Джерело: Артес
Сакральна дерев'яна архітектура — безцінний внесок України у світову культуру. В Україні та на її етнічних землях в сусідніх країнах знаходиться приблизно 3 тисячі дерев'яних сакральних споруд. Визнані світом, вони занедбані вдома. Лише невелика їх кількість має задовільний стан. Сотні потребують термінової реставрації, яка можлива лише за рахунок меценатів та добровільних пожертв, оскільки в держави на них грошей немає.
Сакральна дерев'яна архітектура — безцінний внесок України у світову культуру. Так вважає фахівець інституту "Укрзахіпроектреставрація" Василь Слободян. Його наукові дослідження разом з однодумцями були спрямовані на те, аби карпатські дерев'яні храми було занесено до Списку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО. Шістнадцять церков — по вісім з України та Польщі стали поруч з акрополем Афін та пірамідами Єгипту. В Україні та на її етнічних землях в сусідніх країнах знаходиться приблизно 3 тисячі дерев'яних сакральних споруд. Визнані світом, вони занедбані вдома. Лише невелика їх кількість має задовільний стан. Сотні потребують термінової реставрації, яка можлива лише за рахунок меценатів та добровільних пожертв, оскільки в держави на них грошей немає.
Найбільша дерев’яна церква Полісся — Миколаївська церква 1763 року із села Городище, Менського району Чернігівської області протягом десятиліть була покинута напризволяще. Вона належить до колись поширеного, а сьогодні рідкісного типу тризрубних, триверхих храмів Лівобережжя. Її об’ємно-просторове вирішення — це вибаглива гра струнких форм козацького бароко: бабинець чотирикутний, вівтар шестигранний, а нава восьмигранна, що характерно для даної місцевості. Дерев’яні церкви Лівобережжя вирізняються більшою висотою зрубів та верхів від решти українських храмів, а тому ефектно домінують у навколишньому ландшафті.
Вражений виглядом храму, у середині 80-х років, відомий мистецтвознавець і академік Григорій Логвин писав: "Перед нами — досі незнаний шедевр архітектури світового рівня... Ми маємо справу з пам’яткою рівня афінського Парфенону". Фахівець роками боровся із чиновниками аби церкву нарешті взяла під охорону держава, однак управлінці не реагували. На сторінках бюлетеню "Пам'ятники України" №73 за 1987 рік Г. Логвин критикував формальні відписки чернігівських чиновників про взяття церкви на облік та заплановані аж через три роки ремонтно-реставраційні роботи, у 1990 р.: "Але ж за цей час вона зруйнується! Чи на це й розраховують? Завалиться споруда, буде складено акт, її знімуть з охорони як втрачену і скінчаться клопоти".
Минуло майже 30 років, нині давню пам’ятку непросто розшукати серед хащів, вона ще не завалилась, але втратила свої маківки, залишилася без вікон та підлоги і поступово руйнується у невеличкому селі, населення якого зменшилось за 120 років утричі. Навіть у такому стані церква чарує мандрівників. Нещодавно вона отримала реальний шанс на порятунок.
Активісти парафії святого Архистратига Михаїла Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) в Національному музеї народної архітектури та побуту України клопочуться про переміщення храму до Скансену. Отець Андрій Власенко сподівається, що паперова робота ще влітку буде завершена. Меценатами транспортування є вихідці з села Городище, які живуть у Києві. Вони прагнуть врятувати храм, у якому молилися пращури.
Однак не усім до вподоби перевезення церкви на нове місце. Шеф-редактор журналу "Пам’ятки України" І. Гирич разом із однодумцями звернулися з листом до міністра про те, що перевозити церкву злочинно: "По-перше, вирвавши унікальну архітектурну пам’ятку з її природного середовища, ми наполовину позбавляємо її унікальності. По-друге, як сказала одна мудра людина: "Переїхати — все одно, що погоріти". Всім зрозуміло, що в цьому випадку величезні, а часом і непоправні втрати неминучі. Що, в кращому разі, матимемо в скансені? — "Новодєл". Як стверджують підписанти листа, храм потребує негайної реставрації, але на його природному місці, поруч iз могилами засновника династії вчених і громадських діячів, багатолітнього пароха храму о. Федора Кістяківського та його дружини — Ірини Есманської. Однак прихильники перевезення розповідають, що від храму відцуралась місцева громада УПЦ МП, у якої в користуванні синодальна церква ХІХ століття, а охочих реставрувати на місці просто немає.
Паралельно із суперечкою про перевезення храму триває дискусія, як його реставрувати: повертати церкві автентичний вигляд ХVIII століття, залишивши струнку тридільну композицію козацького бароко без пізніших нашарувань чи зберігати великі прямокутні добудови з трьох сторін, виконані у XIX столітті?
Подібних випадків переміщення дерев’яних храмів чимало. Не так давно напівзруйновану синодальну церкву Пресвятої Богородиці 1906-07 років із села Малі Прицьки у Миронівському районі Київської області перевезли у сусіднє село Зеленьки. Відбудовують храм з 2014 року за проектом майстерні архітектора Івана Бикова. Дослідник зазначає, що українські дерев'яні храми цілеспрямовано нищили: з 1800 року Російська імперія, з 1917 року Радянський Союз. В результаті, в більшості областей Центральної та Східної України окупаційна російська влада знищила від 80% до 99% дерев'яних храмів. Деякі регіональні архітектурні школи були ліквідовані повністю, наприклад - Лиманська школа: "Те, що залишилось, — це крихти. І кожна з них, по суті, безцінна".
Кажучи про реставрацію, майстер звертається до Венеціанської хартії. Документ зобов’язує зберігати нашарування різних епох, а розкриття попереднього шару виправдане лише в тому випадку, якщо вилучені елементи не становлять інтересу, а виявлений при цьому фрагмент є значним історичним, археологічним або естетичним явищем. Іван Биков також закликає не відкидати дерев’яну синодальну архітектуру ХІХ століття, адже вона відмінна від російської та увібрала в себе ще й місцеві традиції.
За проектом майстерні Івана Бикова наприкінці минулого року розпочато відбудову "з нуля" храму на честь апостола Іоанна Богослова у селі Оране Іванківського району (Київщина). Вона була зведена у 1720 роках в традиціях поліської школи української народної архітектури. Попри спротив громади, святиню з бароковим іконостасом зруйнували атеїсти півстоліття тому. В обох випадках ініціаторами відновлень стали священики Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП).
Втілених проектів відновлення чи реставрації небагато, а рахунок знищених вогнем або розібраних дерев’яних церков іде на сотні. За роки незалежності ми втратили понад 200 дерев’яних храмів, зазначає дослідник Роман Івасів у статті "Горять церкви в Україні" на сторінках газети "Галичина".
На Волині за роки незалежності згоріло п’ять храмів. У центрі міста Камінь-Каширський минулоріч пішла з димом пам’ятка національного значення — Свято-Іллінська церква 1700 року. Спеціалісти відносять її до поширеного типу тризрубних волинських церков: дерев'яна на кам'яному фундаменті, тризрубна, однокупольна. У ХІХ столітті її як і переважну більшість давніх храмів Волині перебудували у синодальному стилі: добудували дзвіницю, а ту що стояла поруч — розібрали, форми вікон та бані змінили до невпізнання. У 1982 році церкві загрожувала цілковита руйнація, отож, в інституті "Укрзахідпроектреставрація" підготували проект реставрації пам’ятки на основі ретельних досліджень, які змогли виявити давні українські форми під російськими перебудовами 1886 року.
У церкві було збережено первісний план та оригінальні стіни на всю висоту. На західній стіні нави фахівці виявили зрізані балки консолей на яких трималися давні хори. Із бабинця до них вели прямокутні двері, які після змін у ХІХ століття стали вікном. На восьмерику з чотирьох боків, а також на стінах нави та вівтаря збереглися отвори прямокутних вікон. Ромбічні вікна знаходились над західним входом та на східній частині вівтаря. Біля одного з вікон на восьмерику знайшли ґонт, що дозволило припустити: стіни та дахи були повністю вкритими цим характерним елементом нашої дерев’яної архітектури.
Проектантами планувалось повернути масивні карнизи, характерні для волинської архітектури XV — кінця ХVIII століття, відновити оригінальні вікна, верхи та ґонтовий дах. Подібні об’ємні карнизи були застосовані у Михайлівській церкві в с. Макаревичі та зруйнованому Благовіщенському соборі 1505 року у Ковелі. Ковельський храм та церква Різдва Богородиці у Камінь-Каширську є найближчими до Іллінської церкви за об’ємно-просторовим рішенням та декоративними елементами.
Однак громада вирішила зекономити, відмовилась від праці фахівців інституту "Укрзахідпроектреставрація", а згодом у незаконний спосіб священик із громадою спотворили пам’ятку вагонкою та пластиковими вікнами. Подібне оновлення стало фатальним. З офіційних даних Державної служби з надзвичайних ситуацій стало відомо, що між зовнішнім облицюванням стін (блок-хауз) та несучими дерев’яними стінами були влаштовані пустоти, по яких поширювалось полум’я, перешкоджаючи гасінню.
Якби справу рук таких видатних майстрів, як Наталія Сліпченко (проект відтворення інтер'єрів Михайлівского Золотоверхого собору, Успенської церкви Києво-Печерської лаври) та Богдана Кіндзельського (автор проектів з реставрації понад 50 пам'яток дерев'яного зодчества) свого часу реалізували, то трагедії можна було б уникнути.
Настоятель знищеної церкви очікує на зняття церкви з реєстру пам’яток експертною комісією з розгляду питань занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України та готовий розпочати реставрацію. Наразі, за словами її голови, професора Леоніда Прибєги, члени комісії відхилили прохання представників УПЦ: "Вони не мають права нічого там будувати, поки не буде рішення суду і поки точно не буде з’ясовано, за яких обставин вона згоріла".
Як пояснив настоятель парафії отець Стефан, він та громада схиляються до будівництва на попелищі мурованої церкви у формах, які повторювали б синодальні добудови Свято-Іллінського храму. Проте, чи варто повторювати казенну російську архітектуру, яка спотворила колись яскраву пам’ятку волинської школи дерев’яного зодчества в самісінькому центрі міста? Доцільніше використати естетично довершений проект фахівців "Укрзахідпроектреставрації", який повертає Поліссю втрачену святиню у первозданному вигляді. Адже ці форми беруть свій початок ще з княжих часів. На жаль, на Волині не так багато неперебудованих російською владою у ХІХ столітті дерев’яних церков, а покритих ґонтом і не фарбованих синьою фарбою — взагалі немає.
Компромісом між старою дерев’яною церквою та побажаннями громади може слугувати досвід відновлення храму Преображення Господнього на Святій Горі Грабарці ( Польща), який дощенту згорів у 1990 році. Його відбудували як мурований храм, зовні обшалювавши деревом. Таким чином, нині храм виглядає як давній.
Щасливим випадком можна вважати історію церкви Успіння Богородиці 1603 року з села Кліцько, Городоцького району Львівської області — яскарвий зразок галицької народної сакральної архітектури XVII століття. У 2008 році її підпалив неврівноважений місцевий мешканець. Полум’я знищило частину покрівлі та пошкодило бабинець, доки його не приборкали пожежники. Після прикрого випадку селяни вирішили встановити протипожежну сигналізацію і за півроку зібрали потрібні гроші. Як розповів парох церкви отець Іван Кузьмич, сигналізація не підключена до пульту пожежної охорони, а тільки подає звуковий сигнал, який у селі почують без проблем — храм знаходиться у центрі на видноті.
Тризрубна триверха мініатюрна церква складається з трьох квадратних у плані зрубів, з яких центральний — ширший та вищий. Він перекритий чотирисхилим шатром з двома заломами, бічні зруби — теж під шатровим дахом, але з одним заломом. Храм оточений широким опасанням, яке гармоніює із заломами верхів. Всередині центральний об’єм відділений від бабинця двоярусним вирізом. На церкві зберігся альфрейний живопис, а іконостас являє собою дивовижне поєднання різночасових ікон від ХVII століття.
Ідея відновлення церкви у первісному вигляді належала нині покійному колишньому голові інституту "Укрзахідпроектреставрація" академіку Івану Могитичу. Він приїздив до с. Кліцько та виступав консультантом громади. Одразу ідеї Івана Могитича підхопив уродженець цього села, громадський і політичний діяч, колишній дисидент і політв’язень, борець за відродження греко-католицької церкви Іван Гель. Він став натхненником та спонсором реставрації. Практично усі свої гонорари та журналістські виплати віддавав на потреби храму. На початку реставрації парафіяни навіть самотужки вручну віддирали фарбу, яка глибоко в’їлась у деревину, а косівські майстри пізніше перекрили верхи церкви якісним ґонтом.
На жаль, щедрого жертводавця Івана Геля вже немає, та громада не полишає праці та планує відновити пошкоджений бабинець, хоча грошей катма. Проект реставрації коштує 200 тисяч гривень. Священик розповів: "Мої люди обурюються: ми на папери дамо, а потім не буде на роботу". Тяганина триває декілька років. Цього року в обласній раді обіцяли, що в бюджет включать кошти хоча б на папери.
Фахівець інституту "Укрзахідпроектреставрація" Василь Слободян пояснює: реставратори працюють за розцінками 1991 року, які передбачають ручну роботу олівцем, без використання комп’ютера. На щастя, з початку року НДІ "Укрпроектреставрація" переглядає застарілий цінник і влітку планується затвердження нового.
Дорожнеча проектів — лише верхівка айсберга проблем у сфері охорони культурної спадщини та збереженні дерев’яних храмів. На їхню реставрацію у бюджеті 2016 року грошей не передбачено. Мінкульт подавав пропозиції щодо фінансування лише заповідників у Жовкві, Переяславі, Пирогові, але навіть на це грошей немає. У Мінкульті пропонують дерев’яні церкви підтримувати за рахунок фонду регіонального розвитку і закликають звертатися до керівників обласного рівня.
Колишній начальник управління нерухомої культурної спадщини Мінкульту Яків Діхтяр зазначив, що для вдосконалення охорони тендітного сакруму потрібно внести зміни в Закон України "Про охорону культурної спадщини", бо чинна редакція 2012 року практично знищила вертикаль влади у цій сфері: "Нам вдалось створити управління охорони культурної спадщини в п’яти областях, Києві та Криму, але після 2012 року вони перестали існувати, а управління в Києві перевели в підпорядкування Департаменту культури".
"Маючи чудовий закон і байдужого посадовця, — змін не буде", — переконаний Андрій Салюк, голова Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. "Ми маємо чудовий орган, який називається Генпрокуратура, яка не посадила жодного злочинця через те, що її очолювала особа у цьому не зацікавлена. Те ж саме у пам’яткоохоронних структурах. Навіть коли ми мали Департамент охорони культурної спадщини і він був достатньо самостійним, іншої ситуації не було, тоді точно так само нищили", — розповів Андрій Салюк і наголосив: "Нині в Україні немає реального покарання за руйнування культурної спадщини. Духовенство, користувачів дерев’яних церков, часто сприймають як "недоторканних", а не громадян, які так само відповідальні за стан пам’ятки, тому й не штрафують за руйнування".
Проте ефективніше навчати, а не карати. Львівська організація Українського товариства охорони пам'яток історії та культури та ICOMOS вже кілька років проводять навчально-освітні семінари для священиків Прикарпаття, пояснюючи, як поводитися з пам’ятками. Ці заходи досить ефективні, адже священики часто звертаються за фаховими порадами, а не проводять самовільні роботи. Подібну практику доречно поширювати й на інші регіони країни.
На жаль, підготовка нового законопроекту про охорону культурної спадщини, яка зараз триває, викликає не бажання співтворчості, а тертя між Мінкультом та незалежним середовищем. Учасники групи «Культура» Реанімаційного пакету реформ разом із міністерством створили експертну групу, яка аналізувала стан пам’яток, державної системи їх охорони та мала розробляти проект нового пам’яткоохоронного законодавства. Тому для членів РПР стало неприємною несподіванкою оприлюднення наприкінці 2015 року проекту закону, в підготовці якого вони не брали участі.
Проект закону належить колективу НДІ Пам’яткоохоронних досліджень під керівництвом О. Пламеницької. Розробники ставили за завдання децентралізацію, прозорість, введення норм прямої дії, посилення відповідальності за пошкодження та руйнування пам’яток, заборону та обмеження зовнішньої реклами на пам’ятках та в зонах їх охорони.
Не дивно, що представники РПР розкритикували представлений наприкінці минулого року Мінкультом для громадського обговорення проект Закону України "Про охорону і збереження нерухомої культурної спадщини". На думку М. Левади, принципи дерегуляції та децентралізації потребують професійної експертизи та кращого обґрунтування. Учасник РПР кандидат юридичних наук О. Малишев на сторінках журналу "Музейний простір" написав, що законопроекту бракує юридичної суворості, увесь час вводяться все нові терміни, що створює додаткову плутанину. Чітко не прописано процес занесення об’єктів нерухомої культурної спадщини до реєстру; у проекті не згадується охорона не поставлених на жодний облік об’єктів, хоча у чинному законі передбачено охорону всіх об’єктів культурної спадщини; в документі також зазначено, що реставрацією об’єктів нерухомої культурної спадщини може займатися навіть фізична особа, якій для цього потрібна не відповідна ліцензія, як для юридичних осіб, а кваліфікаційний сертифікат. Однак це лише форма атестації, а не ліцензії – це невиправдані привілеї, на думку О. Малишева. Проаналізувавши проект закону, фахівець висновує: "Претендуючи на революційний реформістський характер цей акт навпаки заплутує відповідну сферу правового регулювання, формалізує і поглиблює вади існуючої системи".
Але найголовніше, цей проект закону не завершує процес організації управління охороною культурної спадщини. Кінцевими інституціями якої мали би бути управління охорони культурної спадщини в складі облдержадміністрацій, відділи у РДА з правами самостійних юридичних осіб, які б об’єднували зусилля фахівців у сфері археології, архітектури, мистецтвознавства та юристів. Із вертикалі виконавчої влади повністю випадають спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, які намагалися створити протягом першої декади після набуття чинності закону в редакції 2001 року.
Через це охорона "тендітного сакруму" передана цілковито на совість та відповідальність користувачів пам’яток, з якими намагаються загравати політичні сили, які домінують в органах управління. Їх розглядають як електорат, а не тих людей, яких можна і необхідно притягувати до відповідальності за факти грубих порушень, які допровадили до масового знищення та пошкодження пам’яток на території України.
Згідно з реформою держуправління передбачено скорочення штату чиновників, але державну службу з охорони культурної спадщини навпаки, потрібно розширяти. З цим погоджується дослідник Василь Слободян: "У кожному районі має бути група фахівців, яка стежитиме за дотриманням законодавства щодо пам’яток! У Польщі на воєводському, тобто обласному рівні, про культурну спадщину піклуються в середньому 70 фахівців, а на Львівщині — менше десятка. Сусіди отримують стабільне фінансування, активно користуються грантами Євросоюзу, а тому й не дивно, що українські дерев’яні церкви на території Польщі зараз виглядають набагато краще".
На нашу думку, запобігти подальшій руйнації може лише радикальна зміна у ставленні до пам'яток — через створення якісно нової системи управління охороною культурної спадщини. Зважаючи на кількість пам'яток та їх стан, проблема має бути представлена на найвищому рівні — створена держслужба (агенція) підпорядкована безпосередньо главі уряду, яка виступала би на рівні міністерства. Вертикаль має діяти окремо від Мінкультури чи Мінрегіонбуду та перетворитися на самостійну галузь. У ній варто зосередити усі необхідні дозвільні, реставраційні та наукові ресурси.
Обласні, районні, міські органи охорони культурної спадщини повинні отримати статуси самостійних юридичних осіб та річні бюджети. Так, у Вроцлаві, Польща, на 2016 рік передбачено 10 мільйонів польських злотих для робіт на пам’ятках з реєстру, які не є у власності міста. Самостійний юридичний статус дозволить виступати з судовими позовами, накладати штрафи, тобто бачать порушення - реагують, а не марнують час на узгодження з главами ОДА, начальниками управлінь культури. Необхідно збільшити відповідальність за спотворення і нищення пам’яток. Має відійти у минуле практика поділу пам'яток місцевого та національного значення, а відсутність статусу пам'ятки для нововиявлених об'єктів не повинна познчатися на ставленні до неї користувачів та відповідних органів.
В умовах гібридної війни Росії проти України питання культурної спадщини — одне із значущих. За словами радника Президента Володимира Горбуліна, культура інтегрована в загальну стратегію Росії з ліквідації української державності. І тому наша культурна спадщина, що є невід’ємною частиною європейської культури, мусить бути у центрі уваги української гуманітарної політики, свідоцтвом європейського минулого і майбутнього. Інвестиції у збереження наших пам’яток дерев’яної сакральної архітектури, охорону української культурної спадщини — це священний обов’язок перед прийдешніми поколіннями.
Аспірант ІМФЕ ім. М. Т. Рильського