Свт. Астерій Амасійський. Слово про багача і Лазаря
Майстерня перекладів "Трипіснець"
Слово на Євангеліє від Луки про багача і Лазаря, переклад якого представлено нижче, належить доволі маловідомому Отцеві Церкви 4-ого століття – св. Астерієві Амасійському. Він жив на зламі 4 і 5 ст. і приблизно у 378-395 рр. займав митрополичу катедру м. Амасія Понтійська (сьогодні – Півню Туреччина). Будучи молодшим сучасником великих Кападокійських Отців – Василія Великого († 379), Григорія Богослова (†390) і Григорія Ніського (†395), а також Йоана Золотоустого (†407), Астерій довго залишався в їх тіні, хоча і був відомий у візантійську епоху як один з Отців Церкви і визначних проповідників. Подібно до інших церковних діячів свого часу, він отримав добру класичну освіту, був обізнаний з античною філософією і літературою та досконало володів мистецтвом риторики. До нас дійшло 16 гомілій Астерія,[1] присвячених певним пам’ятним датам християнського календаря, пам’яті мучеників, а також – окремим євангельським текстам.
Стиль Астерія – вишуканий і доволі складний. Він вирізняється риторичною витонченістю, багаторівневою грою слів і образів, ледь помітними натяками і зв’язками в тексті. У значній мірі – це данина умовностям класичного красномовства (риторичні фігури, драматизація, перебільшення, іронія тощо). Читаючи перекладене Слово, слід враховувати ці особливості стилю автора і пам’ятати, що це тест, написаний шіснадцять століть тому, згідно з очікуваннями і смаками того часу людей. Водночас, у тексті побачимо і щиру безпосередність, євангельску простоту і безкомпромісне вираження фундаментальних християнських цінностей. Проповіді Астерія Амасійського на суспільно-моральні теми (Слово про несправедливого управителя, Слово проти корисливості, Слово про розлучення подружжя, Слово на притчу про багача і Лазаря) – це намагання відповісти на найбільш кричущі суспільні проблеми: жахливу бідність одних і крайню розкішність життя інших, черствість і нечулість багачів до бідних, байдужість до страждань інших, зловживання владою... Як бачимо, проблеми, з якими боровся св. Астерій, залишаються актуальними і сьогодні. І хоча ми живемо в зовсім іншому суспільному контексті і не йдеться про автоматичне перенесення відповідей з минулого на проблеми сьогодення, при читанні тексту стає очевидно, що глибинні причини проблем і фундаментальні відповіді на них залишаються тими самими, незважаючи на століття, які розділяють наші епохи. Головна думка, яка проходить крізь цілу гомілію – потреба чуйності, відкритості і милосердя до ближніх, які перебувають у скруті. На прикладі євангельської притчі про багача і убогого Лазаря, автор показує, що саме здатність співчувати і солідаризуватися зі страждаючим ближнім лежить в основі не лише християнства, але і просто людяності. І саме наша поведінка супроти потребуючого ближнього визначає нашу власну долю у вічності – участь у Царстві Божому, або вічне відкинення.
У святих Отця нашого Астерія, єпископа Амасійського Слово на Євангеліє від Луки про багача і Лазаря.
(1) Бог наш і Спаситель не через заборони і настанови напоумлює людей ненавидіти зло і любити чесноту, але і наглядністю живих прикладів ілюструє Своє вчення про доброчесне поводження, ділами і словами провадячи нас до осягнення доброго і боголюбного життя. Раніше Він багаторазово промовляв до нас устами пророків і апостолів, а зрештою, і Сам – власними словами (пор. Євр 1:1-2), щоб ми відверталися від пихатості і гордовитості багатства, а любили чоловіколюбну поставу і убогість, поєднану з праведністю. Сьогодні ж, щоб підкріпити це добре повчання, Він підсилює слово наочними прикладами і представляє нам в розповіді багача і убогого, показуючи самолюбні насолоди одного і злиденне життя іншого, а також – кінець життя обох, до якого вони прийшли, щоб ми із діл інших достеменно пізнали істину і стали мудрими суддями власних вчинків.
(2) Один чоловік був багатий і вдягався в багряницю і віссон (Лк 16:19). Двома стислими означеннями Слово висміює і кпить над розкішшю і безмірним марнотратством неправедних багатіїв. Бо ж багряний колір – вельми дорогий і надміру вишуканий, а вживання віссону – не є необхідністю. Адже ті, хто обирає доброчесне життя і простий побут, схильні міряти цінність речей їх корисністю і необхідністю, та уникати пустого марнославства і марнотратної розкоші як матері всіх зол. А щоб ми ясніше збагнули суть сказаного, застановімся над первинним призначенням одежі, як і в якій мірі нею користуватися, не виходячи поза межі здорового глузду. Що каже про це закон Праведного [Бога]? Бог сотворив вівцю, з пишною вовною і розкішним руном. Візьми, обстрижи її і віддай вовну майстерному ткачеві та й справ собі сорочку і плащ, щоб захиститися від зимової негоди і вберегтися від палючих променів сонця. Якщо ж потребуєш легшої одежі на літню пору, то для більшої твоєї приємності дав Бог льон, з якого ти легко можеш справити для себе красиву одіж, що водночас тебе і покриває, і відсвіжує своєю легкістю. І цими благами насолоджуючись, висловлюй вдячність Творцеві за те, що Він не лише сотворив нас, але й подбав про забезпечення всього, необхідного нам для життя. Однак, якщо ти відкидаєш овець і вовну та інші необхідні нам дари Творця усього і ухиляєшся від встановленого способу життя, ведений пустими примхами і манірними забаганками, і шукаєш віссону, і збираєш нитки перських хробаків та виплітаєш тканину, легку й прозору, наче павутина, і йдеш до красильника, даєш йому велику заплату, щоб він виловив з моря мушлю і пофарбував одежу кров’ю тієї істоти – то це поведінка людини гордовитої, що зловживає сотворінням, не маючи де подіти надміру свого багатства. Тому Євангеліє і ганьбить такого, засуджуючи його за безглуздість і розбещеність.
(3) А деякі з власного вибору віддаються ще й іншим пустим забаганкам, досягаючи ще більшої витонченості у злому і не обмежуючи своїх безумних пожадань до сказаного вище. Саме вони вигадали особливий вид ткацтва, нікчемний і химерний, що хитрим сплетінням ниток наслідує художні твори і зображає на їх одежах образи різних живих істот. Тож вони виробляють одіж, розцяцькану квітами і тисячами найрізноманітніших зображень, і для себе, і для своїх жінок і дітей. Такі люди живуть собі в розвагах, а не в турботі про головне, з надлишку свого багатства зловживаючи життям, а не живучи його гідно, і суперечать Павлові та противляться богонатхненним словам, не вченням, а ділами своїми (пор. 1 Тим 2:9-10). Бо що він заборонив словом, те вони чинять і стверджують ділами. Тож коли вони в тих одежах з’являються на людях, то виглядають, наче розмальовані стіни. Мабуть і діти обступають їх, зі сміхом показуючи пальцями на малюнки на їх одязі, і ще довго не полишають їх, ідучи слідом за ними. На них зображені леви і леопарди, ведмеді, бики і пси, дерева і скелі, мисливці, і всілякі інші витвори художників, що наслідують живу природу. Видно вони відчувають потребу так прикрашати не лише стіни і власні доми, але й навіть сорочки і плащі на собі.
(4) А більш богобоязливі багатії і багатійки повибирали євангельські оповіді і передали їх в руки ткачам – самого нашого Христа з усіма апостолами і всіма чудесами, які нам відомі. Тож побачиш там і весілля в Кані Галілейській із дзбанами на воду, і розслабленого, що лежак свій несе на плечах, і зцілення сліпого через помазанням болотом, і діткнення кровоточивою краю одежі Христової), і грішницю, що припала до стіп Ісусових, і Лазаря, що з гробу до життя повертається. Роблячи це, вони думають, що чинять богобоязно, і зодягаються в боговгодні одежі... Проте, нехай би послухали моєї поради і, продавши той одяг, вшанували живі Божі образи! Не зображай Христа – досить Йому і того упокорення, яке Він добровільно прийняв, задля нас воплотившись, – ти краще носи безплотне Слово невидимо в душі своїй! Не носи на одежі розслабленого, а краще пошукай когось, хто лежить недужий. Не розповідай безперестанку про кровоточиву жінку, а пожалій пригноблену вдову. Не грішну жінку, що навколішки впала перед Господом, уважно оглядай, а над своїми власними гріхами побиваючись, рясні сльози проливай. Не Лазаря, з мертвих піднятого, зображай, а на день свого воскресіння добрий звіт готуй. Не сліпого на одязі носи, а живу людину, зору позбавлену, добродійністю утіш. Не кошики із залишками хліба зображай, а голодних нагодуй. Не глеки для води, які Господь у Кані Галилейській наповнив, на одежах носи, а спраглих напій. Ось яка може бути для нас користь з пишних шат багатія. Не слід, однак, пропустити повз увагу і подальших слів Євангелія. Воно додає до порфири і віссону також те, що багатій щодня розкішно бенкетував. Бо ж одне і друге є виявом тої самої внутрішньої постави: прикрашати себе з допомогою непотрібного марнотратства щодо одежі, і догоджати череву і гортані лакомством.
(5) Тож розкошолюбство є річчю несумісною з доброчесним життям. Воно виявляє розбещеність і марнотратність, непоміркованість в утіхах і рабське прив’язання. І хоча на перший погляд воно видається річчю простою, однак, коли його ближче дослідити і роздумати про нього, то побачимо, що воно складається з численних, різноманітних і багатогранних зол. Розкошолюбство неможливе без нагромадження великих багатств, а нагромадити багатство без гріха надзвичайно важко, хіба що дуже рідко випаде комусь, так як Йовові, і мати багатств подостатком, і жити по правді без пороку. Тому, хто віддається розкошолюбству, потрібен спершу дорогий дім, прикрашений, немов та наречена, коштовностями, дорогоцінним камінням і золотом і добре пристосований до зміни пір року. Бо ж хочеться, щоб оселя була тепла, затишна взимку і звернена на південь, але влітку відкрита на північ, щоб обвівалася ніжними і водночас прохолодними північними вітрами. Тоді ще потрібні їм дорогі покривала, щоб прикрашали лави, крісла, постелі і двері (адже вони дбайливо одягають навіть бездушні предмети, тоді як убогі перебувають в нужденній наготі). До цього ще слід додати срібло і золото в глеках, дорогих птахів з Фасиди, вино з Фінікії, яке тирські виноградники у великих кількостях виточують для багатіїв, і всілякі інші предмети розкоші, які можуть достеменно назвати хіба ті, хто ними користується... Таке розкошолюбство, щоденно змагаючись у витонченості, дійшло до того, що домішує до вишуканих страв прянощі, привезені аж з Індії, так що продавці прянощів обслуговують тепер радше кухарів, ніж лікарів. Також подумай про ту челядь, що обслуговує їх трапези: всіх тих, хто накриває столи, наливає вино, подає страви і супроводжує подачу грою на музичних інструментах, співачок, танцівниць, флейтисток, фіґлярів, всіх їх підлабузників, дармоїдів – цілу ту свиту, яка тягнеться за розкішшю... Щоб те все осягнути – скільком убогим діється кривда! Скільки сиріт зазнають побоїв! Скільки вдів ллють сльози! Скільки жахливо катованих доведено до самогубства? Душа, що віддається таким розкошам, немов би скуштувавши води з Лети, цілковито забуває саму себе, хто вона і в якому перебуває поєднанні,[2] і що колись вона з цього поєднання буде звільнена, а тоді знову заживе разом з тілом, відтвореним через воскресіння. Та коли той призначений час настане, і непорушна заповідь відлучить її від спільності з тілом[3], тоді й прийде переосмислення сподіяного і марне розкаяння, яким вже годі буде скористатися. Адже зміна ставлення тоді приносить користь, коли ще можна виправити скоєне. А коли вже немає можливості що-небудь змінити, тоді даремна печаль і марне розкаяння.
(6) Був і убогий один на ім’я Лазар (Лк 16:20). Слово представляє його не просто бідняком, позбавленим засобів і необхідних речей, але й охопленого болісною недугою, розслабленого тілом, бездомного, безпритульного, невиліковного, кинутого при воротах багача. І оповідь особливо ретельно і докладно розписує нещастя убогого, щоб тим сильніше представити заскорузлість немилосердного багатія. Адже, хто до голоду чи недуги не відчуває жодного милосердя і співчуття – той звірина нечула і нерозумна, що лише зовні вдає людську подобу, але своєю злою волею плямує людську природу. Такий перевершує черствістю і неспівчутливістю навіть самих звірів. Бо ж коли гине кабан, тоді інші дикі свині відчувають якесь сум’яття і жалісливо поскиглюють над свіжо пролитою кров’ю. І бики, коли бачать, як вбивають іншого бика, виявляють свою печаль жалібним ревінням. А зграя журавлів, коли один із них потрапить у сіті, кружляє навколо нього, і наповнює повітря жалісливим курликанням, намагаючись звільнити свого однокровного співбрата. А людина, істота розумна, розвинута і на Божу подобу спрямована до добра, звертає так мало уваги на єдинокровних братів, що перебувають в нужді і недолі.
(7) Лежав, отже, той многостраждальний, але вдячний злидар, не маючи ніг (інакше він втіки би від цього злочинця і зухвальця і від його брами, негостинної і зачиненої для убогих, в інше місце), позбавлений рук, не маючи навіть долонь, щоб їх благально простягати. Його органи мовлення були сковані і видавали лише хрипкий і надломаний звук. Та й усі члени його були понівечені внаслідок важкої недуги, і він лежав як гідний жалю приклад людської немочі. Та все одно, навіть ці численні нещастя не схилили самозакоханого багача звернути увагу на злидаря. Проходив він повз людину, немов попри камінь, безсовісно поповнюючи гріх. Бо ж він не міг, у разі звинувачення, повторити це поширене і зручне оправдання: «Я не знав і не відав! Я не чув стогонів жебрака!». Адже він лежав перед його ворітьми і був на видноті, коли той входив і виходив, що робить засуд гордого невідворотним. Прагнув він хоча б крихт із його столу, але й тих не отримував, і коли багача розпирало від надлишку, того з’їдали злидні. Було б добре і справедливо настановити вчителькою над цим нелюдяним багачем хананейку, жінку-фінікійку, щоб сказала вона йому словами Писання: «Пихатий нелюде, навіть пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їх (пор. Мт 7:28). Ти ж брата свого, одноплемінника, і такого дару не удостоїв». Бо ж пси – дбайливо нагодовані, окремо сторожові, а окремо мисливські, забезпечені крівлею і лежаком, віддані під турботливий догляд окремих слуг. А Божий образ кинуто на сиру землю, погорджено і потоптано – того, кого власноручно сотворив Творець усіх і Будівничий, якщо хто йме віри розповіді Мойсея про походження людини.
(8) Якщо б Лазарева історія тут і закінчувалася, і природа речей була такою, що наше життя не виходило б поза нерівність цього світу, я б голосно кричав, обурений тим, що ми, сотворені в однаковій гідності, живемо в такій нерівності зі своїми одноплемінниками. Оскільки ж добре вислухати і решту історії, то ти, убогий чоловіче, що плакав над першою її частиною, тепер сповнюйся радості, довідавшись про блаженне воздаяння твого брата по убогості. Знайдеш бо досконалий суд у Справедливого Судді, через який плакатиме той, хто потопав у розкошах, і втішатиметься нужденний. Кожен бо отримає заслужену заплату.
(9) І сталося, що помер убогий, і був вознесений ангелами у лоно Аавраамове (Лк 16:22). Бачиш, які слуги у праведного бідняка, які служителі його переставлення? Ангели переможно винесли його на руках, тихо і лагідно на нього поглядаючи, і провіщаючи своїм видом служіння[4] і упокоєння, що на нього чекають. Поміщено його з дбайливістю в лоно патріарха. Це твердження створює значну трудність для тих, хто любить дошукуватися глибинних значень Писання. Адже якщо б кожного померлого праведника переносили у те місце, то яким же великим і безмірно широким мало би бути те лоно, щоби вмістити усю многоту святих? Якщо ж це цілком неможливе (адже лоно не може вмістити і однієї дорослої людини і заледве поміщає двох немовлят), то це наводить нас на думку, що образ тілесного лона навчає нас якоїсь духовної істини. То що ж означає сказане? – Що Авраам приймає тих, хто прожив доброчесне життя. Тож скажи нам, богонатхненний Луко (звертаюся до тебе як до присутнього і видимого): чому ти обійшов цією честю багатьох праведників, старших за Авраама, промовчавши про Еноха, Ноя та всіх інших, що наслідували їх життя? Але, можливо, я розумію тебе і моє судження не розминається з правдою. Адже Авраам – служитель Христа і особливо, понад інших людей, отримав об’явлення Христа, і таїнство Трійці було нам пророче явлене під крівлею цього старця, коли він виявив гостинність трьом ангелам як подорожнім мужам. І взагалі – через численні таємничі прообрази цей чоловік став близьким Богові, який у пізніші часи одягнувся у плоть і за посередництвом цієї людської завіси явно спілкувався з людьми.[5] Тому-то Писання й говорить про його лоно немов би про якусь затишну гавань і безпечну пристань праведників. Бо ж для всіх нас спасіння і надія, і очікування прийдешнього віку – у Христі, який як людина вийшов із роду Авраама. І мені видається, що шанобливе слово про цього старця в кінцевому задумі спрямоване до Спасителя, Якому належить і суд, і винагорода за доброчесність, і милий голос, що кличе праведників і промовляє: Прийдіть, благословенні Отця мого, успадкуйте вготоване вам Царство! (Мт 25:34).
(10) І сталося, що помер убогий (Лк 16:22). Слово «убогий» має подвійне значення: з одного боку воно свідчать про крайню нужду, з іншого – про поміркованість і скромність його духа. Євангеліє вживає його, щоб людина, позбавлена статків і багатства, одягнена в жалюгідні лахміття, не привласнювала собі славу доброчесної, ані не думала, ніби сама лиш бідність осягне для неї спасіння. Бо не того слід хвалити, хто силою обставин опинився в нужді, а того треба подивляти, хто з власної волі умірковує свої бажання. Адже для людей, які просто є бідними, але мають нестійку чи невиправну вдачу, вимушена бідність стає причиною численних злочинів. І всі ті злочинці, яких доводилось мені бачити на судищі володаря, –ті, що робили підкопи, що викрадали людей, грабіжники, злодії і навіть вбивці, – всі вони були людьми бідними, нікому невідомими, бездомними, позбавленими домашнього вогнища. Із цього має нам бути ясно, що Писання сьогодні звеличує того убогого, який любомудрою душею витримує страждання, з благородною терпеливістю зносить всі обставини життя і ніколи не чинить зла, щоб догодити своїй плоті насолодами розкішного життя. Ще ясніше таку людину Господь описує у першому блаженстві, говорячи: Блаженні убогі духом (Мт 5:3). Отже, ані не кожен бідняк – праведний, лише такий, як Лазар, ані не кожен багатій – відкинений, а лише той, що живе з такою поставою, яку мав сучасник Лазаря. І свідчень цього у власному житті маємо безліч. Хто бо багатший за божественного Йова? А втім життєвий успіх цього мужа ані не відвернув його від праведності, ані не позбавив його чесноти. А хто бідніший за Юду Іскаріота? Однак нужда не запевнила йому спасіння. І хоч і жив він з іншими одинадцятьма убогими і любомудрими мужами, та й із самим Господом, що добровільно зубожів заради нас (пор. 2 Кор 8:9), то попри те він злим рішенням волі схилився до грошолюбства, а відтак вчинив і зраду.
(11) Варто також уважно застановитися над тим, як кожен із померлих був взятий з життя. Убогий, упокоївшись, був шанобливо і з почестями взятий ангелами, що понесли його, сповненого доброї надії, в місце упокоєння. А померлий багач, як сказано, «був похований» (Лк 16:22). Нічого не можна додати до цього вислову Писання, що цілком влучно цією короткою фразою передає безчестя багачевого відходу. Адже коли вмирає грішник, то його дійсно просто ховають як тлінного тілом і земного душею. Змішавши природне достоїнство своєї душі з болотом плотських прив’язаностей, не залишивши жодної доброї пам’ятки про своє життя, він погребається під товщею забуття і помирає смертю безсловесної тварини. І тіло його держить могила, а душу – ад; ці дві понурі темниці, що разом воздають належну кару злобній істоті. Та й чи знайдеться хтось, хто б не винуватив у цьому нещасного багача з його черствістю? Адже, він витав понад землею у своїй гордовитості й зарозумілості, мав за ніщо усіх своїх ближніх і співбратів. Коли вони траплялися йому на дорозі, він дивився на них майже як на комах чи хробаків, бо його роздирала пиха від усвідомлення власної величі – пустої і швидкоплинної. Коли ж він розлучиться з життям і його збичують, мов раба, і відберуть у нього чуже добро, власником якого він себе безумно вважав. Тоді його гордість обернеться протилежним їй упокоренням і він, мов та стара баба, здійме плач, голосно, але марно благаючи патріарха: «Отче Аврааме, змилуйся наді мною і пошли Лазаря, щоб вмочив кінчик пальця свого у воду і остудив мого язика, бо мучуся у цім полум’ї» (Лк 16:24). Шукатиме милості, якої сам не виявляв, коли мав під руками можливість творити добрі діла. Тож тепер доводиться йому у вогні кликати на допомогу Лазаря і просити облизати палець прокаженого, змочений водою. Отаке безумство тих, хто надмірно любить тіло, такий кінець любителів багатства і розкошів!
(12) А розумний чоловік, що турбується про майбутнє, сприймає цю притчу як ліки, що випереджують хворобу і спонукають уникати подібних зол, а вправлятися у співстражданні і чоловіколюб’ї, які відкривають двері в майбутнє життя. Бо Слово на прикладі цих двох осіб дає нам драматичне напоумлення, щоб ми на живих і виразних прикладах засвоїли закон доброго життя і не нехтували настановами Писання так, ніби вони були страшні лише на словах, а відтак – щоб не зазнали обіцяного покарання. Адже знаю, що багато хто з людей, зведений таким хибним думками, дозволяє собі безперешкодно чинити гріхи. Однак Писання, що перед нами, вчить нас протилежному: що ані благання не полегшать вироку тамтешнього суду, ані жалість не зменшить визначеного покарання (якщо ще нашими словами треба підтвердити сказане Патріархом). Адже він (Авраам) вислухавши численні благання багатія і незліченні крики про помилування, ані не був зворушений риданнями, ані не вирятував його від гірких мук. Навпаки, зі суворою розсудливістю він підтвердив справедливий засуд, кажучи: «Бог кожному призначив належне. І те, що зараз терпиш, це тобі кара за гріхи, що втішався ти у житті розкошами за рахунок нещасть інших. А для того, хто там жив серед труднощів, і був потоптаний, і терпів гіркоту тлінного життя, тут приготоване солодке і радісне перебування». А ще каже він, що існує велика прірва, що не дозволяє їм спілкуватися одним з одними, і відділяє покараних від винагороджених, щоб вони жили окремо і не змішували воздаяння за добро і за зло. Я думаю, що так ця притча в чуттєвих образах представляє певне духовне таїнство. Ми ж не думаємо, ніби там існує якийсь рівчак викопаний ангелами, немов навколо військового табору. Насправді, під виглядом прірви Лука представляє нам те розділення, яке існує між тими, хто жив доброчесно, і тими, хто ні. Нашу думку підтверджує також Ісая, кажучи так: Чи ж не може рука Господня спасти, чи ж оглухло вухо Його, що не чує? Ні, але гріхи наші стоять поміж нами і Богом…(пор. Іс 59:1-2).
[1] Bretz A. Studien und Texte zu Asterius von Amasea. Lpz., 1914. S. 107-121. (TU; 40/1) [XV і XVI гомілії]; Asterius of Amasea. Homilies I-XIV / Ed. С. Datema. Leiden, 1970; Datema C. Les homélies XV et XVI d'Astérius d'Amasée // Sacris erudiri: Jarboek vor Godsdienstwetenschappen.
[2] «Поєднання» (συζυγία), дослівно «упряж, ярмо, зв’язка», – типовий для античної культури термін на означення зв’язку душі з тілом. Астерій Амасійський використовує це традиційне платонівське поняття, однак надає йому християнського звучання, через твердження про те, що цей «зв’язок», порушений смертю, буде відновлено майбутнім воскресінням.
[3] Продовжуючи «християнізувати» античні антропологічні поняття, Астерій говорить про спільність душі з тілом, вживаючи вельми значимий у християнському контексті термін κοινωνία (спільність, спільнота, сопричастя). Враховуючи риторичну вишуканість цієї гомілії і схильність автора до витонченої гри словами, навряд чи це випадково. Вираз «спільність з тілом» (ἡ πρὸς τὸ σῶμα κοινωνία) можна розуміти як натяк не лише на єдність душі і тіла, але й, на глибшому рівні, на спільність людської природи і спільнотність людського роду. Принаймні таке тлумачення цілком відповідає загальному духу цієї гомілії: заклику до солідарності всіх людей і взаємодопомоги, яка випливає з природної єдності людства (див. нижче, розд. 6 і 8).
[4] Тобто, що в Царстві Божому він зазнає турботи, якої не зазнав у житті, і йому послужить сам Господь (пор. Лк 12:37).
[5] Тут автор використовує традиційні ранньохристиянські образи Воплочення : зодягання безплотного, нематеріального Бога у тіло, немов в одежу; а також образ завіси старозавітного Храму, яка для Отці Церкви символізувала тіло Христове, і яка розірвалася надвоє у час Його смерті.
