Святі і грішні на стінах храму
Микола Гаврилів, «львівський Далі», завершує розписувати церкву, де Біблійні події відбуваються на тлі карпатських краєвидів, а святі одягнені у вишиванки і написані з реальних людей
Талановитий музикант та художник Микола Гаврилів, якого в мистецьких колах міста називають «львівським Далі», є ще й майстром із розпису церков. Його роботи прикрашають десятки вітчизняних храмів. Одна з його найкращий робіт —грекокатолицький храм архістратига Михаїла у селі Верин Львівської області, де святі одягнені у вишиванки, а вівтар розписаний українськими краєвидами та відомими історичними постатями, серед яких також вихідці з Верина, сотники УПА Явір та Грабенко. До свята Великодня майстер завершує розпис стіни цього храму зі страсними та пасхальними сюжетами.
Совєти знищили церковний розпис
«Ми вирішили зобразити молитву Ісуса Христа у Гетсиманському саду трохи незвично, — пояснює Микола Гаврилів, демонструючи роботу. — Під час молитви в Господа виступає кривавий піт. Така деталь згадується лише в Євангелії від Луки, жоден інший євангеліст про це не згадує. Та й не дивно, адже таке явище трапляється вкрай рідко і в медицині називається гематидроз, тож помітив його лише медик Лука».
На лавці, поруч зі стіною, лежить книжка Джузеппе Ріцціотті «Житя Ісуса Христа». Микола Гаврилів дотримується посту і переконаний, що малювати страстні і великодні сюжети в ці дні — Божий задум.
«Із часів радянської влади наші церкви розписувалися без будьякого стилю, — розповідає він. — За часів атеїстичного Радянського Союзу ми втратили всі ті традиції, які накопичувалися роками. Якщо 20—30ті роки XX століття в церковних розписах впізнати можна, то проміжок від 30х і донині — це лише ілюстрації на церковну тематику. Лише зараз з’являються храми, що мають свій індивідуальний стиль, і можна навіть говорити про формування нового періоду у церковному розписі».
Художник особисто приклав до цього свою руку, чи то пак пензель. Для втілення ідеї особливого стилю він працює разом із богословами та мистецтвознавцями. Кожна ікона в церкві — витвір мистецтва. До прикладу, в художній розповіді про вхід Ісуса Христа в Єрусалим деталі євангельської розповіді зображені дуже чітко. Для цього художник разом із помічниками проштудіював усі деталі: з якого боку міста заїжджав Христос, з якого боку світило сонце... Хоча без додаткового пояснення зрозуміти такі тонкощі не можна. Є і те, що добре видно навіть дилетантам. Разом iз древніми юдеями, які тримають у руках пальмові гілки, стоїть маленька дівчинка у вишиванці з вербовою гілочкою. Дівчинка — з нашої епохи, вона мешкає у цьому ж селі Верин.
«Це не вважається порушенням канонів, — запевняє художник. — Можна зобразити євангельський сюжет на карпатському тлі (всі біблійні події в Гавриліва й справді відбуваються на тлі карпатських краєвидів. — Авт.), а не на палестинському. Так само Благовіщення можна показати в будьякій кімнаті, кам’яній чи мармуровій. Головне — щоб там були Богородиця й архангел Гавриїл та лілія, яка є символом Пречистої».
Канон і благодійники
Хоча канони, за спостереженням Гавриліва, є у східній, візантійській, церкві — суворіші та чіткіші.«Я розписував православну церкву в Ялті, там святі повинні бути більш аскетичними, суворішими. На них має бути менше прикрас. Зовнішні ефекти практично відкидаються, зображення спрямоване більше на глибину образу. Навіть сучасних святих зображують не як людей свого часу, — провадить художник, — Святу Мотрону Московську, яка від народження була сліпа, треба було малювати з привідкритими очима. А свята Параскева Топловська, яка за життя носила великі окуляри, на іконах зображується без них. І пояснюється це тим, що в іншому світі люди не мають фізичних вад».
А от у західній церковній традиції художники можуть дозволити собі набагато більше. «У середньовічному церковному живописі можна чітко визначити, в який час і в якій місцевості це малювалося, — каже Микола Гаврилів. — До прикладу, у фламандському живописі XV століття немало святих були «одягнуті» в тогочасний одяг. І такі образи ми можемо побачити у таких відомих художників, як Дірк Баутс чи Ганс Мемлінг. Нам зараз важко уявити архангела Гавриїла у джинсах чи хоча б у дорогому костюмі. І навряд чи зараз хтось собі таке дозволить. А те, що я малюю святих у вишиванках, — то це щось дуже традиційне, адже, за оцінками деяких спеціалістів, вишивці вже більше п’ять тисяч років. Подіям, описаним у Євангелії — дві тисячі. Тож якщо хтось запитує: «Хіба в той час носили вишиванки?» — то я завжди відповідаю: «Так».
Є ще одна підстава для «осучаснення» храмового живопису. «Благодійників церкви зазвичай зображають на іконах у їхньому сучасному одязі, — коментує пан Микола. — Навіть зараз меценати можуть бути намальовані у храмі або на іконі, що висить на стінах церкви. Переважно вони зображені в молитовних позах, під покровом когось зі святих. І це є абсолютно канонічно. Так, в одній з кримських церков у Нагірній проповіді художник зобразив цілу царську родину Олександра III».
Церковний живопис багатий на образи і символи. В ньому немає заборонених кольорів. «В історії церковного розпису можна побачити, що художники в бідніших країнах використовували земляні кольори, — пояснює Микола Гаврилів. — Але із символікою це навряд пов’язано. Просто деякі кольори були дуже дорогими. Синій колір, який у часи середньовіччя коштував цілий статок, могли дозволити собі лише майстри у багатих замовників,наприклад, ватиканських. Крім того, церковна символіка рясніє образами усіляких рослин і тварин. Тому, наприклад, у «Таємній вечері» середньовічних авторів можна побачити собак і котів, про яких у Євангелії не згадується».
Біблійні сюжети на карпатському тлі
Багато розписів у церкві, крім свого символічного значення, мають ще українські національні елементи. Так, до прикладу, у зображенні Благовіщення поруч iз Дівою Марією стоїть прядильний верстат та видно рушник, вишитий українським орнаментом. У сцені хрещення Ісуса поруч молиться жінка в українській вишиванці. Так само дві місцеві мешканки написані у сюжеті Сходження святого Духа. Мама з донькою також мають вишивку на одязі. А у «Сні Йосипа», де він дізнається про наміри Бога, прототипом святому взятий Йосип Сліпий. «У цій церкві вже були намальовані і Андрей Шептицький, і Іван Павло II, і Любомир Гузар, — пояснює Микола Гаврилів. — І мене часто питали: «Чому нема Йосипа Сліпого?». Тож я і вирішив написати його. І, як на мене, дуже символічно виглядає таке поєднання».
Також на стінах храму зображенні різні стилі церковної архітектури України та світу. Намальовано чотири львівські церкви з гербом Львівської єпархії (Успіння Пресвятої Богородиці, церква св. Юра, храм св. Миколая та церква Преображення Господнього), чотири київські церкви з гербом Київської єпархії. Є і старовинні українські пам’ятки дерев’яної сакральної архітектури та чотири найвідоміші українські храми у світі — церква св. Андрія в Сіднеї, церква св. Софії у Римі, церква Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці у Філадельфії і церква св. Миколая у Вінніпезі.
Вирізняються «справжністю» й обличчя святих. Іван Златоуст, Василій Великий, Катерина, Варвара чи Григорій Богослов — риси обличчя вибрані з чітких описів їхніх біографів. Проте, є і такі, що мали свої прототипи. Так євангелiст Марко написаний iз фотографії одного з відомих львівських художників, а лик євангелиста Матвія — обличчя в молодості одного теперішнього священика.
Також художник досить незвично зобразив Тайну вечерю. За одним столом iз Христом і апостолами сидять 28 українських святих, яких канонізував Папа Римський, під час свого візиту до України.
Миколі Гавриліву нині 53 роки. Народився та мешкає переважно і досі в місті Миколаїв на Львівщині. Закінчив Львівське художнє училище ім.Труша. На власну манеру малювання, каже, вийшов 20 років тому — коли разом з іншими художниками був запрошений до розпису церкви у рідному регіоні. Потому були іконописи в різних містах України та за кордоном. Крім того, Микола Гаврилів пише картини. Захоплюється музикою, у 1990х працював iз такими колективами, як «Лесик0бенд», «Рекрут», а з 2006 року є клавішником рокгурту «Мері». Разом iз гуртом концертував Україною та Італією, брав участь у «Таврійських іграх», у «Слов’янському фестивалі», що відбувався у Вашингтоні, тощо.ДОСЬЄ «УМ»
Христина ІНЖУВАТОВА
