Нещодавно у Львові за організації Факультету суспільних наук УКУ та Аналітичного центру УКУ проходив «Форум цілісного людського розвитку» — подія, яка мала на меті створити і розвинути активний міждисциплінарний діалог між різними галузями знань для обговорення та дослідження рішень нагальних суспільних проблем
У п'ятницю, восьмого березня, у рамках цього форуму відбувалася одноденна міжнародна конференція "Війна і моральний кейс для майбутнього: культивування візії, суспільної культури та етичної інфраструктури для України й Європи". Програма дня складалася із чотирьох панелей, на яких журналісти, дипломати, науковці, громадські діячі обговорювали питання стійкості, етичної інфраструктури, культури інклюзивного суспільства, а також транслювання досвіду війни. Серед учасників панелей: Надія Ковальчук, Олександр Сушко, Соломія Боршош, Олександр Стародубцев, Микола Чернотицький, Любов Галан, Христина Ковцун, Марія Фрей, Данило Лубківський, Сергій Сидоренко, Марина Сингаївська, Олег Турій, Олександр Щерба та інші. Між панелями учасники форуму мали змогу поспілкуватися за кавою, обговорити озвучені питання та поділитись своїми думками, відгуками.
РІСУ відвідала форум, зокрема і панельні дискусії міжнародної конференції, аби далі у матеріалі поділитися з своїми читачами цікавими ідеями відповідей на сьогоденні проблеми, а також рефлексіями учасників дискусій.
Програма конференції розпочалася вранішньою панеллю на тему громадянської стійкості і моральних розривів у суспільстві в час війни. Її модератор, о. Андрій Шестак, директор Школи журналістики та комунікацій УКУ процитував Блаженнішого Любомира Гузара, чим задав добрий тон для подальших обговорень:
«Багато хто думає, що мир – то відсутність війни. Але мир – це дещо більше. Мир – ще й добрі стосунки між людьми, коли ми не брешемо один одному, не шукаємо вигоди, не бажаємо зла. Мир треба нести кожного дня, кожного дня треба налагоджувати контакти між людьми, шукати доброго спілкування. Ясну відповідь «бути собою» важко втілити. Це вимагає зусилля, розуміння гідності, великого труду. Щоб бути щасливим треба бути добрим, і це потребує кропіткої праці. Ми щодня мусимо робити вибір. Немає легкого шляху бути собою. Але бути собою – це єдиний гідний шлях».
У своєму слові про суспільні розриви, яких українцям завдала війна, Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам'яті, сказав:
«Ми маємо на зараз щонайменше чотири субспільноти з різними етосами – звичаями буття. Перша і найбільша – це цивільні люди, які в складний час вибрали Україну. Друга велика спільнота – та, яка по значенню є першою – це військові, Сили оборони України. Третя – українці які змушені були, або вирішили що були змушені, залишити Україну. І четверта — мільйони українців, які опинилися на тимчасово окупованих територіях».
Перед нами вже зараз постало багато суспільних викликів і з ще більшою їх кількістю ми стикнемось по нашій перемозі – проблеми демографії, умови життя та реалізації для величезної спільноти військових і людей з інвалідністю, і багато іншого. Правильно трансформувати ці питання, знайти оптимальні вирішення проблем – це виклики для нас, як суспільства і кожен з тих викликів спільними зусиллями ми можемо перетворити на нове, дієве, працююче і корисне. Все це за умови, якщо берегтимемо одне одного і разом працюватимемо для добра одне одного.
Надія Ковальчук, програмна директорка БФ «Право на захист», наголосила на необхідності вже зараз разом із державою думати і планувати те, як дати визначеність в Україні мільйонам наших людей за кордоном; щоб вони повернулись і доклались до відбудови і відновлення країни.
«Існує також питання малозахищених людей, які опинилися сам на сам з війною і її щоденністю. Їхнє життя підтримується тільки небайдужими людьми, волонтерами, бо соцпрацівників на таких місцях (близьких до лінії фронту) немає, або є дуже мало», — розповідає директорка БФ. Тим не менш, зазначає пані Надія, є багато прикладів і випадків дуже успішної співпраці переміщених і приймаючих громад, так і загалом прикладів вдалої співпраці. Саме їх необхідно транслювати назагал більше.
«Ерозія нашої цілісності – це наступне після війни, що стане для нас найбільшим викликом – ця фрагментація суспільства і вибух внутрішніх конфліктів. Тому ми дуже потребуємо людей, які зможуть інвестувати у розуміння і працю над цієї проблемою», — сказав Олександр Сушко, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження».
Жодна країна світу ніколи в історії не стикалася з тим вибухом, що Україна зараз, коли понад 6 млн людей виїхали за кордон, а ще 6 млн опинилися всередині країни НЕ в себе вдома. Ми маємо людей, які втратили житло, дружин, які втратили чоловіків, дітей, які втратили батьків, маємо 1,5 млн військовослужбовців. Робота для блага цих людей, підтримка, готовність сприймати і допомагати їм і є визначником нашої громадянської стійкості.
Дуже необхідно є, аби українці врешті навчилися з своєї історії цілісності, і побачили різницю між «опонентом» і «ворогом». «Кожну суперечку ми починаємо як опоненти, а завершуємо як закляті вороги, і ця ворожнеча на роки й десятиліття. Тут потрібна потужна психологічна і стратегічна робота, щоб у народу з`явилось розуміння, що якщо ми з тобою сперечаємось, то це не означає, що стаємо ворогами», — зазначив Мирослав Маринович, президент Інституту релігії та суспільства УКУ.
«Той пласт, який виконує зараз культура — це задоволення внутрішньої потреби кожного у власній ідентифікації. Адже культура дає розуміння коріння, відповіді на питання «ким я є насправді», «який у мене погляд на життя». В час війни особливо важливо є спілкуватися, переживати спільні емоції і їх проговорювати. Втім момент, на якому варто зупинись зараз – це сам митець і його громадянська стійкість. Бо організація подій і концертів передбачає залученість митців. А масштаб того, скільки їх виїхало – неймовірний», — розповідала Марта Кузій, доцентка кафедри культурології УКУ.
Роздумуючи про митців і самовираження нашого суспільства через їхні руки, пані Марта зазначила, що дуже важливо є, аби наші громадяни закордоном причинялися до того, щоби розповідати про українську культуру і наших творців. Вони можуть бути тим чинником, який сприяє поширенню загальних відомостей про нашу країну, не тільки як ту, яка перебуває у війні. Втім, детальніше до цієї тези повернемося далі у матеріалі.
«Ідея цілісного людського розвитку, що є основною темою форуму це про «свою людськість конвертувати у людяність». Адже мало бути людиною, треба стати людиною», — розпочав другу дискусію її модератор, Володимир Турчиновський, директор Міжнародного інституту етики і проблем сучасності УКУ, декан факультету суспільних наук УКУ.
Ця панель розглядала зблизька питання публічної культури і етичної інфраструктури. ЇЇ промовцями були Соломія Боршош, виконавча директорка Українського інституту (2022-2023), Олександр Стародубцев, заступник керівника апарату НАЗК, Микола Чернотицький, голова правління Суспільного Мовлення та Світлана Хилюк, директорка Школи права УКУ.
У своєму слові Соломія Боршош зауважила, що очевидно важливою у питанні боротьби з корупцією є агентність і проактивна позиція кожної людини. Для цього ми маємо приділяти зусилля і час на пропрацьовування цінностей, етичних стандартів, починаючи вже зі шкіл, університетів, і не оминаючи публічні служби, державний апарат. Цю тезу продовжив далі і Олександр Стародубцев:
«Ми воюємо за державу нової якості, тому маємо розуміти, що саме мусить трансформуватись... Потрібно сконцентрувати свою увагу і зусилля на запобіганні корупції, будувати широко доброчесність... Якщо кожна організація, в першу чергу публічної служби, задумається про те, що треба не тільки будувати правила і за рахунок покарання робити всіх доброчесними; а задумалась би про етичну структуру (з чого вона складається, як зібрати докупи ці компоненти і зробити її працюючим, дієвим організмом) – то ось тут і криється точка трансформації, як нам із пострадянського суспільства, яке все врегульовувало правилами, перейти в європейське суспільство, яке живе за чеснотами».
«Поєднання слів етична інфраструктура може приспати пильність непідготовленого слухача. Коли ми говоримо про інфраструктуру, то назагал сприймаємо щось таке, що було зроблено до нас, без нас і для нас. І функціонує якось само по собі, головне не заподіювати йому особливої шкоди. Але коли ми говоримо про етичні стандарти, це те, що могло бути напрацьоване до нас, але от без нашої участі воно точно НЕ є життєздатне», — ділилась роздумами Світлана Хилюк, директорка Школи права УКУ.
Етична інфраструктура може функціонувати лише в тому випадку, якщо є внутрішня настанова чинити правильно і утримуватися від того, що є неправильно. Саме тому так важливо є пояснити нашому суспільству, що етична інфраструктура в Україні це те, до чого кожен має докладатись і вирішувати в кожній наступній ситуації приймати рішення на її (етичної інфраструктури) користь, і її розбудову.
Якщо перша дискусія окреслила мапу суспільних розривів на рівні держави, спільнот, громад; друга панель була про вибудовування екосистеми, спроможної етично і стало в довгому періоді часу відповідати на воєнні і поствоєнні виклики; то третя розмова розглядала питання того, що кожен з нас на щодень на своєму місці може робити для того, аби мінімізувати негативний вплив суспільних розривів, важких наслідків та травм, щоб ми залишилися цілісним ціннісним суспільством по завершенню війни, після нашої перемоги. Модераторкою цієї третьої панелі «Культура інклюзивного суспільства» була Оксана Кулаковська, директорка Аналітичного центру УКУ.
Любов Галан, співзасновниця ГО «Принцип», ділилася досвідом роботи організації, загостривши увагу на моменті «бачити всіх». Мова йшла про те, що працюючи над розвитком інклюзії у суспільстві, важливо є дивитися на повну картину, контактувати безпосередньо з людьми, яким надається допомога, щоб не упустити якогось важливого аспекту їхніх потреб і цілісно задовольнити запит на підтримку.
«Інклюзія починається тоді, коли ти розумієш, про що ти говориш, коли ти розумієш, що не шкодиш, розумієш, що бачиш всіх. Ця дуже проста на перший погляд вправа – підходити аналітично до питань потреб своєї цільової аудиторії і, як наслідок формувати культуру інклюзивного суспільства є дуже необхідна, щоб не залишити нікого поза».
Продовжуючи цю тему, висловлювався і Олександр Славський, керівник освітнього напрямку Superhumans Center. Пан Олександр заакцентував на тому, що ми маємо вважати на те, як обговорюємо питання ветеранів, людей, які доглядають постраждалих, теми родин військових у публічному просторі. Зачасту незнання цивільними людьми питання, їхня віддаленість від подій, не розуміння досвіду війни і його специфіки травмують чи не більше, ніж самі події війни — ставлення людей до цих важких ситуацій, їхня позиція і висловлювання щодо цього можуть бути дуже травмуючими.
Анастасія Широка, доцентка кафедри психології і психотерапії УКУ, розповідала про необхідність створення та розвитку «третіх просторів» — місць, де зможуть зустрічатися люди з різними досвідами, спілкуватися і де, в результаті, формуватиметься довіра між ними. Такі простори – пряме сприяння інклюзії, адже заанґажовуються люди з різних сфер – цивільні і військові, волонтери і родичі воїнів. Будучи задіяними в спільному процесі, перебуваючи в соціумі, люди, які прожили складний досвід і отримали травми, не залишаються з цим наодинці.
Говорячи про культуру інклюзивності, досвідом поділилася Христина Ковцун, керівниця Юридичної клініки Школи права УКУ. Від початку повномасштабної війни Юридична клініка активно допомагає потребуючим – внутрішньо переміщеним особам, а також військовослужбовцям і ветеранам у вирішенні юридичних питань. Пані Христина сказала: «люди, які постраждали внаслідок російської агресії: цивільні, люди з тяжкими травмами, ветерани не мають задумуватися, що є якісь там труднощі (наприклад бюрократія, довгі в часі процеси, велика кількість установ, куди потрібно з`явитися особисто), ці процеси мають підходити до них».
Ще на другій дискусії звучала теза про те, що нам варто би було навчитися сприймати українські публічні служби, як свою капризну дитину – тобто не відкидати і лише ганити її, але приймати і працювати на покращення і вирішення проблем. Так само, за словами пані Марії Фрей, членкині правління Суспільного Мовлення, генеральної продюсерки регіонального мовлення на Суспільному, кожен відповідальний українець повинен хоча б частину свого життя присвятити публічній службі. І коли кожен із нас з величезними цінностями, досвідом, знаннями на якийсь проміжок часу присвятить себе публічній службі або створенню і втіленню державних політик, от тоді ми насправді будемо любити це дитя, вирощувати його і розуміти, як наша країна має будуватися і розвиватися далі.
Завершальною частиною конференції стала дискусія на тему «Транслювання досвіду війни у стратегічні можливості для України у світі», учасники якої шукали відповіді на важливі питання переосмислення та передачі набутих в часі війни знань на внутрішню українську, та зовнішню закордонну аудиторії.
Роздумуючи над транслюванням у зовнішній світ пережитого за час війни, Станіслав Федорчук, голова правління ГО "Українська народна рада Донеччини та Луганщини» наголошує, що для України є вкрай важливо будувати широкі горизонтальні зв'язки з громадянськими суспільствами Європи і Америки — їхніми інтелектуальними колами і журналістами, щоб якби навіть у цих країнах змінювалася влада, ми все рівно мали підтримку серед соціуму і переважаючий загал на своєму боці.
— Ми маємо розуміти, що в найближчі роки у Європі може бути цілий ряд країн, які не матимуть такої проукраїнської позиції, якої б ми хотіли. Саме тому маємо добре подумати, як ми будемо далі комунікувати назовні, і як з такими урядами в тому числі.
На питання про те, які саме теми ми повинні піднімати у розмові з європейською аудиторією, і як це робити правильно – перетворювати наші емоції і біль у раціо, щоб ним промовляти, Сергій Сидоренко, співзасновник та редактор "Європейської правди" відповідає:
— Насправді, очевидним є те, що ми ВЖЕ транслюємо не тільки свій досвід, а й свої успіхи у стратегічні можливості. Тут багато говорити не треба, достатньо згадати те, що зараз відбувається злам процедури вступу країн до ЄС. І що міжнародна авдиторія, абсолютна більшість наших партнерів та світ сприймають Україну, як безсумнівного переможця у цій війні, а на нас багато у чому рівняються. Втім, мусимо бути обережними аби не втрапити у халепу, адже ця трансляція наших успіхів має певні межі.
Тут пан Сергій розповідає про те, що з часом певні козирі, якими ми користаємо, перестають працювати. За його словами, наратив "ми зробили неможливе" поки ще досі працює, і ця історія, звісно буде укорінюватися — про нас говоритимуть, що ламаємо стіни, і ходимо там, де ніхто ще не ходив. Але справа в тому, що рано чи пізно це також перестане працювати. Саме тому Україні (як державі, державному апарату, політичному класу, і громадянам) необхідно усвідомити, що ми маємо шукати нові шляхи використання свого стратегічного потенціалу в кожній ситуації, знаходячи тут той неможливий шлях до успіху.
У ході дискусії піднімалося питання присутності української інформполітики у медійних просторах країн Європи і Америки, про те, як ми є представлені у медіа за кордоном.
— Треба бути свідомими, що коли почалася війна, ми не були в інформполі інших країн. Так, якби ви в Франції написали слово «Україна», то швидше за все виліз би якийсь «Спутнік», а не, наприклад, «Укрінформ», який мовить французькою в тому числі, – констатує пані Марина Сингаївської, заступниця генерального директора Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ».
Ми стали видимими і присутніми закордоном тільки з початком повномасштабного вторгнення. Втім, і тут не все так однозначно, адже цікавість закордонної аудиторії є нестабільною і нетривкою – з літа 2022 до літа 2023 року охоплення впало десь в чотири рази (за словами пані Марини, тут мова йде про статистику сайту «Укрінформ»). Тобто, ми можемо спостерігати, що з часом люди перестають цікавитися подіями в Україні. Пані Марина розповідає, що коли відбувався Львівський медіафорум у травні 2023 року, сюди приїхали колеги журналісти з інших країн. І виявилося, що коли навесні того року Київ через ніч місяць часу не спав через обстріли, у приміром Данії (яка нас підтримує, і значну частину свого ресурсу віддає на допомогу) про Україну в новинах повідомили лише один раз, коли наші сили повітряної оборони збили «кинджал».
Наші медіа дуже потребують поширення і просування закордон на іноземну аудиторію наших новин, нашої інформації, і нашої правди про те, що кожного дня відбувається в Україні. В цьому ділі дуже важливими є наші громадяни, які перебувають за кордоном, наголошують учасники дискусії. Адже наш невикористаний ресурс — це діаспора.
— Просування новин – це шалені кошти, які ми не можемо дозволити собі виділити. Тому дуже потрібно є аби громадяни України, які перебувають за кордоном, брали наші новини (іншими мовами) і поширювати ту інформацію, яка їм подобається в містах, де перебувають. Це вже б допомогло і призвичаювало людей бачити нас, — зазначає Марина Сингаївська.
Олександр Щерба, український дипломат, надзвичайний і повноважний посланник першого класу, екс-посол України в Австрії, ділиться відгуками про включеність української дипломатії у моделі транслювання нашого досвіду на іноземну аудиторію і зазначає, що своєю боротьбою та витривалістю Україна здобула за кордоном великий ресурс прихильності, бо у світі, який переживає кризу, подала потужний спалах добра і надихнула велику кількість доброчесних людей з Заходу.
— Що ми можемо винести з цієї війни? Це великий резервуар позитиву на рівні людей. Якщо ми правильно побудуємо свою політику і свою дипломатію, цей резервуар може вилитися і у члентсво у Європейському Союзі, і у стабільність, і в економічний підйом, і в повернення своїх земель, — каже пан Олександр.
— Але чи знаємо ми, як це робити? Працювати з зовнішньою аудиторією просто пояснюючи, що ми праві, довго не вийде, навіть попри те, що так є, ми праві. Питання полягає в тому, чи справді використовуються усі доступні механізми? І, в тому числі, чи справді ми використовуємо у повній мірі європейське університетське середовище, яке є одним з найбільш важких, — запитує модератор панелі Дмитро Шеренговський в Олега Турія, проректора із стратегічної співпраці УКУ.
— Про певні речі, як всередині країни, так і з зовнішнім середовищем, треба говорити, треба їх називати і бажано називати по-імені. Більше того, не лише говорити, кричати, але й в подальшому осмислювати – тобто пропонувати світові своє бачення, шукати взаємних сенсів і таким чином вибудовувати спільний досвід. А також, розуміючи всю різноманітність і розмаїтість, ми мусимо шукати в різних векторах і напрямах спільні майданчики для розмови, щоб будувати на цьому щось дальше.
Пан Олег зазначив, що для України дуже важливо є шукати спільні площини з зовнішнім світом і, університетами в тому числі, щоб говорити там про наші проблеми і нашу боротьбу, уможливлюючи таким діалогом подальшу побудову спільності і взаєморозуміння.
Стосовно наших можливостей, проректор із стратегічної співпраці УКУ зазначає, що факт того, що ми зуміли вистояти і попри всі обставини далі живемо, працюємо і продовжуємо мислити, далі шукаємо і пробуємо будувати майданчики для діалогу і комунікації — вже викликає зацікавленість світу ззовні до нас. Саме цих людей, вважає Олег Турій, ми мусимо ідентифікувати й іти до них, щоби співпрацювати. Друге, та не менш важливе – потрібно максимально використовувати людей, які є там, і які можуть допомогти — наші люди, що перебувають за кордоном всіляко повинні підтримувати тих, хто залишився тут.
Міжнародна конференція була глибокою і змістовною розмовою стосовно викликів, які постануть перед Україною і нашим громадянським суспільством. Підсумовуємо все обговорюване та сказане так: ми маємо змогу, маємо таланти, вміння, маємо людей тож маємо всі шанси для того, аби використовувати наш складний набутий досвід війни і, трансформовуючи його, давати нам, Україні і світові, нові можливості.
##DONATE_TEXT_BLOCK##