Це інтерв’ю з одеським священником Православної Церкви України (ПЦУ) Олександром Філіпповим було записане за деякий час перед його смертю.
Отець Олександр, протоєрей і настоятель одеського храму Покрови Пресвятої Богородиці, запам’ятався як «один з перших медичних та військових капеланів Одеської єпархії» і «протягом майже 10 років був керівником офіційного сайту Одеської єпархії», — зазначається у повідомленні Одеської єпархії ПЦУ. Також він був блогером, який у ЖЖ під псевдо «Pankapellan» до 2014 року коментував релігійні, етичні та соціальні питання (паблік видалений після анексії Криму та переходу отця Олександра на українську мову).
Він помер 14 грудня 2022 року внаслідок важкої хвороби.
Випускаючи цей текст, РІСУ віддає данину пам’яті священнослужителю, який доклав максимальних зусиль з розповсюдження проукраїнського православ’я в Одесі та у регіоні. Це інтерв’ю погоджене з дружиною померлого капелана Мар’яною Філіпповою.
«У мене півродини у баптистах», — сказав отець Олександр під час зустрічі у його храмі у селищі Котовського (Поскот) – найкрупнішому житловому масиві на північ від Одеси.
Клірик народився у Сибірі. Як пише «Військо України», «понад п’ятнадцять років тому, будучи командиром підрозділу спеціального призначення Внутрішніх військ Росії, вирішив кардинально змінити своє життя». Далі він переїхав до Одеси і здобув психологічну освіту.
Для отця Олександра закінчити Київську духовну семінарію та стати священиком тодішньої УПЦ КП було свідомим рішенням. Після рукопокладення у 2005 році він понад 10 років прослужив священиком-волонтером при Одеському обласному центрі профілактики і боротьби зі СНІДом («СНІД-хоспісі», як його називали). Там своїми силами він збудував невелику каплицю – лікарняний храм.
— Моя дружина спочатку там працювала санітаркою (хоча мала дві освіти). На той час я мав ще трудитись на двох роботах, щоби прогодувати родину і підтримати служіння. Перша робота – будівельник, друга – капелан, адже я маю освіту психолога, а там при хоспісу не було штатного психолога.
У 2013-му керівництво єпархії УПЦ КП призначило очолити православну громаду Покрови Пресвятої Богородиці на Поскоті. Готового храму у неї не було. Замість нього – голі стіни та сарай з погорілим дахом. Але потрібно щось було робити, адже в цьому районі, де de facto мешкає до півмільйона одеситів, не було жодної української церкви. Тільки десь у 2014-2015 роках греко-католики відкрили свою церкву. Втім, становлення нашого храму почалось з війни. У церковному приміщенні ми збирали допомогу для ЗСУ.
— До 2014 року священики Московського патріархату поводили себе дуже нахабно. У мене був випадок, коли приблизно у 2012 році я приїхав на цвинтар проводити служіння на Радуницю (другий тиждень після Великодня – О.Г.). Нас оточили козаки та священики МП, які наказали забиратись геть, бо це «територія Московського патріархату». І, якщо ми не виконаємо вимогу, «ми тебе тут приб’ємо і зробимо все з тобою, що хочемо, бо у тебе навіть заяву в міліції не приймуть». Це було правдою: будь-які наші звернення по захист не мали ходу. Клірики МП поводились у Одесі як господарі цієї землі, а душ також живих та мертвих.
— Якими були ваші взаємини з митрополитом Одеським та Ізмаїльським Агафангелом та секретарем Одеської єпархії о. Андрієм Новіковим, який нині мешкає у Москві?
— З ними я не зустрічався і не спілкувався. Лише таємно мав комунікацію зі священиками УПЦ МП, які самі розповідали, що Агафангел ставився до священиків як до кріпосних селян або своєї приватної власності. Пам’ятаю одну ситуацію: під час одних виборів до ВРУ один православний священик балотувався від БЮТ. Він програв, і його з матушкою та дітками вигнали з дому, а парафію віддали іншому священикові. Чому? Бо він виставив свою кандидатуру від іншої партії у той час, позаяк Агафангел був депутатом від Партії регіонів (як і ігуменя Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря Серафима — депутаткою міської ради).
Філіппов згадував, що представники його церкви не могли вирішити жодного питання з землею чи приміщенням. Ті, які мають зараз, отримали ще при президентові Л. Кравчуку.
Станом на кінець січня 2023 року, ПЦУ у Одесі має 6 храмів, у області – 127.
— Ми зростаємо і маємо живі парафії. Різниця між українськими прихожанами та прихильниками УПЦ МП істотна. Парафіяни знають один одного, цікавляться життям ближнього і допомагають один одному.
— Чому в Одеській області так мало переходів з УПЦ МП до канонічної ПЦУ?
— Якщо священик УПЦ МП мігрує до ПЦУ, він лишається усього. Храму, службового житла, доходів. Я знаю в УПЦ МП кліриків, які прослужили багато років і усвідомлюють, що їх структура робить неправду, але у них немає ані сил, ані ресурсів щось змінити. Крім того, на початку 2000-х усі церковні приміщення були переписані на баланс єпархії. Простішою мовою: жодна громада УПЦ МП не є власником свого храму. Спільнота, яка захоче перейти до ПЦУ, втратить храм, який вона будувала роками. Отже, відверто ворожа до України організація з усіх боків захищена українським законодавством.
— Чи змінилась поведінка УПЦ МП після анексії Криму та початку російсько-української війни зразка 2014 року?
— До 2014 року священики УПЦ МП були прихильниками іншої держави. Це не секрет. В Одесі вони цього ніколи не приховували. І лише у 2017 році вони почали знімати таблички «УПЦ Московський патріархат», якими до цього щиро пишались. Настрої у них не змінились, але поводитись вони стали обачніше. Люди навіть обмануті тим, що ті священики можуть їм казати, що вони відвідують українську церкву.
— Чому митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел після закликів до сепаратизму залишився у місті? Хто його захисники?
— Мають бути свідки його закликів до сепаратизму. А також повинна бути зацікавленість людей, які мають час, кошти і ресурс для розслідувань. Схоже питання: чому після вбивств на Майдані не покарані всі винні? Відповіді на обидва питання лежать у схожій площині. Крім того, для ув’язнення релігійних лідерів потрібні залізні аргументи та підтримка, інакше волання про «гониму церкву» сягнуть космічних масштабів.
Крім того, в УПЦ МП завжди напоготові «бойові загони» — «скажені православні бабусі», які реально готові кидатись під колеса машин. Бо «женуть канонічну церкву з єдино правильною вірою». Мого знайомого журналіста під час мітингу вони навіть вдарили іконою по голові. Коротше, процес притягнення Агафангела до відповідальності – це як витягнути чеку з гранати, яка може вибухнути щомиті.
— На рівні Одеси хто ще системно підтримує Московський Патріархат?
— А хто його не підтримує? Відкрито проти УПЦ МП наші місцеві політики не виступають. Такої підтримки, якою користується Московський Патріархат, ПЦУ не має. Нас не женуть, не лякають і не розмальовують стіни храмів похабними словами, як раніше, та навіть на державних заходах вітають наше духовенство. Але для нас і це дуже великі зміни. Але і представники УПЦ МП на такі заходи не з’являються і їх бойкотують.
— Якими були стосунки УПЦ МП з греко-католиками та протестантами?
— Теж майже не було взаємин, але вони були дещо теплішими, ніж з нами. На офіційному рівні Московський Патріархат ні з ким не спілкувався. Але слів на зразок «сатанисти» греко-католики на свою адресу не чули, як це було з нами.
У 90-х отець Олександр служив у лавах російської армії. В Україну він переїхав у 2001 році і до ЗСУ не мав жодного відношення.
— Але почалась війна і все життя змінилося. Не відразу я загорівся підтримкою армії, бо бачив, які бабусі блокували військову техніку та відбирали зброю. Але потім я зрозумів, що вони були заручниками, кинутими напризволяще. Знаєте, коли стартувала війна, священики УПЦ КП не мали жодних ілюзій. Ще за кілька років до 2014 ми волали: «Іде експансія, буде війна!». Нас за це гнобили і звинувачували, що ми розпалюємо ворожнечу. Протестанти не вважали, що до них ставитимуться як до ворогів. Казали: «На все воля Божа» і думали, що у новій «республіці» для них буде чільне місце. І за ці ілюзії вони поплатились.
Капеланський шлях отця Олександра розпочався тоді, коли знайомий священик написав йому про переведення підшефної йому 121 окремої бригади зв’язку до Одеси.
— Я приїхав до них і спитав, які у них потреби. Понад 75% території цієї військової частини продали під ринок, огорожа прогнила (тому напочатку вони взагалі просили колючий дріт, бо сторонні люди потрапляли на територію). Нормального одягу та спіднього не було. Тому я почав їх підтримувати матеріально, спілкувався з хлопцями та нагадував їм, що багато людей їх підтримують і піклуються про них.
Стояти осторонь я не міг, бо від цих людей залежав наш спокійний сон. І вже почали приїздити біженці зі сходу, які розповідали про жахіття та мародерства бойовиків. Допомагати ЗСУ було виключно моїм рішенням. Жодного зовнішнього примусу не було, але й і інституту капеланства взагалі не існувало. Перші наші капелани – це волонтери. Якщо ти їхав на схід, то щось із собою віз. Бо хлопці воювали в гумових капцях голими і босими. Спочатку було потрібно нагодувати і вдягти, а потім говорити про Бога.
Зрештою, командир цього підрозділу зв’язківців полковник Борис Кифоренко (загинув 29 серпня 2014 під Іловайськом – О.Г.) поїхав на схід, але і там вони виявились непідготовленими до бойових дій — опинились без бронежилетів та засобів захисту. Він зателефонував мені і попросив допомогти. Так я – перший з моєї єпархії – поїхав на схід країни. У ті роки було до 10 поїздок. Це капеланство було на свій страх та ризик: нас ніхто не фінансував і не страхував. Священики, які вирушали на війну, розуміли, що, якщо вони загинуть, їхню родину ніхто не підтримає. На той час це виглядало нормально… На сході навіть не знали, у якому селі наші, а у якому – бойовики. Возити допомогу та їздити на схід я припинив у середині 2016 року.
— Хто ще зі священиків Одеської єпархії тодішньої УПЦ КП їздив у зону АТО/ООС?
— Їздило на схід багато кліриків. Навіть ті, від яких я цього не очікував (вони ставились до війни як до спірного питання). Коли ж почались ротації священиків-капеланів від УПЦ КП, Церква їх на той момент підтримувала фінансово, а на парафіях їх заміняли під час служб. Я у ротаціях участі не брав і коштів за капеланське служіння не отримував. Причина – не вистачило б сил і часу на основне своє служіння. Храм – це не тільки місце для служби, але й нервовий центр районної української громади. На зустрічі, виставки, музичні вечори та інші заходи теж потрібен час. Також необхідно було приділяти час родині. Крім того, коли ми почали будівництво, потрібно було постійно бути на місці. Коли я виїжджав (на схід або в інше місце), будівельні матеріали та всі цінності з подвір’я крали. Отже, на двох стільцях не всидиш.
— Бригада зв’язку – єдиний підрозділ, куди ви їздили?
— На сході – так, але спілкувався з багатьма підрозділами (НПУ, 28 ОМБр, ВМСУ та ін.). Як таким, військовим капеланом я себе не вважаю. Я був капеланом саме у той час. Зараз є штатні капелани зі своїми обов’язками на посаді. Втім, я не впевнений, що отримання капеланами військового звання – наш шлях, але так організована капеланська служба західних країн. Священик має завжди пам’ятати про те, що він священик. Як тримати баланс між виконанням наказів правлячого архиєрея та командира своєї військової частини – складне питання. Якщо він отримує зарплатню як капелан, заперечувати командиру складно.
— Коли ви вирушали на схід, кооперувались зі священиками з інших конфесій?
— Такої потреби не було.
— Кому належать храми при діючих військових частинах в Одесі?
— Переважно – УПЦ МП. На території Академії, госпіталя і військової частини зв’язку, з якої я починав. Служать там священики Московського Патріархату. Але вже є кілька капличок, які належать ПЦУ — наприклад, у Білгород-Дністровському.
— Чи є капелани отці УПЦ МП з Одеської області?
— Ні. І бути не може. НГУ та ДПСУ офіційно заявили про те, що священик УПЦ МП не може бути капеланах у цих структурах. Десь біля року я опікувався Нацгвардією у Одесі. Їхній командир сам приїхав до мене і запросив в них попрацювати.
— Як ваші капеланські розмови з бійцями відрізняються від їх спілкування з військовим психологом?
— Я здобув освіту психолога, працював за фахом приватно і маю чималий досвід. Тому кажу, що психолог до глибокої «духовної» розмови може йти дуже довго. Рівень підсвідомої довіри до священика з боку релігійної людини – це перехід на вищий рівень спілкування з самого початку. Лише священик може сказати, що все у руках Божих і не все залежить від людей. Надія на Бога вирішує більшість психологічних питань людини на війні. Але психолог цього не скаже, бо на що чи на кого посилатись? Я багато чув про атеїстів у війську, але я з живих їх не зустрічав, особливо серед тих, хто пройшов війну. Дійсно, деякі люди не знали, як ставитись до Бога, але, коли у них стріляли, вони молились. Це був їх перший релігійний досвід. І вони вижили; значить, Бог їх чув.
Цей надзвичайний досвід капелан може використати, аби допомогти цій людині, щоби після усіх випробувань віна залишилась психологічно та емоційно здоровою. Для цього у капелана є інструменти, яких не має ніхто. Будучи і психологом, і священиком, я розумію, що для військовослужбовця священик може зробити набагато більше, адже він користується Божою підтримкою. Але якщо військовий сам цього бажає. Цікаво, що на побутовому рівні військовослужбовці, які належать до УГКЦ, спокійно причащаються та сповідаються в православних священиків. Ну а прихильники УПЦ МП навряд чи підуть служити до українського війська. Я таких зустрічав лише у 2014 році і думаю, що вони вже не служать. De facto 75% капеланів у війську – це капелани ПЦУ. Також відмічу, що з протестантських громад багато хто став капеланами.
— На ваш погляд, яка основна задача капелана в українському війську?
— Скажу, що капелан – не євангеліст. Можна, звісно, відповідати на якісь питання, але, на мій погляд, це друга за рахунком капеланська справа. Перша – таїнства, які здійснює священик у правилах своєї конфесії. Якщо людина не звершує церковні таїнства, вона не потрібна. Решту роботи може зробити військовий психолог. Крім того, капеланський обов’язок – запросити свого колегу від тієї конфесії, до якої належить військовослужбовець. Від психолога він відрізняється тим, що має право чинити таїнства та обряди.
***
о. Костянтин Холодов, заступник начальника капеланської служби ЗСУ
Це був мій друг, з яким були близькими по духу. Ми любили проводити час разом. У нас було багато спільного, ми могли проговорити усю ніч, поки всі спали. Що цікаво, не було жодної теми, які були б для нас спірними.
Ми зрідка бачилися, але я знав, що у мене в Одесі є брат — ми так називали один одного — і мені було якось спокійно на серці і завжди хотілося туди поїхати на кілька днів. Зараз я знаю, що його там немає і сум на серці. І їхати вже бажання не має.
Я бачив по ньому, що він поспішає. Він відчував, що життя його буде коротким. Він хотів зробити якнайбільше добра для своїх рідних, громади і людей загалом. Це було дуже помітно. Молюся і сподіваюся, що Милосердний Господь прийняв його душу до Свого Царства.
Мар’яна Філіппова, вдовиця о. Олександра
Мій чоловік був неординарною особистістю. Він не боявся сказати "ні" чи "я цього не знаю". Якщо було потрібно щось вивчити, він вчився. Вчився все своє життя.
Завжди вражав його особистий підхід до кожної людини. Люди приходили до нього за порадою, з різними проблемами. Гаслом його священства була "допомога людині, як душі, що страждає".
Дуже не любив, коли брехали.
Все життя він мав плани, ідеї і вмів їх реалізовувати. Однією з його мрій було побудувати храм. Незважаючи на всі труднощі (відсутність коштів, нерозуміння місцевої влади), він це робив за допомогою меценатів, волонтерів і парафіян. Добудувати храм – це те, що ми маємо зробити, заради світлої ідеї. Думаю, він був би щасливий побачити результат своєї багаторічної праці. Він поряд з нами, бо завжди казав: «У Бога всі живі».