Спокуса антиклерикалізму

24.10.2012, 16:15
Здається в наших патріотичних колах рідко зустрінеш публічного діяча, який жодного разу не брав участи в протестних акціях під час візитів предстоятеля Російської Православної Церкви в Україну, де з піднесенням скандувалося «Геть московського попа!» Ці виголоси вже, здається, стали неодмінним елементом українських маршрутів патріярха Кирила.

Здається в наших патріотичних колах рідко зустрінеш публічного діяча, який жодного разу не брав участи в протестних акціях під час візитів предстоятеля Російської Православної Церкви в Україну, де з піднесенням скандувалося «Геть московського попа!» Ці виголоси вже, здається, стали неодмінним елементом українських маршрутів патріярха Кирила. А сам очільник найбільшої православної церкви світу перетворився останнім часом на незмінного персонажа ліберальних карикатуристів і гострословів.

Немає що говорити, Його Святість не раз давав привід для сарказму. Любов до коштовних годинників і ексклюзивних автомобілів погано пасують монахові, котрий склав був обіт безсрібництва. Так само, як бізнесові зацікавлення та гранична ідеологізація проповідницької риторики. Підтримка режиму Путіна та нав’язлива пропаґанда доктрини «русского міра» об’єктивно протиставляють патріярха інтелектуальним елітам і демократичній опозиції, не говорячи вже про неросійські народи колишньої імперії зла. І в примноженні числа своїх ворогів патріярх Кирило, попри його безперечний талант політика, досягнув неабияких успіхів.

Однак, спостерігаючи за несподівано масштабною кампанією критики московського патріярха в ліберальній російській пресі, мимоволі починаєш відчувати, як кпини з патріярха Кирила формують неґативний образ не лише конкретної особистости, а й православного священнослужителя в цілому. В масову свідомість входить відразливий тип захланного циніка в рясі, неодмінно на дорогій іномарці, який до служіння в церкві ставиться лише як до успішного бізнесу. Аналогічні процеси відбуваються і в комунікативному просторі України. А в донедавна всуціль католицькій Польщі антиклерикальні настрої забезпечили раптовий успіх ліволіберальному рухові Палікота, який обстоює заборону викладання релігії в школах, дозвіл абортів, легких наркотиків, одностатевих шлюбів і представлений у Сеймі першим в історії польського парламентаризму транссексуалом – паном (чи тепер пані) Анною Ґродзкою.

Антиклерикальна хвиля виникла не на порожньому місці. Церква в посткомуністичному світі наробила чимало помилок, коли приймала до свого клиру сотні й сотні духовно не готових до цього осіб, дозволяла втягти себе в політичні та господарчі авантюри, згоджувалася на трактування себе як державотворчої сили або електорального полігону. Слідом за ентузіязмом, який супроводжував повернення Церкви до відкритого, діяльного суспільного служіння, приходить розчарування. Священнослужителі виявляються не подвижниками й чудотворцями, а звичайними людьми зі своїми слабкостями та вадами, особливо помітними на тлі завищених очікувань, з якими входили до Церкви ґенерації, сформовані в атеїстичному суспільстві.

І це розчарування поширюється суголосно з черговим сплеском західного неолібералізму. Масове закриття храмів і стрімке скорочення покликань вже не обмежується Західною Європою. Традиційна релігійність США на очах змінює свій характер. Нещодавно було оприлюднено наслідки соціологічних опитувань Центру досліджень Пью, за якими кожен п’ятий американець, у тому числі кожен третій юнак або дівчина, називають себе нерелігійними. І хоча переважна більшість із них заявляє про свою віру в Бога, вони не належать до жодної церковної громади.

Критика релігійної віри й пропаґанда атеїзму все ще лишаються рідкісними в публічному житті нашої країни. Хоча в блогах і на інтернет-форумах щодалі частіше можна знайти радикально атеїстичні заяви. Натомість критичні оцінки окремих священнослужителів, надто належних до альтернативних конфесій і юрисдикцій, постійно присутні як у партійній риториці, так і в медійному просторі. Вони найчастіше виглядають цілком справедливими. Ну хіба знайдеться світська людина, надто журналіст, котру не обурить хамовитий ієрарх, котрий грубо ображає телеоператора й вириває в рук із молоденької журналістки мобільний телефон? Або в якого українця не викличе протесту нав’язлива проповідь відновлення СССР в устах одіозного приморського архиєрея?

Треба мати аналітичний розум і душевну врівноваженість, аби під час критичних кампаній у мас-медіа запитати себе: а чи цей сюжет здатен адекватно відобразити всю складність церковного життя? І чи випадково в інформаційному просторі імідж Церкви формується подібними скандальними персонажами?

Викликаючи наш праведний гнів на адресу брутальних ділків у рясах, нас часто залучають до кампаній, спрямованих врешті решт проти Церкви. Не проти окремої конфесії – МП чи КП, - а проти Церкви як такої. І коли хтось скандує образливі гасла про «московського попа», він мимоволі бере участь у дискредитації священичого сану, принизливо визначеного як «попівський». Так само, як самовдоволені публіцисти в косоворотках, що змагаються між собою в пошуках найбільш в’їдливих характеристик «розкольників і самосвятів». Плекаючи бульварний стиль публікацій про Церкву та її клир, вони, незалежно від декларованих цілей, дескралізують її життя в масовій свідомості, зводять складний пошук еклезіяльних моделей до базарної сварки бородатих невігласів.

Ось у мене під руками видана на Волині брошура Нестора Кропиви «Московська Церква – нехристиянська, антируська» (Рівне, 2012), уривки з якої вже друкують окремі патріотичні суспільно-церковні газети. Позірно декларуючи ідеї «християнського націоналізму», автор відмовляє Московському Патріярхатові в праві зватися Церквою, визнає її не просто неканонічною, а сатанинською – «церквою апокаліптичної червоної звірини» (с. 72). Хвацько написано, правда? А тепер замислімося, де, в якій релігійній організації приймали архиєрейські свячення владики Іоан Боднарчук і Філарет Денисенко, за чиїм посередництвом УАПЦ й УПЦ-КП продовжують апостольське спадкоємство?  І виходить, що, осуд РПЦ стосується і українських Церков та їхнього клиру, на жаль, залежного від московської традиції. Антиклерикальний запал обертається жорстокими ударами по всій Церкві, фактичним запереченням канонічности не лише Московської, а й наших Церков. До речі, Католицька Церква там також зображується у вкрай непривабливому світлі.

Протягом останніх місяців усі ми стали статистами в чужій інформаційній війні, що розгорталася в Москві довкола скандального поп-гурту з назвою, взятою з американського непристойного сленґу. Молоді жінки увірвалися в православний храм на солею із вигуками, що мали імітувати молебень: «Богородице, Путіна прогони». І цим вони забезпечили собі прихильність мільйонів людей, критично наставлених щодо російського диктатора. Хвиля співчуття до заарештованих і засуджених жінок захопила значну частину молоді, в тому числі християнської. Офіційна ж урядова та церковна преса Росії разом із тамтешнім судом зробили все для того, аби героїзувати блюзнірський вчинок і протиставити симпатичних і розумних протестанток темному консервативному баговинню, яке ототожнюється в ліберальній свідомості з Церквою.

Імідж Церкви формується мас-медія. Не секрет, кому вони належать  Україні. І хто репрезентує Церкву на новиннєвих стрічках та в телерепортажах? Огрядний київський батюшка, що в храмі  аґітує то за Президента Леоніда Кучму, то за Партію Реґіонів. П’яний отець Миколай Клименко з РПЦ, котрий кидається битися з працівниками ДАІ на бульварі Шевченка. Або ж випещені бородаті обличчя з неспокійними очима в оточенні високопосадовців на тлі тьмяного сяйва золотих прикрас. У масовій свідомості закріплюється образ багатої та нещирої Церкви, що постійно колаборує із владою та змагається лише за прибутки й пріоритетні зв’язки зі спонсорами. І мірою накопичення гніву на владу, мірою зростання соціяльного протесту Церква автоматично виявляється об’єктом народної ненависти. Дуже показовими симптомами стали сутички довкола виділених під будівництво храмів дитячих майданчиків і парків – і в Києві, і в Москві.

Механізми формування неґативного образу Церкви включають і ланки, навмисне створені для нейтралізації оздоровчих тенденцій у релігійному житті.  На каналі «1+1» свого часу з успіхом ішов серіял «У Бога за пазухою», що містив низку гострих репортажів про церковне життя. І хто б, Ви  думали, його рекламує тепер? На «YouTube» відеофайли розміщені в колекції прес-секретаря «митрополита Мефодія» (Валерія Кудрякова), Євгена Заплетнюка, який взявся представляти УАПЦ в медійному просторі. Він ретельно відстежує все, що пишеться про нашу єпархію, про Українські Православні Церкви в діяспорі й під різними ніками або під власним іменем публікує наклепницькі коментарі. Аналогічну функцію виконує група Антоніна Догнала, т.зв. «підгорецькі монахи», що проголосила себе «Візантійським Католицьким Патріярхатом» і невпинно оприлюднує текстові й відеоматеріяли, покликані дискредитувати клир і католицької, і православних церков. Дискредитація опонентів, – а для представника невеликої марґінальної групи опонентами є абсолютна більшість християнського клиру України, починаючи від патріярхів Філарета й Святослава, - виявляється продуктивним внеском у загальний потік антиклерикальних публікацій.

Євангеліє вчить нас простежувати події в динаміці їхнього розвитку, зважаючи на перспективу й наслідки. «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мт.7:16), - говорив Христос. Галасливі інформаційні кампанії не повинні позбавляти нас відчуття цієї перспективи. Варто завжди, хоч як не штовхають емоції до участи в сварці, спершу стриматися, спробувати зазирнути вперед і уявити, до яких наслідків вона може спричинитися та кому це вигідно. І в будь-якому разі слід пам’ятати, що важливе в дискусії не лише ЩО ми говоримо, але й ЯК ми говоримо, якими виразами послугуємося. Розв’язний стиль розмов про Церкву, жаргонна лексика в описі сакральних речей і богопосвячених осіб, незалежно від мети вислову та його змісту, спрямовуються проти фундаментальних цінностей християнства, нерозривних із апостольською традицією, носієм якої є Церква.

Риторику правої, консервативної, а надто націоналістичної партії можна легко визначити за тим, як у її політичному дискурсі представлені церковні теми. Делікатна поміркованість, стриманість, шанобливе ставлення до сакрального, вміння розрізняти окремі паталогічні постаті й скандальні випадки та величну присутність у сучасному світі освятної сили Христової Церкви – ось прикметні риси правого політика. Минають часи, коли «правим» в Україні оголошувався кожен демагог, який винахідливо оперував патріотичною фразою, часто цілком зберігаючи стиль большевицької пропаґанди. Мистецтво політика, який прагне до здобуття для свого народу гідного місця в ґлобалізованій цивілізації та збереження його етнокультурної ідентичности, передбачає вміння захиститися від спокус антиклерикалізму, що загрожують профануванням духовних засад цієї ідентичности й розчиненням у знеосібненому світі ліберальних цінностей. 

Архиєпископ Ігор Ісіченко

Сайт Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о), 24 жовтня 2012