Майдани в Україні, збройний конфлікт на Донбасі показали інше обличчя українського священнослужителя – капелана і волонтера, який разом з народом там, де найбільше йому потрібен.
Майдани в Україні, збройний конфлікт на Донбасі показали інше обличчя українського священнослужителя – капелана і волонтера, який разом з народом там, де найбільше йому потрібен. Тому все більше вірних, для прикладу у Львові, об’єднуються довкола духівника, якому можна довіритись, чию позицію як громадянину поділяють, з ким співпрацюють. Чи може дати українське православ’я поштовх світовому? Що потрібно українському православ’ю, щоб європеїзуватись? Чи все ж існує власна українська модель православ’я?
На розі між двома вузькими бруківчатими львівськими вуличками розташувалась церква Святого Миколая. Найдавніший український храм Львова, який пам’ятає ще княжі часи. Перша згадка про сакральну пам’ятку збереглася у грамоті князя Лева 1292 року, але львовознавці стверджують, що засновником церкви був сам король Данило Галицький. Двічі її відновлювали після пожежі і руйнувань, але окремі фрагменти стін вказують на княжий час. У ХVІІ столітті давньоукраїнська церква була головним осередком православ’я, у ХVІІІ столітті – належала до Греко-католицької церкви, а після псевдособору у 1946 році примусово перейшла Російській православній церкві. Наприкінці 80-х це – храм УПЦ Київського патріархату.
Про давню історію православного Львова у церкві нагадують ікони Пресвятої Богородиці Одигітрії і Святого Феодора Тірона середини ХVІІ століття. Деякі фрески на стінах намальовані українським художником зі світовим ім’ям Петром Холодним, зберігається тут і давній образ Святого Миколая, а молитва до нього тут звучить особливо, говорить отець Андрій Дуда. Що просять у Святого? «Миру і спокою в державі, здоров’я і мужності для бійців», – каже він. Священик знає їхні проблеми, бо служить військовим капеланом, займається волонтерством. Отець не зміг усидіти на місці ще під час Майдану, поїхав допомагати і підтримати людей у важкі хвилини. А потім така ж мотивація – поїхав на Донбас капеланом. У розумінні Андрія Дуди священик ХХІ століття – це людина, яка відчуває сучасні виклики часу і знаходить на них відповіді, яка постійно з людьми і служить для них.
Андрій Дуда
«Коли почалась Революція гідності, моя родина, мій рідний брат опинились на Майдані у Києві. Мені важко було тут стояти перед престолом, здавалось, що моє місце – там. Це був голос совісті. Кожен із нас ішов за покликом свого серця, але ще не розумів, як має робити і що в житті. А на Майдані все варилось, там точно кожен знав, що має робити, там концентрувалась вся позитивна енергія людей із усієї України. Прості звичайні люди і їхні обличчя були світлі. Там творився дух, там творилось громадянське суспільство. Я розумів, що це невідворотній процес. А потім, коли постало питання про капеланство, я думав про те, як маю поїхати на Донбас, теж чув цей голос. Мій брат служив у 81-й роті. Я не знав, як маю допомогти бійцям, і як тільки наша церква Київського патріархату заявила про капеланство, я записався і поїхав», – розповідає отець Андрій Дуда.
За останні два роки його служіння довкола священнослужителя згуртувалось середовище однодумців. Разом допомагають військовослужбовцям, їздять до них з концертами, спільно творять нові проекти для демобілізованих, а ще реалізують мистецькі задуми. Бо без просвітництва немає майбутнього у народу, впевнений отець Андрій. У 2014 році на дзвіниці храму Святого Миколая священик знайшов дерев’яні скульптури ангелів. За оцінками мистецтвознавців, це роботи, найімовірніше, видатного Ґеорґа Пінзеля (середини ХVІІІ століття). Скульптури передав на реставрацію фахівцям і створив виставку скульптур та ікон «Княжа церква Святого Миколая у Львові», яка мандрує містами України. Важливо, каже отець, донести до людей, що виживає лише те суспільство, яке свідоме і згуртоване, освічене й толерантне. На сьогодні українська православна церква створила власну модель православної церкви, яка цілковита відмінна від російської і може стати поштовхом світові, наголосив отець Андрій Дуда.
«Україна після Майдану витворила третє поняття, яке не зустрічалось раніше, – це співіснування церкви з громадянським суспільством. При тому, що церква себе не ототожнює, але приймає ті виклики, розділяє цінності, підтримує, несе їх разом з громадянським суспільством. Це нова віха, і православ’я світу на це дивиться й спостерігає. Ми цим можемо дати приклад для православ’я, для християнства. Знаючи свою історію, ми повинні повертатись до неї, бачити проблеми й розуміти, чому ми в минулому втрачали свою державність Ми говоримо про громадянське суспільство з людьми на сході, про солідарність, державу. При всьому плюралізмі треба збирати всі цінності і направляти їх в одне русло до Христа», – каже Андрій Дуда.
Військові дії на сході країни, формування громадянського суспільства, динамічний розвиток сучасного світу, проблеми у державі через відсутність, зокрема, свідомої української еліти – на ці виклики українське суспільство вимагає сучасних відповідей від церкви, а не лише закликів до віри і молитви. Відтак для самої церкви у ХХІ столітті в Україні є викликом те, щоб зуміти відповідати своїм прикладом, діями тим головним засадам, що церква проповідує. Люди дуже чітко розрізняють відповідність діям і словам духовної особи. Ірина Дзьоба – парафіянка Святомиколаївської церкви. Для неї важливо, щоб поведінка священика відповідала тому, що він декларує.
«Священик – та людина, якій можеш відкрити свою душу, це мала б бути людина, яка сама по собі виконує всі оці вищі замисли Божі, яка своїм способом життя показує нам приклад. Це людина інтелектуальна. Ми співпрацюємо з отцем Андрієм, познайомились на Донбасі, коли він там служив капеланом, а я приїхала як волонтер. Дуже багато проектів маємо у Львові. Мусить бути позиція церкви: від ієрархів до звичайного священика, а це любов до України. Церква не може бути відділена від держави, від тих подій, які відбуваються в ній. Якщо церква підтримує, дає силу, наснагу боротись, підтримує народ, то церква з народом має майбутнє у державі. Духовна сфера є одна з тих, яка потребує інтеграції з європейським суспільством», – говорить Ірина Дзьоба.
Нині Українська православна церква, як і загалом уся сучасна церква, не може покладатись лише на народну традицію, обрядовість, фанатичну побожність людей, поклоніння перед священнослужителем. Є десятки прикладів у Львові, коли люди з одного кінця міста їдуть на богослужіння в інший, де проповідує отець, який їм імпонує і якому вони вірять. Значно важча ситуація у селах, де лише один храм, тому вибирати не доводиться. В Україні стає дедалі більше храмів і менше в них вірних, а це небезпечний і великий виклик для церкви. Сучасному українському суспільству вже недостатньо церковного співу, відпущення гріхів, освячення дарів, воно потребує відповідей від церкви на виклики сьогодення. Відтак духовенство не може обмежитись словами про толерантність і необхідність спільно долати проблеми в суспільстві, а мусить це показувати у дії. Дуже важливо, щоб священик працював із людьми, творив середовище, гуртував людей довкола церкви, справ, спільних поглядів, зазначає отець Андрій. Об’єднання православних церков в Україні і навіть перехід на святкування Різдва за Григоріанським календарем, але при збереженні моделі Російської православної церкви аж ніяк не наблизить до європеїзації українську церкву.
«Ми всі прагнемо до єдності, і ніяких віровчительних чи канонічних заборон щодо церковного календаря немає. Це питання часу, і все має визріти, має спершу бути інформаційна релігійна кампанія. Але справа не в тому, коли ми відзначаємо, а як ми розуміємо свято, треба вникати у сутність жертви Христа, яка це була місія, як вона стосується людства. Як не страшно звучить, але війна в Україні – це як той камертон, що посилює у людині те, що було в ній, і вона з низьких людей робить ще нижчих, а високодуховних підносить до небес. Співіснування громадянського суспільства і церкви може вибудувати новий рівень, створити нові парадигми, яких у Європі не бачать, але вони вже є у нас. Якщо зможемо це втримати, усвідомити, говорити з суспільством, апелювати, то зможемо дати поштовх для Європи, усвідомити, що наше коріння християнське. Ми до кінця не можемо знати, яким буде наш напрямок, Господь говорить: йди і роби, згідно з совістю і заповідями. Ми можемо створювати безліч моделей, але потім досвід показує, що виникли інші фактори, які це можуть знівелювати. Якщо ми будемо йти у житті з любов’ю, з Богом, то Господь укаже, куди йти і як», – наголосив отець Андрій Дуда.
Українські священнослужителі мусять зрозуміти, що суспільство швидко змінюється, зазначає релігієзнавець Анатолій Бабинський. Він наводить приклад соціологічних досліджень у Європі, що від 2000 року там спостерігається повернення релігії та її плюралізація. Україна – єдина у світі, де паралельно існують УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, і це викликає подив і нерозуміння у західному світі.
«США і Європа знають грецьке православ’я, візантійське і російське. Це два типи, відомі в світі, зараз ще говорять про Румунську церкву. Українську православну церкву трактують немов у тіні російської. Українці, коли потрапляють на Захід, то бачать, що українську традицію РПЦ подає під своєю маркою. Ситуація складна тим, що православна церква в Україні перебуває під сильним впливом російської традиції, мова про УПЦ МП, яка ментально відносить себе до російської традиції. Особливість нашого регіону є те, що історично миряни мають сильний вплив у церкві. А період ХVII століття, існування на той момент уже унійної митрополії (нині УГКЦ), Могилянського православ’я – це вдалий приклад синтезу між Сходом і Заходом, ця культура є такою, що може збагачувати цілу світову. Це те, з чим ми можемо прийти на Захід, і це буде унікальним голосом православним на Заході», – вважає Анатолій Бабинський.
Одним із коренів проблеми сучасного православ’я в Україні експерт називає брак добрих освітніх центрів, спілкування поміж собою представників православних церков, а також з представниками європейських церков. Багато священиків в Україні – не лише представники УПЦ Московського патріархату, але всіх конфесій, досі перебувають під російським постколоніальним синдромом, і це є великою проблемою, бо перешкоджає розвиткові церкви.
У сучасному світі глобалізації церква не може закритись у собі, і це вже очевидно. Як і очевидно те, що духовність української культури стала основою національної ідентичності й невід’ємним атрибутом національної єдності, бо «Україна має виразне європейське покликання», сказав українцям Іван Павло ІІ під час свого візиту в Україну у 2001 році.