Про місію військового капелана, про зміни в Армії, міжконфесійні стосунки і ставлення до священика розмова з о. Сергієм ДМИТРІЄВИМ
— Минулорічна і цьогорічна Пасха. Чим вони різняться і що змінилось за цей рік?
— Цього року ми були в АТО, минулого ж були разом з бійцями під Кримом. Нещодавно об’їхали три батальйони 30-ї Окремої механізованої бригади (м. Новоград-Волинський) під Артемівськом, відслужили 5 служб.
За рік ми всі дуже сильно змінились. І хлопці, і контингент. Дуже багато нових бійців, призовників. 80% офіцерів, яких ми знали близько – це нові люди. З наших друзів багато хто пішов за пораненням або просто пішов. Для прикладу, я приїхав у другий батальйон і там був тільки один офіцер, якого я знав. Він мене з усіма й познайомив. І коли ми сиділи разом, то я думав, що я навряд чи б приїхав до незнайомих людей. Бо це інші стосунки. Я знаю, що мене приймуть і мені довірятимуть. Так само і моя парафія в Херсоні теж рідко міняється, тому що я хочу, щоб люди залишались при храмі. А війська – це місце постійних змін серед людей.
— Як змінились хлопці за рік?
— З’явився смуток. Туга за домом разом з образою на наше керівництво. Мені один із офіцерів каже: «Я з травня місяця захищаю країну і навіть у свою відпустку приймав техніку, вдома майже не був. А при цьому досі плачу податок на армію».
Цікаві зміни торкнулись і моєї традиції. Хлопці завжди читали уривки з «Діяння апостолів» під час служби і раніше доводилось когось з них просити. Зараз вони самі формують чергу, кому наступному читати, і вже не питають, коли саме під час служби їм вступати. При цьому завжди готові поступитись цим правом командиру, який це сприймає за особливу честь.
— Тобто вони незадоволені владою?
— Так, і владою. Питання забезпечення досі лишається актуальним, як і легковий транспорт, який в основному передають волонтери. Думаю до сих пір, що якби не вони, то бійці почувалися б покинутими. Волонтери не піаряться на допомозі, вони просто звітують перед іншими людьми. Військові це відчувають, їм важливо, що про них не забувають та приїжджають. Мій улюблений анекдот звучить так: «Знаєте, чому в Україні досі нема ядерної зброї? Тому що волонтери ще її не купили».
Звісно, бойовий дух нікуди не зник. З нами разом їздив французький фотограф українського походження Юрій Білак і був просто в шоці, як хлопці з таким оснащенням стримують подібну силу. І він розуміє, що це лише завдяки бойовому духові, вони готові хоч з саперною лопаткою йти у бій. Тут формується страшна суміш відчуття безвиході разом з почуттям патріотизму. Я чую чимало розмов, коли людина хоче піти з армії після поранення, бо не всі хочуть повертатись через керівництво. Тому низький уклін волонтерам, священикам та психологам, які працюють з ними.
Коли ми їхали зі Слов’янська, то бачили зруйновані будинки. Приїхали в одну родину мусульман, в яких від будинку лишилась одна стіна. Передали їм допомогу, нас прийняли і розповіли, що в їхнього батька не витримало серце і він помер, коли побачив руїни. Вони ж розповіли, що небезпечно брати щось з дороги, навіть якщо це мішок картоплі – він може бути замінованим. Самих доріг немає, можна нарватись на фугас. А на блокпостах солдати вітаються так, ніби ми знайомі сто років, усміхаються доброму гостю.
Але позитиву теж дуже багато. Просто я б хотів сказати про важливі моменти. Хлопці стали дуже свідомо ставитись до священика та молитви. Минулого року офіцери просто приходили на службу, бо їх просили або так було треба. Зараз вони долучаються до служби усвідомлено. Серед мобілізованих чимало професури та інтелігентних людей і наша армія, можна сказати, стала ще більш освіченою. Наприклад, на передовій я зустріч професора геодезії з Луганського університету, який на дозвіллі пише вірші та виконує свої пісні.
— А які зміни зауважуєте за собою?
— Перше, що відчуваю – це втому. Не просто так, ніби «набридло», а зовсім інше. Я постійно борюсь з агресією в собі. Тому що я – священик і не можу дозволити злості бути в серці. Іноді борюсь з тим, щоб не опускались руки і ми допомагали далі. Тому що минуло два роки від початку Майдану, а ми досі живемо в постійні напрузі. Ніби й часу небагато пройшло, а проблеми не зменшуються, а тільки збільшуються. Тому що є поранені друзі, вдови, діти і всім хочеться допомогти. Але всіх не врятуєш. На жаль, дуже рідко трапляється, коли люди помічають, що хтось потребує підтримки не з їхнього кола спілкування. Я ж тримаюсь тільки завдяки Господу, тому що я сам священик.
Але напруга відчувається конкретна. Якщо раніше служителя сприймали як волонтера чи психолога, то тепер просять просто приїхати як священика. Рік тому ми чули, що туди треба їхати тільки з подарунками, армія неприбуткова і це може бути тільки одностороння акція підтримки. Однак армія починає утримувати свого священика, я от повертаюсь додому з подарунками від бійців.
— Сьогодні дуже часто обговорюється тема капеланства, це слово саме по собі набуло нового значення. Місія капелана – якою вона має бути і яким має бути священик?
— Не дивлячись на роботу наших семінарій, у нас досі є багато священиків, які не отримували теологічну освіту взагалі. Є, так би мовити, «непрофесійні» священики. Їхній світогляд не такий еталонний, який хочуть бачити люди. Що вже казати про капеланів, які мають отримувати особливу підготовку. Серед них дуже мало справжніх професіоналів. Я бачу велику потребу у заснуванні курсів для них. Додам, що в наших умовах капеланство – це добровільно, а священик ще мусить на щось утримувати родину.
— Про які саме курси йде мова?
— Таке навчання має бути міжконфесійним. Професійних капеланів взагалі одиниці. Ми маємо розуміти, що фронт — це не місце для пошуку собі вірян. Це також не місце для прозелітизму, піару конфесії, а це місце для допомоги та реалізації духовних потреб військових. Серед них 80% вірять в Бога, але не воцерковлені. І священик починає воцерковлювати, а це іноді може стати майданчиком для міжконфесійних баталій у майбутньому.
Часто лунають слова від різних служителів, що вони — капелани. Коли священик двічі приїхав у військову частину, побув там і каже, що відтепер він працює капеланом. Це докорінно неправильно. При церквах є відділи з роботи з військовими. Але не треба плутати різні поняття. Тому що є капеланське служіння, а є просто допомога військовослужбовцям, яка можлива і від священиків.
Капелани також підпадають під втому та психологічні розлади й проблеми. Треба пам’ятати, що лікарі теж хворіють, а іноді навіть сильніше. І священикам потрібна допомога духовного та психологічного характеру, супервізія та консультації зі спеціалістами.
Ми були в Полтаві на тренінгу, коли бійці розповідали, чого б вони хотіли від священиків. І я б особисто хотів, щоб кожен служитель поставив собі подібне питання. Не про те, яким я маю бути, а яким вони бачать мене у себе в колективі. Бо нерідко священики приходять і починають диктувати свої умови для військових. А ми маємо в першу чергу поважати їхні погляди.
Останнім часом я помічаю, що знову з’являється конкуренція щодо впливу на бійців. І якщо так буде тривати далі, то армія просто закриється від Церков. Їм важлива сама особистість священика, а не його конфесійна приналежність.
В Артемівську я бачив п’ять великих храмів УПЦ (МП) – і ніхто не вийшов привітати солдатів. А це ж ваші захисники. І вони почуваються зрадженими. От і священик має бути з ними поруч. З містянами ніхто не працює.
Хочу підкреслити, що якщо на Майдані ми бачили справжню братську любов, то зараз знову починається розділення. Це погано і це відчувається.
— Якими Ви бачите шляхи виходу з цього?
— Треба навпаки хвалити один одного. Я б робив міжконфесійні курси для священиків разом з військовими. Не треба їх устатковувати від Міноборони, вони мають бути вільними. Потрібен постійній міжконфесійний діалог між Церквами, нормальний, чесний та відкритий. І для цього кожен має бути відкритим та чесним особисто. Варто розуміти, що загроза не пішла, а тільки загострюється і ми маємо стояти разом. Боляче бачити патріотів, які знову кажуть, що «саме наша область більше захищає Україну» – взагалі не важливо, хто і чого більше зробив.
— Ви не раз організовували курси для священиків з проблем подолання посттравматичних розладів. В них брали участь волонтери, психологи та інші військові. Чи можна сказати, що роль священика в суспільстві потроху змінюється, набуває нових граней?
— Я б не сказав, що вона змінюється. Саме ставлення до священика змінюється. Люди починають бачити його функції, але це часто обростає міфами та ідеалами. Люди ідеалізують священика, а цього робити не можна, тому що він теж людина. І це часто призводить до розчарування.
Зараз ті священики, які й раніше працювали активно, стали більш помітними та потрібними. І суспільство розуміє, що саме цей священик, який раніше робив багато корисного, не лишається осторонь проблем і сьогодні. В минулому більше уваги звертали на духовенство з великим хрестами, в кого були зв’язки і які були далекими від народу. Але тепер вони відходять на другий план і це стосується не лише моєї Церкви. Ті священики, яких ніхто не знав, але вони справді щось робили – вони вийшли наперед. Ми думаємо, що Церква змінюється, а просто справжні служителі стали потрібними і люди почали розуміти, що саме такого священика вони хочуть бачити.
— А чи змінюються самі священики?
— Скоріше загострюються їхні характерні риси. І той, хто був відкритим, став ще відвертішим. А ті, хто були менш активними у допомозі – вони такими й лишились. Вони не міняються, просто загострюються їхні якості, як завжди і буває в таких умовах. Для кожного зараз прийшов час проявити себе.
Хотів би додати і про зміни, які я побачив. Мене дуже вразила зустріч з доктором, який не причащався вже протягом восьми місяців, хоча раніше щодня ходив до церкви. Йому було важливо відвідувати храм лише УПЦ (Московського Патріархату). Але там його звинувачували в тому, що він вступив в лави української армії. Вони казали, що там нікого захищати. Того вечора, коли я відслужив службу спеціально для нього, боєць розчулився та сказав, що його Церква його зрадила. Проте тепер він розуміє, що Церва там, де є любов. Любов як в родині, так і до свого народу та братів. Саме прояв любові до людей – це проява любові до Христа. І це не перші подібні зміни, які мені зустрічались.
Світлини Юрія Білака та з архіву о. Сергія