Отець Олег Кобель і його дружина Ірина презентували у Львові свої нові книжки та спілкувалися з учасниками зустрічі про життя священничої родини, спільне служіння, виховання дітей, пошук правди та відстоювання власної позиції
Священник є активним блогером і не боїться відкрито висловлювати свої погляди і дискутувати щодо гострих проблем в Церкві та суспільстві. Його дружина, авторка кулінарних книжок, до одруження зовсім не вміла готувати, а в перші роки подружнього життя також майже не готувала – допомагали батьки. Отець Олег Кобель і їмость Ірина, які живуть на парафії в с. Кавське, поблизу Стрия на Львівщині, виховують двох синів, Бориса і Дем’яна, 17 і 12 років. Водночас отець є популяризатором екологічного мислення і здорового способу життя, організатором екомандрівок і екотаборів, референтом бюро екології УГКЦ, керівником відділу душпастирства спорту та очолює комісію «Справедливість і мир». Їмость Ірина є медпрацівницею, бере активну участь у житті парафії, працювала в Карітасі.
Нещодавно майже одночасно у видавництві «Свічадо» вийшли їхні книжки – о. Олега «На Твоє слово закину сіті» і «Кухня їмости Ірини». Це не перші їхні видання. Бо пані Ірина є авторкою книжки «Кулінарні секрети їмости Ірини», яка дуже сподобалася читачам і видавництво неодноразово її додруковувало, а о. Олег пише дитячі книжечки на екотематику, зокрема «Їжачок-рятівничок» та «Врятований ліс». 14 листопада у Гостинному домі «Архистратиг» відбулася презентація нових книг і щира розмова з авторами про їхнє життя і книжки, про міфи і упередження щодо життя священничої родини, про спільне служіння, про виховання дітей, про пошук правди та відстоювання власної позиції.
Модерували зустріч директор видавництва Богдан Трояновський та відповідальний редактор книжок пані Ірини Люба Кіндратович.
Отець Олег розповів про їхнє знайомство, на той час він був семінаристом першого курсу, а Ірина одинадцятикласницею. І хоч раніше бачилися в церкві та школі, познайомися у спільних знайомих.
О. Олег: Добре пам’ятаю, що коли звернув на неї увагу, мені трішки відвисла щелепа, і моя сестра таким жартівливим рухом її мені поправила. Звичайно, це була реакція на красу дівчини. Я не шукав собі їмости, я ще тоді про таку далеку перспективу й не думав.
Натомість пані Ірина цього випадку не пригадує, а пам’ятає, як зустрілися у Львові і в перший вечір, коли майбутній чоловік проводив її додому, вони багато говорили, і вже тоді він сказав, що вони поберуться і в них буде двоє дітей.
О. Олег: Згодом, коли розумієш, що будеш одружуватися і це людина, з якою маєш провести своє життя, мусиш розуміти, ким вона є, чи усвідомлює новий статус дружини священника, щоб не дати згіршення людям. Звичайно, я приглянувся до її родини, до її батьків, пригадав, як її мама ходить до церкви. Для мене важливою була віра дівчини, яка мала б стати моєю дружиною, віра в її родині. Ще одним фактором був її характер, багато в чому ми не згоджувалися, сперечалися, навіть розходилися кілька разів. Розмовляли на різні теми. Мені цікаво було бесідувати з нею, говорити, ділитися. Часом її думка кардинально відрізнялася від моєї: я витав у хмарах, Ірина ж мислила більш приземлено, раціонально. І цей її реалізм мені дуже подобався. Деколи й сьогодні Ірина спускає мене на землю.
Коли ще зустрічалися і йшло до одруження, Ірина була готова, що їх скерують у далеке село, і їй доведеться виконувати всі функції їмості на парафії, однак спершу отримали призначення в Стрий.
П. Ірина: В мене було відчуття, що я дружина священника і маю своє служіння, однак в нас народилася дитина і були інші клопоти. Тож перші роки я не відчувала так гостро своєї відповідальності за роботу в парафії. Коли ми прийшли в село Кавське, напевне люди допомогли усвідомити, хто я і що маю робити.
Коли отримали призначення в село, перше питання від парафіян було, чи житимуть сім’єю в селі.
О. Олег: Для них було важливо, щоб ми були на місці, щоб можна було порадитися, поговорити, навіть прийти трішки попліткувати. Бувало навіть, що зранку ми ще не встали, а до нас вже стукають, прочиняють двері до спальні: «Ви ще спите?». Люди часто заходили до нас, не так щось принести, як порозмовляти. Перший рік я ще не мав праці в єпархії, то був в селі постійно, то було дуже насичене життя. А вже потім додалися різні обов’язки, то маю проблему, що вже не відчуваю того контакту з парафіянами, мені того бракує. Напевне в цьому є трохи й моєї вини.
У нас побутують стереотипи щодо їмості, що вона має бути підмогою і опорою в нелегкому служінні чоловіка. Однак не тільки пані Ірина підтримує чоловіка, а й він її. Навіть фотографію на обкладинку нової книжки зробив сам, пояснивши, що красиву жінку фотографувати легко і забракувавши роботу професійного фотографа.
П. Ірина: Коли я погодилася працювати над першою книжкою, то ще не вміла користуватися комп’ютером, набирати текст. Отець допоміг освоїти це, щоб я могла чогось досягнути. А коли писала історії, мені було дуже складно, просила перечитати, оформити. Часом отець злоститься, що має своїх багато справ, що вже пізно і треба лягати спати, але ніколи не відмовляє.
Я працювала в Карітасі на кухні, готувала їсти для дітей. Продуктів вибір був невеликий, треба було з того, що було, приготувати щось смачного. Тим, що працювали зі мною, подобалося, що все робилося просто і швидко. З нами працював один семінарист, а нині очільник Інституту родини, в нього була ідея видати книжку простих рецептів, щоб кожна молода господиня чи така їмость, як я колись була, навчилася готувати. Я й нині не знаю, як це сталося, бо від себе такого не сподівалася, Бог посилав людей, які допомагали в цьому, а я використала свій шанс, і зараз вже є дві книжки. Щоправда, робота над першою тривала три роки, другу вже підготували до друку значно швидше –десь за пів року. Третя можливо буде спільною з отцем.
Подружжя виношує ідею середземноморської кухні. На таборах, що вже стали традиційними і відбуваються в Хорватії, мали перші спроби готувати з тамтешніх продуктів. До того ж отець не тільки вправний рибалка, а й успішно займається підводним полюванням. Розпитують, як готують місцеві жителі, пробують самі готувати, експериментують, додаючи щось свого. Вже мають кілька оригінальних страв вартих уваги.
Отець Олег теж любить готувати, деякі страви готує тільки він. Дружина любить, коли він готує, однак вважає за краще не заходити в той час на кухню, бо творчий безлад, який виникає в процесі, їй пережити важко. Власне й деякі страви її навчив готувати чоловік, колєжанка в гуртожитку вчила варити борщ. Однак більшість страв перейняла від бабусі й мами. Власне вони й увійшли до першої книжки.
Друга книжка – це страви, які я люблю готувати, які смакують моїй родині. Щось я десь прочитала, щось скуштувала у знайомих і вирішила перейняти, десь вдосконалила на свій смак, чогось додала, щось замінила. Але я не подам до книжки рецепт, страва за яким мені не сподобалась чи якщо не спробувала її приготувати.
Варто зазначити, що в книжках, окрім рецептів, є ще дуже цікаві, дотепні оповідки з життя на кулінарну тематику. Одна з них історія про квашення капусти.
П. Ірина: Зазвичай квасити капусту допомагають чоловіки. А мені так випало, що отець не мав як, то я квасила сама. Нашаткувала, заправила, поскладала в слоїки, вийшло чотири. І раз – нема обручки, пробувала згадати, на якому етапі її не стало. З’їли капусту з двох слоїків. Кажу: «Доки буду ходити без обручки». Пішли купили нову. І вже навесні майже на дні останнього слоїка знайшлася моя обручку. З того часу ношу дві.
Попри численні обов’язки дуже любить готувати, однак на кухні любить бути сама, не потребує помічників. А коли починає готувати, то входить в азарт і не може вчасно зупинитися: маю ще те і те, зроблю таке і таке. Тож ніколи такого немає, щоб в дома не було що з’їсти. Навпаки, часто трапляється інша проблема – стільки наготовано, що нема кому те все спожити. Запрошують гостей, ще й живність (шість котів, дві собаки, кури, качки) допомагає. Зате ця пристрасть допомогла впоратися з проблемою, про яку розповідає ще одна оповідка.
Через село Кавське, парохом якого є о. Олег, мала проходити проща Самбір-Зарваниця. Це кількасот людей, які мали зупинитися там на перепочинок і перекус. Парафія дуже ґрунтовно заздалегідь готувалася прийняти прочан. У неділю перед очікуваною подією о. Олег виголосив останні настанови парафінам щодо цього, а коли парафіяни почали розходитися після Служби, підійшла жіночка і каже, що прочани вже у сусідньому селі. Виявляється отець, не маючи контакту з організаторами, заглянув в інтернет, але на …минулий рік. Люди вже майже розійшлися. Тоді кинулися все швидко організовувати.
О. Олег: Люди в нас дуже легкі на підйом, їмость теж, все що мала вдома наготоване принесла. Зателефонувала жінкам, хто що має робити. Все, що було з замороженого вдома і в магазинах теж використали. За 40 хвилин ми вже процесійно стояли за селом, готові зустріти прощу. Знаючи, що там кипить робота, ми йшли якнайповільніше. Коли прийшли – столи вгиналися від наїдків. І згодом учасники тієї прощі, згадували, що ніде їх так не приймали і не годували, як у нас. Те, як ми це організували, вважали за жарт. Якби та жіночка не чула, як я виголошував, то ніхто б не повірив, що ми готувалися прийняти прощу аж через тиждень.
Тоді дуже виручили заморожені заготовки, зокрема буряк. До книжки увійшов окремий розділ, як зберегти смаки і барви літа.
П. Ірина: У мене завжди має бути заморожений варений буряк. Це мене завжди дуже виручає, коли треба швидко приготувати борщ. Тож усім господиням раджу мати його у морозилці. Борщова заправа консервована забирає багато часу та й не конче корисна. Заморожую ягоди, фрукти, овочі, як також рибу, качки, кури. Дуже мені подобається, коли маю повну морозилку.
О. Олег: Маю здатність висловлювати певні погляди, з якими багато хто погоджується, але не насмілюється сказати. Бувало, що єпископи і священники до мене телефонували з приводу написаного. Я звик бути чесним з собою. Зараз стараюся більше обдумувати свої дописи, щоб вони не приносили зранень. З роками розумію, що деякі можна було написати м’якше, інакше. Перший допис, який спричинив сильний резонанс був про священників-альфонсів. В ньому я ставив закид деяким священникам, можливо і собі, для яких парафія є для того, щоби з неї користати, які самі нічого не дають парафії. Багато священників вважають, що не можна виносити з хати сміття, не можна критикувати навіть ті вади, які бачимо. Вважаю, що це неправильно. Я сам не раз був зранений священниками, і це мені боліло. Пишучи цей пост я згадав передусім моменти, з якими сам стикнувся.
Попри те, що мені радили, я жоден свій пост не забрав, деякі пояснював. Вважаю, що треба мати стійкість в поглядах, не толерувати те, що вважаєш неправильним.
Священник переконаний, що сьогодні найбільший сьогодні виклик для дітей – бути собою, бути справжніми. Вони одягають різні маски: одні в мережах, інші в школі, ще інші в родині...
О. Олег: І я, і дружина не терпимо брехні, хочемо, щоби діти були справжніми. Стараюся чимось зацікавити, спонукати більше читати. Але нині дитину важко відірвати від смартфона і змусити вчитися, читати художні книжки. Стараюся пояснити, що найважливіше бути справжнім, не старатися показатися друзям тим, ким ти не є. Переконаний, що всі діти добрі, просто є багато зранених дітей, і те, як вони себе подають, є результатом того, що коїться в них всередині.
Отець Олег зізнається, що без проблем не обходиться, тому вже давно тісно спілкуються з психологом, який допомагає вирішувати проблеми, в тому числі із підлітками. Тож і всім радить, якщо є проблеми в сім’ї чи з дітьми, звертатися до доброго фахівця.
О. Олег: Підліткова агресія була колись і є нині. Є моменти, коли діти поводять себе неадекватно. Намагаємося проговорювати їх і назагал багато розмовляти з дітьми, розпитувати, що з ними відбувається в школі і поза нею. В нас гарні хлопці, стараємося їх зайняти різними цікавими речами, наприклад, зараз мають змагання. Як батько намагаюся аналізувати і виправляти те, що провокує агресію.
Пані Ірина дуже не любить брехні і завжди помічає, коли діти кажуть неправду.
П. Ірина: Наші діти дуже добрі, але звичайно і для них властива агресія в підлітковому віці, і в мене вона була. Але дуже добре, коли діти приходять до мами і кажуть, у чому річ, і ми разом стараємося вирішувати, виходити з того. Деколи треба змовчати, деколи щось порадити, часом просто вислухати. Наші діти навчені, що мають говорити нам тільки правду: щоб не було, добре чи погане.
Як священник і батько, отець Олег невичерпним джерелом у стосунках з дітьми вважає притчу про блудного сина.
О. Олег: Цей батько дав синові більше, ніж майно (хоч воно йому й не належалося), він дав йому пам'ять батьківського дому: де б той не був, щоб не робив, він пам’ятав, що вдома було краще. Це ми намагаємося дати нашим дітям: де б вони не були, щоб не робили, мають знати, що вдома було добре. І це допоможе їм віднайти і сформувати власні цінності. Те, що ми ходили до церкви, як ми молилися, вони будуть згадувати, як найкращі моменти. Я сам прийшов до віри свідомо, бо хоч родина була побожна, а дід був старшим братом, свого часу і я був атеїстом, і дуже добре розумію тих людей, які не вірять в Бога, маючи раціональний спосіб мислення, на кшталт апостола Томи. Найперше я молюся за своїх синів, за те, щоб в їхньому житті був момент, в якому вони б особисто пережили зустріч з Богом, щоб відчули, що Бог є їхнім Господом. Як і всі діти, вони сприймають Бога з того, що їм розповідають, але в кожного має настати той момент особистої зустрічі, коли зрозуміють, що Бог є їхнім особистим Богом. На багато речей я закриваю очі, дружина гостріше реагує на всякі їхні проступки чи їх можливість, я ж довіряю синів Богові і намагаюся дати їм все, як той милосердний батько з притчі, який дав, що міг. І хоч син все розпустив, але зберіг тепло родинного дому, пам'ять про те, що слуги в домі батька живуть краще, як він. І повернувся.
Я бачив, як молився на колінах дід, як батько молиться, це залишило в мене відчуття, що є Хтось більший. Передусім цінності формує родинне тепло, тому намагаємося дати його дітям. А коли настане час вибирати між життям в грісі і життям з Богом, хочу, щоб діти пам’ятали, що їхні батьки жили з Богом і всім було добре. Ми говоримо, молимося. Звичайно, вони часом бачать, як ми сперечаємося і як часом перемовимося, але також бачать, як ми миримося, як вирішуємо проблеми. Сподіваємося, що це допоможе їм в майбутньому, допоможе будувати власні сім’ї, віднайти власні цінності.
На жаль, в нинішньому суспільстві часто вважають за цінності речі, які ними не є. Одним зі своїх покликань і обов’язків як священника отець Олег вважає навчати людей розрізняти де правда, а де маніпуляції, відчувати, що хтось намагається їх використати.
О. Олег: У нинішньому суспільстві правда є дуже розмитим поняттям. Його часто намагаються підмінити: кожен має свою правду, але як християни маємо розуміти, що є одна правда – Христос. Нині багато людей через розмитість правди і брак орієнтирів є дезорієнтовані, а суспільство назагал дуже розпорошене. Багато речей, які називаємо цінностями, насправді такими не є. В наслідок того люди перестали користуватися своїм розумом і вірою, перестали дозволяти, щоби віра визначала, куди мають рухатися в житті.
Тому я звертаюся до вірян, щоб вони вміли розняти, де правда, а де фейк. Не йдеться про політику, особи чи вибори, а про те, щоб людина розуміла, що її хочуть обдурити і використати, щоб люди вміли користуватися інформацією. На жаль, часто людина не думає, а керується емоціями і агресією, і це визначає її цінності та погляди на життя. І це дуже тривожний дзвіночок, бо коли людина перестає розрізняти, що є правдою у простих речах, то не може пізнавати Бога, бо саме Він є Правдою, тож шукання правди має бути дуже важливим для людини.
Як сказав під час розмови Богдан Трояновський, люди не потребують ідеального священника, вони хочуть справжнього, щирого, такого, як ми всі. А водночас для них може здатися дивним, що священник має свої захоплення зацікавлення, погляди. Для багатьох, напевне, було незвичними фото, де священники грають у футбол. Отець Олег є одним з тих священників, хто показує, що отці також багатогранні особистості, які живуть повним, цікавим життям.
Після офіційної частини, спілкування продовжилося під час автограф-сесії та за частуванням смаколиками, приготованими пані Іриною. Усі, хто з різних причин на зустріч не потрапив, можуть лише по-доброму позаздрити учасникам, бо все було дуже смачно і щиро, за що велике «Дякую!».