Минулого року Інститут релігії та суспільства УКУ «отримав» нового директора. Ним став доктор богословських наук, очільник Центру міжконфесійного і міжрелігійного діалогу «Лібертас» Тарас Дзюбанський. 2020 рік – багатий на різноманітні виклики. З Тарасом Дзюбанським говоримо і про проекти Інституту, Центру, і про моральні виклики сьогодення.
Джерело: Духовна велич Львова
— Пане Тарасе, минулого року ви очолили Інститут релігії та суспільства УКУ. Які цілі ставите перед собою? І як надалі розвиватиметься структура?
— Вітаю, Юліано! Завжди радий поспілкуватися і поділитися свіжими ініціативами та думками. Середовище УКУ для мене не нове, адже з 2014-ого року я розпочав викладацьку діяльність на кафедрі богослов’я філософсько-богословського Факультету УКУ. Окрім курсів з міжконфесійного (екуменічного) та міжрелігійного діалогу, мав також нагоду підготувати та вести курс «Вибрані питання соціального вчення Церкви.» Така зацікавленість соціальними питаннями з мого боку викликана тим, що для мене, як і для спільноти УКУ, богослов’я не може бути просто сухою, університетською дисципліною. Богослов’я є живою наукою, що має безцінну скарбницю дороговказів, цінностей, орієнтирів для людини. Соціальне вчення Церкви стосується соціуму, того, як аплікувати богослов’я до «земських» речей та розуміти наше життя, цей світ у світлі Божого слова, Божого об’явлення. Власне в такому дусі і діє Інститут релігії та суспільства (ІРС), заснований паном Мирославом Мариновичем майже чверть століття тому. Від початку заснування ІРС ставив за мету налагоджувати зв’язок між релігією та суспільством, поширювати та поглиблювати соціальне вчення Церкви та соціальне вчення Митрополита Андрея Шептицького.
Окрім уже згаданих напрямків, ставимо перед нами також як ціль розвиток та промоцію міжрелігійного діалогу, особливо діалогу між аврамічними релігіями. Деякі цікаві напрацювання уже були зроблені, і я радий долучитися до планування нових ініціатив. Зокрема, продовжується праця над перекладами основних документів юдейсько-християнського діалогу, і, сподіваюся, що також зможемо розпочати працю над опрацюваннями документів з ісламо-християнського діалогу. Також мали плани над впровадження воркшопів та тренінгів для релігійних лідерів, проте пандемія трохи завадила цим ідеям, оскільки ці заходи мали б бути не в форматі онлайн.
— Розпочався навчальний рік. Хоча він триватиме абсолютно в незвичному режимі, чи матиме Інститут якісь заходи онлайн, до яких можна буде долучатися?
— Пандемія дійсно внесла багато незручностей в освітній процес. З позитивних наслідків можемо бачити готовність та гнучкість як викладачів так і студентів підлаштуватися до нових викликів часу та не ставити науку на паузу. УКУ з цим завданням впорався навіть дуже добре уже в перших тижнях карантину. Багато наших викладачів та студентів уже мали досвід онлайн навчання, а отже це не було чимось цілковито новим. Серед заходів ІРС, то однією із наших нових ініціатив плануємо провести осінню Школи соціальної думки Митрополита Андрея Шептицького (для викладачів УКУ). Така школа відбувається влітку і є відкрита для усіх бажаючих. Минулого липня Школа була проведена онлайн і власне через такий формат до нас змогли долучитися учасники з інших країн світу. Окрім Школи Шептицького, також плануємо серію презентацій-вебінарів збірника соціальних документів та католицьких енциклік, який ось-ось побачить світ у видавництві «Свічадо».Інститут релігії та суспільства також долучається до цьогорічного Екуменічного Соціального тижня УКУ, і ми маємо заплановану міжрелігійну панель-дискусію на тему екології (9 жовтня). Цьогорічний ЕСТ буде присвячений темі інтегральної екології. Людство зіткнулося з двома окремими кризами, одна з яких – екологічна, а інша – соціальна, але це радше комплексна криза, яка є і соціальною, і екологічною. Стратегії її вирішення вимагають цілісного підходу до боротьби з бідністю, відновлення гідності найменш захищених груп суспільства й одночасного захисту природи (Енцикліка Папи Франциска «Laudato Si»). Екологічний підхід завжди стає соціальним. Саме зв’язок духовного, етичного, політичного, економічного, соціального підходів у вирішенні екологічних проблем являє собою суть інтегральної екології.
Тож ласкаво просимо долучатися до цих онлайн заходів.
— Окрім того, що ви є директором Інституту релігії та суспільства УКУ, ви також є засновником Центру міжрелігійного та міжконфесійного діалогу «Лібертас». У межах пандемії Центр зініціював кілька цікавих вебінарів. Чи можете розповісти про ці проекти?
— Під час пандемії вдалося налагодити співпрацю ІРС, Центру «Лібертас» та деяких закордонних партнерів. Під парасолькою такого партнерства ми провели понад двадцять вебінарів. Серед онлайн заходів вартує відзначити наступні:
— У своїх публікаціях ви чимало писали про феномен «постправди» у сучасному світі. Як оцінювати світ тепер? «Коронавірусною епохою»?
— 2020-ий рік уже називають сюрреалістичним. Разом із коронавірусною пандемією людство охопила інфодемія – що і є наслідком тренду постправди. Насправді усі ці процеси є дуже складними тому дати коротку відповідь на Ваше запитання буде важко. Як бачимо, тут присутній популізм, індивідуалізм та монополія думки, що транслюється через соціальні мережі. На черзі криза інтелектуалізму та ще більша загроза популізму та протестних настроїв навіть у тих суспільствах, які ми вважаємо мирними. Небезпека постправди не в тому, що вона заперечує правду чи, що вона є фейком (а фейком вона НЕ є!), а в тому, що постправда намагається приватизувати правду – приватна думка кожної людини (виражена та миттєво тиражована силою соціальних мережах), претендує бути критерієм знання. Пригадаймо собі скільки «фейсбучних вірусологів» та вірусних експертів з’явилося з місяця лютого і кожен зі своїми порадами, лайфхаками та своєю «правдою» про ковід-19! Постправда є нагодою приватизувати правду, фрагментувати її, розділити її, а це має усі шанси стати неправдою. Така суб’єктивізація правди, коли емоції та індивідуальні емоційні стани стають критерієм знання, а навчальний процес перетворюється на реаліті-шоу, або просто на сторітелінг, є надзвичайно небезпечними та руйнівними і це тягне за собою цілий ряд труднощів.
— У фокусі ваших досліджень завжди була Італія – ви там навчалися, видали окрему працю про Рим. Водночас Італія стала однією з країн Європи з найвищими показниками захворювань на коронавірус, ми пригадуємо сумну передпасхальну площу Святого Петра з одиноким Папою Франциском. Чому так сталося – через соціально-фінансові фактори чи духовні аспекти?
— Насправді, Італія – країна, якою я завжди захоплювався – була однієї із найперших та найбільш вражених країн коронавірусною пандемією. Я особисто наприкінці лютого перебував в Римі з триденним тренінгом для молодих богословів і вже тоді відчувалася незвична для італійців атмосфера: щодня збільшувалася сумна статистика захворюваних, друзі та знайомі перебували в інформаційному шоці, страх перед невідомим та розпач перед смертями. Важко сказати чому саме Італія, але, як знаємо зі статистики, Італіє є однією країн-лідерів із найстаршим поколінням у Європі. Саме такі верстви і були серед перших жертв ковіду. Пуста передпасхальна площа святого Петра у Ватикані стала одним із символів одночасно і смутку і пустки, а також і надії, що людина не сама. Як віруючі люди, ми можемо і маємо завжди уповати на вищу Силу – Бога і Творця та вседержителя. Тут мені пригадується рік смерті папи Івана Павла ІІ. В цей період я якраз навчався у Римі. Коли оголосили про смерть папи, усе місто оповив сум і жаль за втратою великої людини. Величезні черги тисячі вірян, які прийшли попрощатися із Іваном Павлом ІІ свідчили про велику любов та повагу до нього. Одночасно, коли Церква перебувала в жалобі та без папи, була відчутною її сила та життя. В цьому, можливо і є своєрідний парадокс, але про це говорив вже і святий апостол Павло, що ми сильні тоді, коли безсилі…
— Як бачимо, сучасний світ не лише потерпає від пандемії, але й через страйки і політичні протистояння, катастрофи і аварії. Як ви гадаєте, чи відбудеться нове переосмислення віри? Чи навпаки ось ці всі нещастя будуть зайвою можливістю для звинувачень Богові?
— В перші тижні та місяці пандемії, коли була тотальна заборона відвідувати храми, мечеті, синагоги та інші місця для молитви та поклоніння, то спостерігалася цікава тенденція: мільйони людей занурилися в світ онлайн-трансляцій та доєдналися до віртуальних молитовних груп. Соціологічні опитування з квітня-травня також свідчать, що рівень такої (віртуальної) релігійності зріс в рази – це може бути також і наслідком того, що, як в нас кажуть: «Як тривога-то до Бога». На мою думку, пандемія може бути тим «дзвіночком» для переосмислення людиною її життя, її ставлення до навколишнього середовища, її ставлення до себе зрештою. Якщо людство зможе винести для себе повчальний урок, навчившись цінувати усе, що у нас є, то, напевне, це і буде позитивом у цій всій ситуації.