Традиція почитання, а отже і традиція іконографії святого Миколая на українських землях бере свій початок ще з часів офіційного прийняття християнства у Київській Русі.
Перекази кажуть, що жив чудотворець на межі III-IV століть (іноді називають приблизні дати життя: 260-343 рр..). Був він єпископом у місті Мир в Лікії (Анталія, Туреччина), звідки й походить його прізвисько — Мирлікійський (також пишуть — Мир Лікійський). Св. Миколая зазвичай зображають у повний зріст, сивим і високочолим, що символізує його мудрість. Він має коротку бороду і єпископське облачення. У руці святий тримає відкрите або закрите Євангеліє.
Ікону св. Миколая зазвичай легко розпізнати: у «житії» він рятує потопаючого, лікує від бісів, визволяє невільників, оберігає мореплавців. Найбільш характерним є образ із житія, коли новонароджений Миколай відразу стоїть у купелі на ніжках. Причому передання каже, що так дитина твердо простояла три години. Така подія була проведінням того, що згодом у житті він так само твердо відстоював питання Трійці або ж триєдиного Бога. До речі, побутує легенда, що на Першому Нікейському Соборі 325 року Миколай дав ляпаса Арію за те, що той заперечував Богочоловіцтво Ісуса Христа.
Єдині два перекази житія святого, які збереглися від монаха-студита Івана з Константинополя (V ст.) та cвятого Андрія Критського (VII ст.), переповідають, що Миколай по смерті батьків отримав дуже великий спадок, проте увесь роздав потребуючим. Навіть після своєї смерті він продовжував творити чуда і допомагати людям. Досі старші люди переказують, що св. Миколай відмінний від усіх інших святих тим, що він дуже швидко приходить на допомогу.
«Можливо, тому цього святого так сильно почитали й почитають на наших землях, бо був «скоропомічним», — розповідає Марія Гелитович, дослідниця давньої іконографії, авторка книги «Святий Миколай з житієм». – Миколай зазвичай був шанований у всіх українських церквах. І якщо його ікона в іконостасі стояла не на місці храмової, то на місці найбільш шанованої в цій громаді – це у більшості випадків. Не рідко його зображали у парному образі з Параскевою-П’ятницею (більше про цю святу у нашому матеріалі). Він завжди вирізнявся серед інших ликів своєю особливою добротою».
У фондах Львівського національного музею ім. А. Шептицького є три найбільш цікаві види зображення св. Миколая. Перше – найдавніша ікона з кінця XIV століття, де святий зображений до пояса, що, як виявилося, свого часу було рідкістю; друге – хоругва зі св. Миколаєм з 1858 року (ця хоругва є на експозиції, хоча у фондах є давніші зразки); третє – св. Миколай, писаний у бароковому стилі. Третій характерний тільки для західної традиції, адже ікона більше схожа на романтизований портрет святого, який сидить, читаючи книгу, ліворуч на нього сходить Святий Дух у вигляді голуба, а праворуч – вузол багряної тканини, який символізує проблеми, завдання у житті св. Миколая, які йому належало вирішити. Ікона привезена з Волинської області і датована кінцем XVII століття.
Існує декілька версій-обґрунтувань з’яви «Нікейського чуда» на іконах св. Миколая. Одна з них походить із житія святого, коли йому перед Першим Вселенським Собором, який відбувався у Нікеї, являються Ісус Христос, який подає йому Святе Письмо, і Богородиця, яка тримає омофор. Таким чином вони благословили Миколая та правдивий захист віри. Так цей сон потім і закріпився в іконографічній традиції як «Нікейське чудо», що є неодмінною ознакою образу св. Миколая. У верхній частині ікони обабіч Миколая зображують до пояса (у хмарі чи без) Ісуса Христа й Богородицю зі Святим Письмом і омофором відповідно.
Найдавнішу ікону у світі з «Нікейським чудом» датують першою половиною ХІІІ століття, ікона святителя походить із монастиря св. Катерини на Синаї. Проте на це ж місце могла б претендувати українська ікона Миколая Мокрого, яка теж була з «Нікейським чудом»…
Раніше в Софії Київській зберігали чи не найдавнішу ікону св. Миколая на території сучасної України. Це був лик так званого в народі Миколая Мокрого, який дослідники у ХІХ столітті датували Х століттям і припускали візантійське походження твору. Образ був виконаний до пояса, що ще раз підтверджує його давнє походження, стояв на місці храмової ікони в іконостасі Миколаївського вівтаря до 1943 року, а потім зник…
Чому ж «Миколай Мокрий?». Легенда оповідає «Чудо про немовля в Києві», яке сталося не пізніше 1091 року. «Чудо…» розповідає про подружжя, яке вирушило на паломництво у Вишгород до мощів Бориса і Гліба на день їх пам'яті. Поверталися вони до Києва по Дніпру в човні. У дорозі жінка задрімала і упустила у воду немовля. У відчаї батьки дитини звернулись до св. Миколая, «велику віру до нього маючи», з проханням про допомогу. Наступного ранку дитина була знайдена неушкодженою «…лежаще мокро перед образом св. Миколая» на хорах Софії Київської.
Дотепер достеменне місцезнаходження автентичної ікони не підтверджується. Одна з версій – це Троїцький собор Брукліна (Нью-Йорк). Адже напередодні вступу радянських військ до Києва 1943 року тоді ще єпископ Переяславський, а потім – Патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник), вивіз чудодійну ікону до Варшави, звідки її буцім то відправили до США (більше про цю ікону).
Чудотворний образ св. Миколая зберігається до сьогодні у Крехівському монастирі, що на Львівщині. Походження ікони невідоме, тому й точну дату складно назвати. Дослідники припускають, що, вірогідно, походить лик ще з часів засновника монастиря Йоіла Крехівського (початок ХVІІ ст.). Ікона облачена у срібні ризи. А у Палея Крехівській записано: «… многі ласки уділяв і уділяє св. Николай приходячим з вірою, бо хоч лакомство поганських християн три рази здирало срібну одіж, однак побожні почитателі своїми вдовиними лептами завсіди по кожній грабежи убирали свого могутнього заступника».
Як ми вже зазначали на початку статті, найдавніша у Львові ікона св. Миколая могла знаходитися у храмі святого, який датують кінцем ХІІІ століття. Наразі чіткої відповіді, де знаходиться та й чи вціліла взагалі храмова ікона, немає. Головним образом є св. Миколай, писаний у ХVІІ столітті. Деякі джерела кажуть, що давню ікону св. Миколая могли б уберегти від пожеж, які траплялися в церкві. А якщо так, то зараз би цей образ мали б зберігати у вівтарній частині, чи у захисті. Зрештою, головне питання не в давності тих чи інших ікон, а у вмінні оберігати пам’ятки своєї культури.
Св. Миколая величають: «вселенський світильник», «окраса Церкви», «ревний рятівник і справжній заступник», «доброта архиєреїв», «монахів похвала» тощо. Здається, до нього неможливо не звернутися не тільки у скрутну хвилину, але й просто побачивши його осяяний добротою лик серед подекуди грізних старозавітніх персонажів у іконостасі. Особливо вирізняється він і посеред великої задумливості вчених мужів, апостолів. Напевно, тому він особливо до вподоби дітям, які бачать у ньому дідуся із добрим та справедливим серцем. Св. Миколай – якщо можна в цьому випадку вжити слова І. Франка – це святий «з вершин і низин», для вершин і низин. І цю унікальну новозавітню чесноту якнайкраще підкреслює традиція іконографії Миколая Чудотворця. Адже, як відомо, ікона – це Біблія для неофітів.
Використані джерела та література: