Отець Ігор Шрамко повністю втратив зір у дитинстві, навчаючись у старших класах спеціальної гімназії для дітей із порушенням зору імені Короленка. Він прагнув стати священником, однак у Харківській єпархії Української православної церкви йому відповідали, що незряча людина не здатна нести служіння.
Джерело: Радіо.Накипіло
Ігорю Шрамку вдалося закінчити духовну семінарію, а також здобути юридичну освіту. Як член громадської організації «Харківська асоціація незрячих юристів» він обстоював права людей з інвалідністю і продовжує це робити. А під час російсько-української війни став активним учасником реабілітаційних таборів для ветеранів, які в боях повністю втратили зір. Торік у жовтні мрія Ігоря Шрамка здійснилася: він став священником Православної церкви України та несе пастирське служіння у храмах Харкова. У програмі «Накипіло з Володимиром Носковим» Ігор Шрамко розповів про службу, допомогу незрячим і 40-денний піст.
— Ігорю, вас висвятили у сан саме з задачею допомагати людям, які втратили зір?
— Це фактично було основною моєю задачею: місіонерська робота з такими людьми. З того моменту, коли 5 жовтня я був висвячений в сан священника владикою Митрофаном, минуло вже декілька активних таборів у Львові та Львівській області. Там ми спілкувались з ветеранами, з їхніми дружинами, сім’ями.
— Тепер ви спілкуєтеся з ветеранами не лише як юрист, а й як священник?
— Безумовно, так, але річ у тім, що тоді теж, коли ми починали спілкуватися з людьми, то це не обмежувалося розв’язанням лише юридичних питань. Найголовніша ідея цих таборів і мого служіння — в умовах рівний-рівному. Людина простіше може поділитися своїми проблемами, побоюваннями й надіями з тим, хто має більше розуміння того, як це жити за відсутності зору. Тому від владики був саме такий послух: для участі в реабілітації людей. І не тільки військових, а й цивільних, які втратили зір і на жаль продовжують втрачати. Наприклад, від 20 березня планується черговий табір. Дуже багато заявок від хлопців, їхніх родин, шпиталів, медичних закладів. Звертаються саме ті люди, які вперше поїдуть на таку реабілітацію, які нещодавно втратили зір.
— Ігорю, я ніколи вас про це не запитував, не зважаючи на те, що ми знаємо один одного з дитинства, але яку відповідь ви чули, коли спілкувалися з митрополитом Никодимом (митрополит Харківський і Богодухівський, УПЦ МП; 1921 — 2011 — Ред.),
— Владика Никодим благословив мене на вступ до семінарії. Я навчався, мені було цікаво. Я, в принципі, непогано виконував цю свою роботу. Насправді відповіді ніякої не було. Просто було запитання, а відповіді ніякої не було.
— Ми знаємо, що до того жодного священника із повною втратою зору в українських церквах не було.
— Не зовсім так. Якщо розбиратися з погляду канонічного права, то дійсно є в апостольських правилах (це правила, які були укладені та прийняті церквою багато віків назад, це 4 століття), то там є пряма заборона: незрячий не може бути священником. Це є у правилах, які були прийняті Вселенськими та помісними соборами. Тобто це ті настанови, які церква приймала для того, щоб впорядкувати своє життя.
— Але тоді права незрячих взагалі не враховувалися.
— Це взагалі окрема дуже цікава тема. Хоча ми знаємо про декількох відомих церковних діячів, які були незрячими, які втрачали зір частково або повністю. Наприклад, ми можемо згадати церковного діяча, богослова ранніх століть християнства. Його називали Дідим. В історії за ним закріпилась таке ім’я: Дідим Сліпець. Тобто він був тотально незрячий, але він був дуже серйозним богословом. Те, що ближче до нас, можна згадати святителя Луку (Войно-Ясенецкого), хірурга кримського, який зараз в лику святих прославлений.
У канонічному праві є два принципи, які називаються «ікономія» й «акривія». Тобто є канон, а є інші два принципи. Ікономія — це послаблення канону заради якоїсь ситуації, а перш за все заради християнської любові. Це правило може бути змінено, ослаблено. І є інший принцип, акривії, де навпаки, заради блага вимагається безумовне виконання цих вимог. Тому, коли приймалось це рішення, цей виняток був застосований.
— У мене є знайомий незрячий священник, який втратив зір вже у священницькому служінні. Втім, це священник Греко-католицької церкви, він служить на Львівщині. Для Православної церкви України — це прецедент, те, що вас висвітили?
— Якщо ми беремо саме Православну церкву України, то так, я перший був висвячений.
Але в Українській православній церкві, яка в єдності з Московським патріархатом, є такий приклад: Архімандрит Пімен (Мацола) із Закарпаття був висвячений теж незрячим. Але він в монашому сані, живе в монастирі, але вже архімандрит. Він досить активна людина, подорожував. До речі, паломницька поїздка святинями Закарпаття якраз за його всебічної підтримки й сприяння сталася. Ми продовжуємо спілкуватися, розв’язувати спільні питання. Я раджу певні корисні програми. Наприклад, застосунок до програми, яка допомагає читати Біблію.
— Мене завжди цікавило, чи є повна Біблія шрифтом Брайля?
— Новий заповіт точно є. Не впевнений про всі книги Старого заповіту. Але переважно це був синодальний переклад, тобто старослов’янською мовою. Є переклади українською мовою. Люди до мене звертаються, почали говорити про те, що непогано було б видати окремо псалтир в сучасному перекладі українською мовою. Тому що є переклади старіші, які не дуже вже звичні для нашого слуху. Тобто запит такий є, від людей надходить.
— Ви як незряча людина маєте право виконувати всі обряди? Чи все-таки є певні обмеження?
— Я як священник можу виконувати всі таїнства, які має право виконувати священник. Але через певні обмеження, через певну відсутність зору, я просто сам не буду цього робити. Наприклад, повністю самостійне звершення літургії. Як правило, це співслужіння з кимось зі священників або з настоятелем. Тобто я як другий священник роблю всі ті дії священнодійства, які говорить настоятель: сповідь, участь у богослужінні.
Як священник я можу виконувати все, але як незряча людина я розумію, що є певна небезпека. Коли я матиму справу з чашею з тілом і кров’ю Христовою, треба з великою обережністю і шаною до цього ставитися. Орієнтуватися на те, що є речі, які мені буде складніше виконувати й тому це краще робити в співслужінні.
— Отче Ігорю, перейдімо до теми Великого посту. Як на мене, це абсолютно не про дієту.
— Абсолютно так. Певне обмеження в їжі є лише частиною постування і причому не найголовніше. Просто це є найбільш видимим для оточення. Тому люди нецерковні або ж малоцерковні звертають увагу саме на це. Святі отці називають піст духовною весною.
Насправді мета посту — гідно підготуватися до зустрічі найбільшого християнського свята Світлого Христового Воскресіння.
Піст — це той період, коли ми можемо звернути більше увагу на свою душу. На те, як ми живемо, для чого ми живемо, як ставимося до ближніх, ставимося до Бога. Це особливий період. Те, що стосується питання обмеження їжі: для чого взагалі це і звідки це?
По-перше, можемо говорити про те, що в церкві існувало та існує велике розмаїття практик посту. В давній церкві, в середньовічній і те, що ми маємо сьогодні.
Якби перші християни дізналися, як ми постуємо, то вони були б дуже здивовані.
У перших християн піст був якраз відмовою від їжі на певний час доби. Не на всі 40 днів, звісно, але просто в певний час доби люди відмовлялись від їжі. Вони були б дуже здивовані, якби побачили, що на сніданок можна якусь кашу, або капусту, або ще щось, що люди вживають і називають це постом. Це один момент.
По-друге, є інший принцип, який можна використовувати. Це простота їжі: не їсти чогось такого, що потребує багато часу для приготування. А той зекономлений час використати на інші справи. Наприклад, на справи служіння своєму ближньому, на справи допомоги тому, хто цього потребує.
Наприклад, якщо ми купили якусь їжу простіше, то заощаджені гроші ми можемо віддати тим, хто дійсно цього потребує. Нагодувати голодного, одягти того, хто має потребу в цьому. Задонатити нашим хлопцям та дівчатам, хто береже нас, хто нас охороняє, і підтримати їх. Також можна віддати гроші на ліки для тих, хто їх потребує.
Головна ідея посту, щоб ми трошки більше вертали увагу на своє внутрішнє життя, обмеживши або, якщо ми можемо, відмовившись від тих звичних справ, якими ми займаємося протягом життя.
Наприклад, обмеження себе в сидінні в Facebook, перемотування новинної стрічки. Насправді це дуже складно в теперішній час, коли ми чуємо ці тривожні новини, які нас турбують. І ми весь час намагаємось моніторити кожні 5 хвилин.
Тут теж треба з одного боку покладатися на волю Божу і не занадто перейматися тим, що особисто ми не можемо змінити, а займатися тією справою, що ми можемо змінити.
Ми можемо прийти до свого сусіда чи сусідки, або до бабусі, яка живе в сусідній квартирі й спитати, а чи є в неї хліб. Або сказати, що йдете в магазин, і поцікавитися що їй потрібно, запропонувати допомогу.
— Зараз дуже багато хто в цьому потребує. Отче Ігорю, в яких храмах миряни можуть з вами поспілкуватися, де ви зараз несете служіння?
— В основному це храм Святого Духа, який знаходиться на території дріжджового заводу в Харкові. Також іноді, переважно суботами, я буваю в нашому кафедральному соборі Святого Іоанна Богослова. Безумовно, якщо хтось буде потребувати підтримки, спілкування, поради, я думаю, що через контакти Радіо «Накипіло» зможе мене знайти.
Слухайте інтерв’ю з Ігорем Шрамком у програмі «Накипіло з Володимиром Носковим».