Юлія Кислюк з Луцька не змогла похрестити дитину своїх друзів, бо виявилося, що ходить у «неправильну» церкву. Приналежність до Української православної церкви Київського патріархату видало її знання «Символу віри» українською мовою.
Юлія Кислюк з Луцька не змогла похрестити дитину своїх друзів, бо виявилося, що ходить у «неправильну» церкву. Приналежність до Української православної церкви Київського патріархату видало її знання «Символу віри» українською мовою
Тамара Трофимчук
Газета «Волинь», 23 вересня 2010 року
Жителька обласного центру Юлія Кислюк працює економістом у одному із банків. Робота у фінансовій установі наклала відбиток на характер молодої жінки - бізнесові справи вимагають коректності та вміння тримати себе у руках за будь-яких обставин. Але нещодавно емоції пані Юлії вийшли з-під контролю. Причому сталося це у місці, де люди зазвичай шукають втрачений спокій для своєї душі - у церкві. Бажання розповісти про той неприємний випадок привело Юлію Кислюк у редакцію нашої газети.
Отож, у серпні друзі з Ковеля попросили її піти за хрещену матір. Обряд хрещення мав відбутися у храмі святого Великомученика та Цілителя Пантелеймона.
- На початку батюшка запитав, чи хтось знає «Символ віри»? - згадує пані Юлія. - Я відгукнулася: «Знаю українською мовою.» Ліпше б цього не казала. Священик одразу спох мурнів, почав виясняти, до якої церкви у Луцьку ходжу. Коли почув, що це храм Святого Юрія, відмовився проводити хрестини, якщо я буду за куму. На моє запитання: «Чому так? Це теж православна церква» відповів: «У нас такі закони. А те, куди ви ходите, - це взагалі ігра». Яку «ігру» він мав на увазі, не знаю. Називав мене грішницею, зрадницею віри. Коли з того всього дитина у моїх руках розплакалася, почав щось говорити про сатанистів.
Після суперечки зі священиком «розкольниця» все ж звільнила місце хрещеної мами. Добре, що була друга пара кумів. За обрядом, що продовжився без її участі, Юлія спостерігала збоку. Каже, коли дійшли до «Символу віри» - хрещені батьки розгубилися. Молитву треба було читати церковнослов'янською мовою. Проте до такого іспиту ніхто не готувався. Незнайомі букви, слова, звороти робили виконання «Символу» важкою справою. У цей момент на хрещених батьків було шкода дивитися. У зміст тексту вже ніхто не вдумувався, хотілося швидше закінчити читання. Спостерігаючи за всім цим, Юлія розхвилювалася ще більше, вийшла на вулицю і зробила те, чого ніколи не дозволяла собі на роботі: гірко розплакалася.
Святкове застілля пройшло в напрузі. Не їлося і не пилося, усі розмови зводилися до подій у церкві. Батьки обурювалися: ці хрестини вони запам'ятають надовго. Хто так робить? Чим завинила українська мова? Звідки таке вороже ставлення до Київського патріархату, адже Бог один і віра православна? Священик у храмі мав би демонструвати мудрість, а не владу. Навіть якщо на те пішло і церква так принципово підходить до вибору хрещених батьків, де священик був раніше? Про це треба було попередити заздалегідь, а не псувати людям свято в останній момент.
Прокоментувати події у храмі святого Великомученика та Цілителя Пантелеймона ми попросили очільника Ковельського міського благочиння протоієрея Володимира Ровінського. Його версія дещо відрізняється від розповіді Юлії Кислюк. За словами протоієрея, проблема виникла не через «Символ віри». Перед початком священик, який проводив обряд, запитав, чи ходять хрещені батьки до церкви, чи вірять у Бога, чи готові виховувати дитину у вірі, чи знають свої обов'язки?
- Ця жінка сказала: відвідую такий то храм, - розповів Володимир Ровінський. - Тоді священик, який хрестив дитину, звернув увагу усіх, що хрещена мама належить до іншої конфесії, а згідно із нашими церковними правилами цього не дозволяється. Тоді вона обурилася: «Бог один, ви не маєте права». Але священик підійшов до батька дитини і каже йому: «Нам треба вчинити розумно. Це ваша дитина і все має відбуватися так, як належить». Батько погодився поговорити із кумою. Ніхто ту жінку з церкви не виганяв.
Усі закиди про мову керівник міського благочиння спростував. Але Юлія наполягає, що саме український «Символ віри» став головним каменем спотикання. Адже мова богослужіння - одна із суттєвих відмінностей між двома гілками однієї церкви. У Московському патріархаті (назва неофіційна, але назвемо так, як люди кажуть) воно здійснюється церковнослов'янською мовою. У Київському - українською, відповідно до вказівки апостола Павла: «Але в Церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою».
- Зрозумійте, йшлося тільки про порушення наших правил, - кілька разів наголосив отець Володимир. - Мені самому доводилося хрестити дітей, читаючи «Символ віри» українською. Це не є злочином.
Отже злочином є приналежність до Київського патріархату? На жаль, питання сьогодні ставиться приблизно так. У співіснуванні двох гілок Української православної церкви проблем не меншає, а тільки більшає. Причому ініціатива здебільшого належить патріархату Московському. «Розкольники, єретики» - стандартний набір ярликів, який навішують на парафіян Київського патріархату священнослужителі з іншого табору. Останнім часом їх голоси звучать набагато голосніше, ніж, наприклад, рік тому. Причина зрозуміла - впевненості додає проросійськи налаштована центральна влада, попри її запевнення у рівному ставленні до інших церков.
Хто від кого і коли відколовся - питання дискусійне. Так само можна сперечатися про зраду віри і про вірність церкві, у якій був хрещений. Більшість українців хрещені у православній церкві. Це правда. Як і правда те, що інших церков тоді просто не було. Отут би саме час поцікавитися, а чому, власне, не було? Чому радянська влада з іншими конфесіями розправилася, а одну церкву помилувала? І ще цікаво знати, чи не є вимога ходити у ту церкву, де хрестився, таким собі містком до іншої ідеї - жити лише у тій державі, де народився? Тобто у СРСР. І нарешті хочеться запитати з приводу мови: що було б, якби хрещені батьки сказали: знаємо «Символ віри», але... англійською? Теж не допустили б до хреста?