…Як не крути, але до прочанських лав ми потрапляємо не через віру, а через зневіру. У кожного своя біда, і Бог (у цьому разі так і хочеться вигукнути: нарешті не голова ОДА-РДА, не депутат, не президент, а БОГ!!!) виявляється останньою інстанцією та останньою надією.
Бізнесмен, який не тримав у руках нічого важчого за гроші, в Єрусалимі упав на коліна, заплакав та з Ісусовим розп’яттям на плечах пройшов хресний шлях до Голгофи!
Волинські прочани цьогоріч відсвяткували подвійний ювілей: п’ятиліття організації і 15 років від часу першої поїздки святими місцями. Про те, чого вартує Божа благодать для прочан XXІ століття, із СіДом поділилася матушка Лариса (Савчук), керівник паломницької служби Волинської єпархії УПЦ (КП).
Свого часу проща святими місцями прирівнювалася до подвигу угодників Божих. Ба й нині паломництво не є такою собі туристичною поїздкою. Втім якщо в перший рік роботи паломницької служби на прощу зголосилося три тисячі мирян, у кризовому 2009-му кількість охочих до Божої благодаті зросла учетверо.
– Кажуть у народі: як тривога – то до Бога, – коментує ситуацію матушка Лариса. – Але це з побіжного погляду прочанин, що вирушає до святих місць помолитися і розв’язати свої проблеми, є матеріалістом і прагматиком. Проща – гостини у Господа. Коли так склалося, що ти там уперше – через якісь негаразди – не треба переживати. Духовне розуміння прийде потім, і прийде неодмінно…
…Як не крути, але до прочанських лав ми потрапляємо не через віру, а через зневіру. У кожного своя біда, і Бог (у цьому разі так і хочеться вигукнути: нарешті не голова ОДА-РДА, не депутат, не президент, а БОГ!!!) виявляється останньою інстанцією та останньою надією. Не маючи милосердя у собі, ми починаємо шукати його деінде. Прагматика паломництва закінчується там, де починається свята земля. Не лише Палестина, і не тільки Єрусалим. Таких місць не бракує поряд із кожним селом та містом. Просто сплячим нашим душам інколи потрібен струс і стрес. Аби нарешті в душі відкрилися очі…
– Не секрет, що у паломницькі поїздки вирушають хворі та зневірені – люди, яких опосіли проблеми, ті, хто хоче помолитися за здоров’я і добробут близьких, – зізнається Лариса Савчук. – Можна їх критикувати за таку мотивацію, але коли після поїздки щонеділі бачиш у храмі тих, хто й на великі свята не ходив до храму, хочеться плакати. Від радості.
Ініціатором створення паломницької служби став отець Віталій, який був присутній під час розмови. Він, усміхнувшись, попросив матушку Ларису розповісти, як українців приймають у Росії.
– І справді, ми ніколи не приховуємо, звідки приїхали й до якого патріархату належимо, – спохвачується наша співрозмовниця. – Дуже вразило ставлення ігумені одного з російських монастирів, яка сказала: «У нас єдиний патріархат – ні київський, ні московський. Небесний. І патріарх у нас один – Господь Ісус Христос». Мені від цих слів ледь серце не стало… А взагалі у світі Україну знають, люблять. Не через Чорнобиль, футболіста Шевченка та братів Кличків. Насправді, лише побачивши наш прапор (ми завжди беремо в поїздки національний стяг), іноземці починають гукати: «О, Юкрейн! Юкрейн із гуд!..»
Паломницька служба Волинської єпархії відкрита для представників усіх християнських конфесій. На прощу пліч-о-пліч вирушають не лише православні різних патріархатів, а й греко-католики, католики, навіть протестанти. Відтак спільний шлях святими місцями виявляється дорогою примирення та порозуміння. Адже все максимально просто: «Світло у темряві світить, і темрява не огорнула його»… Тому чи не найяскравіший спогад Лариси Савчук – сходження на гору Синай:
– Частина групи пішла загальним шляхом, а решта почала підійматися монашою стежкою – дорогою покаяння, яка складається із 3 700 сходинок. На двохсотій сходинці у всіх закінчився валідол… Почали читати Ісусову молитву – відкрилося друге дихання. Коли в капличці відслужили молебень – третє дихання відкрилося. А як дійшли до арки Івана Ліствичника, де було сказано, що тут закінчується земля і починається небо, вирішили сфотографуватися…
Згодом, роздивляючись знімок, прочани не йняли віри власним очам: цифрова камера затемнила обличчя паломників, але вирвала з передсвітанкових сутінок образи янголів. Настільки реальні, що можна було полічити кожну пір’їну на розправлених крилах! Утім повсякчасна присутність Неба у нашому земному житті найвиразніше проступає не в очевидних знаменнях, а й у здатності за мить змінити людську долю, якщо людина першою робить крок до Світла.
– Якось до Почаєва поїхала група бізнесменів, людей доволі заможних, – розповідає матушка Лариса. –Один із них упав навколішки біля святого каменя, схилив на нього голову і завмер. Ми збентежено запитували, чи все гаразд, а він лише підводив очі й тихо просив не турбувати. За якийсь час цей чоловік прийняв чернечий постриг, бо, за його ж зізнанням, «зрозумів, що надто довго жив у мішурі»…
Звичайно, цей випадок – непересічний. Але в кожній поїздці святими місцями прочани знову і знову переконуються: вони – під захистом Божим. Як у випадку, коли вночі треба було піднятися до блаженного каменя в Манявському скиті, але з’ясувалося, що у поспіху забулися свічки. Раптом побачили постать у червоному підряснику, яка мовчки, ніби запрошуючи прочан, зайшла до брами.
– На території скиту було порожньо, – і досі не перестає дивуватися наша співрозмовниця з того випадку. –Почали гукати батюшку, якого всі щойно бачили. У відповідь – тиша. Час – опів на четверту ранку. Що робити?.. Підійшли до хреста, встановленого на місці, де з’явилася Богородиця, і молимося до Діви Марії: «Управ, Пречистая, поможи, Непорочная…» Тут хтось зауважує, що біля хреста лежать незапалені свічки. Саме стільки, скільки й нас! Усі перезирнулися: чи можна брати, бо, може, не для нас покладені. Подякували Богородиці, взяли свічки, запалили і з молитвою Ісусовою пішли до блаженного каменя. Біля нього стоїть монах, припрошує причаститися водичкою. Відомо, що водичка ця помічна від хвороб очей, але чернець мені каже: «Доторкніться водою до нирок». Я ще й пожартувала, мовляв, не знаю, де ті нирки знаходяться. Оце вам жіноче смирення… Але все-таки помазала.
Дорогою у Лариси Савчук почали виходити камені з нирок. Було настільки зле, що ледь дісталася додому. Викликали «швидку».
– Усе, дякувати Богові, минулося, – усміхається матушка Лариса. – Без хірургічного втручання позбулася сплячої хвороби, про яку навіть не здогадувалася. Згодом, хай скільки разів приїздила в Маняву, жодного разу не зустрічала того монаха. Та й свічок під хрестом не було…
Оздоровлення не лише душі, а й тіла, яке Спаситель називав храмом Божим, не така вже й рідкість у паломницьких поїздках. Після однієї з поїздок до Києва волинська прочанка позбулася онкологічного захворювання. Аналізи, зроблені у кілька наступних днів після прощі, лікарів шокували! Та й самій Ларисі Савчук разом з чоловіком отцем Миколаєм довелося пережити родинну драму, що ледь не перетворилася на трагедію: їхній трирічний син отримав важку черепно-мозкову травму, після якої людина якщо і виживає, то перетворюється на рослину. Медики не давали й одного відсотка, що малюк вирветься з лабет смерті, але отець Миколай – попри категоричні заперечення лікарів – просто у реанімації приклав до дитини мироточиву ікону Луки Кримського, привезену з прощі. Через три дні хлопчика перевели з реанімаційного відділення до палати, а через два тижні виписали додому з діагнозом «повне одужання».
Утім прочани та священики наголошують, що диво не стається «просто так». Потрібна Віра, потрібна Молитва, потрібен крок назустріч Богові – індивідуальне духовне зусилля. І цьому зусиллю кориться не лише тіло, а й груба матерія.
– Одного разу дорогою з Києва щось почало стукати-гуркотіти у двигуні нашого автобуса, – згадує матушка Лариса. – Водій запропонував помолитися – й останні сто кілометрів ми співали Ісусову молитву. Лише в гаражі з’ясувалося, що повністю розсипалася хрестовина, «деталька», без якої машина не здатна рухатися взагалі…
…Паломницька служба щоразу намагається забезпечити прочанам максимум комфорту у дорозі, але непередбачувані технічні «ситуації», та й звичайні труднощі мандрівника не завжди оминають стороною тих, хто вирушає до святих місць. Адже шлях до Бога не може бути ані прогулянкою, ані розвагою. Хоча, зі слів Лариси Савчук, порівняно з дорослими прочанами, діти найлегше витримують усі подорожні незручності і завжди, інтуїтивно, першими з групи опиняються біля найсвятішого.
Що ж стосується мирського, за час існування паломницької служби 19 пар знайшли подружнє щастя, познайомившись під час прощі. Наймолодшим молодятам усього 18 років, найстаршим – за сорок. Напевно їхні шлюби й справді було укладено на Небесах. Там, звідки ми всі приходимо, і куди, безперечно повертаємося. Цей шлях і є найважливішим паломництвом, яке називається Життя…