Унікальна скульптура Пінзеля повернулась до сільської церкви, звідки не вийде навіть на реставрацію
Церква у селі Рукомиші, на яку минулого літа впала скеля, ще кілька місяців тому виглядала понівеченою. Гігантська 30-тонна брила, що 30 липня минулого року зірвалася з гори, замурувала вхід до храму, зведеного 1768 року, розчавила дах та частково знесла стіни дитинця. А зупинилась біля складених у молитві рук фігури Святого Онуфрія (на фото). Селяни сприйняли це як очевидний знак від свого охоронця. Вони вважають кам’яну скульптуру оберегом Рукомиша, її для церкви Святого Онуфрія створив у 50-х рр. XVIII століття майстер Іоан Георг Пінзель.
Скеля ВПАЛА напередодні приїзду музейників – вони тоді готували виставку Пінзеля у Луврі і сподівались, що унікальна кам’яна робота все-світньо відомого майстра стане перлиною української експозиції у Парижі. Але сільська громада не віддала святого Онуфрія. Скульптуру надійно сховали і нікому не показували. Священик отець Михайло став на бік односельців. Вчинок рукомишців викликав скандал, що вийшов за межі країни. На виставку робіт Пінзеля у Луврі святий Онуфрій не потрапив…
Ще кілька років тому ніхто не здогадувався, що за грубим шаром вапна, за білою шкаралупою «боввана», що стоїть у церковній брамі, ховається шедевр. Краєзнавці та музейники звільнили скульптуру від нашарувань – і зробили сенсаційне відкриття: це Пінзель. Саме він є автором цієї роботи у камені. А минулого літа як не вмовляли рукомишців, як не намагалися схилити на свій бік отця Михайла – громада села не віддала святого Онуфрія. Він, мовляв, від середини ХVІІІ століття жодного разу не покидав Рукомиша…
Для ТОГО, щоб подивитись, як тепер виглядає церква у Рукомиші і дізнатися, де тепер скульптура св. Онуфрія, кореспондент «ВЗ» вирушила на Тернопільщину.
До церкви Cв. Онуфрія збігає звивиста мальовнича стежка – Хресна дорога з дванадцятьма капличками. Перед очима – неймовірної краси краєвид: праворуч – скелі, ліворуч – долина повноводої річки Стрипи. Чути, а за деякий час і видно, як з даху церкви майстри знімають стару бляху. Над входом до храму височіє гора – тут раніше нависав великий виступ, а тепер його наче зрізав гігантський ніж. Місце обвалу закріплене свіжим муром з дрібного каменю.
Церква повертається до життя. Стіни дитинця, перекошені обвалом, вже відновили. Через прочинені двері (знищені дерев’яні замінили масивними металевими) потрапляємо усередину. Святий Онуфрій – він метр заввишки - стоїть у тому ж куті, що й раніше. Але не на столику, а у звільненій для нього ніші, захищеній грубими стінами. Раніше не помічала, що довге волосся біблійного героя під певним кутом нагадує складені за плечима крила…
Отець Михайло розповідає, що гору мурують сільські майстри, працюють від самої Пасхи. Ще треба багато чого у середині церкви довести до пуття, стягнути арматурою тріщини, перекрити дах. Нові двері, надійні та довговічні, комусь подобаються, а хтось вважає, що варто було поставити дерев’яні, подібні до тих, що були… Отець Михайло згадує
30 липня минулого року (я вперше чую деякі подробиці). Виявляється, обвал стався одразу після того, як звідси рушили нагору, до автобуса, діти-екскурсанти… Гігантські камені, як відомо, зупинились у церкві перед святим Онуфрієм, а от дрібніше каміння закотилося аж у вівтар…
- Не шкодуєте тепер, що не дали святого Онуфрія на виставку у Париж? – запитала я.
- Тепер, коли побачили, що роботи Пінзеля повернули до Покровської церкви у Бучачі та у музеї, можна було б і пошкодувати, що святого Онуфрія не побачили у Луврі. Але тоді ми не могли на це наважитись. Люди сказали: ні. Для селян ця скульптура – не лише шедевр світового рівня, це охоронець сільської громади, охоронець Рукомиша. У силі його захисту ми не маємо жодного сумніву…
- На реставрацію скульптури тепер погоджуєтесь?
- Звісно, погоджуємось. Тим більше є меценат, готовий оплатити реставраційні роботи. Проте реставратор працюватиме у Рукомиші, це питання ми вже узгодили.
Коли наводили у церкві лад після обвалу, відчистили від багаторічної штукатурки вхідну браму – вийшла на поверхню унікальна різьба по каменю, дивовижної краси графічний малюнок.
Церква отримала у подарунок три дзвони, на які знадобилося 128 тисяч гривень. Ці гроші дав незнайомий чоловік, який на питання, хто він є, відповів: «Мене звати Степан, і вам досить».
Роботами «по дереві і по блясі» громада завдячує іншому чоловікові, з Косова. Той колись привозив сюди, до цілющого джерела, хворого хлопчика, і хлопчик одужав. Зараз чоловік вирішив підтримати це унікальне місце – дав ліс, дав бригаду…
- Завдяки таким людям у мене не опускаються руки, - каже отець Михайло.
У паламарні працює художник з Бучача Володимир Кісілюк. Усі каплички, які ми проминули дорогою униз, розписані його руками. Володимир Васильович вирівнює стіни, готуючи їх під розпис, сам робить стяжку – йому, каже, необхідно знати, що усе зроблено так, як має бути. Фарби художник розводить на святій воді, а коли робота буде завершена, він під нею свого підпису не поставить. Чому? – цікавлюсь. Бо, каже, коли працює, входить у такий стан, що згодом не знати, хто й водив пензлем…
Настоятель церкви отець Михайло Суканець і сам до роботи береться, і підтримує художника з Бучача Володимира Кісілюка.