Клара ГУДЗИК. — «День», №82, 11 травня 2002 року
Для значної частини християн України — православних та греко-католиків — світлий Великдень було затьмарено попранням їхніх прав з боку державного телебачення. Цього року телебачення безпідставно порушило встановлений раніше в країні звичай — обов’язкову почергову трансляцію пасхальних богослужінь із храмів українських православних та греко-католицької церков. Найбільше постраждали мільйони віруючих Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Вони не тільки втратили можливість віртуально перебувати — завдяки ТБ — у своєму кафедральному храмі в найбільш урочисті й важливі моменти церковного життя, а ще й відчули незаслужену дискримінацію з боку влади, впевнилися, що в країні досі панує сваволя — попри всі закони і службові обов’язки. Події святкової ночі черговий раз показали нам істинні обличчя деяких політиків-чиновників, які на передвиборних екранах були такими інтелігентними, толерантними, неупередженими. А потім — бах! — і відключили святкову службу. Чому не очікувати також відключення водопостачання чи електрики у домах або храмах? Усі, звичайно, зрозуміли, що йшлося тут про дріб’язкову помсту цервам та ієрархії, які не захотіли підтримати на недавніх виборах так звані партії влади. А з іншого боку — про «нагороду» розсудливої УПЦ Московського патріархату (УПЦ МП), яка ухитрилася одночасно підтримувати на виборах і партію влади, і комуністів-опозиціонерів (чи, може, вони не є антагоністами?). Та до чого тут мільйони простих віруючих, які не мають найменшого стосунку до цих політичних ігор із церквами, до спекуляцій духовними цінностями? І чи допустимо перетворювати Великдень на знаряддя чиновницької помсти? Нагадаємо, що всі три наші православні церкви є абсолютно рівними перед законом, перед адміністрацією, бо всі вони (канонічні чи не канонічні) належним чином визнані і зареєстровані державою, а Закон про свободу совісті і віросповідання забезпечує їм рівні права в усьому, у тому числі у доступі до ЗМІ. Зрозуміло, що не просто укласти й узгодити графік трансляції святкових богослужінь трьох православних церков та однієї греко-католицької, — зважаючи на те, що всі вони мають одну й ту саму традицію, ті самі години відправ. Однак протягом кількох останніх років встановилася певна послідовність — першою, в найбільш важливий відтинок пасхальної ночі (з 23.30 до 00.30) транслювалися богослужіння УПЦ КП з Володимирського собору. З тої причини, що ця церква є найбільшим православним патріархатом в Україні. Потім включали УПЦ МП (це метрополія), а недільний святковий ефір надавався УАПЦ та УГКЦ (архієпископія). Відповідно були налаштовані телеглядачі. Цього ж року Київському патріархату було надано ефір тільки після півночі, а вже розпочату трансляцію через 20 хвилин було — без попередження — перервано на цілу годину. Заради передачі богослужіння із собору Св. Володимира у Херсонесі (також УПЦ МП), де був присутній Президент. Неочікуване виключення софітів навіть викликало моментальний страх, відчуття небезпеки у людей, які зібралися у Володимирському соборі на святкову службу (втім, на думку професора Дмитра Степовика, «трансляція чи не трансляція, а пасхальна служба пройшла гарно, урочисто, піднесено»). Патріарх Філарет розповів, що останнім часом державне ТБ — на його думку, згідно з вказівкою зверху — перестало висвітлювати церковне життя Київського патріархату, який нараховує приблизно 10 мільйонів віруючих. Без будь-яких причин і пояснень знято, наприклад, постійну програму першого каналу ТБ «Відкриваємо Біблію». «Між тим, — каже Патріарх, — опитування у програмі ICTV «Свобода Слова» ще раз показало, що переважна більшість українців виступає за єдину Помісну церкву. Політики, однак, не хочуть подивитися правді в очі». Святкову службу в церкві на Аскольдовій могилі проводив глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар, який спеціально приїхав на Великдень зі Львова. Церква маленька, але трансляцію можна було б організувати хоча б із політичних міркувань — заради поліпшення відносин між Сходом і Заходом. Але саме така політика не для нас. І якщо у випадку з УПЦ КП кожен чиновник-атеїст може посилатися на відсутність канонічності (не маючи найменшого поняття про те, що то, власне, означає), то з греко-католиками у цьому сенсі все в абсолютному порядку — вони канонічні і визнані всіма християнськими спільнотами (окрім, звичайно, Московського патріархату). На завершення цього невеликого екскурсу у «пасхальну політику» дозволимо собі сформулювати кілька запитань. Чиїми інтересами керуються «власти предержащие», підтримуючи з усіх своїх адміністративних сил церкву, підпорядковану Московській патріархії? Адже не є великим секретом той факт, що Московська патріархія та її духовенство активно налаштовані проти політичної незалежності Україні (як і проти незалежності всіх інших колишніх колоній Росії). А проблема статусу української мови, як державної, може бути остаточно вирішена тільки за умови, що в країні не домінуватиме православне духовенство, яке вважає цю мову недостойною для богослужіння. Вибори пройшли, а їхнє відлуння все ще гуляє в гучних коридорах влади, набираючи іноді досить химерних акустичних варіацій.
http://www.day.kiev.ua/57229/