З російської мови у світ пішло багато словечок, народжених російською дійсністю: pogrom, gulag, perestroika, siloviki. На жаль, гідної уваги не здобуло «скрєпи», без якого годі описати те, що відбувається в самій Росії та навколо неї.З російської мови у світ пішло багато словечок, народжених російською дійсністю: pogrom, gulag, perestroika, siloviki. На жаль, гідної уваги не здобуло «скрєпи», без якого годі описати те, що відбувається в самій Росії та навколо неї.
Здається, уперше цей образ застосував російський філософ Ніколай Бєрдяєв, щоб описати основоположне значення монархії. «Ідея царя мала величезне значення для душевної дисципліни російського народу, цар був його духовною «скрєпою», — писав він. Щоправда, це вже були б міркування постфактум: надворі був 1923-й, а за вікном кабінету Бєрдяєва — Берлін, куди філософа милостиво спровадили більшовики. Але то вже деталі. У широкий обіг словечко «скрєпи» ввійде майже через 90 років із подачі Владіміра Путіна. Виступаючи перед Федеральним зібранням у 2012-му, російський президент розповість, які «скрєпи» мають лежати в основі «русского мира». Це буде «канонічне» православ’я, російська мова як «общєпонятна», а також «спільна історія».
Чому вислів «скрєпи» не підхопив Захід, цілком зрозуміло. Серйозно загрозу Путіна тоді ще не сприймали, та й до меж англомовного світу ніякий «русский мир» не простягався. Зате в Україні слово «скрєпи» набуло дуже конкретних обрисів, бо їх тут забивали, як цвяхи в труну нашої незалежності. Попервах Москва робила це руками Януковича, котрого скидали всім Майданом, потім руками Ґіркіна та всяких моторол, яких заледве вдалося локалізувати на Донбасі. Однак проблема «скрєп» актуальності не втратила: раз вони «духовні», тактичним ножем їх просто так не сковирнеш і «коктейлями Молотова» не випалиш. Ще й сьогодні Києвом бродять безсмертні полки, «канонічні» батюшки бунтують проти автокефалії (а канонічні монахи переховують бойовиків) і «двоязичні» партії сидять у парламенті. Так що термін «скрєпи» залишиться актуальним ще надовго, проте зміст його починає змінюватися.
Дедалі частіше словечко «скрєпи» трапляється не в контексті боротьби з російськими імперськими зазіханнями, а в контексті подолання «мракобісся» та «забобонів», під якими розуміється все, що стоїть на перешкоді до світлого ліволіберального майбутнього. Релігія — то «скрєпи»! «Ретроградські» уявлення про шлюб та родину — «скрєпи»! Не розбавлений до гомеопатичних пропорцій націоналізм — «скрєпи», «скрєпи», «скрєпи»!!! Що й казати, прийомчик дуже вправний, бо ніщо так не дискредитує консерватизм, як гротескна (і халтурна) російська пародія на нього. Але саме цю пародію ліволіберали намагаються подати як оригінал. Мовляв, типовий консерватор — це просто забобонний ксенофоб і ґвалтівник, який сипле щебінь у шестерні прогресу. Дайте таким волю — і вільна європейська Україна перетвориться на путінську Росію з навіженими попами, п’яними козачками, репресіями проти вільнодумців та іншими пакостями.
Звичайно, кожен зі свідомих чи несвідомих промоутерів цієї концепції має власну межу. Напевно, найдалі зайшов український художник Давид Чичкан, який торік презентував у Києві свою скандальну виставку. Хто забув або пропустив, нагадаю. На малюнках Чичкана «правосєкі» стоять пліч-о-пліч із російськими імперцями, синьо-жовтий прапор майорить поруч із триколором, а атовці та бойовики вигукують «Слава Україні!» й «Слава Новоросії!» в один голос, і все це макабричне сонмисько під проводом попів суне проти відчайдушної прогресивної меншості. Останню в уявленнях Чичкана уособлюють анархісти, проте без жодної шкоди для концепції їх можна замінити на ліволіберальну спільноту, яка захищає «європейські цінності» (у власному розумінні) від українських і російських «скрєпоносців». Не слід пояснювати, що в такому варіанті теорія «скрєп» починає працювати вже не на деколонізацію України, а на її перепрошивання відповідно до ідеологічних настанов конкретної групи.
Сьогодні, коли українське суспільство (принаймні його активна частина) має алергійну реакцію на все, що стосується Росії, така малопомітна підміна дає свої наслідки. Власне, це зовсім не ноу-хау, а адаптація демагогічного прийому, який у 1950-х німецько-американський філософ Лео Штраус влучно назвав argumentum ad Hitlerum. Такий прийом зводиться до того, що будь-який погляд, із яким погоджувалися або могли погодитися нацисти, автоматично таврується та відкидається як нацистський. Тепер, коли актуальнішою загрозою для України став Путін, демагоги стали посилатися на нього. Причому дістається не лише консерваторам. Коли в Україні обмежили доступ до російських інтернет-ресурсів, здійнявся ґвалт, що в нас з’явився власний Роскомнадзор. Коли СБУ хапає чергового агітатора за «Новоросію», десь неодмінно пишуть, що в нас, як і в Росії, «саджають за пости в інтернеті» тощо.
Звичайно, в Україні справді є сили, які хочуть притягнути сюди путінізм або створити його місцевий аналог, тож треба пильнувати. І я певен (навіть більше, знаю), що в низці питань ліволіберали таки мають рацію (як то кажуть, навіть зламаний годинник двічі на день показує правильний час). Консерватори, як і всі, народжені від Адама, також далекі від непомильності. Але, зрештою, ідеться не про них. Найбільше помиляються ті, хто під враженням від російських гидот прагне перетворити Україну на таку собі анти-Росію, на її повну протилежність. Всупереч очевидності це шлях не до максимальної свободи, а до нової залежності. Бо, ставши анти-Росією, Україна буде приречена повторювати російські рухи в протилежному напрямку, постійно звірятися з російським порядком денним — хай і для того, щоб діяти строго навпаки. Як на мене, істинний суверенітет полягає в тому, щоб відкладати систему координат від самих себе, а не від сусідів. Якими саме будуть ці координати, українці — ліберали, консерватори, соціалісти, націоналісти — мають вирішувати поміж собою, у внутрішній національній дискусії. Але перед тим треба таки позбутися російських «скрєп», тільки справжніх, а не вигаданих для таврування опонентів. Бо якщо Україну засмокче назад до «русского мира», будь-які дискусії в ній стануть неможливими.