Таємниці архіву Андрея Шептицького

Деякі документи мають справді сенсаційне значення

Доля Андрея Шептицького, одного з найлегендарніших керівників Греко-Католицької Церкви, мало кого залишає байдужим. Особливо сьогодні, коли віряни цієї Церкви з хвилюванням чекають завершення беатифікаційного процесу, у підсумку якого Шептицького можуть зачислити до лику блаженних.

У ці дні, коли минає ще одна річниця народження цього непересічного українця, ми вирішили поспілкуватись з Оксаною Гайовою, істориком, завідувачем сектора релігієзнавства Центрального державного історичного архіву України, котра вже понад 15 років досліджує особисті архіви митрополита.

Що ж у тих товстелезних папках із пожовтілим від часу папером, які зберігають у сховищах старовинної монастирської будівлі? Яким дивом цей архів “дожив” до наших днів? Що відкриває для себе і широкого загалу науковець, гортаючи щодня папери, написані рукою самого Шептицького?

— Як вдалося зберегти архів митрополита Андрея Шептицького? Невже не було спроб його знищити?

— Такі спроби були. Доля архіву митрополита Андрея не менш складна, як і його особиста.

Після того, як царські війська 1914 року зайняли Львів, митрополита заарештували і вивезли в глибину Росії, у суздальський Спасоєвфиміївський монастир, а його архів, документи — до Санкт-Петербурга. Коли на вимогу російської інтелігенції Андрея Шептицького звільнили з-під арешту і він прибув до Львова, то деякі документи після Лютневої революції 1917 року йому повернули. Однак частина архіву митрополита й досі зберігається у Санкт-Петербурзі.

— Чому?

— Після 40-х років, коли Галичина увійшла до складу СРСР, вивезені 1914-го документи, які не повернули митрополитові Андрею свого часу, у 50-ті почали надходити до Центрального державного історичного архіву у Львові. Та коли 1992 року я поїхала до історичного архіву в Санкт-Петербург, то виявила, що не всі документи повернулися до Львова. Там ще й досі зберігається значна частина кореспонденції Андрея Шептицького до 1914 року, є деякі родинні документи з Прилбичів (село у Яворівському районі на Львівщині, де народився майбутній митрополит. — Авт.).

Мене до глибини душі зворушив один невеличкий конвертик, у середині якого було пасмо волосся, і рукою митрополита на аркуші написано: “Волосся моєї матері”... Чи цей конвертик аж так потрібен у Санкт-Петербурзі? Не знаю.

— Які документи і де зберігав їх митрополит?

— Від початку своєї митрополичої діяльності (урочиста інсталяція відбулася 17 січня 1901 року в соборі святого Юра. — Авт.) Андрей Шептицький значну частину свого часу приділяв створенню архіву історичної Унії, бо ж не можна писати історію народу, опираючись тільки на монографії.

А от родинний архів Шептицьких з їхнього прилбицького маєтку остаточно знищили 1939-го, під час першого приходу більшовиків.

27 вересня 1939 року енкаведисти розстріляли брата митрополита Андрея, Леона Шептицького, його дружину Ядвігу та навіть їхнього гостя — римо-католицького священика, котрі на той момент сиділи в саду. На краю саду їх змусили вирити яму, та біля неї усіх трьох розстріляли... Люди вночі таємно викопали тіла й перепоховали на сільському цвинтарі. Тоді ж солдати спалили садибу Шептицьких, відповідно, увесь архів був знищений.

Коли ж рідний брат митрополита Климентій Шептицький (ігумен монастиря монахів Студійського уставу загинув мученицькою смертю у Сибіру та проголошений Папою Іваном Павлом ІІ блаженним Української Греко-Католицької Церкви. — Авт.) приїхав до Прилбичів уже в німецький період, то написав у листі до митрополита Андрея: “1941 р., липня 7. Вчора поїхав до Прилбичів — на могилу коханих, дорогих Леосів (Леон і Ядвіга Шептицькі, розстріляні НКВД 27.09.1939 р. — Авт.). Зі мною був місцевий канонік о. Рудій. Разом із місцевим парохом у прилбицькій садибі, над місцем, де лежать їхні останки, відправили цілий обряд поховання. Зібралося багато людей...

Перейшовся по садибі, будинкові. І серце моє обмивалося кров'ю. Дерева ще стоять, — липа, грушка, — але в домі страшна руїна: мури, дах залишилися, але в пивницю під кухнею підклали міни і висадили все в повітря. В кімнатах абсолютно нічого не залишилося: ані меблів, ні архіву, ані образів (портрети наших дідів і прадідів, мальованих Мамою і т. п.) — все пропало. Підлоги встелені сміттям, більшовицькими газетами, їхніми книжками. Був і в каплиці: у крипті повно глини, домовини, здається, що всі, тільки з домовини Тата відірване віко...”

Проте і після вчинків тих варварів митрополит Андрей не припиняє пошукової та дослідницької діяльності, формує архів історичної Унії. Митрополит дуже переживав за документи, які стосувалися історії Церкви. Він власним коштом організовував експедиції на територію Білорусі, Росії, Європи, а ще до Ватикану й інших країн, де або купували документи і привозили до Львова, або ж їх переписували. Це вказує на те, наскільки фахово митрополит Андрей підходив до творення і збереження архіву, як цінував історичне минуле українського народу.

Саме завдяки такій пошуковій і дослідницькій діяльності митрополита вдалося віднайти оригінал грамоти Берестейської унії 1596 року (документ, який засвідчував відновлення єдності Української Церкви з Апостольським Престолом. — Авт). Цей документ є надзвичайно цінним ще й тим, бо засвідчує, що до Берестейської унії спочатку приступила Східна Україна. Перемиська єпархія приєдналася до неї 1699 року, а Львівська — аж 1709-го.

Документи про ці події також зберігаються у нашому архіві та дають змогу спростувати міф про те, що уніатство — це суто витвір Галичини.

— Але 27 липня 1944 року до Львова знову прийшли радянські війська...

— Трагічною була доля і людей, і документів. До 1946 року архів був у приміщеннях митрополичих палат при соборі святого Юра. Та прийшов час звільняти апартаменти для нового клиру. Нові господарі собору думали-гадали, що з цим робити і не придумали нічого кращого, як просто викинути все на церковне подвір'я.

Хтось, мабуть, випадково кинув недопалок, почалася пожежа. Про це мені розповідали старші працівники архіву, котрі вже відійшли у кращий світ. Документи почали горіти, але вогонь вдалося погасити. І знову виникло питання: а що робити далі? Хтось підкинув ідею передати все на паперову фабрику, щоб із цієї “макулатури” зробили зошити, блокноти...

Та, на щастя, в обласній адміністрації знайшлася мудра людина, яка дала вказівку припинити це безчинство. Уже з-під ножа різальних машин паперової фабрики забрали архів митрополита Андрея Шептицького, завантажили до потяга й відправили до Києва. Лише після смерті Сталіна документи поступово почали повертати до Львова.

— Коли почалася систематична робота над цими архівами?

— Як тільки проголосили Українську державу й ухвалили закон про розсекречення архівних фондів. До 1990 року документи, які стосувалися національно-визвольних змагань України чи історії Церкви, були на таємному зберіганні.

Щоби працювати над документами митрополичого архіву та грамотно їх описати, необхідні знання історії Церкви, історії України, Галичини. На той час таких кваліфікованих працівників до архіву митрополита Андрея не допускали. Відповідно, доходило до курйозів.

Наприклад, монахів Студійського уставу називали студентами або ж описували печатку із зображенням Богородиці так: “Невідома жінка з дитиною на руках”. А оскільки широкий загал істориків у радянський період не мали доступу до документів, то про митрополита писали різні нісенітниці. Скажімо, використовуючи листи дітей-сиріт до Андрея Шептицького, які зверталися до нього: “Найдорожчий Таточку”, а підписувалися не інакше, як тільки: “Ваша донечка”, “Ваш син”, про митрополита писали, що він мав численне потомство...

— Що цікавого вам вдалося дізнатись, досліджуючи його епістолярну спадщину?

— Географія кореспонденцій неймовірно широка. Митрополит листувався із церковними і світськими діячами Білорусі, Польщі, Італії, Російської імперії. Листи з Росії переважно намагалися передавати вручну, але інколи треба було скористатися поштою, і тоді листи перехоплювала цензура. Російські ж власті підтримували тільки Синодальну Православну Церкву.

Тож зазвичай у листах ці люди послуговувалися зашифрованою мовою. Наприклад: “Найдорожчий стрийку! (мався на увазі митрополит. — Авт.) Як поживає твоя дружина? А як твої діти?” Під “дружиною” розуміли Апостольську столицю, Ватикан, під “дітьми” — клир. В іншому листі після звертання “дорогий стрийку” автор повідомляє: “Ти знаєш, що стан мого здоров'я вимагає червоного вина, а лікарі мені радять пити біле вино”. На перший погляд, такий лист не викликає жодного інтересу і не має якоїсь історичної вартості.

Та насправді в ньому йдеться про зміну обряду. Під червоним вином розуміється східний обряд (використовується у тайні Євхаристії), а під білим — західний, римо-католицький. Якщо не знати цих нюансів та історичної ситуації, лист можна справді сприйняти як приватний. Слід дуже уважно підходити до кожного листа.

Надія ПАСТЕРНАК

„Експрес” № 85 (5871) 4 — 11 серпня 2011 року/ "Нововолинськ у фотографіях"