Станьте на захист вулиці, яка провадить до храму

Вельмишановні Пані і Панове,

сьогодні в часі селекторної наради, яка відбулася у Офісі Президента України, міністр охорони здоров’я Максим Степанов заявив, що головною причиною зростання кількості хворих на заході України є богослужіння. Риторика та стиль висловлювання міністра не є новими, адже у перших місяцях пандемії, коли весь світ шукав способу протидіяти хворобі, цей самий міністр суголосно з цілою владною верхівкою займався пошуком винних. Церква тоді потрапила у епіцентр громадської уваги та ЗМІ, натомість «Епіцентр» спокійно продовжував працювати. Згодом вже саме українське суспільство почало розуміти абсурдність таких звинувачень міністра охорони здоров’я. Але уся ця затія не пройшла безслідно на тілі Церкви.

Часами, слухаючи прес-конференції міністра охорони здоров’я України Максима Степанова мені здавалося, що він, мабуть, уявив себе Генеральним прокурором України з особливими «ковідними» повноваженнями. Водночас, у середовищі духовенства було очікування, що у і так непростий для України час хтось зі здорово мислячих та авторитетних людей серед інтелігенції відреагує на абсурдні звинувачення влади у сторону Церкви, які лунали з уст її представника. На превеликий жаль, спільної згуртованої реакції не було. Були виступи поодиноких авторитетів, які заглушувалися представниками ЗМІ.

Сьогоднішня заява міністра охорони здоров’я Максима Степанова, хоч і є повторенням попередньої риторики, має виразно ідеологічний характер. Здається, що міністр або хтось через нього цілево формує з Церкви образ ворога. І мова тут не йде про якусь конфесію. Представники влади від самого початку приходу до влади цілеспрямовано атакують Церкву як інституцію і як спільноту віруючих людей. А деякі ЗМІ, керовані олігархами, почали у своїх репортажах ширити саркастичну фразу, що «проти коронавірусу і Боже благословення безсильне».

Коли хто пам’ятає останні роки існування Радянського Союзу, той добре пригадує собі фільм «Покаяння», що був відзнятий у 1984 році грузинським режисером Тенгізом Абуладзе. У той час, коли у головах багатьох ширився страх через можливість ядерної війни та непевність у завтрашньому дні, режисер фільму показав, що надія є завжди. І цю надію можна знайти у храмі, тобто звернувши очі до Бога.

Події фільму розвиваються у одному грузинському містечку, до якого прибуває нова влада, очевидно радянська. Її очолює комуністичний ідеолог, міський голова Варлам Аравідзе. Борячись з Церквою, він руйнує єдиний у місті храм. А дорогу, яка провадить до храму згодом називають його іменем – вулицею Варлама. Згодом він помирає. І ось наприкінці фільму, одна старенька, котра приїхала до свого рідного міста і пам’ятала його таким, яким він був до приходу радянської влади, іде вулицею і запитує перехожу:

- Скажіть, будь-ласка, ця вулиця провадить
до храму ?
І у відповідь чує:
- Ні, це вулиця Варлама. Вона не провадить до храму.
В цей момент, яким і завершується фільм, старенька промовляє прості, а водночас дуже глибокі слова:
- Тоді для чого така вулиця, яка не провадить до храму?

Для радянської людини кінця 80-х років це питання з фільму стало досить близьким і рідним, адже воно допомогло багатьом, навіть великим прихильникам радянської системи, знайти дорогу до храму, а отже до Бога. Іншими словами – знайти надію!

У цей час, коли весь світ зупинився у страсі перед майбутнім, яке щораз то більше здається непевним, надзвичайно важливо показати людям надію. І ця надія не може бути примарною політичною обіцянкою. Ця надія повинна мати твердий фундамент, яким є Бог.

Особисто зауважую багато спільних рис між радянською ідеологією і риторикою сучасної української влади. Якщо радянська система «забирала» у людей Бога, закриваючи храми, то новітня ліберальна ідеологія, що її обрала за компас теперішня українська влада, намагається зробити Бога винним в усіх людських бідах. А відповідно і Церкву. Таким чином влада свідомо чи несвідомо нищить останню надію людини на краще, замінивши її незрозумілими обіцянками.

Протягом багатьох століть Україна пережила багато лихоліть. Ми століттями були позбавленими власної державності, але Церква була нашою остоєю. Саме вона, яка дбала про зв'язок людини з Богом, давала надію на те, що прийде той час, коли постане вільна і незалежна Україна. І ця віра, що була оперта на Божій обітниці, спонукала багатьох героїв жертвувати своїм життям в ім’я кращого майбутнього свого Народу.

Праведний митрополит Андрей у своєму знаменитому посланні з 1941 року під назвою «Як будувати рідну Хату» дуже детально аналізує наслідки, до яких можна дійти, коли у людини забрати віру в Бога і довіру до Церкви. Ось його слова:

«Після усунення Бога і Його закону, на що ж можна було сперти державну владу, як не на всемогутність більшості і на тих, що в імені тієї більшості говорили з тою перевагою, яку дає сила?! Тим-то із крайнього індивідуалізму відбувається перехід до всемогутності держави, яку проповідає соціалізм. В практиці також нічим необмежена свобода одиниці мусить довести до такого хаосу, з якого людей може вивести тільки автократизм всемогутньої держави. Так із лібералізму й індивідуалізму люди переходять до держави, що вважає себе за компетентну входити в усі найменші подробиці життя одиниць, хоче все нормувати, все бере в руки і одиницям не лишає вже ніякої свободи (тоталітаризм, етатизм). Ми всі були свідками в усіх європейських державах того банкруцтва крайнього індивідуалізму і лібералізму парламентарного устрою. Парламенти, зложені з представників цілого народу на підставі безпосередніх виборів, як були нежиттєздатним органом, так і були підкресленням непридатності індивідуалістичних теорій до державної організації. З них ми перейшли просто в соціалістичну державу з монархічною, аристократичною чи демократичною формою, яку приймає держава, в якій владу має диктатор і партія чи монопартія (Сталін)».

Ці слова митрополита Андрея Шептицького лунають сьогодні по-особливому як своєрідне пророцтво і велика пересторога для цілого українського суспільства. Україна переживає нелегкі часи, але вона переживала такі часи вже не один раз в історії. Та переживала вона їх з Богом, з Церквою, яка формувала жертовність, самопосвяту, мужність, віру, любов, тощо.

За умов же, коли сучасна українська влада почала негласне переслідування Церкви як такої, українська інтелігенція, представники мистецтва, науки, культури, а головно християнська молодь не можуть залишатися мовчазними. Оскільки мовчання у теперішню хвилину точно не є золотом, а навпаки – руйнівною отрутою. Мовчання інтелігенції у цей час, коли тривають напади на Церкву є негласною підтримкою руйнуючих і небезпечних для українського суспільства дій представників української влади.

Мудрість старих філософів каже, що для того, аби світ став пеклом, треба, щоби ті люди, які можуть робити добро, нічого не робили. Пам’ятаючи про це, станьмо в обороні вулиці, яка провадить до храму. У іншому випадку ця вулиця буде названа іменем диктатора, який пробує руйнувати наш храм душі. Надіюся, що віра і розум візьмуть верх за теперішніх обставин, у яких опинився Український народ.

Боже, подай нам мудрість!

Про автора: єромонах Студійського уставу