Священик Василь Говера: «У Казахстані торкаєшся до таємниці переслідуваної Церкви»

Цьогоріч Українська Греко-Католицька Церква у Казахстані, яка має у цій країні давню і драматичну історію, переживала важливі події. 15 вересня у столиці Астані було освячено храм св. Йосифа Обручника, який будувався впродовж 10 років. Також весною Казахстан відвідали члени Постійного Синоду єпископів УГКЦ, які мали можливість ознайомитись із життям і проблемами тутешніх греко-католиків.

Теперішній підйом греко-католицького життя у цій країні нерозривно пов'язаний із харизматичною постаттю о. Василя Говери, Апостольського делегата для греко-католиків у Казахстані та Середній Азії, який наприкінці 90-их як місіонер подався у край, де колись жив із родиною його депортований батько.

Про минуле і сьогодення УГКЦ в Казахстані – говоримо із о. Василем.

— Історія української присутності в Казахстані вимірюється століттями. Розпочинають її відлік із 17 ст., а остання хвиля еміграції датується 60-ми роками ХХ ст., коли за закликом партії багато українців освоювали цілинні землі. Два десятиліття тому у Казахстані налічувалось понад 900 тис. українців. Як справа виглядає там сьогодні?

— Тепер їх близько 300 тисяч — це останні статистичні дані. Справді, чисельність дуже зменшується, бо ще десятиліття тому кількість українців сягала півмільйона. Причини різні – хтось повертається додому, хтось асимілюється у тутешнє життя. Дуже багато змішаних шлюбів.

— Якою є статистика присутності УГКЦ у Казахстані? Як структурована Церква?

— Маємо 5 зареєстрованих громад: у Караганді, Астані, Павлодарі, Шедерти (Павлодарської обл.), Сатбаєві. Крім цього, діє ще 10 громад в інших місцевостях, куди священики доїжджають. В місті Алмати громаду не зареєстровано, але є священик, який постійно там працює. Всього у нас служать 9 священиків та 5 сестер-служебниць (три з них працюють у карагандинській парафії і дві — в Апостольській нунціатурі в Астані). Торік вперше збільшилось число священиків – двоє приїхали з України, а один — із Росії. Він – колишній православний, перейшов у Греко-Католицьку Церкву.

Поки що територіальної структури у Казахстані немає – потрібно більше вірних, парафій, священиків. Але, сподіваємось, із часом це станеться. Я виконую функції делегата конгрегації Східних Церков. Іншими словами – є апостольським делегатом. Але ми є незалежними від Римо-Католицької Церкви. Поки що Казахстан та Білорусія єдині країни, де апостольських делегатів наділено більшими повноваженнями.

— Хто є греко-католики Казахстану? Чи існують між ними відмінності у різних парафіях?

— Життя УГКЦ тут дуже розмаїте. Парафії різні, як чисельно, так і якісно. Наприклад, у Караганді — традиційна греко-католицька парафія, в якій 90 % — це діти і внуки депортованих галичан (у 2013 р. ми відзначали 65-ту річницю великої депортації).

До інших громад належать східні українці, діти і внуки тих, хто свого часу приїхали освоювати цілинні землі. Чуються православними, але приходять до нашої Церкви: хочуть чути українську мову на богослужіннях. Тому й ідентифікують себе з УГКЦ. І є, звичайно, громади, де ніколи не було жодної церкви і парафії, і які з’явились щойно, коли туди почав приїжджати священик.

— А якою мовою правите?

— У таких випадках — російською чи старослав’янською. Все залежить від обставин, потреб громади. Наприклад, є громада, де богослужіння повністю проходить  українською, а проповідь – російською.

— Розкажіть, будь-ласка, як живеться українській Церкві у нехристиянській країні, як складаються стосунки із владою, Російською Православною Церквою?

— Впродовж двох десятиліть незалежності Казахстану, після розвалу СРСР, релігійна ситуація у країні була досить стабільна, а ставлення держави до релігії — ліберальним. Натомість, останнім часом, у зв’язку із певними тенденціями у суспільстві (йдеться про вплив фундаменталізму, радикального ісламу, появу різних екстремістських течій) держава переглянула свою політику щодо релігії і позаторік парламент прийняв закон про релігійні об’єднання, який змінив існуючу ситуацію. Встановлено більший контроль держави над церквою, складнішими стали процеси реєстрації громад, побудови храмів і т.д.

Російська Православна Церква у Казахстані розвивається доволі динамічно. Якщо донедавна там були лише 3 єпархії, то тепер створено іще 6 нових. Зараз там діє митрополичий округ, іде інтенсивне будівництво храмів, відкриття нових громад. Між нашими Церквами – стосунки спокійні, напруги немає. Їхній митрополит — дуже відкрита людина, часто зустрічається із римо-католицькими єпископами. Щоправда, якихось спільних акцій християнські Церкви не проводили – хіба що невеликі виступи у справі захисту християнських цінностей – боротьби з абортами тощо.

— А наскільки казахи релігійні люди?

— Здебільшого вони доволі релігійно індиферентні. Ситуація там схожа на ту, що є у Росії чи Східній Україні — тобто, вони номінально ідентифікують себе як мусульман, але в дійсності практикуючих вірних є дуже незначний відсоток.

— Чи траплялись випадки навернення казахів до Греко-Католицької Церкви?

— Ні, зрідка це траплялось лише у протестантських спільнотах. Але загалом із цим вкрай складна ситуація. Держава не підтримує християнізацію казахів, суспільство сприймає такі речі дуже агресивно. Навернені потім мають проблеми у сім’ях, від них часто відрікаються родичі, тому для казахів це дуже нелегкий крок.

— Ви раніше розповідали, що планували пробути у Казахстані три роки: поїхали туди, дізнавшись, що карагандинська громада потребує священика. Чим полонила вас казахська земля, що ви так і залишились там?

— Казахстан – особливе місце. З одного боку – це місце каторги. Людей ж не на курорт вивозили — тут важкі умови проживання, клімат із різкими перепадами, вітри, сніги, морози, величезні відстані — це ж як три України. Життя тут набагато складніше, ніж в Україні чи Європі. Але коли дізнаєшся про шлях Греко-Католицької Церкви на цій землі, скільки мучеників вона прийняла – тоді розумієш, що торкаєшся до таємниці переслідуваної Церкви. І розуміння цього допомагає служити людям, які опинились у тяжкій ситуації.

Коли я американцям розказую про східну українську діаспору, мене запитують: чому ми там служимо? Чи не краще цих людей забрати в Україну? Вони вважають, що там не треба нічого будувати, не варто створювати парафії, і що слід намагатися вивезти українців, як це зробили німці. Я ж відповідаю: це – завдання держави. Ми ж – як Церква — маємо бути з людьми, які опинились різним чином й у різний час далеко від своєї батьківщини. Допомогти їм не забути своє коріння. І, звичайно, провадити процес євангелізації, допомагати людям знаходили Бога.

Казахська земля має ще й великий досвід підпільної Церкви і мучеництва. На території Казахстану було дуже багато концтаборів. Ми зараз розшукуємо дані про в’язнів. Уже відомо, що у тюрмах тут перебувало понад 200 священиків. Коли у 1955-ому р. більшість в’язнів звільнили, вони в основному повертались в Україну. Але було багато таких, що залишались і продовжували працювати. Там існувала велика німецька діаспора (було півмільйона депортованих німців), так що українські священики служили і для них також. Це дуже гарний приклад співпраці.

Так, культ бл. Олексія Зарицького існує і серед римо-католиків. Він визнаний покровителем Караганди, статуя блаженного є у католицькому храмі у Караганді. Фактично сьогоднішня римо-католицька структура у Казахстані завдячує власне українським священикам, їхній жертовній праці.

Розмовляла Катерина Лабінська