8 серпня Римо-Католицька Церква вшановує св. о. Домініка де Гусмана, засновника Ордену Проповідників
Наприкінці ХІІ століття католицький світ збурила єресь катарів – відгомін давнього вчення, побудованого на протиставленні тілесного й духовного. Рух катарів (їх ще називали альбігойцями – від міста Альбіжуа на півдні Франції, де був центр цього руху) став настільки потужним, що з міст виганяли священиків та єпископів, траплялися й погроми.
Чому саме на півдні Франції? Тому що у цьому краї (історична назва – Лангедок), ідеї катарів наклалися на місцеву специфіку – Лангедок відрізнявся від Франції і у етнічному, і у культурному, і у мовному, і у політичному плані. Місцева знать не надто прихильно ставилася до короля, і політика тут не могла не відбитися і на ставленні до Церкви. Врешті-решт, терпець короля зірвався, і він оголосив проти альбігойців хрестовий похід – перша «силова» виправа Католицької Церкви проти єретиків.
Але у той самий час коли єпископи і сам Папа хором закликали силою зброї навернути єретиків у лоно Церкви, звучав і інший голос – голос іспанського монаха Домініка Гусмана. І голос цей закликав Церкву прислухатися до того, що кажуть альбігойці.
Походив він з іспанського лицарства, але шлях собі обрав церковний і науковий – відправився до школи, вчився вільні мистецтва й теологію, рано зайнявся тим що зараз назвалося б волонтерством і благодійництвом: допомагав тим, хто потерпав від голоду чи потрапив у полон до маврів (які на той час володіли половиною Іспанії). Бувало так, що продавав і одяг, і навіть книги – останнє давалося особливо тяжко. У 26 років обдарований студент був висвячений у священики і став членом капітули регулярних каноніків. І от, у 1203 році єпископ Дієго де Асеведа відправляється послом у Данію – домовлятися про шлюб іспанського принца з данською принцесою – і бере Домініка до своєї свити. Шлях їхній лежав через Лагнгедок. І єпископ, і його помічник-священик були вражені тим, як тут поширилося катарське вчення, а ще – тим, як недолуго папські місіонери намагаються навернути відступників назад у лоно Церкви. Ці місіонери, цистерціанці, жили у розкоші, проповідували зарозуміло, і радше відштовхували людей від католицького вчення. Тоді і Асеведо, і Гусман, влаштувавши усі справи із принцевим шлюбом, вирішають залишитися у Франції й проповідувати катарам – але проповідувати по-справжньому, по-євангельськи: говорити з людьми просто, а головне – жити скромно. Згодом єпископа Папа відкликав назад у єпархію, а Домінік залишився проповідувати. Він спромігся навернути багатьох катар, заснувати з них кілька спільнот, проводити диспути із катарськими проповідниками.
На жаль, вирішити силою проповіді політичні питання не вдавалося. Домінік дбав про людські душі, а король з Папою – про території. Врешті-решт, проти лангедокських сепаратистів розпочався хрестовий похід, який знаменувався багатьма жорстокостями з обох сторін і врешті-решт завершився перемогою короля. Під час цієї війни Домінік проповідував тим, хто вцілів. Звісно, змішувати проповідь з війною – справа не зовсім євангельська. І у добу Реформації та Просвітництва у бік Гусмана часто летіли звинувачення, що ніби він сам закликав до знищенні невірних. Доказів цьому немає. Але у переможеній Тулузі, столиці Лангедока, він разом із шістьма однодумцями заснував спільноту проповідників – аби навертати катарів, і то не силою, а словом і прикладом власного життя. З цієї спільноти і виріс чернечий орден, який отримав назву Орден Проповідників (Ordo Fratrum Praedicatorum, ОР). Неофіційно їх називали домініканцями (лат. Dominicanes), а ще – Псами Господніми, від подібного звучання словосполучення – Domini Canis.
Унікальність ордену була у тому, що він цілеспрямовано створювався для проповіді. Аскеза, праця – все це було вторинне. Навіть бідність, яка для францисканців була шляхом наближення до Христа, для Проповідників була засобом – засобом проявити євангельський характер і привернути людські душі.
Коли в Італії, а потім і у Франції була створена інквізиція, чимало домініканців долучилися до справи виявлення й покарання єретиків. Проте сталося це через десять років після смерті Домініка, і якщо чернець у чорному плащі поверх білого габіта став своєрідним зловісним символом у популярній культурі, то винен у цьому точно не іспанський лицар, який став на шлях служіння Богові.
Святий Домінік не бував на теренах Русі, проте ченці Ордену Проповідників відіграли у історії України досить-таки значну роль. На теренах Київської Русі було кілька домініканських монастирів, один з них – у Києві, на Подолі. У ХІІІ столітті його настоятелем був польський монах Гіацинт (Яцек) Одровонж, з яким пов’язано стільки легенд. Із XIV століття (а може й раніше) існував домініканський монастир у Львові. У 1353 році латинським єпископом у Перемишлі призначили домініканця на ім’я Миколай Русин. До Перемишля він так і не доїхав, і служив то при папському дворі в Авіньйоні, то керував Гнєзненською дієцезією в Польщі. Прізвисько його натякає, що цей домініканець був русин-українець за походженням; але то лише припущення.
У XVI столітті домініканських монастирів по Україні було чимало. Якось інспектувати обителі на Волині приїхав іспанський домініканець Даміан Фонсега. Різдво він зустрів у Сарнах, при дворі православного князя Юрія Михайловича Чорторийського. Спершу князь попросив монаха охрестити його сина (нагадаємо знову: і князь, і його жінка були православними). А під час святкового бенкету домініканець здивувався, що за одним столом «у досконалій гармонії» поруч сидять і веселяться католики, православні й аріани. Він висловив князеві своє здивування, і той у відповідь пожартував: «Як хочеш – іди подискутуй із ними про божественну природу Христа». Цікава ілюстрація багатоконфесійних відносин на наших землях – і залишив її домініканець.
Наприклад, таким був Шимон Окольський (1580-1653), домініканський монах, уродженець Кам’янця-Подільського, талановитий проповідник, історик, автор польського гербовника «Orbis Polonus» («Польський світ») і щоденника війни проти козаків 1637 року. Частково цей щоденник використав Гоголь, коли писав «Тараса Бульбу». З одного боку – поляк поляком, а з іншого – Окольський пише історію домініканського ордену на руських землях і називає її «Русь, квітна трояндами та ліліями», що вже вказує на любов саме до Русі. У цій книзі, крім даних про історію ордену та його монастирі, викладено необхідність створення окремої домініканської провінції для Русі, яка була би незалежною від Польщі. Руським домініканцям «шкода зневаги своїх братів, які здавна жили в Україні», їм «солодка рідна українська земля», яку так зневажають домініканці в Польщі.
Кумедно виглядає і суперечка між руськими та польськими домініканцями, «чий» є святий Яцек (той самий Гіацинт Одровонж, який проповідував у Києві в ХІІІ ст. і якого якраз у XVI ст. канонізували). Руські домініканці наголошували: «Святий Яцек – насамперед руський, а не польський апостол, із усіх місіонерських подвигів його найбільш славними вважаються ті, які спостерігалися на Русі, а не в Польщі». Домініканці на руських теренах уперто називають себе саме руськими, русинами, підкреслюючи свою окремішність від поляків.
Одним із перших краєзнавців Галичини був домініканець Садок Баронч – він у ХІХ столітті писав нариси про старовину галицьких міст та збирав українські казки та пісні.
Настоятель домініканського монастиря у Жовкві врятував місто від російських погромів під час Першої Світової війни.
Так, усі ці історії – це радше окремі епізоди, окремі сторінки в українській історії. Проте таких окремих сторінок було чимало.
Взяти хоча б Київ. Задокументованих подробиць служіння тут святого Гіацинта не збереглося, адже історії про навернення ледь не половини Русі, порятунок фігурки Богородиці під час Батиєвої навали чи різноманітні дива тяжко вважати достовірними. Але достеменно відомо, що домініканці продовжували служити у Києві, і як мінімум після входження цих земель до складу Великого князівства Литовсько-Руського. А у XVI столітті київський латинський єпископ Йосиф Верещинський розпочинає проект відродження древньої столиці – будує собі замок у Фастові, активно співпрацює з козаками, просуває у сенаті проект створення козацької держави зі столицею у Києві, а головне – працює над фактичним перенесенням резиденції у Київ. А це значило і розбудову, і фортифікацію, і належний захист. Такі райони Києві, як Біскупщина чи Пріорка, з’явилися саме завдяки домініканцям і на їхню честь отримали свої «народні» назви. Домініканський монастир у готичному стилі спромігся пережити усі війни XVII століття, став церквою, і був зруйнований лише за часів СРСР. Кажуть, підвали його збереглися! Та й першими священиками у київському костелі святого Олександра були саме домініканці.
Досліджуючи українську історію чи подорожуючи Україною, послідовників святого Домініка, їхні здобутки й їхні обителі можна зустріти досить часто. Тому не буде перебільшенням сказати, що святий Домінік Гусман – фігура Україні не чужа!
##DONATE_TEXT_BLOCK##