27 травня 2022 року, через кілька місяців після російського вторгнення в Україну, Синод Української Православної Церкви на чолі з митрополитом Онуфрієм проголосив свою незалежність від Московського Патріархату. Ця «незалежність», як виявилося, є лише уявною та комунікативною, не маючи реального змісту.
Єромонах Никитас Пантократорінос
Щороку в цей самий день збирається Синод цієї структури на згадку про цю «незалежність». На останньому Синоді, що відбувся кілька днів тому, архиєпископ Сильвестр (прес-секретар) знову заявив, що Українська Православна Церква існує як повністю незалежна Церква і що вона підтримує спілкування з іншими місцевими Церквами. Ця заява має на меті закріпити образ нібито повністю незалежної української церковної реальності, однак не дає відповіді на основне питання: яким саме є канонічний статус цієї Церкви? Адже реальність залишається незмінною. Ця Церква не отримала жодного Томосу про автокефалію, не приєдналася до іншої церковної юрисдикції, а також ніколи не оголошувала про припинення євхаристійного спілкування з Московським Патріархатом. Вона лише оголосила, що вилучає зі свого статуту певні згадки про підпорядкування Московському Патріархату та заявила про «повну самостійність і незалежність». По суті, вона ретельно уникла будь-якого явного канонічного розриву з Московським Патріархатом.
Ще важливішим є те, що навіть сама Московська патріархія ніколи не визнавала, що ця структура відокремилася від Російської Церкви. Навпаки, вона продовжувала вважати її частиною себе і ніколи не оголошувало, що вона перебуває поза межами Російської Церкви, ані що між ними було перервано спілкування, і продовжує називати митрополита Онуфрія канонічним предстоятелем Церкви в Україні. Ще більш показовим є те, що Російська Церква чітко зазначила, що ці зміни, ухвалені Українською Православною Церквою під керівництвом митрополита Онуфрія, мали бути розглянуті та затверджені Патріархом Московським, відповідно до Статуту Російської Церкви. Це саме по собі спростовує міф про «повну незалежність». Адже жодна справді незалежна Церква не просить схвалення в іншої Церкви щодо своїх внутрішніх рішень. Її канонічне становище є чітким, визнаним і незаперечним. Їй не потрібно постійно доводити на публіці, що вона є незалежною. Навіть сьогодні, через чотири роки після Синоду 2022 року, дискусія постійно обертається навколо того, чи справді ця Церква відокремилася від Москви. І це саме по собі є показовим. Адже коли одна Церква дійсно відокремилася від іншої, це не залишається предметом постійних сумнівів і не тлумачиться по-різному з різних боків.
На практиці проблема стає ще серйознішою. Адже попри заяви про «незалежність» багато єпископів і священиків цієї структури продовжують згадувати Патріарха Кирила. Тобто вони продовжують визнавати в літургійному та еклезіологічному плані Москву як церковну владу.
Риторика про «повну незалежність» більше нагадує спробу політичного виживання в українському суспільстві, ніж чіткий церковно-богословський крок. Ця Церква намагається знайти рівновагу між двома світами: з одного боку, дистанціюватися від російської війни та руйнівної позиції Патріарха Кирила і виглядати незалежною всередині України, а з іншого — не розривати насправді своїх зв’язків із Москвою. Ця двозначність вигідна Московському Патріархату, який прагне зберегти церковний контроль в Україні навіть після російського вторгнення. І дозволяє Москві продовжувати представляти цю структуру як свою церковну організацію в Україні.
Саме в цьому контексті слід розцінювати й нещодавню позицію Сербської Церкви щодо підтримки цієї структури. Синод Сербської Церкви, говорячи про «переслідування канонічної Церкви в Україні», по суті, захищає не Українську Православну Церкву, а російську церковну наративну лінію. Її справжній інтерес полягає не в мирі в Україні, ані в єдності Православ’я, а в політичній та церковному підтримці Московського Патріархату. Адже якби вона справді дбала про церковний мир і канонічність, то визнала б, що в Україні вже існує Автокефальна Церква з Томосом від Вселенського Патріархату. Сербська Церква наполягає на тому, щоб як єдину «канонічну Церкву» представляти Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита Онуфрія. І хоча Автокефальна Церква має Томос про автокефалію від Вселенського Патріархату та чітку церковну ідентичність, Сербська Церква наполягає на її відхиленні, обираючи захист церковної структури, яка навіть сьогодні не здатна чітко відповісти на просте запитання: якщо вона не належить до Москви, то куди саме вона належить?
І тут виявляється велика суперечність Сербської Церкви, яка, звинувачуючи Автокефальну Церкву України як «розкольницьку», терпить церковну ситуацію, в якій структура, яку вона підтримує, заявляє про свою незалежність, не маючи визнаного автокефала, без чіткого канонічного статусу і не розірвавши зв'язків з Москвою. Тобто вона приймає церковну неоднозначність лише тому, що це відповідає інтересам Російської Церкви, оскільки ця структура залишається останнім великим інструментом російської церковної присутності в Україні. Це доводить, що питання не в канонічності, а в геополітичному та церковному союзі з Москвою.
Натомість Автокефальна Церква є єдиною справді незалежною Українською Церквою. Вона має Томос про автокефалію від Вселенського Патріархату, не залежить від Москви і виражає потребу українського народу у церковному звільненні від російського впливу. Ті, хто продовжує заперечувати цю реальність, по суті, захищають не канонічність, а геополітичний вплив Москви в православ’ї. І це стає дедалі очевиднішим.
У своїх заявах архиєпископ Сильвестр порівняв ситуацію в Українській Православній Церкві під керівництвом митрополита Онуфрія з ситуацією в Церкві Північної Македонії, щоб виправдати нечіткий і суперечливий статус цієї української церковної структури. Однак це порівняння не витримує критики ані з історичної, ані з церковно-богословської точки зору. По-перше, випадок Північної Македонії був результатом глибоко проблематичного церковного процесу, який породив більше питань, ніж рішень. Сербська Церква спробувала виступити нібито спонсором автокефалії, надавши «Томос» місцевій Церкві, хоча право на надання автокефалії канонічно та історично належить лише Вселенському Патріархату. Це не є просто іншим тлумаченням церковної традиції, а прямим запереченням привілеїв та відповідальності Вселенського Престолу в православ’ї. Історична практика Церкви є чіткою: нові автокефальні Церкви в православному світі були надані Вселенським Патріархатом, який діє як центр всеправославної єдності та канонічного порядку.
Цим своїм кроком Сербська Церква фактично спробувала створити паралельну модель надання автокефалії, яка повністю відповідає російському церковному уявленню про поліцентричне православ’я без координаційного першості. Це небезпечна логіка, яка неминуче веде до церковної роздробленості та до своєрідного «православного національного феодалізму», де кожна сильна місцева Церква зможе створювати або визнавати нові автокефальні структури на власний розсуд.
Проте випадок Північної Македонії не має жодного суттєвого зв’язку з Українською Православною Церквою. У Північній Македонії відбувся принаймні один чіткий процес. Відбулося відновлення спілкування з Вселенським Патріархатом, потім її визнала Сербська Церква, і, нарешті, було надано певний статус, хоч і неканонічно щодо способу його надання. У випадку з Українською Православною Церквою немає навіть цього. Немає жодного акту про надання автокефалії, канонічного чи неканонічного, жодного соборного визнання іншою Церквою її незалежності від Москви, жодної чіткої еклезіологічної позиції, а також жодного явного розриву залежності від Російської Церкви.
Крім того, сама Сербська Церква знову суперечить сама собі. З одного боку, вона відкидає автокефалію Української Церкви, надану Вселенським Патріархатом, тобто канонічно компетентним інститутом, а з іншого — створює церковні рішення шляхом односторонніх дій без загальноправославної згоди. Гіпокризія очевидна. Коли Вселенський Патріархат надає автокефалію Україні, відповідно до своїх привілеїв, його звинувачують у нібито неканонічних втручаннях. Однак коли Сербська Церква намагається надати автокефалію Північній Македонії, не маючи для цього історичного та канонічного права, це подається як нібито відновлення єдності. Насправді єдиним незмінним критерієм цих кіл є не канонічність, а геополітична узгодженість з віссю Москви.
Автокефальна Церква залишається єдиною українською Церквою з чітким канонічним підґрунтям, що має Томос про автокефалію від Вселенського Патріархату та не має жодних зв’язків залежності від російської церковної влади. Навпаки, ті, хто наполягає на підтримці невизначеної ситуації Церкви під керівництвом митрополита Онуфрія або використовує неканонічні приклади, такі як Північна Македонія, фактично сприяють руйнуванню канонічного порядку Православ'я на користь геополітичних планів Москви.
Поо автора: Никитас Пантократорінос, єромонах Монастиря Панткратор на Святій горі Афон
Український переклад статті публікується за згодою автора. Першоджерело Orthodox Times