Переживаючи кризу класичного християнського світогляду, Захід звернувся до східних духовних практик
Інтерес до духовних практик і релігій Сходу в західному світі став стійкою тенденцією останніх десятиліть. Не знайшовши відповідей на фундаментальні питання та духовні потреби (сенс життя, місце людини у світі, стосунки людини з творцем і з іншими людьми тощо), розчарувавшись у культі споживання та життєвого успіху, маса людей звернула свою увагу на давні навчання країн із колиски цивілізації. І багато хто отримав відповіді та знайшов смисли.
Початок зростання на Заході інтересу до східних релігій і культів зазвичай пов’язують із шістдесятими роками минулого століття. Саме в цей час між Заходом і Сходом почав активно здійснюватися своєрідний обмін. В Індію та Непал їхали жителі Західної Європи і США, втомлені від прагматизму та механістичного матеріалізму західного способу життя. З Індії ж на Захід, і насамперед у США, переїжджали або залишали там своїх представників Ошо, Махаріші, Шрі Чинмой та інші східні гуру, які бачили на нових землях неораний ґрунт для місіонерства.
Але взагалі-то східні релігії і культи почали опосередковано входити в ужиток західної інтелектуальної еліти ще в кінці XIX — початку XX століть. Східна філософія перетворилася в західній адаптації в теософію Олени Блаватської, твори Германа Гессе, картини Миколи Реріха. Пов’язано це було насамперед із незадоволеністю європейців відповідями, які проповідники християнства давали на висунуті життям нові екзистенційні питання. Інтерес до східних релігій і культів був особливо значним у тих країнах, де християнство практикувалося в своєму протестантському ізводі. Адже саме протестантизм найбільш чітко висловив дух класичного капіталізму, реакцією на який став, в першу чергу в молоді та інтелігенції, інтерес до «духовності Сходу».
Тут не обійтися без згадки відомої роботи Макса Вебера «Протестантська етика та дух капіталізму», яка вийшла у світ ще в 1905 році. У ній німецький соціолог і економіст доводив, що перенесення центру економічного розвитку з півдня Європи на північ континенту пояснюється тим, що католицизм став перешкодою для подальшого капіталістичного розвитку країн Старого Світу. Вебер також вважав такою перешкодою, якщо говорити про світовий масштаб, і східні релігії.
За Вебером, сталося це тому, що католицизм, православ’я та релігії Сходу вимагали від віруючого не занурюватись цілком у мирське. Протестантизм же, навпаки, наділяв господарські справи сакральними властивостями та вимагав від християнина наполегливо працювати, раціонально вести господарство і вкладати прибуток у подальше виробництво. Без цього, як би праведно себе не поводив протестант у іншому, царства Божого йому не бачити. Протестантизм ідеально вписувався в класичний капіталізм і тому, що висунув тезу про визначеність наперед, згідно з якою багатство було нагородою за праведність, яка розумілась у вищевикладеному значенні.
Однак слідом за вирішенням матеріальних проблем незмінно починаються духовні потреби — наукову основу під цей факт підвела класична «піраміда Маслоу». І ось цих духовних потреб капіталізм класичного зразка задовольнити не міг. Причому не тільки в протестантських, а й у католицьких, православних і переважно атеїстичних країнах. Мільйонів людей не влаштовувало, що їхнє життя намагалися звести до простого задоволення матеріальних потреб. У душі хоч християн, хоч атеїстів залишалася порожнеча. А природа, як казав ще Аристотель, «не терпить порожнечі». І варто було шлюзу цього душевного вакууму трохи піднятися, в нього ринули східні релігії і культи.
При цьому, як це не парадоксально звучить, східні релігії чудово вкладалися в західний прагматизм та індивідуалізм. Християнство вимагало від своїх послідовників безальтернативної аскези, а Схід пропонував вибір у широкому спектрі можливостей, від йогічного утримання до тантричного культу сексуальності. З дзен-буддизмом взагалі вийшла цікава історія — більшість західних неофітів сприйняли його не як релігію, а як спосіб вдосконалення свого психофізичного стану (недарма його постійно намагалися схрестити з неофрейдизмом). Те ж саме можна сказати і про йогу, що сприймалася на Заході як своєрідна заміна традиційної лікувальної фізкультури. З прикладної точки зору розглядався західним обивателем і даосизм.
Крім того, засновники нових східних духовних практик враховували, що сучасні західні люди люблять прості рішення. Наприклад, навчання трансцендентальній медитації, яку заснував Махаріші Махеш Йогі, укладається в сім днів по півтори години в день. Далі адепт може займатися вдома самостійно, по 15–20 хвилин вранці та ввечері. Махаріші навіть пояснював, що у його трансцендентальній медитації немає релігійних коренів. Злі язики, щоправда, стверджують, що він це говорив лише для того, щоб відкрити своєму вченню шкільні двері в тих країнах, де система освіти відокремлена від церкви.
Крім того, східні релігії і культи вигідно відрізняються в очах жителя Заходу від християнства тим, що, як уже було сказано, приділяють велику увагу фізичному самовдосконаленню. Ортодоксальний християнин бачить у своєму тілі лише «посудину гріха», те, що треба подолати, аби досягти духовної досконалості. Адепти східних релігій вважають тіло інструментом, який потрібно, подібно скрипці або роялю, правильно налаштувати, щоб потім використовувати його для духовної роботи. Послідовники Шрі Чинмоя, наприклад, регулярно беруть участь у спеціальних забігах на дистанціях від однієї милі до надмарафону.
Звичайно ж, східні духовні практики, пускаючи коріння на нових землях, певним чином адаптувалися до західного способу життя. Лежати на самоті в печері, споглядаючи свій пуп в очікуванні, що з нього з’явиться тисяча Будд — перспектива для західної людини сумнівна. Адже вона для того і відвернулася від християнства до Сходу, щоб отримати якісь бонуси не в потойбічному світі, а тут і зараз. Наприклад, нірвану західна людина зазвичай сприймає не як звільнення в далекому майбутньому від кругообігу перероджень (колеса сансари), а як цілком досяжний у поточній реальності психічний стан, в якому людина звільняється від земних бажань і пов’язаних із ними страждань. У цьому, звичайно, багато наївного. Недарма, наприклад, рух хіпі, який чимало запозичив у східних духовних практик, швидко зійшов нанівець. Довелося «дітям-квітам» знімати яскраве вбрання та намисто і вбудовуватися в традиційне суспільство.
Однак якщо говорити про серйозні спроби об’єднання східних і західних духовних практик, то тут проглядаються багатообіцяючі перспективи. Недарма центр світового бізнесу поступово переміщується із Заходу на Схід, де він уже був кілька століть тому. Світ стає єдиним, а знаменита фраза з «Балади про Схід і Захід» Кіплінга («Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися») вже стала навіть на батьківщині поета історичним анахронізмом. Для того, щоб переконатися в цьому, досить увійти у вагон лондонського метро.