Швидше за все, митрополит Юліян був носієм на той час уже архаїчної амбівалентної ідентичності епохи Речі Посполитої (Genthe Rutheni, natione Poloni), яка дозволяла йому бути лояльним водночас і супроти польської, і русько-української культури.
Близько 1850 р. підпав під вплив польських клерикалів і вступив до чернечого ордену Змартвихвстанців. Закінчив духовну семінарію для української молоді в Парижі (1851-1854), висвятився в латинському обряді, але з обов’язком відправляти літургію в східному обряді. Два роки поспіль був душпастирем у Парижі, невдовзі – на острові Корфу (Греція). 1857р. амністований, повернувся до Галичини. З 1859 р. – парох Руського Села біля Перемишля.
За протекцією маршала Галичини князя Лева Сапіги єпископ перемиський Іван Ступницький взяв із собою Ю.Куїловського в подорож до Ватикану 1878 р. як священика, вивченого в Парижі. Відразу після аудієнції в папи Лева ХІІІ Ю.Куїловський отримав титул таємного папського радника, після чого розпочалася його стрімка кар’єра. З 1881 р. – крилошанин Перемиської капітули, 1882 р. – кафедральний проповідник і ректор духовної семінарії у Перемишлі, 1884р. – парох кафедральної церкви і перемиський декан, з 1887р. – архипресвітер Станіславівської єпархії, 1890-1891 – єпископ-суфраган Івана Ступницького, 1891-1898 – єпископ Станіславівський, 1898 – асистент папського трону, 1900 – таємний радник цісарського двору з титулом екселенції[1].
Юліан Сас-Куїловський був останнім митрополитом Греко-Католицької Церкви перед Андреєм Шептицьким. Схоже, його життєвий вибір був не так духовним покликанням, як наслідком складних обставин, у які потрапив. Здебільшого польські повстанці жили в скрутних умовах, а сутана таки гарантувала кавалок хліба. Зрештою, це тільки тепер українці вважають еміграцію за щастя.
Взагалі шляхта, особливо вища аристократія, традиційно сприймала уніатську Церкву як порівняно легкий шлях до життєвого успіху. До того ж внутрішня церковна дисципліна була значно слабшою, ніж у католиків латинського обряду, тому можна було собі дозволити значно більше.
Безумовно, Ю.Куїловський був типом священика старого покрою і дбав не лише про душу. Він мав авторитет не тільки серед поляків (як повстанець і учасник героїчних кампаній Йосифа Бема в Угорщині проти австрійської армії), а й москвофілів (які поважали його за прихильність до архаїчної звичаєвості та виступи проти спроб модернізації церковного життя)[2]. Все ж цікаво зауважити, що єпископ Юліян був рішучим противником участі священиків у політичному житті на будь-якому боці, як казав він Олександрові Барвінському, «ksiądz jest do ołtarza i brewiarza» (священик – для вівтаря і Часослова)[3].
4 серпня 1898 р. помер кардинал Сильвестр Сембратович, в зв’язку з чим посада митрополита стала вакантною. Провід українських політиків вирішив лобіювати кандидатуру єпископа перемиського Константина Чеховича. Проте оскільки Чехович був вдівцем, то Ватикан виступив проти. Тоді українці запропонували кандидатуру Андрея Шептицького (у той час – ігумена монастиря св. Онуфрія на Підзамчу): хоча до нього відносилися із скепсисом, проте вважали все ж ліпшим, ніж приятеля «подоляків» (тоді – найнеприхильнішої українцям польської партії) та прихильника москвофілів Куїловського. Багато залежало від намісника, а намісником у той час був граф Лев Пінінський – «подоляка». На вимоги українських угруповань він не зважав. У кулуарах Олександр Барвінський навіть погрожував йому переходом в опозицію очолюваного ним «Слов’янського християнського народного союзу» (сербсько-словенсько-українсько-чеської фракції) в австрійському парламенті (фракція була чисельна, тому це, звісно, короні не сподобалося б). Проте Л. Пінінський не хотів і слухати. А у відповідь на аргумент Барвінського, що Куїловський має чотирьох дітей, намісник цинічно заявив: «o, to już postarmy się, ażeby te dzieci gdzieś znikły!» (О, то вже постараємося, щоб ті діти десь зникли!»)[4] 28 грудня 1898р. відбулася урочиста інтронізація єпископа Юліяна на митрополичий престол у Львові.
Автор біограми Ю.Куїловського в «Польському біографічному словнику» підсумував її думкою, що наш герой був трохи не найвідданішим польській національній справі серед усіх греко-католицьких єрархів («Мало популярний серед українців, був постаттю, яка істотно відрізнялася від типу диґнитаріїв Церкви галицької в ХІХ столітті й чоловіком, який був найбільше просякнутий польською і західноєвропейською культурою»)[5]. Ніби то про це мав би свідчити героїчний бойовий досвід митрополита Юліяна як офіцера польських повстань. Проте це очевидне перебільшення.
Швидше за все, митрополит Юліян був носієм на той час уже архаїчної амбівалентної ідентичності епохи Речі Посполитої (Genthe Rutheni, natione Poloni), яка дозволяла йому бути лояльним водночас і супроти польської, і русько-української культури. До того ж, на відміну від свого попередника кардинала С.Сембратовича, Ю.Куїловський став священиком за збігом обставин. Його світогляд теж мав риси «ультрамонтанізму», та на відміну від місіонерського запалу, взагалі притаманному «ультрамонтанам», Ю.Куїловський був зовсім пасивний у цьому відношенні. Не полишив він і теологічної спадщини. І хоч був ласий до жіночої статі й мав аж чотирьох нешлюбних дітей, це не завадило йому стати митрополитом – завдяки підтримці польських політиків і Ватикану. Тож як людина архаїчних переконань, Ю.Куїловський більше симпатизував консерватизмові москвофілів, ніж лібералізмові народовців, а водночас легко знаходив спільну мову з консервативним польським політичним істеблішментом.
Новий митрополит вже був зовсім немічною людиною. Ті півтора року життя, які йому залишилися, він здебільшого пролежав у ліжку. Можливо, саме з огляду на стан його здоров’я прихильні Шептицькому римо-католицькі клерикали-інтелектуали не втручалися в процес призначення Куїловського митрополитом. Зрештою, згідно з традицією митрополитом ставав єпископ, а Шептицький ще єпископом не був. Тому вирішили почекати.
Митрополит Юліян Куїловський помер 4 травня 1900 р. і був похований на Личаківському цвинтарі. Розпочиналася ера Шептицького.
Фото: Временник Ставропигийского института на 1901 год. – С.146
[1] І. Чорновол. 199 депутатів Галицького сейму. – Львів, 2010. – С.146.
[2] Северин Матковський. Три синодальні архієреї. Спомини з життя і діяльності преосвященних о. Юліяна Куїловського, д-ра Юліяна Пелеша і д-ра Сильвестра Сембратовича. – Львів, 1932.
[3] Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України. Відділ рукописів (далі – ІЛ). – Ф.135. – Спр. 43 (О. Барвінський. Спомини з мого життя. Т. VIII). – С.207.
[4] ІЛ. – Ф.135. – Спр.28. – С.232-245.
[5] Czesław Lechicki. Julian Kuilowski // Polski słownik biograficzny. – T.XVI. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk, 1971. – S.111-112.
Цією статтею продовжуємо авторську рубрику «Церква і націоналізм»