Мій одяг – скіфський плащ, взуття – шкіра на моїх стопах,
і весь світ – це моє ложе.
(Анахарсій. З листа до Ганнона Карфагенянина)
Припонтида і Середземномор’я з давніх-давен були пов’язані міцними зв’язками. Не лише грецькі колонії впливали на економіку та культуру степу. Скіфи теж брали участь в формуванні еллінської ідентичності. Cкіфського принца Анахарсія (Анахарсіса) греки вшановували як одного з найвидатніших філософів, подеколи відносячи до плеяди Семи мудреців Еллади (таку ж схему з саптариші – семи мудреців, зустрічаємо і в індійському каноні).
Джерельні свідчення про Анахарсія обмежені – його біографічні дані та окремі висловлювання наводять Геродот, Діоген Лаерцій («Життя і думки славнозвісних філософів»), Плутарх та побіжно деякі інші античні автори. Два діалоги присвячує Анахарсію Лукіан. Ключові настанови і погляди мислителя викладені в Кінікійських епістолах, хоча дослідники вважають, що текст листів міг зазнати пізніших впливів.
Анахарсія також вважають автором поеми на 800 рядків, яка не збереглася. В ній порівнювалися грецькі та скитські інституції, йшлося про просте життя і військові справи.
Загалом, існуючої інформації цілком достатньо, аби Анахарсій, в якості фундатора української філософії, посунув в шкільних підручниках Сковороду, адже багато його думок залишаються актуальними й донині.
Геродот, посилаючись на свідчення отримані безпосередньо від представника скитського царя Аріапейта, стверджує, що Анахарсій був братом царя Савлія, і сином Гнура, внука Спаргапейта і сина Ліка. Чи то за власним бажанням, чи за дорученням скіфського правителя (в цьому випадку можна вести мову про певну розвідувальну місію), він попрямував до Еллади та сусідніх з нею країн, щоб вивчити їхні звичаї.
Діоген пише, що мати Анахарсія була грекинею, тому він розмовляв двома мовами. Посилаючись на Сосікрата, історик також стверджує, що Анахарсій прибув до Афін орієнтовно в часи 47-ї Олімпіади (592 р. до Р.Х.).
В Греції він зажив слави самобутнього мислителя завдяки, зокрема, полеміці з Солоном та проповіді консервативних «природних» цінностей, що згодом знайшли відгук в кінізмі та стоїцизмі. Стверджується, що завдяки Анахарсію закріпився фразеологізм «розмовляти як скіф» (відверто, прямолінійно). Інколи йому також приписують винаходи якоря і гончарного кола.
В індоєвропейському контексті погляди Анахарсія близькі до філософії йоґи в сенсі апелювання до певної стійкої першоооснови та відкидання чуттєвого, мінливого і нетривкого. Вони також демонструють традиційний «скіфський лоґос» у протистоянні надмірностям грецької цивілізації.
До самоконтролю, уваги до внутрішнього здоров’я та простого життя закликає Анахарсій в листах до царя Лідії Креза та Медока. Останнього він застерігає від заздрощів та сильних емоцій, які є ворогами, що підточують силу особистості.
Афінського тирана Гіппарха він напучує стосовно шкоди від пияцтва, а неназваному царевичу кидає безкомпромісне: «в тебе є флейта і гаманець, в мене – лук і стріли; з цього логічно випливає, що ти – раб, а я вільний».
В розмові з Солоном Анахарсій кпить зі спортивної культури греків, вважаючи, що молоді слід вправлятися зі зброєю, а не влаштовувати безглузді атлетичні турніри.
Дотепер резонує відповідь Анахарсія афінянам, які насміхаються над його недосконалою «варварською» вимовою, – важлива не мовна еквілібристика, а чистота суджень, які виражає людина, щирість її намірів і послідовність дій.
Анекдотичні афоризми філософа засвідчують гостроту його розуму та своєрідне почуття гумору.
Він порівняв законотворчість Солона з павутиною, де заплутуються малі і слабкі, але яку з легкістю порвуть ті, хто наділений силою і багатством. Іронізуючи з грецьких демократичних форумів, він дотепно зауважив, що рішення на них пропонуються розумними людьми, а схвалюються дурнями (Плутарх, Солон 5.2).
Ночуючи в домі Солона, Анахарсій накрив свій дітородний орган лівою рукою, а вуста правою, вважаючи, що за ними потрібен ретельніший нагляд (Плутарх, Моралія, Про балакучість – De garrulitate 7).
У відповідь на запитання «кого на світі більше – живих, чи мертвих», Анахарсій попросив уточнити, до якої категорії зараховувати тих, хто в морі.
В спілкуванні з греками мислитель всіляко підкреслює свою скіфську ідентичність. Однак, якщо в Греції він зажив слави консервативного мислителя, в Скіфії його стратили за лібералізм.
Геродот так подає основну версію смерті Анахарсія: «Пропливши кораблем через Геллеспонт, він приплив до Кізіка, і побачивши, як кізікенці святкують величне свято на честь Матері богів, Анахарсій дав урочисту обітницю Матері богів, якщо він повернеться живий і здоровий на свою батьківщину, принести жертву, так само, як він бачив у кізікенців, і що він улаштує всенічне святкування. Коли він прибув у Скіфію, то заглибився в так звану Гілею (ця країна розташована поблизу Ахіллесового шляху і вся вона заросла різноманітними деревами). Отже, туди заглибився Анахарсій і почав справляти свято з усіма обрядами на честь богині, тримаючи в руках тимпан і навісивши на себе священні зображення. Коли він справляв ці обряди, його побачив один скіф і повідомив про це царя Савлія. Прибув туди і сам цар та ледве побачив Анахарсія, що справляв там обряди, вистрілив у нього з лука і вбив його. І тепер, коли хтось спитає скіфів про Анахарсія, вони твердять, що не знають його, саме через те, що він відвідав Елладу і справляв іноземні обряди» (Мельпомена 76, переклад А.Білецького).
Діоген подає альтернативну версію, згідно з якою Анахарсій, повернувшись до Скіфії, прагнув реформувати її інституції за грецьким зразком, за що був вбитий своїм братом під час полювання. Історик навіть переказує останні слова філософа: «я безпечно повернувся з Греції завдяки лоґосу, але був убитий вдома через фтонос (заздрість)».
На перший погляд, маємо хрестоматійну історію про відсутність пророка в своїй вітчизні та образ Анахарсія як кроскультурної фігури, яка, з одного боку, навчає греків скіфським принципам, з іншого – вбирає в себе середземноморські впливи і прагне адаптувати найкращі надбання Еллади в рідній країні. В листі до Креза Анахарсій підсумовує своє кредо таким чином: «я прибув до греків, щоб вивчити їхній спосіб життя і звичаї; мені не потрібне золото, буде достатньо, якщо я повернуся до Скіфії кращою людиною».
Попри питання щодо достовірності окремих джерел і версій, такою назагал є історична спадщина цього скіфського філософа.
Але відкритим залишається важливе питання: якщо Анахарсій справді був мудрецем, то чому по-дитячому повірив, що може змінити Скіфію на грецький лад? Адже він був добре обізнаний з нетерпимим ставленням земляків до чужинецьких запозичень. Попри те, що Анахарсій був царської крові, рішення про його страту, схоже, було прийнято без жодних вагань, що свідчить про однозначне сприйняття скіфами важкості його переступу. Якщо філософ і хотів в чомусь переконати співвітчизників, то обрав для цього вкрай невдалий спосіб.
Таким чином, або Анахарсій був наївним ідеалістом, а ніяким не мудрецем, або істину слід шукати глибше.
Слідуючи версії Геродота (а він, пригадаємо, стверджує, що отримав інформацію напряму від скіфів), спостерігаємо глибинну трансформацію – цілком раціональний мислитель Анахарсій, прибувши до Кізіка (поліс на узбережжі Мармурового моря), раптом захоплюється культом богині-матері. Те, що напозір виглядає як сентименталізм, насправді може свідчити про містичне осягнення.
Сократ вихваляє божественну нестяму (манія), як джерело великих благ і дарів («Федр»). В індійській традиції чимало прикладів, коли раціональний філософ (джнані), досконало обізнаний з тонкощами доктрини і писань, отримавши містичне одкровення, раптом стає «божевільним», виходить за межі розсудливої чи соціально-прийнятної поведінки (June McDaniel. The Madness of the Saints). До плеяди таких постатей, яких інколи називають авадгутами (з санскр. «відкидати», «струшувати»), зокрема, належать Даттатрея, Шукадева, Чайтанья, Нітьянанда, окремі патріархи дзену та тибетські «божевільні йоґи» (nyönpa).
Людина стає мудрецем не тоді, коли набуває мудрості, а коли набуває святості. Під цим кутом, Анахарсій вирушив на Захід, щоб збагнути лоґос, але в підсумку отримав екстаз, зруйнував власну місію, але розкрив для себе набагато більше, ніж очікував.
Мудрець ввірив себе богині-матері, в якій, ймовірно, узрів і образ рідної йому скіфської Табіті. Тоді його провокативне повернення до Скіфії – не божевілля чи наївність, а акт глибокої самопосвяти.
Істинний філософ сам обирає свою смерть. Сократ влаштовує довкола неї справжнє шоу з судом за звинуваченням у святотатстві і розбещенні молоді, та «причастям» цикутою.
У дивному виверті подій, один з членів індійської (за однією з версій, індо-скіфської) дипломатичної місії до Октавіана Августа, названий греками Зарманохегом, після спільної з римським імператором ініціації в Елевсінські містерії, привселюдно спалює себе на вогнищі. Попри сумніви щодо його мотивів, цей вчинок, схоже, заслужив повагу греків. Плутарх сто років потому згадує могилу Зарманохега в Афінах як місцеву пам’ятку (Р.Пиріг. Індійська дипломатична місія до імператора Октавіана Августа).
Анахарсій обирає смерть перед вівтарем богині, якій складає найвищу пожертву – власне тіло, ставши і жерцем, і жертвою одночасно.
Він обирає померти як справжній скіф – у рідній землі, в священному гаю Гілеї в пониззі Дніпра, від «солодкої» стріли брата, а не «гіркої» чужинецької зброї (саму назву «скіф» дослідники виводять від протоіндоєвропейського (попри спекулятивність цього «мовного» конструкту) *skewd-, що тлумачать як «стрілець», «лучник»).
Схожим чином Шрі Крішна обирає «смерть» від наче випадкової стріли мисливця.
Хоча Анахарсій і помирає по-скіфськи, в момент, коли в нього влучає стріла, скіфом він бути перестає, адже приводиться в дію вирок щодо його виключення зі скитської спільноти. Втім, і греком він не вважається, тому в передсмертну мить Анахарсій стає вільним від етнічної чи громадянської приналежності – ex patria.
Він гідно послужив Скіфії, адже завдяки «soft power» Анахарсія вона почала виразно сприйматися греками не лише як мілітарна, але й духовно-інтелектуальна сила. Так само гідно він послужив і Греції, зміцнивши її філософську культуру ригористичним скіфським стрижнем. Але помер мислитель не як слуга Скіфії, чи Еллади, а як слуга богині!
Якщо все й справді так, останнє послання Анахарсія залишилося непрочитаним його сучасниками і нащадками.
Відомий дзенський коан гласить: «якщо зустрінеш Будду на шляху – убий його»!
Загинувши від стріли, Анахарсій вказує собою на шлях прямий і швидкий як стріла.
Суфійський містик Мансур аль-Халадж оповідає алегоричну історію про метелика, який кружляє довкола полум’я і потім летить до друзів, щоб поділитися своїми враженнями від його світла і тепла («Тавасін»). Але, не задоволений цим знанням, він повертається і кидається прямісінько у вогонь. Спаливши себе, метелик досягає єдності з полум’ям і всім своїм єством пізнає Правду (Vira Chandra. The Scent That Cannot Be Faked).
Можливо, саме в цьому справжня слава Анахарсія і його найбільша загадка?
##DONATE_TEXT_BLOCK##