Отець Блажейовський був дуже вибагливий, хотів, щоб люди розвивались – духовно, національно, інтелектуально. Мріяв, щоб усе прогресувало. Він критично ставився до української історії і сучасності, але не заради критики, а задля розвитку.
Отця Блажейовського не стало рік тому. Не всі його сприймали – був категоричний, прямий, не розумів нераціональності і ліні, роздробленості українців, тому часто у своїх працях різко висловлювався про наше минуле і сучасне. Проживши майже усе своє життя у Європі та в Новому Світі, мав з чим порівнювати українські реалії, а його наполеглива й енергійна натура відмовлялася їх розуміти.
Закінчивши гімназію, молодий лемко вирішив студіювати електротехніку – здавалась йому на той час найбільш прогресивною справою. Якось, сидячи у бібліотеці (навчався у Празькому університеті), «мимоволі подумав, що це Святий 1933 рік і добре було б зробити прощу до Риму. За п’ять хвилин вирішив піти до Риму пішки і за пару днів вирушив в дорогу» («Мій життєпис»). Через шість тижнів був у Вічному Місті. А уже повертаючись до Праги, зайшов попрощатись із духівником української семінарії у Римі, і той запропонував йому стати семінаристом. «...Я опинився на теології. Це була децизія без надуми, і сам не знаю, як це сталося. Був під враженням Риму, ...його історії і ...праці римського духовенства для поширення християнства у світі». Після висвячення о. Дмитро захистив два докторати – з теології та історії. Він дуже любив наукову працю, інформацію буквально поглинав. У колі його інтересів – історія України, організація держави та причини її багатовікового занепаду, язичницький та християнський Рим. «Але найбільше був заінтересований римськими архівами і тисячами документів відносно Київської Церкви та української історії». Він сподівався продовжувати розпочату під час студій архівну працю, та єпископ не оцінив наукових поривань молодого священика і, визнавши його працю нікому не потрібною, послав душпастирювати за океан.
Денвер, Колорадо, Філадельфія, Хюстон – це неповна географія місій о. Блажейовського, який сподівався, що американський період потриває недовго – заробить трохи грошей, на які зможе потім у Римі видавати наукові праці. Однак склалось усе зовсім по-іншому – пробуде у Новому Світі три десятиліття, гроші зароблятиме важкою, несвященичою працею. А ще – відкриє для себе нове захоплення, яке стане справою життя.
Велось отцю в Америці несолодко – доводилось і на хорах спати, і «тарелі ночами мити». А як інакше мав вижити, коли з парафії, яка налічувала 25 родин, отримував 30 доларів на місяць?
Парафіяни його часто, м’яко кажучи, не сприймали – очевидно, через неабияку вимогливість. «Як хтось не був у церкві впродовж двох тижнів, то я його відвідав з запитом. А до декого йшов з оливою до єлеопомазання та зі свяченою водою і питав: чи не похорували та чи не треба зробити всім єлеопомазання, а як здорові, то чи не треба поблагословити хату і вигнати дідька з неї». Насправді отця дуже боліло те, що українці асимілюються в чужому світі, намагався їх гуртувати – навіть такими методами.
Без підтримки громади, власним коштом отець звів у Х’юстоні парафіяльний будинок «із трьома лазничками», за які почув багато критики від парафіян, на що резонно відповідав: «А що ви пожертвували на це?» Звісно, далекоглядному священику не були потрібні три ванни – передбачав, що колись там може оселитись жонатий священик (тепер і справді там мешкає священик з України із трьома доньками).
Підприємницький хист отця вражає. Вдень він працював при будові, а ночами «мив тарелі та підлогу». «Грошей на будову дому я не мав і тому робив дуже скоро, щоб майстри та доставці матеріалу не мали часу дізнатися, що парафія не має ніяких грошей на будову. До п’яти тижнів все було скінчене». Тоді о. Дмитро взяв «знимку і оцінку дому та послав до Філадельфії з просьбою про позичку. Оцінка дому була висока, а видатки малі, отже я дістав досить скоро позичку і поплатив борги у майстрів та доставців матеріалів». А тоді, орендуючи дві кімнати у парафіяльному будинку і «велику салю на 400 сидячих місць», зведену при будинку, зміг розквитатися і з банком. До речі, ця «саля» утримує х’юстонську громаду по сьогодні.
В Америці перед священиком постає ще одна проблема – де брати хоругви, церковний одяг? І він береться за голку з ниткою. Щойно у 1973 р. повернувшись до Риму, невтомний отець продовжує вишивати. Робить це цілими днями. Ікони, хоругви, образи... «Спочатку продавав, щоб мати гроші на друк книжок і на життя. Та головна ціль була поширити вишивання ікон та образів до хат і церков, хоругв. Вишивали ікони й до мене, але дуже мало і хіба що тільки Марію, рідше – Ісуса Христа». Вважав, що вишивана ікона підкреслює українську самобутність, вона унікальна у світі, тому так популяризував її. У своїх працях використовував техніки й взори, притаманні усім регіонам України, навіть таким чином намагаючись поєднати в одне ціле свій роз’єднаний народ.
Та чи можна вважати вишивану ікону канонічною? Дізнаюся про це в о. Ігоря Ковальчука, популяризатора діяльності о. Блажейовського, директора Музею вишиваної ікони.
Професор Дмитро Степовик до своєї праці про ікони включив і праці о. Блажейовського, де зазначив: вишивана ікона є канонічна і по кольористичній гамі, і по сюжетній, і має право на життя. Так, є скептики, котрі кажуть: ікона має бути писана лише на дошці. І таким чином вертають нас до багатовікової грецької монополії на малювання образів: лише на кипарисовій дошці, на жовтках, з таких-то елементів... Але як показало сакральне життя, маємо мозаїчну Оранту в Софії, ікони на склі, поширені, в металі, барельєфи. Матеріал є тільки середником для передання біблійного сюжету.
Врешті-решт, у багатьох моментах церковного вжитку вишивка є незамінною, наприклад, на фелонах, бо мальовані дуже швидко тріскаються; на хоругвах. Це знаю зі свого священичого досвіду».
О. Дмитро не шукав слави чи матеріальної винагороди. Своїм коштом організовує виставки, прагнучи одного: утвердити вишивану ікону в народі, запалити нею людей – адже її створення доступне кожному. З настанням незалежності починає приїжджати в Україну із своїми роботами (загалом на сьогодні його ікони виставлялись у 150 містах України). Поза тим, видавав збірки їх взірців, за якими люди могли б вишивати вслід за ним (їх вийшло 14).
Вишиваючи, пишучи наукові праці, священик мріє про музей вишиваної ікони. І робить це, знову ж таки на свої гроші, щойно знаходить відповідне приміщення у Львові. 6 травня Музею львівської ікони минає тринадцятий.
«Ми підтримуємо людей, які пішли стопами отця. Їх багато, причому наймолодшому – 10 років (хлопчик вишив образ св. Миколая і повісив над своїм ліжком), а найстаршій – за вісімдесят: жінка з Турки вишила хоругви й ікони для церкви.
Дехто завдяки вишиванню змінив життя. Так, Ірина Сваволя почала вишивати після клінічної смерті і перемогла свої хвороби. Це людина непростої долі. Вона виросла в сім’ї партійного діяча, російськомовна, колись – далека від Бога, завдяки вишиваній іконі почала навертатись до Господа.
Була у нас і виставка із ліцею «Лідер», що у Сарнах, де створено міні-музей вишитих ікон о. Блажейовського. Дитячі роботи у нас виставлялись близько місяця, з чого дуже тішився отець – адже він завжди акцентував на гідному вихованні підростаючого покоління».
Є послідовники отця і серед інвалідів. Так, із с. Овадне, що на Волині, приїжджали на візочках сестри Махонюки. Яка це була для них віддушина!
«У нашому музеї єдина робота, що не належить отцю, – це його портрет, створений відомим вишивальником Миколою Симчичем, — продовжує Наталія Струк. — Наступники отця уже самі розробляють схеми, або ж беручи їх за основу, урізноманітнюють. Хтось почав вишивати бісером. А далі всіх пішла одна пані з Івано-Франківська, яка ікони... в’язала на спицях.
Отець творив серійно. Мав якийсь задум – і вишивав серію образів апостолів, мучеників. Є страсні ікони, празникові.
Майстрині – особливо бабусі, мами і хресні мами – найбільше цінують власне празникові ікони та святих: вишивають їх як родинні ікони або у подарунок на іменини. Вишивають мами з бабусями, і дівчатка. А ще дуже люблять чудотворні ікони, серед яких лідером є Богородиця Неустанної Помочі.
До нас у музей часто приходять на екскурсії класами, є відвідувачі у неділю після Літургії, а особливо більшає людей після проведення якихось заходів. Плати за квиток фіксованої немає, є добровільна пожертва. Щоправда, якщо приходять цілі класи, проводимо для них ґрунтовну екскурсію. Це вартує 1 грн. з дитини. Наш музей запрошує відвідувачів щодня, окрім понеділка й вівторка, з 10-ої до 17-ої».
Про те, що о. Дмитро Блажейовський – феноменальна постать, писали і говорили багато, відзначаючи його енциклопедичні знання, наполегливість, титанічну працю, вкладену у вишивані полотна. Не говорячи вже про молодечий запал столітньої людини (старцем язик не повертається його називати, бо справді всередині завжди залишався молодим). А якою людиною він був у повсякденному житті? Про це прошу розповісти о. Ігоря Ковальчука, який останніми роками був надійною опорою отця і підтримував його в останні, найважчі місяці життя.
Він був дуже прогресивний. Коли з’явилися комп’ютери, то він одразу відмовився від машинки. Жартував потім, що комп’ютеризував українську Церкву у Римі. На той час йому було біля 80-ти. У монастирях ще не звикли до комп’ютерів, а він подарував його сестрам-служебницям, заохочуючи до його освоєння.
Зрештою, якщо навіть взяти вишивання, видно його новаторство – об’єднав різні техніки і взори, використав і світові, і наш класичний хрестик. Звертався до напівхрестика, щоб делікатніше зобразити обличчя. Сьогодні його ікони є у катедральних соборах в Мюнхені, Львові, у різних куточках світу. Його хоругви були на святкуванні тисячоліття Хрещення України-Руси. А хоругви із іконами блаженних новомучеників УГКЦ, вишиті отцем, могли б достойно представити нашу Церкву на святкуванні 1025-ліття Хрещення, яке уже не за горами.
Був дуже передбачливий і практичний. Казав: «Як я шукав, то і хтось інший буде шукати». Тому й видавав збірники взорів.
Працьовитість – невід’ємна складова його натури. Вставав о 6-ій ранку і майже до півночі, як сам казав, «товкся». Читав дуже багато церковної й історичної літератури, не оминав пресу, виписував «Таймс», адже вільно володів багатьма мовами».
Попри високу освіченість, був дуже доступним. Мав феноменальну пам’ять, інформацію поглинав. Мабуть, завдяки великій практиці, бо створив шематизми Львівської архиєпархії, Станіславівської, Перемиської єпархій, діаспори. Сьогодні науковці опираються на ці шематизми, зроблені надзвичайно скурпульозно. Говорив про свою роботу: «як я раз скосив, то після мене вже ніхто косити не буде».
...Якось ми були в Києві, йому тоді було біля 90. Ми багато ходили, і він каже: «Ой, я чогось змучився». «Та і я», – відповідаю. Що отець прокоментував: «Ну ви то змучились, але от я чому?»
На своє здоров’я уваги не звертав. Якось у Римі подзвонив о.-василіанину: «Мені дуже тяжко, щось не можу дихати». Монахи примчали, а отець їм з порога: «Щось комп’ютер мені не включається». Що йому погано, вже забув.
Був дуже вимогливий до себе і до інших, надзвичайно аскетичний у житті. А як треба було щось людям розповісти, показати, то був готовий йти у будь-яку годину дня і ночі.
Останні півроку життя жив у нас. Цей час був дуже важкий для нього, бо ніяк не міг змиритися з хворобами, які виснажували його. Розум мав дуже світлий, а фізичні сили занепадали. Поза тим, щодня відправляв Літургію, до останніх днів. У нього була анемія, – далася взнаки звичка до аскези, виразка, вода в легенях. Ми його потроху підліковували – то легені, то шлунок, підживляли вітамінами. В останній місяць отцю уже важко було вставати, ми брали йому реабілітолога. Він все ще старався працювати, казав, що мусить, але сили уже покидали. Він тихо відійшов над ранок у Страсну Суботу торік, на сто першому році життя».
Отець Блажейовський був дуже вибагливий, хотів, щоб люди розвивались – духовно, національно, інтелектуально. Мріяв, щоб усе прогресувало. Він критично ставився до української історії і сучасності, але не заради критики, а задля розвитку. Як казав, «Америка – страшна заживлена країна, там проспер, розмах. Чому ми, європейська нація, позаду?»
Феномен світлої пам’яті отця Блажейовського, який набагато випередив свій час, ще чекає своїх дослідників. І дякувати Богу, що він був так довго з нами.
Світлини з архіву музею, Юрія Гелитовича та з Інтернету