Тарас Тимо. Гомілія Василія Селевкійського Про чотириденного Лазаря
Ця гомілія належить до тих маловідомих текстів патристичної писемності, які не відіграли ключової ролі у формуванні християнської догматики чи аскетичних вчень, а тому не надто приваблювали увагу дослідників історії Церкви, богослов’я чи духовності. Однак це не означає, що такі тексти неважливі чи нецікаві: просто їх інтерес лежить в іншій площині і виявляється у тих аспектах, яких надмірно систематизована богословська думка просто не помічає, а відтак не може їх належно оцінити й почерпнути з них натхнення чи поживу для роздумів.
Василія, архиєпископа Селевкійського Слово про чотириденного Лазаря (.pdf)
Вступ
Пропонуємо вашій увазі перший переклад на українську мову гомілії Про чотириденного Лазаря Василія Селевкійського, одного з визначних, проте мало знаних церковних діячів, письменників і проповідників п’ятого століття.
Ця гомілія належить до тих маловідомих текстів патристичної писемності, які не відіграли ключової ролі у формуванні християнської догматики чи аскетичних вчень, а тому не надто приваблювали увагу дослідників історії Церкви, богослов’я чи духовності. Однак це не означає, що такі тексти неважливі чи нецікаві: просто їх інтерес лежить в іншій площині і виявляється у тих аспектах, яких надмірно систематизована богословська думка просто не помічає, а відтак не може їх належно оцінити й почерпнути з них натхнення чи поживу для роздумів. На нашу думку, цінність цієї та інших подібних гомілій у тому, що вони з надзвичайною свіжістю, драматизмом і поетичністю, користуючись багатим арсеналом класичних риторичних засобів і біблійної та фольклорної образності, вимальовують перед очами тогочасних слухачів і сьогоднішніх читачів деталізовану і багатобарвну ікону тих чи інших біблійних сюжетів, подій священної історії, або персонажів Старого й Нового Завітів.
З огляду на цю поетичність і навіть певну «театральність» (у значенні особливої драматичності й наочності представлення) літературного стилю таких гомілій, вони часто ставали справжньою скарбницею зворотів і образів для пізніших творців літургійних гімнографічних текстів і, завдяки цьому, знайшли відображення у поетичних церковних піснеспівах, якими ми користуємось до сьогодні.
Саме бажання краще зрозуміти літургійну гімнографію (зокрема тексти Лазаревої суботи у Великому Пості, у новому перекладі яких на українську мову мені довелося брати участь) наштовхнуло мене на думку ознайомитися з цією гомілією, а відтак і перекласти її. Під час праці над перекладом я лише утвердився в переконанні про потрібність і цікавість таких текстів для сучасного читача, зацікавленого у глибшому пізнанні церковного Передання, богослужіння і ранньохристиянської словесності.
Місцями ця гомілія досить важка для розуміння через незвичність використовуваних формулювань і образів, специфічний спосіб мислення, особливу проблематику, яку вона зачіпає – річ зрозуміла, з огляду на тисячушістсотлітню часову і однаково величезну культурну дистанцію, щоб не сказати – прірву, між нами і середовищем в якому і для якого цей текст був створений. Однак, якщо терпеливий читач зуміє подолати ці перші, поверхневі, труднощі, то буде щедро винагороджений за свою наполегливість не лише естетичними достоїнствами цієї проповіді, але і її духовною натхненністю, запалом, драматичною напруженістю. Подальші вступні зауваги про автора гомілії, історичний контекст його діяльності, формальні і змістові особливості цієї проповіді, а також примітки до самого тексту задумані як певна допомога читачеві легше здолати згадану дистанцію і зробити його знайомство із текстом безпосереднішим і глибшим.
Автор і контекст його діяльності
Василій, єпископ малоазійського міста Селевкії Ісаврійської, належав до числа провідних церковних діячів, богословів, проповідників і письменників п’ятого століття. Він обіймав єпископську кафедру приблизно з 532 до 460 рр. Як єпископ і богослов, брав активну участь у христологічних дебатах в період між Ефеським (431 р.) і Халкидонським (451 р.) Вселенськими соборами, був учасником кількох помісних соборів і Халкидонського Вселенського собору. З під його пера вийшов досить численний корпус творів: переважно це проповіді на старозавітні і новозавітні теми, гомілії на головні християнські празники тогочасного літургійного року, богословські й агіографічні твори.[1]
Враховуючи кількість і якість цих творів, а також їх значний вплив на візантійську літературу, зокрема ж формування літургійної гімнографії, природно поставити питання про причини такої малої відомості Василія Селевкійського і його писань.
Насамперед, живучи в епоху, яку патрологи називають «золотою добою» сятоотцівського богослов’я, Василій закономірно потрапляє у тінь своїх більш визначних попередників і сучасників. Мабуть і візантійці, і новітні дослідники були приречені свідомо чи підсвідомо порівнювати його з такими глибокими богословами як Атанасій Великий, Василій Великий, Григорій Богослов чи Кирило Александрійський; з такими оригінальними мислителями як Григорій Ніський, або з такими плідними і яскравими письменниками і проповідниками як Йоан Золотоустий. Василій Селевкійський і справді часто поступається їм глибиною своїх богословських прозрінь, або може викликати певну нехіть надмірною, як на сучасного читача, риторичністю свого стилю, яка іноді межує з манірністю. Окремі його богословські висновки можуть здатися наївними або недостатньо обгрунтованими. Проте, якщо ми сприймаємо Василія як самостійного автора, який, до того ж, не претендував на лаври видатного богослова, а звертав свої проповіді до довіреної йому християнської спільноти, намагаючись навчити, збудувати і надихнути до глибшого пізнання Євангельського Таїнства, то мусимо визнати, що він є дуже цікавим і творчим письменником.
По-друге, впродовж довгого часу Василія підозрювали у неправославності. Як і багато інших учасників тих складних богословських процесів п’ятого століття, в ході яких викристалізовувалася віра Церкви у Воплочення Христове і випрацьовувалася христологічна термінологія, Василій Селевкійський вагався між різними богословськими поглядами, міняв свою позицію і робив свій внесок в догматичні пошуки. Певний час вважалося, що він примкнув до противників Ефеського собору, оскільки його підпис стоїть під рішеннями т.зв. «розбійницького синоду» 449 р. Однак новітні дослідження розвінчують думку про неправославність Василія і «реабілітують» його творчість.[2]
Втім, сам автор не надто потребує такої реабілітації, бо, як ми вже згадували вище, його твори були достатньо популярними і поцінованими у візантійському світі, і найвищим визнанням для автора є їх вплив (часто – майже дослівне цитування) в окремих літургійних текстах, зокрема в архитворі візантійської богослужбової поезії – Акафісті до Пресвятої Богородиці.[3]
Жанрові особливості гомілії у Пізній Античності й Візантії
У ранньохристиянській добі, як і в греко-римській античності, ораторське мистецтво, зокрема й церковне, відігравало надзвичайно важливу роль. У суспільстві де не існувало жодних засобів масової комунікації окрім ораторської промови і де книга була недоступна для абсолютної більшості людей, усне звернення до громади набувало особливої ваги і, відповідно, особливих прикмет.
Гомілія, як церковний варіант ораторської промови, була незрівнянно важливішим феноменом і сильнішим інструментом поширення певних переконань і поглядів, ніж те, що ми сьогодні за звичай висловлюємо поняттям «проповідь».
Насамперед, гомілія виконувала функцію донесення певних фундаментальних постулатів християнства до ще замало християнізованого загалу пізньоантичного суспільства. Можна сказати, що гомілія була найважливішим і чи не єдиним місцем зустрічі пастиря спільноти, а в його особі – вчительського уряду Церкви, з громадою вірних, велика часина з яких була неофітами. Такими нагодами для зустрічі і донесення євангельської віри до народу були насамперед великі церковні празники (господні, а після Ефеського собору і богородичні), дні пам’яті мучеників (а пізніше й інших святих) і періоди катехизації оглашенних і новоохрещених. Часто канвою, на якій проповідник будує своє слово, стає певний текст зі Святого Письма, опис відповідної євангельської події тощо.
Унікальність гомілій як способу спілкування між пастирем спільноти і вірними підкреслюється і їх довжиною й тривалістю, і їх пасторальним характером, і певною діалогічністю їх стилю (закличність, прямі звертання до слухачів, заохота і спонука їх до певних дій чи висновків, реагування експромтом на певні реакції, вимоги чи питання авдиторії).
Для наближення змісту гомілії до розуміння простих людей і приваблення уваги слухачів використовувався цілий арсенал риторичних засобів. З їх допомогою вмілий проповідник «ткав перед очима слухачів»[4] цілу вражаючу картину чи ікону певної події. Для цього він використовував яскраві порівняння, протиставлення, вражаючі образи, співзвучні слова і римовані закінчення. Гомілія була пронизана біблійними висловами, образами і алюзіями. Особливо уважні до риторичних прийомів проповідники (такі як наш автор) намагалися будувати свій текст за метричними законами античної поетики, що надає їх гоміліям рис поетичного твору, або так званої «мистецької прози». Мабуть саме ця риса так приваблювала увагу пізніших візантійських піснетворців, що послуговувалися ними як основою для написання літургійних поетичних текстів.
Нарешті, враховуючи її суспільну функцію і специфіку простонародної авдиторії, гомілія мусила до певної міри захоплювати слухачів і навіть розважати їх. Звідси й драматичність, театральність, насиченість різними елементами з міфологічної чи фольклорної образності, гротескність, дотепність і «гостре слівце» притаманні багатьом тексам цього жанру. Без них вони були б пісними і замало привабливими для публіки пізньоантичного полісу так охочої до видовищ і розваг, з якими християнство тієї епохи весь час вимушене конкурувати і боротися.[5]
Ще однією рисою, спільною для більшості гомілій того часу, є присутність певного апологетичного елементу. Гомілія це не тільки слово про, але далеко не в останню чергу слово проти: проти язичників і їх звичаїв, проти тієї чи іншої єресі, проти певних моральних вад і проти юдеїв, яких християни тієї доби відносили до своїх найбільш непримиренних і небезпечних ворогів.
Текст Слова про чотириденного Лазаря і його особливості
Більшість із згаданих вище рис ми знаходимо і в перекладеному тут тексті Василія Селевкійського. Гомілія рясніє найвишуканішими риторичними зворотами і фігурами, сповнена театралізованими діалогами (між Господом і Лазарем, Господом і юдеями). Опис тління Лазаревого тіла належить, мабуть, до найбільш гротескних текстів християнської давнини, а ридання Смерті з приводу втрати влади над людським родом відзначається особливою драматичністю. Гомілія не даремно починається згадкою про theatron – слово, яким античні греки позначали і театр як місце видовищ, і глядачів, і саму виставу-видовище.[6] Це слово декілька разів з’являється впродовж гомілії, а саме поняття червоною ниткою проходить крізь весь текст. Це наводить на думку, що автору справді йшлося про візуалізацію події, її максимально драматизоване, вражаюче і незабутнє представлення слухачам.
У тексті гомілії явно помітна тенденція автора до полеміки з юдеями. Це пояснюється, мабуть, особливостями самого тексту Євангелія від Йоана (коментована подія воскресіння Лазаря), з його різким протиставленням невірних юдеїв і вірних послідовників Христа.[7] Окрім цього, така полемічність могла бути спричинена контекстом життя селевкійської християнської спільноти, наприклад конфліктом з місцевою єврейською громадою чи активною пропагандою юдаїзму серед християн. Однак ми знаємо занадто мало про конкретні обставини діяльності Василія, щоб твердити це напевно.
В перекладі я намагався, наскільки це можливо, передати стилістичні і риторичні особливості оригіналу, зберегти специфіку його образності і певні риси авторського стилю, навіть там, де це дещо утруднюватиме сприйняття тексту сучасним читачем. Для унаочнення поетично-риторичної структури тексту він відформатований відповідним чином. Мною керувало бажання представити оригінальний текст максимально автентично, не прикрашаючи його і не позбавляючи притаманних йому особливостей. Наскільки це вдалося і наскільки цей текст цінний і цікавий для сучасного дослідника – судити самим читачам.
[1] Видання творів Василія Селевкійського у Міня – PG, t. 85, 27-474; це 41 слово про різні події Старого і Новго Завітів, слова на окремі свята церковного календаря, панегірик мучениці Теклі і розповідь про чудеса, явлені на її гробі.
Взагалі з атрибуцією творів Василія завжди існувала певна плутанина – частина писань, які, як сьогодні вважають, вийшли з-під його пера традиція приписувала св. Проклові Константинопольському, Андреєві Критському, Атанасієві Великому і навіть Несторієв (див. Mary B. Cunningham, Basil of Seleucia’s Homily on Lazarus: A New Edition, in BHG, 2225, Analecta Bollandiana, 104. – 11, 1986, pp. 161-184).
[2] Див. наприклад Michael Van Parys, “L’évolution de la doctrine christologique de Basile de Séleucie”, Irenikon, 4 t., 1971, сс. 493-514.
[3] Докладніше про зв’язок між текстом Акафісту до Пресвятої Богородиці і гомілією 39 На Благовіщення Пресвятої Богородиці, приписуваної авторству Василія Селевкійського, див. Leena Mari Peltomaa, The Image of the Virgin Mary in the Akathistos Hymn, (The Medieval Mediterranean: peoples, economies and cultures, 400-1453 ; vol. 35), Brill, Leiden, 2001, pp. 77-85. Про зв’язок між творами Василія і візантійською гімнографією дивись також: Paul Maas, “Das Kontakion”, Byzantinische Zeitschrift, 19, 1910, сс. 298-306; приклади таких запозичень – у виданні творів преп. Романа Солодкопівця J. Grosdidier de Matons, Romain de Mélode, Hymnes I, Sources Chrétiennes 99, Paris, 1964 cc. 298-299 і Romain de Mélode, Hymnes III, Sources Chrétiennes 114, Paris, 1965 cc. 49-51.
[4] Пор. Слово про чотириденного Лазаря, 1, текст якого подано нижче.
[6] З огляду на цю багатозначність і авторську гру цими різними значеннями, ми змушені у різних контекстах перекладати це слово по різному.
[7] Див. Слово про чотириденного Лазаря, 1-2, 6 та інші.
