марію, і саме так її називає: «Матір Віруючого Народу».

У Вступі до цієї Ноти автори представляють вчення Церкви, у чому полягає співпраця Діви Марії у ділі спасіння. Коротко кажучи, ця співпраця досить очевидна на сторінках Святого Письма: вона зачала від Св. Духа і народила Спасителя, вона Його виростила і виховала, вона Йому товаришувала до кінця Його земних днів, стоячи теж під хрестом, вона стала свідком Його воскресіння. Є теж у Вступі короткий аналіз деяких роздумів середньовічних богословів і пастирів відносно Марії страждаючої під хрестом, і як вони це розуміли – як знак християнської сили і материнської любові. Це важлива замітка, бо часто базуючись саме на цій сцені, виводилося твердження про «Співвідкупительку».

Потім у Ноті розглянуті деякі титули, якими християнська Традиція або християнські автори іменують Діву Марію: Співвідкупителька, Посередниця, Мати віруючих, Мати благодаті. Титулів Богородиці є набагато більше, вони представлені хоча б у різних Літаніях чи Акафістах, тут представлені лише ті, які пов’язані зі спасінням, що вислужив нам її Син, Ісусу Христос, і які вимагають пояснення, бо можуть бути навіть у католицькому середовищі неправильно інтерпретовані.

 

а) Посередниця

Коли мова про Марію як про «Посередницю», то Нота нагадує традиційне вчення Церкви: єдиним Посередником спасіння у прямому розумінні цього слова є Ісус Христос. Натомість всі інші посередництва належить розглядати у широкому сенсі, в тім теж особливе посередництво Діви Марії. Щодо неї цей титул почав застосовуватися на християнському Сході десь з VI століття. Він у жодній мірі не додає чогось до того єдиного Посередництва її Сина, але трактується так, як трактував її сам Христос: Він потребував матері, її опіки, допомоги, поради тощо. Крім того, віруючи, маючи єдиного Посередника, Ісуса Христа, у суспільному житті часто користуються допомогою різних людських посередників у різних сферах, таких як освіта, здоров’я, рятування, молитва одне за одного і т. д. Посередництво Марії, як посередництво якогось святого, закорінене у Посередництві Христа.

 

б) Мати віруючих

Щодо титулу «Мати віруючих», то Нота звертає увагу, що цей титул також дав Марії її Син, Ісус Христос, коли помирав на хресті: «Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, – а його ж любив він, – мовить до матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя.» І від тієї хвилі учень узяв її до себе» (Йн 19, 26-27). Згідно повчання Апостола Павла, Церква є Тілом Христа, а віруючі є членами цього Тіла. Це Тіло не є лише якоюсь абстракцією, символікою, це Тіло Христа розіп’ятого і воскреслого, те, яке втілилося у лоні Марії, яке Марія народила. Вона є Його Матір’ю, і тому в майбутньому стала Матір’ю членів цього Тіла, віруючих. Звичайно, що це передусім духовне материнство, і також воно підпорядковане волі Отця, який її вибрав на Матір свого Сина, і за справою Святого Духа це Материнство реалізувалося. Також як Мати Марія «заступається за своїх дітей», розмовляє про них зі своїм Сином, тому якщо віруючі звертаються до неї зі своїми проханнями, як колись господарі у Кані Галілейській, то вона завжди приходить з цими проханнями до Свого Сина. (див Йн 2, 1-12).

 

в) Мати благодаті

Обговорюючи титул Марії «Мати благодаті», Нота звертає увагу що традиційний титул, який часом вживався раніше «Мати всіх благодатей» – згідно з документом Конгрегації віровчення з 1996 року, підписаного її Префектом Йозефом Ратцінґером – не зовсім відповідний, бо не опирається досить виразно на Божому Об’явленні. Її «материнство благодаті» має підготовчий характер, подібно як підготовчим для нашого спасіння було її земне материнство по відношенню до Спасителя, Ісуса Христа. Вона своїм заступництвом і духовною материнською опікою готує вірних до прийняття Божої благодаті, яку лише сам Бог може влити і прищепити в серцях вірних. Наше спасіння – це виключно благодать Ісуса Христа.

Нота посилається теж на «Суму теології» св. Томи Аквінського, в якій він пише: «Ніхто, крім самого Христа, не може заслужити першу благодать для іншого у стислому сенсі цього слова» (STh, I-II, q. 114, a. 6, co). Людина натомість може брати участь у Божій благодаті, яка дається іншій людині, через своє прагнення добра тій іншій людині, через прагнення допомогти їй, через бажання, щоб інша людина спаслася. Марія якнайбільше з людських істот прагне спасіння своїх духовних чад. А тому, ані Діва Марія, ані Апостоли чи святі, не є подателями благодаті, лише посередниками у її отриманні від Єдиного Подателя Бога. Це посередництво в небі відбувається подібним чином, як і тут на землі, коли хтось молиться за інших, щоб Бог дарував їм свою благодать. Документ також приводить цитату з Конституції «Lumen gentium» ІІ Ватиканського Собору: «Материнське служіння Марії щодо людей… аж ніяк не стає на заваді безпосередньому єднанню вірних із Христом, а навпаки – йому сприяє» (LG ). Тут аналогією могли би бути батьки, які не є перешкодою для своїх дітей в єднанні з Богом, але допомагають дітям у цій справі. Бог безпосередньо вливає свою благодать на людей, різні посередники, в тім теж – «Матір благодаті», про неї Бога благають. Варто ще додати, що на цьому титулі документ Дикастерії затримався найдовше, і описує його найбільш детально.

 

г) Матір вірного люду

Наприкінці Ноти є пояснення вчення Католицької Церкви про Діву Марію як «Матір вірного люду». Цей титул найбільше полюбляв вживати папа Франциск, тому саме на нього тут найбільше посилань, особливо на його першу Апостольську адгортацію «Evangelii gaudium» (2013). Діва Марія є матір’ю віруючого люду передусім з того приводу, що її віра у Сина Божого є теж вірою християн, як писав про це папа Йоан Павло ІІ в Енцикліці «Redemptoris Mater» з 1987 року. Богородиця показана також, на основі даних Євангелія, але теж і приватних об’явлень, як та, яка співчуває людям, співпереживає з ними у їхніх проблемах, турбується про їхнє добро. Врешті, цей титул завжди двосторонній: вона не лише є Матір’ю віруючого Народу, але і мільйони Христових вірних щиро визнають її своєю Матір’ю, люблячи її та довіряючи їй.

 

д) Співвідкупителька

Натомість про титул Співвідкупителька у Ноті Дикастерії віровчення говориться відразу після Вступу. Початково є коротка історична замітка, що титул «Співвідкупителька» з’явився у ХV столітті, в Зальцбурзі, в одному літургійному гімні. Далі мова про те, що у ХХ столітті велися богословські аналізи над цим титулом, і були різні пояснення, у якому сенсі належить розуміти цей титул. Йшлося про тлумачення різних видів співпраці Марії з її Сином-Спасителем. Також мова в Ноті про те, що деякі Понтифіки, починаючи з Пія ХІ, вживали цей титул у своїх документах, але без ширшого пояснення його. Єдине, про що писали у зв’язку з титулом «Співвідкупителька», так це пов’язували Марію зі спасительною місією Христа двома способами: або з приводу її земного материнства і народження Спасителя, або з приводу її перебування під хрестом на Голгофі, і співстраждання за свого Сина-Відкупителя.

Проте ІІ Ватиканський собор уникає цього титулу, саме з доктринальних причин як дуже непевного з догматичної точки зору, але теж з пастирських та екуменічних приводів. Хоча пізніше, папа Йоан Павло ІІ декілька разів у ранній період свого понтифікату використав титул «Співвідкупителька», на що зрештою часто покликуються прихильники цього титулу, забуваючи додати, що декілька років пізніше, на приклад, в цитованій Енцикліці «Redemptoris Mater» цей папа вже ні разу цього титулу не згадує. Протиставився цьому титулу свого часу Префект Конгрегації науки віри Йосиф Ратцінґер, і теж потім, вже будучи папою ще раз підтвердив свій спротив щодо вживання титулу «Співвідкупителька» як хибного і невластивого.

Пізніше папа Франциск теж декілька разів у своїх проповідях виразив своє негативне ставлення до цього титулу Марії. Підкреслював при цьому, що Діва Марія ніколи не прагнула хоч частково присвоїти собі те, що повністю належало її Синові, не забирала від Нього жодного титулу, ані не ділила якийсь титул з Ним. Марія – це покірна учениця свого Сина, а її Син – Єдиний Відкупитель, титулу Якого не дублює ніхто.

 

е) Проблематичність титулу Співвідкупителька

На завершення цього аналізу Нота підсумовує положення Католицької Церкви щодо даного титулу Діви Марії «Співвідкупителька». Окреслюючи співпрацю Божої Матері зі свої Сином у справі спасіння, титул «Співвідкупителька» представляється як «завжди невластивий», тобто неправильний і невідповідний, не згідний з вченням Церкви, Традицією, врешті – зі Святим Письмом. Його вживання скоріше приведе до дисгармонії і дисбалансу у правдах віри, аніж до порядку і відповідності. Автори Ноти додають, що цей титул, хоч і вживався часом на вищому рівні вже багато століть, то однак постійно був непевний і потребував постійного тлумачення і мав різні та неоднозначні інтерпретації. А це напевно не служить Народу Божому у його переживанню християнської віри. Саме тому титул «Співвідкупителька» є недоречним. Мало того, такий титул не возвеличує Марію, «покірну служебницю Господню», лише навпаки, коли вона цим своїм званням як би прикриває єдиний і неповторний титул її Сина – «Відкупитель», то це насправді применшує її як Божу Матір – Матір Єдиного Спасителя і Відкупителя роду людського.

 

 

БОГОСЛОВСЬКІ НЕПЕВНОСТІ З ТИТУЛОМ «СПІВВІДКУПИТЕЛЬКА»

 

а) Чотири Богородичні догмати

Католицька Церква проголосила чотири догмати віри, які стосуються Марії, Матері Ісуса Христа: 1) Боже материнство (Богородиця), 2) Постійне дівоцтво (Приснодіва або Діва Марія), 3) Непорочне зачаття (Непорочна), 4) Внебовзяття-Успіння.

Титул «Богородиця» Церква затвердила на Ефеському соборі 431 року, після богословських перепалок між Кирилом Александрійським і Несторієм, та їхніх прихильників між собою. Хоча вже з Символу віри, ухваленому на Нікейському соборі у 325 році, це випливало з тексту: «Він… зійшов із небес, і за справою Духа Святого і Діви Марії став людиною». Згідно з Ефеським Собором, Свята Діва є Матір’ю Божою, оскільки Вона породила відвічне Слово Боже, що стало тілом, тобто втілену Божественну Особу, істинного Бога. Вона «Бого»-родиця, а не тільки «Христо»-родиця. Титул цей загалом приймається всіма християнами, навіть тими, які не вшановують Діву Марію. Особливо з того приводу, що цей догмат був стисло пов’язаний з христологією і не був проголошений як «незалежна» істина віри, тому що підтверджував правду про Божественну Особу, а також Божественну природу Ісуса Христа, поєднану з його людинністю.

Постійне дівоцтво Марії – ця істина віри також безпосередньо стосується Ісуса Христа, Його Втілення, яке сталося за справою Духа Святого і Марії, тобто зачаття, і теж Його народження з Марії. Цей догмат базується на біблійній істині про зачаття Ісуса Христа без участі чоловіка, і на цьому наголошували перші Символи віри та хрестильні формули, принаймні з ІІІ століття, хоча і немає ще там детального пояснення цього «постійного дівоцтва» Марії. Пізніше, в міру виникнення питань, Церква чіткіше висловила цей догмат, між іншим на Латеранському Соборі 649 року. Один з його канонів каже, що Марія зачала «без будь-якої шкоди для своєї дівоцтва, яке залишалося недоторканим навіть після його народження». Тобто, Діва Марія була і є Дівою до, під час і після народження Христа. Це підкреслює радикальну новизну Втілення та не менш радикальну та виключну відданість Марії своїй місії як матері свого Сина, Ісуса Христа.

Непорочне зачаття Марії, проголошене Пієм ІХ як незалежний догмат у 1854 році, також є частиною христології, підкреслюючи, крім привілею Марії, передусім її гідність і святість від самого початку, які були необхідні, щоб стати Богородицею. Текст проголошеного догмату стверджує, що «Пресвята Діва Марія з першого моменту свого зачаття, завдяки особливій благодаті та привілею від Всемогутнього Бога та з огляду на заслуги Ісуса Христа, була збережена вільною від будь-якої плями первородного гріха». Непорочне зачаття було можливе лише завдяки передбачуваній (превентивній) благодаті викупного акту Христа. Іншими словами, Діва Марія, як і всі люди, також потребувала Відкуплення і отримала його дари вже в момент свого зачаття. Догмат проголошує, що від самого початку Марія була надзвичайно святою та перебувала в постійному єднанні з освячуючою благодаттю Святого Духа.

Внебовзяття (у Східній традиції: Успіння) Діви Марії – догмат, проголошений 1950 року папою Пієм ХІІ, і виражений такими словами: «Марія, Непорочна Богородиця, завжди Діва, після завершення свого земного життя була взята тілом і душею до небесної слави». Внебовзяття-Успіння було частиною духовної та доктринальної спадщини Церкви протягом століть. Воно було частиною богословських роздумів, а також літургії. Цей догмат не має прямої основи у Святому Письмі. Тим не менш, воно було проголошено «божественно об’явленим», що означає, що воно неявно міститься в божественному Одкровенні. Його можна розуміти як логічний висновок покликання Марії на землі та способу, яким вона прожила своє життя в єдності з Богом та своєю місією. Успіння можна розглядати як наслідок Божественного Материнства. Марія нерозривно пов’язана зі своїм Сином на землі та на небесах, де «своєю материнською любов’ю вона піклується про тих братів свого Сина, які досі подорожують на земному шляху» (LG 62). Марія є «есхатологічною іконою Церкви» (ККЦ 972), що означає, що Церква споглядає в Марії свій власний кінець часів. Марія вже перебуває в стані, який буде нашим після воскресіння мертвих. Визначення догми не говорить, як саме відбувся перехід Марії з земного стану до її небесного, і тому це питання залишається відкритим для обговорення. Однак думка, що Діва Марія пройшла через власну смерть, як і її Син, і тоді вже відразу була «взята до небесної слави» має сильнішу підтримку в традиції.

 

б) Прагнення «п’ятого і останнього догмату про Діву Марію»

1896 року французький єзуїт Рене-Марі де ла Бруаз (René-Marie de la Broise, 1860-1906), у своїй книзі «Пресвята Діва», посилаючись на енцикліку папи Лева XIII «Octobri Mense», в якій є твердження, що всі благодаті Ісуса Христа передаються через Марію, запропонував Понтифіку сформулювати догматичне визначення ролі Марії в розподілі божественної благодаті, хоча прямо і не просив про те, щоб її оголосили «Посередницею всіх благодатей» (див. René-Marie de la Broise, La Sainte Vierge, V. Lecoffre, 7 ed., 1906). Автор, до речі, крім опису ролі Діви Марії як «Посередниці всіх Благодатей», також говорить про Марію як про «Співвідкупительку людського роду».

Під час ІІ Ватиканського Собору невелика кількість єпископів висловилася про оголошення «п’ятого догмату» про Пресвяту Діву Марію, а саме про «Співвідкупительку». Загалом, то про новий Богородичний догмат говорило біля 400 учасників собору, проте більшість з них мали на увазі або «Посередницю» (Mediatrix), або про «Посередницю всіх благодатей» (Mediatrix omnium gratiarum), або «духовне Материнство Марії». Близько 20 єпископів висловилися про догмат щодо «Діви Марії Цариці» і десь стільки ж – про догматизування «Співвідкупительки» (див. S. C. Napiórkowski, Z historii działań na rzecz piątego dogmatu maryjnego, Teologia w Polsce 42 (1995), s. 48). Собор, однак, відповів негативно на всі ці петиції, не оголошуючи жодного нового догмату.

Тим не менше, наприкінці ХХ століття знову з’являється петиція до Ватикану, щоб той проголосив «П’ятий догмат про Діву Марію Співвідкупительку». Створив її згадуваний Марк Міраваль, який напередодні видав книгу «Марія Співвідкупителька, Посередниця, Заступниця», у якій вже є заклик до оголошення п’ятого догмату про Діву Марію (див. M . Miravalle, Mary Coredemptrix, Mediatrix, Advocate, Santa Barbara 1993, p. IX). Критичні уваги до цього видання виразило багато богословів та маріологів (див. Wojciech Życiński SDB, Maryja jako Współodkupicielka we współczesnych kontrowersjach mariologicznych, Polonia Sacra R. II (XX) nr 2/46 (1998), ss. 265-273; Bogusław Kochaniewicz, Piąty dogmat maryjny? Uwagi na marginesie nowej książki Marka Miravalle’a, Salvatoris Mater 3/3, 2001, ss. 312-324). В інших своїх книгах Марк Міраваль продовжував закликати Ватикан до проголошення «п’ятого догмату про Марію».

Приблизно у 1996 році, засновник руху Vox Populi Mariae Mediatrici Марк Міраваль, створив петицію до папи Йоана Павла ІІ, щоб оголосити Марію «Співвідкупителькою». Подібна петиція була скерована і до папи Франциска, натомість починаючи від травня 2025 рік на сторінці руху є петиція – але вже набагато коротша – до папи Лева XIV з проханням проголосити догмат про «Духовну Матір всіх народів», хоча відомо, що «Співвідкупителька» (Corredemptrix) входить у цю ідею також, як один з титулів, поряд з «Посередницею» (Mediatrix) і «Захисницею» (Advocata).

У тексті цих петицій від імені руху Vox Populi Mariae Mediatrici зокрема сказано, що їх підтримало біля 2,5 мільйона вірних з понад 132 країн світу, а сам рух також отримав схвалення 36 кардиналів та понад 130 єпископів з усього світу від Вселенської Церкви. Крім того, є згадка про два попередні догмати, про Непорочне Зачаття та Внебовзяття Пресвятої Богородиці, які два папи Пій IX та Пій XII проголосили, посилаючись також на міжнародні петиції вірних як один із критеріїв. Марк Міраваль часто говорив, що треба обов’язково оголосити цей догмат, бо живемо в «еру Марії», а властиво – у піднесенні цієї ери на сам верх (climax aetatis Mariae, з грец. klimax - драбина).

Ця петиція з 1996 року, схоже, не була першою і теж далеко не останньою, тому у відповідь на численні запити від Vox Populi щодо догматичного визначення «cпіввідкуплення», Апостольський Престол звернувся по експертну думку до ХІІ Маріологічного конгресу, що 1996 року відбувся в Ченстохові, Польща. У фінальному документі: «Декларації Богословської комісії Папської міжнародної Маріанської академії», зазначалося:

1) Запропоновані титули є неоднозначними, оскільки їх можна розуміти дуже по-різному. Крім того, не слід відмовлятися від богословського напрямку, обраного Другим Ватиканським Собором, який не бажав визначати жодного з цих титулів, між іншим, Собор не використовував титул «Співвідкупителька»… Фактично, з часів Папи Пія XII термін «Співвідкупителька» не використовувався папським Учительством у його важливих документах.

2) Навіть якби титулам було надано зміст, який можна було б прийняти як такий, що належить до депозиту віри (depositum fidei), визначення цих титулів, однак, у сучасній ситуації, не мало б богословської ясності, оскільки такі титули та притаманні їм доктрини все ще потребують подальшого вивчення в оновленій тринітарній, еклезіологічній та антропологічній перспективі. Зрештою, богослови, особливо некатолики, були чутливі до екуменічних труднощів, які були б пов’язані з таким визначенням (див. “Declaration of the Theological Commission of the Pontifical International Marian Academy: Request for the definition of the dogma of Mary as Mediatrix, Coredemptrix and Advocate.” L’Osservatore Romano, Eng. ed, 23/1494, 4 June 1997).

Попри це, рух під керівництвом харизматичного Марка Міраваля продовжував збирати підписи, залучати відомі постаті до списків підписантів, і висилати в Рим петиції. Лише в серпні 1997 року було відправлено папі Йоану Павлу ІІ 40 383 підписів з 12 країн світу з проханням про догматизацію «Співвідкупительки, Посередниці всіх благодатей та Захисницю Божого народу». Загалом, протягом 4 років, з моменту першої публікації книги у 1993 році, папа отримав 4 340 429 підписів зі 157 країн – в середньому 100 000 на місяць – на підтримку запропонованої догми. Серед помітних прихильників – Мати Тереза з Калькутти, майже 500 єпископів та 42 кардинали, включаючи Джона О’Коннора з Нью-Йорка, Юзефа Ґлемпа з Варшави і ще декількох кардиналів у самому Ватикані. «Особисто я впевнений, що це визнання істини про Діву Марію відбудеться до 2000 року», заявив тоді Марк Міраваль (див. Kenneth Woodward, “Hail Mary,” Newsweek, August 24, 1997). Тим не менше, папа Йоан Павло ІІ нічого в цьому напрямку не робив, мало того, як було сказано, сам особисто перестав використовувати титул «Співвідкупителька» у своїх промовах. Його наступник папа Бенедикт XVI, до якого також продовжували надходити петиції від Vox Populi, не використовував цей титул, ані тим більше догматизував його.

Проте дехто пригадав його інтерв’ю з 2002 року, в якому ще кардинал Ратцінґер говорив про «правильні наміри», – і скоріше за все, це спонукало п’ятьох кардиналів у 2005 році після Маріологічного симпозіуму про співпрацю Марії у відкупленні, запропонувати нову пропозицію. Ці кардинали з Індії, Філіппін, Пуерто-Рико та Мексики запросили єпископів світу підписати петицію до Папи, в якій пропонувалися фактичні формули визначення, що описували б «співвідкуплення» Марії наступним чином: «Ісус Христос, Відкупитель людини, дав людству з Хреста Свою Матір Марію, щоб вона була духовною Матір’ю всіх народів, Співвідкупителькою, яка під керівництвом і разом зі своїм Сином співпрацювала у Відкупленні всіх людей» (див. “Cardinals’ Letter Promoting Marian Dogma…” Zenit, February 11, 2008). Це була спроба знайти «правильні слова», щоб вони узгодилися з «правильними намірами». Як видно, слова просто переставлені місцями, і по суті «нова» петиція нічого нового не внесла.

 

в) Амстердамські псевдо-об’явлення

Те, що передувало своєрідному ренесансу ідеї про «п’ятий марійний догмат», і що стало досить значимим імпульсом для просування цієї ідеї, були псевдо-об’явлення в Нідерландах, в Амстердамі, де протягом 1945-1959 років місцева візіонерка Іда Пірдеман (Ida Peerdeman, 1905-1996) мала 56 видінь, у яких їй нібито являлася Діва Марія, що називала себе «Пані Всіх Народів» (а на додачу говорила про себе щось дивне: «Та, яка колись була Марією») та просила зокрема проголосити «п’ятий і останній» догмат про себе, а саме – про «Духовне Материнство Марії», про ту, яка є «Співвідкупителька, Посередниця, Заступниця». Відразу з’явилися шанувальники, розповсюдилися молитви, був намальований образ «Владичиці всіх народів», почалися перші петиції до церковної влади про оголошення догмату.

Одні місцеві єпископи заперечували надприродність видінь Іди Пірдеман та автентичність об’явлень, інші натомість їх підтверджували. Це вводило вірних у духовні спокуси і оману, тож ватиканська Конгрегація віровчення, дослідивши справу, кілька разів, а конкретніше – 13 березня 1957 року, 24 травня 1972 року та 25 травня 1974 року, видавала відповідні комюніке з негативним висновком щодо цих візій. Читаємо у Повідомленні Конгрегації з 1974 року між іншим такий заклик: «Священна Конгрегація Доктрини Віри підтверджує цим повідомленням рішення, вже висловлене компетентною церковною владою, та закликає священиків та мирян припинити всі форми пропаганди щодо нібито об’явлень та одкровень «Пані всіх народів»» (див. Notification of CDF, L’Osservatore Romano, English Ed., June 27, 1974, p. 12).

Попри це, популяризація серед вірних і духовенства амстердамських псевдо-об’явлень продовжувалася. Ще у 1971 році, у Канаді з’явилася «Спільнота Пані всіх народів – Армія Марії», заснована Марі-Поль Жіґер (Marie-Paule Giguère, 1921-2015), з центром у монастирі Spiri-Maria у Лак-Етчемін, Квебек. Спільнота була типовою сектою з єретичним вченням, а після того, як засновниця оголосила себе «реінкарнацією Марії» і продовжувалася популяризація вчення, що суперечило науці Католицької Церкви, 2001 року Конгрегація віровчення оголосила спільноту єретицькою і наклала на її членів екскомуніку. Врешті, з огляду на постійний інтерес та сумніви щодо амстердамських об’явлень, Дикастерій віровчення 11 липня 2024 року опублікував прес-реліз, підтверджуючи негативне рішення 1974 року.

 

г) Богословська і термінологічна проблематичність титулу «Співвідкупителька»

Перше непорозуміння з цим титулом – «Спів-відкупителька», «Co-redemptrix», виникає на ґрунті термінології. Прихильники титулу постійно підкреслюють, що «Христос є єдиний Відкупитель», і що титул «Співвідкупителька» жодною мірою ані не претендує якось порушити цю унікальність Христа-Відкупителя, ані не має наміру зробити з Діви Марії «другу Відкупительку». Таке твердження мало би розвіяти сумніви тих, що вагаються, але скоріше є маніпуляцією і черговим непорозумінням. У богослов’ї при формулюванні термінів не лише важливо, що хотів сказати автор даного формулювання (суб’єктивний вимір), але і що це формулювання означає для загалу (об’єктивний вимір).

Оскільки багато прихильників титулу «Співвідкупителька» походить з ареалу англійської мови (або часом використовує цю мову у своїх статтях), то там поняття «coredemption» означає нібито – як це часто пояснюють захисники цього титулу – «бути з» Відкупителем, брати участь у Відкупленні, глибоко єднатися з актом відкуплення людського роду (див. Jessica Catherine Kozack, The primacy of Christ as the foundation of the Coredemption: The mariology of fr. Juniper B. Carol, O.F.M. (1911-1990), Dayton, Ohio 2015, pp. 22-27). Марк Міраваль в одній своїй статті так описово пояснює поняття «участь», щоб наблизити читачеві розуміння «співвідкупителька»:

«Візьмемо, наприклад, лекцію з квантової фізики для аспірантів, яку проводить всесвітньо відомий фізик, а відвідує її першокурсник університету. Сподіваємося, що першокурсник розширить свої знання з квантової фізики, беручи участь у лекції фізика, але немає жодної небезпеки ні новознайденої конкуруючої рівності в квантових знаннях між фізиком і першокурсником, ні жодного побоювання, що щось буде забрано у фізика через участь першокурсника. Участь також не слід розуміти в кількісних випадкових термінах, коли, наприклад, «брати участь» у поїданні піци означає взяти шматок, що призводить до меншої кількості піци для інших. Справжня участь, отже, являє собою участь, спільне використання певним чином у бутті іншої більшої істоти, без ризику рівності, конкуренції, редукції» (Mark Miravalle, Is the Mother of Jesus a ‘Co-redemptrix’?, in: Maria. A Journal of Marian Studies, vol. 3 No. 2 November 2023, pp. 2-3).

Один прихильник терміну «Співвідкупителька» навіть обурився на твердження маріологічної комісії, яка зібралася у Ченстохові у 1996 році, про «неоднозначний термін», і так написав: «Комісія заявила: «Назви неоднозначні, оскільки їх можна розуміти дуже по-різному». Ті, хто прагне цієї догми, вимагають усунення всієї такої можливої ​​неоднозначності. Не слід перебільшувати. Будучи священиком протягом шістдесяти років і безперервно вивчаючи маріологію, а також написавши на цю тему більше, ніж будь-хто англійською мовою, включаючи книгу, присвячену посередництву Марії, я вважаю це твердження неприйнятним. Я не зустрічав жодних подібних заперечень у Марійській асоціації, в якій я був активним. Боюся, що мушу відверто заявити, що ця теорія відірвана від життя» (див. Michael O’Carroll, C.S.Sp., “The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps,” in: Contemporary Insights on a Fifth Marian Dogma: Theological Foundations III, Queenship, 2000, p. 143).

Проте багато дослідників кажуть, що англійський переклад, а особливо – тлумачення латинського виразу «сoredemptrix» є неправильним (див. Bogusław Kochaniewicz, Piąty dogmat maryjny? Uwagi na marginesie nowej książki Marka Miravalle’a, Salvatoris Mater 3/3, 2001, ss. 315-316). Латинський префікс «со-» це не те саме, що латинське «cum» – «з», «разом», вірніше – не завжди «cum» означає лише «з», тобто «бути з кимось», бо часом це «спільна власність» «злиття», «одночасно». На приклад, «con-neсto» – зв’язати, поєднати, «con-iux» – запряжений разом до ярма, подружжя (чоловік або жінка), «con-sensus» – згода, єдність. У даному випадку це con передбачає рівність, а не лише участь, чи «зв’язок з». Подібно у багатьох інших мовах, на відміну від англійської, «co- », тобто «спів-» означає часто рівність, таку саму (а деколи навіть більшу!) участь: спів-власник, спів-учасник, спів-мешканець, спів-автор, спів-робітник, спів-в’язень, спів-брат, спів-діяти, спів-дружба тощо. Нічого дивного, що титул «спів-відкупителька» вважається багатьма спеціалістами і богословами «неправильним, невластивим, неоднозначним».

Щоб привести ще більш переконливий приклад, і то з богословського словника, варто пригадати собі Нікейський Символ віри з 325 року. Там про відношення Сина до Отця сказано, що Він «єдиносущний Отцю», в оригіналі грецькою: ὁμοούσιος – homoousios, а перекладі на латину: con-substantialis, або ще в деяких перекладах: co-essentialis, інколи латиною перекладали грецьке homoousios як unius substantiae, тобто «одно-сутній» або «одно-сущний» Коротко кажучи, цей термін, con-substantialis, говорить не лише про повну єдність, але і про повну рівність, а не просто лише окреслює «бути з», чи тим більше – «не дорівнювати».

Після Ефеського Собору 431 року мало місце «Антіохійське Порозуміння» з 433 року, в якому йде мова про Сина Божого, який є «єдиносущний Отцю щодо Божества і єдиносущний нам щодо людинності». Грецькою там теж є нікейський термін: homoousios, а у перекладі на латину там так само використаний два рази термін consubstantialis, щоб виразно підкреслили у Христі одну і єдину Його божественну природу з Отцем, а також одну і єдину Його людську природу з нами, людьми. Властиво, то на англійську, щоб правильно передати значення латинського виразу «сoredemptrix», треба би перекласти як «equal-redeemer», «likewise-redeemer», «also-redeemer», тобто: «рівно-відкупителька», або «так-само-відкупителька» чи «теж-відкупителька». А це вже не просто щось невластиве, чи «богословська помилка», це виглядає як єресь.

Тому аналогія, що як Церква колись визнала Марію «Матір’ю Бога, Богородицею», – що викликало супротив багатьох тоді, – то так само можна визнати її «Співвідкупителькою», що теж викликає супротив, – є невластивою аналогією. Згадуваний вище Майкл О’Керролл (Michael O’Carroll) твердить, що сотворена людина була визнана матір’ю сотворителя, натякаючи як би, що відкуплена людина так само може бути визнана «спів-відкупителькою» (див. Michael O’Carroll, C.S.Sp., “The Fifth Marian Dogma and the Commission: Theological Gaps,” там же).

Однак аналогії мають свої межі. Марія – це «Мати Бога» через участь у Втіленні і народженні Христа, але вона у жодному значенні – не «Син Бога» через цю участь, і навіть не «Спів-син»; тут вона вже з Ним не поєднується в жодною аналогією. Марія стоячи під хрестом «спів-страждала», але в жодній мірі не «спів-відкупила», бо відкупити людським рід може лише Бог і ніхто інший, навіть частково, навіть аналогічно, навіть через участь, навіть через народження Відкупителя чи співстраждання з ним. Ісус має свої христологічні і сотеріологічні титули, такі як «Христос-Месія», «Син Божий», «Син Людський», «Господь», «Спаситель», «Відкупитель» і вони унікальні в тому сенсі, що ніхто і ніяк не може брати в них участь, коли мова саме про Ісуса, а не про біблійні вирази «сини Божі», «спаситель» в сенсі якийсь рятівник, «месія-помазанець» в сенсі «цар» тощо. Не можна бути Спів-Христом, Спів-Месією, Спів-Господом, Спів-Сином Божим, чи теж Спів-Спасителем, або Спів-Відкупителем. Саме тому критики терміну «Співвідкупителька» говорять про незгідність з Новим Завітом цього титулу.

Павлів вираз з Послання до Колосян: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол 1, 24), біблеїсти розуміють як страждання члена Церкви, яка Тілом Христовим, і яку переслідують, але яка не є «Відкупителем» і не додає чогось до відкуплення, лише сама є відкупленою, і наслідує свого Відкупителя у Його стражданнях чи навіть смерті. Для відкуплення страждання і смерть Христа, згідно з Апостолом Павлом, були повністю достатні (див. Кол 1, 14. 22; 2, 8-10. 14). Це не «додавання» чогось до відкупительних страждань Христа, це долучення до їхньої форми і плодів. Апостол Павло, говорячи про «скорботи Христа», навіть використовує там інший грецький термін, ніж коли мова про «страсті Христа на хресті». Грецьке поняття «θλίψις – thlipsis» з Кол 1, 24, ніколи не вживалося по відношенню до страстей Христа, про які говорилося «πάθη του Χριστού – pathe tou Christou», «страсті Христосві». Проблема настає вже в перекладі на латину, де як вираз θλίψις, так і вираз πάθη перекладається як «passio» – «страсті, страждання», або теж «скорботи», проте цей грецькому оригіналі, а отже – і в теології Апостола Павла, два різні поняття, що стосуються двох різних дійсностей.

Як участь Діви Марії у Тілі Христа, так і наша участь у цьому Тілі, є «життям у Христі», це вже де-факто Христове життя в нас, як писав Апостол Павло про себе «живу вже не я, але живе в мені Христос» (Гал 2, 20). Звичайно, Діва Марія має унікальну участь у цьому Тілі, вона є «Матір’ю Тіла-Церкви», вона з’єднана з Христом не лише так, як кожен інший член Церкви, але вона стояла у історичних початків цього Тіла. Проте, Христос залишається, згідно з Павлом, Головою цього свого Тіла (див. Кол 1, 18), немає у цього тіла іншого Початку чи Спів-початку, іншої Голови чи Спів-Голови, Христос-Відкупитель помирав на хресті за всіх людей, і це Відкуплення – абсолютне, безкінечне, і як таке, не потребує жодної співучасті чи «доповнення». А це тому, «бо сподобалося Богові, щоб уся повнота перебувала в Ньому і щоб через Нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю Його хреста» (Кол 1, 19-20). В тому, що «у Ньому маємо відкуплення його кров’ю, відпущення гріхів, згідно з багатством його благодаті, що її вилляв на нас щедро, у всій мудрості та розумі» (Еф 1, 7-8).

Часом можна прочитати у богословських текстах про «мінімалістичне» і «максималістичне» розуміння участі Діви Марії у Відкупленні Христом людського роду (див. Aidan Nichols, OP, There Is No Rose: The Mariology of the Catholic Church, Fortress Press 2015, pp. 68-69). Мінімалістичне – це таке, що базується на євангельській сцені Благовіщення (Лк 1, 26-38). Марія погоджуючись на Втілення Сина Божого, який стане Відкупителем, таким чином взяла участь у цьому Відкупленні. Максималістичне – це таке, що базується на іншій євангельській сцені, а саме на описі подій на Голгофі, особливо у Євангеліста Йоана, коли Марія стояла під хрестом свого Сина і напевно співстраждала (Йн 19, 25-27).

Це максималістичне розуміння також двояко інтерпретується: «суб’єктивно» або «об’єктивно». Суб’єктивно (або теж пасивно) – це трактування Діви Марії як «розподільниці благодатей Відкуплення», які вислужив нам її Син на хресті, це символічне найменування Марії матір’ю Йоана: «Жінко, ось син твій», а Йоана – її сином: «Ось матір твоя». Таке розуміння ролі Марії у Відкупленні має визнання не лише в традиційній теології Сходу і Заходу, але часом і у кластичному Протестантизмі. Об’єктивно (або теж активно) – це розуміння ролі Діви Марії у Відкуплення, не лише як «розподільниці благодатей», але і як її активний внесок до Жертви її Сина, і що це був Божий вибір і Божа благодать для Матері Сина Божого, щоб її теж активно долучити до справи Відкуплення. Саме на цьому передусім, «максималістичному і об’єктивному» трактуванні ролі Діви Марії у Відкупленні базується ідея «Співвідкупительки». Хоча інколи, можна знайти ідеї «співвідкупительства», що опираються вже на «мінімалістичному», тобто опертому лише на Благовіщенні, але «об’єктивному», активному, розумінні ролі Марії.

Традиція Католицької Церкви, попри всі ці богословські умовиводи, досить чітка і послідовна, яким чином Діва Марія долучилася до Відкуплення, і теж дала приклад всім нам до нього долучатися, згідно слів Христа, коли Йому сказали про Його родину: «І, поглянувши навкруги на тих, які сиділи довкола нього, каже: "Ось моя мати та мої брати. Бо хто чинить волю Божу, той – мені брат, сестра і мати"» (Мк 3, 34-35). Іншими словами, до цього Відкуплення Христа можна долучитися, різним чином, стисліше чи посередньо, але ніколи не спів-відкуплювати. Особливо можна через віру, чинячи волю Отця, стати «братом, сестрою» і навіть «матір’ю» Христа-Відкупителя, долучаючись таким чином до місії Відкуплення, як це першою вчинила Діва Марія. Можна стати «учнем Христа», зрікаючись себе, беручи свій щоденний хрест і йдучи за Ним (див. Лк 9, 23), і таким чином також долучаючись до Христового Відкуплення. Діва Марія першою стала тією ученицею Христа, мало того, як писав св. Августин, коментуючи Євангеліє від Матея: «Марія була більше ученицею Христа, ніж Його матір’ю» (Августин, Проповідь 72/A, 7: CCSL 41Ab, 117).

Відкуплення людського роду – це абсолютна прерогатива Бога, Того, який прийшов у цей світ через Діву Марію, яка стала Його Матір’ю. Тому найкращим титулом для Діви Марії залишається титул «Божа Мати» (Mater Dei), тобто та, яка народила Відкупителя, а тому теж можна про неї сказати «Мати Відкупителя» (Redemptoris Mater), і та, яка товаришувала Йому підчас акту відкуплення на хресті, стоячи біля хреста, «Товаришка Відкупителя» (Socia Redemptoris). Ці всі титули виразно закорінені у Святому Письмі, і тому саме вони найбільше характеризують Діву Марію і її участь у спасительній місії свого Сина.

 

д) «Пресвята Богородице, спаси нас!»

На завершення роздумів про титул «Співвідкупителька» варто згадати один, і як здається, також неоднозначний вислів зі Східної літургії, а саме: «Пресвята Богородице, спаси нас!» (грец. Θεοτόκε Παρθένε, σώσε ημάς!). Деколи можна почути у розмовах, що варто би цей вислів реформувати, змінити чи навіть просто викреслити, і саме з приводу неоднозначності. Так, тут може бути питання до богословів, що з цим висловом робити, бо без сумніву, дехто з вірних може його розуміти невірно і неортодоксійно (не говорячи вже про протестантів).

Зазвичай цей вислів («спаси нас») інтерпретується не сотеріологічному плані, але в звичайному людському: його належить розуміти як «допоможи», «заступися», «молися» за нас. Це як благання про допомогу до когось з людей: «Рятуйте!», чи теж «Спасіть нас!», коли є якась небезпека, наприклад на морі є сигнал S.O.S., тобто «Save Our Souls» (врятуйте наші душі) або «Save Our Ship» (врятуйте наш корабель).

Крім того, ця молитва стоїть у виразному контексті Богоматеринства, і є зверненням до «Богородиці», Матері Спасителя. Наголос тут ставиться виразно на Благовіщенні, а не на Голгофі. Коротко кажучи, це прохання, щоб Марія молилася за нас, – а також свого роду подяка, що завдяки їй ми маємо Євхаристію – Тіло і Кров Христа, сакраментальне уреальнення Божої присутності для нашого спасіння, бо саме завдяки ній «Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йн 1, 14). Ця молитва – це прийняття, подяка і вшанування Богородиці, яка породила Слово.

Мало того, вираз «відкупити» і вираз «спасти» мають різне підґрунтя у Святому Письмі. На цьому варто наголосити, особливо якщо йдеться про серйозні застереження братів-протестантів щодо виразу «спасати», коли його застосовують до когось іншого, ніж «тільки Христа». Ісус Христос часто говорив до зцілених: «Твоя віра спасла тебе» (див. Лк 17, 19; 18, 42). Ясно, що йшлося про віру у Христа, і що це силою Христа настало це спасіння-зцілення.

Але якщо для когось це не переконливе, можна звернутися до Послань апостола Павла. У Посланні до Римлян Павло пише: «…може, мені якось пощастить розбудити заздрість своїх, споріднених тілом і декого з них спасти» (Рим 11, 14). У Першому Посланні до Коринтян він питає: «Звідки ж знаєш, жінко, чи спасеш свого чоловіка? Або ти, чоловіче, звідки знаєш, чи спасеш жінку?» (1 Кор 7, 16). У тому ж Посланні він говорить про себе: «Для слабких я став як слабкий, щоб слабких придбати. Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кор 9, 22). У Першому Посланні до Тимотея Павло напоумляє адресата, Тимотея: «Пильнуй себе самого та навчання; дотримуйся цього, бо, робивши це, спасеш себе самого й тих, що слухають тебе» (1 Тим 4, 16).

Інші Апостоли теж інколи говорять про «спасіння» у такому, людському контексті. Апостол Яків пише: «…молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме» (Як 5, 15). Це про молитву пресвітерів, які мають молитися за хворого. Натомість Апостол Петро, говорячи про Хрещення і порівнюючи його з потопом та ковчегом Ноя, пише: «Вас же тепер спасає прообраз цього, тобто Хрещення» (1 Пт 3, 21). І врешті, Апостол Юда, брат Якова, говорить так: «Тих, що вагаються, старайтеся переконати; інших спасайте, вириваючи з вогню» (Юда 1, 22-23). Всюди там є грецьке слово, похідне від дієслова «σώζειν» (sodzein), що означає між іншим – «спасати», і від якого теж походить грецьке «Σωτήρ» (Soter), «Спаситель».

Щодо спасительної місії Ісуса Христа Святе Письмо вживає теж це саме поняття: «σώζειν» (sodzein). Отже, воно має підстави у Писанні, та означає в широкій аналогії «допомогу», «молитву», «підтримку», «рятунок». У сотеріологічному плані цей термін стосується виключно Христа, у допоміжному – може стосуватися інших осіб, починаючи з Діви Марії, потім святих, наших ближніх, або нашої віри. Цей вигук: «Пресвята Богородице, спаси нас!», якщо збережеться і не буде модифікований, попри всі труднощі з ним, – можна трактувати аналогічно як закінчення молитви «Радуйся Маріє»: «Свята Маріє, Мати Божа, молись за нас, грішних, нині та в годину смерті нашої».

Отож якщо навіть таке (допустиме Писанням і Традицією) трактування участі Діви Марії, через звертання до неї вигуком: «спаси нас», часом викликає застереження, вимагає пояснення, у декого з християн, і то не лише з посеред протестантів, – якщо воно викликає спротив і протест проти застосування поняття «спасати» до Діви Марії, бо це має потенціал доктринальної помилки, то поняття «відкупити» стосовно Матері Божої і поготів є набагато більш невідповідним, набагато більш неоднозначним, чи коротко кажучи – помилковим, і як таке, немає жодних підстав у Писанні чи Традиції. Перше, «спасати», має досить широкий спектр значень і може бути прив’язане крім Христа до інших осіб. Друге, «відкупити», має у Новому Завіті досить вузьке семантичне навантаження, і може бути прив’язане виключно до Ісуса Христа.

 

Замість закінчення: про богословські титули і про «Співвідкуплення»

Коли ми когось називаємо якимось богословським титулом, то прагнемо максимально точно і адекватно окреслити те, ким він є і яка його місія. Прагнемо теж, щоб це окреслення мало своє коріння у Божому Об’явленні, навіть якщо титул звучить вже дещо інакше чи не дослівно, як на сторінках Писання, – як, наприклад, «Божа Мати» про Діву Марію, чи «Божа Премудрість» про Ісуса Христа. Так чи інакше, цей титул має логічно випливати з Об’явлення.

Христос якось сам запитував, що люди думають про те, Хто Він? Відповіді були різні, більшість – неналежні чи неправильні. Апостол Петро тоді вимовив правильний титул про Христа: «Ти – Христос, Бога Живого Син» (див. Мт 16, 13-16. Пилат питав Христа, чи він «Цар», – на що Господь Ісус ствердно відповів, уточнивши лише, про якого Царя і про яке Царство йдеться (див. Йн 18, 33-37). Синедріон питав Ісуса, чи він «Месія» і чи Він «Син Божий»? На що Ісус відповів ствердно (див. Лк 22, 66-70). Оскільки Євангеліє – це Добра Новина про наше спасіння, всі богословські євангельські титули стосуються спасіння. І не лише для нас важливо ці титули озвучити, але і для Христа було важливо їх почути. І ця взаємність має бути збережена, бо якщо лише є титули, які «люди озвучують», але вони неадекватно стосуються нашого спасіння, то ані Христос, ані Діва Марія, не підтвердили б ці титули.

Так, треба теж сказати, що з великою натяжкою і після багатьох пояснень можна б застосувати титул «Співвідкупителька» щодо Діви Марії, але тільки у суб’єктивному розумінні: що вона дарувала світу Відкупителя і співстраждала, стоячи під Його хрестом. Проте такі пояснення треба буде невпинно повторювати. Небезпека неправильно сприйняття титулу «Співвідкупителька» (закладена вже в самому неоднозначному слові) настільки велика і навіть очевидна, що Католицька Церква, попри звернення деяких єпископів, оминула цей термін на ІІ Ватиканському Соборі, говорячи просто про «спів-працю» Марії зі своїм Сином у Його спасительній місії (див. Jean-Pierre Torrell OP, Dziewica Maryja w wierze katolickiej, W drodze, Poznań 2013, s. 173-174). Марія, як найпрекрасніша представниця Церкви Христової, співпрацює особливим чином з Головою Церкви, єдиним Спасителем і єдиним Відкупителем людства; але ми, учні Христа, теж співпрацюємо з Ним. Ба більше – це наш обов’язок. Навіть якщо наша співпраця не така як Марії, і її співпрацю не належить применшувати чи зрівнювати з рештою, – то не належить також перебільшувати й заходити на територію неправовірності, тобто туди, де немає згоди зі Святим Письмом, Традицією Церкви і вченням Церкви про Матір Божу.

А звідси питання: кому потрібен титул «Співвідкупителька» – Діві Марії чи деяким ентузіастам, які вважають, що таким чином вони її «ще більше вшанують»? Більше ніж те, що вона – Мати Божа? Чи те, що вона – Непорочна? Чи більше ніж те, що вона – Мати Відкупителя? Що б вона сама сказала про себе, та, яка називала себе «покірною і смиренною слугинею Господньою?» (див. Лк 1, 38. 48. 52).

Колись, у ХІХ столітті, один ентузіаст титулу «Співвідкупителька», і одночасно автор багатьох церковних піснеспівів Фредерік Фабер (1814-1863), писав: «Ані Непорочне Зачаття, ані Успіння не дадуть нам вищого уявлення про піднесення Марії, ніж цей титул співвідкупительки, коли ми богословськи з’ясуємо його значення» (Frederick William Faber, The Foot of the Cross or the Sorrows of Mary, Philadelphia: The Peter Reilly Co., 1956, p. 377). Це людське прагнення, та навряд чи Боже. Хіба Марія хотіла бути вищою? Чи вона прагнула бути піднесеною? Чи однак вона, покірна слугиня, чиста Діва, смиренно прийняла підчас Благовіщення роль Божої Матері і завдяки цій своїй місії дарувала світу Спасителя – єдиного Відкупителя людського роду (Redemptor hominis), Якому товаришувала від Його зачаття до Його смерті і Воскресіння.