Львівська «Gazeta Codzienna» написала, що голобутівського пароха стратили за підготовку українського повстання в польському тилу – це була очевидна дурниця.
Продовжуємо розмову про місцеве самоврядування Галичини та участь у ньому греко-католицькому клиру
Перебравши владу у Львові 1 листопада 1918 р., істеблішмент ЗУНР невдовзі мав вирішувати також складну проблему організації місцевого управління краєм. Всі австрійські державні органи були ліквідовані, натомість повноваження старост отримали комісари ЗУНР, повітових рад і управ – Українські національні ради (повітові УНРади). Останні формувалися в той спосіб, що їх членів делегувала місцева мережа українського громадянського суспільства, передовсім – правляча Українська національна-демократична партія. Оскільки така мережа в не одному повіті була заслабкою (а в деяких вони не функціонували взагалі), УНРади часто очолювали священики. Зрештою, навіть такий переконаний прихильник відмежування Церкви від політики, яким був митрополит Андрей Шептицький, відіграв важливу роль у історії ЗУНР.
Особливо складною була система управління Стрийщини. Оскільки Стрий був уже великим містом, значним залізничним вузлом, регіональним центром і осередком українського національного руху, то до середини листопада вища влада належала не комісарові, а Директорії у складі отця Остапа Нижанківського, Остапа Весоловського на чолі з правником, екс-депутатом Галицького сейму та Палати Послів австрійського парламенту Володимиром Сінгалевичем. Крім Стрийського повіту, Директорія управляла також кількома суміжними повітами. Згодом, коли дійшло до розмежування влади і утворення УНРади, її очолив О.Нижанківський.
Навчався у Львівській духовній семінарії, а в Празькій консерваторії здобув диплом учителя музики. Висвятившись, отримував призначення сотрудника в різні парохії та часто переїждав, вчителював у Львові (1894-1896 – учитель співу в чоловічій учительській семінарії у Львові, 1895-1896 – в Академічній гімназії), поки 1901р. не осів у батьківській Голобутівській парафії (села Голобутів, Завадів і Нежухів) недалеко від Стрия.
О.Нижанківський – видатний композитор, засновник і диригент товариства «Боян» у Бережанах (1892), диригент «Бояна» у Львові (1895-1896) та Стрию, диригент польської «Лютні» в Стрию, ініціатор і видавець «Бібліотеки музикальної», автор музики до колядок «Бог ся рождає» та «Во Вифлеємі нині новина». Його домівка в Завадові була відома також як осередок товариського життя Галичини. Тут гостювали музики Денис Січинський, Філарет Колесса, Соломія Крушельницька, Модест Менцинський, Олександр Мишуга. Бували Іван Франко, Митрополит Андрей Шептицький, Іван Труш намалював портрет О.Нижанківського. Син Нестор Нижанківський (1893-1940) також став добрим композитором. Тому не дивно, що Львівська національна музична академія ім. М.Лисенка розташована на вул. О. Нижанківського, а поза межами Стрийщини видатний кооператор і державний діяч ЗУНР здебільшого відомий як автор популярних музичних творів, активний пропагандист українського хорового співу. В Стрию натомість – як член «Стрийської Трійці» (на взір «Руської Трійці»): політик-адвокат Євген Олесницький, отець-письменник Олекса Бобикевич, отець-кооператор, організатор місцевого самоврядування Остап Нижанківський.
Як директор Крайового господарсько-молочарського союзу, віце-маршал Стрийського повіту та депутат Галицького сейму (обирався на додаткових виборах 1913р. замість отця-москвофіла Корнила Сеника, пароха с. Бережниця Жидачівського пов., який склав мандат, за деякими свідченнями, під тиском митрополита Андрея Шептицького), отець Остап мав добрий управлінський досвід і таких серед українців того часу було небагато. До того ж очільники ЗУНР були зацікавлені у дотриманні спокою та порядку у повітах, в кожному з яких поляки становили впливовий відсоток населення. Тим більше, що тривала польсько-українська війна. І тут також придався досвід О.Нижанківського. Його дід брав участь у польському повстанні 1831р., а син віце-маршала Галицького сейму Юліяна Лаврівського, учасника польського повстання 1863 р. та «правої руки» всемогутнього маршала Галичини князя Лева Сапіги – свояком. Лаврівський-молодший також брав участь у повстанні 1863 р., довгі роки служив на посаді комісара Стрийського староства та часто відвідував гостинний дім голобутівського пароха в Завадові.
Тож О.Нижанківський був толерантним до польської меншості. В середині листопада 1918 р. він заявив на засіданні львівської делегації УНРади, що польське населення Стрийщини прийняло українську владу повністю. Нічого дивного, що за півроку свого урядування в період ЗУНР О.Нижанківський не раз конфліктував з українською «солдатескою» Стрийського гарнізону, які впакували до в’язниці не одного польського урядника або дідича. Їх випускали після втручання голови УНРади.
Польська армія захопила Стрий 19 травня 1919 р. А 21 травня О.Нижанківського заарештували, віддали під військово-польовий суд та засудили до розстрілу. За іронією долі, польова жандармерія, що заарештувала О.Нижанківського, розташувалася у віллі відомого українського політика Євгена Олесницького, проданій ним «Касі задатковій», прямо напроти хати вдови отця Олекси Бобикевича – Остапової рідної сестри Осипи. Перед смертю отець зумів передати їй записку такого змісту: ніби-то в Дашаві українські вояки замордували ксьондза й органіста, відтак «моя доля як закладника запечатана». Вирок апробував генерал Александрович. 22 травня О.Нижанківського розстріляв відділ польського війська, яким командував Ян Веркштайн, син власника ливарного заводу в Стрию, якого незадовго перед тим українці випустили з в’язниці. Польські вояки ще й роззули вбитого отця, зняли золоту обручку, забрали кишенькового годинника та відзнаку архикнязя Рудольфа Габсбурґа – золоту арфу з рубіном. Крім того, полковник Зєлінський реквізував майно пароха в Завадові, вивізши з його хати декілька фір добра. Але на цьому грабунок не закінчився – його продовжила, словами очевидця, «чернь наша і чужа». Після страти зі Львова прийшла телеграма звільнити О.Нижанківського – запізно.
У чому звинуватив о. О.Нижанківського польський військово-польовий суд – невідомо. Бо згадані дашавські ксьондз і органіст пережили його надовго. Львівська «Gazeta Codzienna» тоді написала, що голобутівського пароха стратили за підготовку українського повстання в польському тилу – це була очевидна дурниця.
Порівняно нещодавно біограф О.Нижанківського Петро Сов’як оприлюднив нову версію того смертного вироку. Селяни Завадова вважали, що на священика вчинили наклеп їхні односельчани Болленбах, Крайц і Бітнер – ополячені німці, яким він позичив гроші. Справді, директор Крайового господарсько-молочарського союзу був заможним чоловіком. Правдою є також і те, що він давав у борг, незважаючи на національність прохача. До того ж той військово-польовий суд швидко забрався з міста та більше туди не повертався. А якщо враховувати й те, що О.Нижанківський – єдиний представник істеблішменту ЗУНР, розстріляний польськими вояками, то нова версія видається вірогідною. У спогадах О.Бобикевич декілька раз фігурують зобов’язання боржників і гроші «Каси задаткової», які її брат отримав акурат перед арештом і передав разом із передсмертною запискою. Що далі сталося з тими паперами, незрозуміло. Як то кажуть, кому – війна, а кому …
Цікаво зауважити, що по війні громадська думка поляків була однозначною; страта священика, внука героя польського повстання 1831р., а до того ж чесного й толерантного чоловіка – ганьба для Польщі. Проте поки О.Нижанківський був живий, заступитися було нікому. А скаргу його дружини Галини з Бачинських польська прокуратура залишила без відповіді.
Література: