Про життя вірмен в Україні та Буковині зокрема, про шанування рідних традицій та повагу до нової Батьківщини розповідає отець Нерсес Шахназарян з Чернівців
Вірмени усього світу відзначають 100-ліття геноциду свого народу. Де б вони не жили, їх об’єднує пам’ять і молитва. Вірменська діаспора є у багатьох поселеннях по всьому світу.
Щодня зранку, а в неділю особливо, тут, у Чернівцях, двері цього храму на розі вулиць Вірменської та Української (який символічнйи збіг у назвах вулиць!) завжди відчинені. Бо саме церква Святих Апостолів Петра і Павла є тим маленьким острівцем рідної країни для всіх вірмен, що проживають на Буковині.
Після недільної Служби Божої люди зазвичай збираються десь разом, а їхні діти – мають недільну школу: дружина священика, педагог за фахом, навчає їх вірменської мови.
Отець (вірменською – тер) Нерсес Шахназарян, його дружина Луїза та дві доньки – Мане і Наре, зараз справжні чернівчанки, хоч і належать двом країнам – Вірменії та Україні. Але раз на рік обов’язково їдуть у рідний Єреван — аби діти відчували, звідки їхнє коріння.
Вірменська церква на сьогодні єдина культова споруда у Чернівцях, яка не повернута громаді. Впродовж кількох останніх років тут мирно співживуть парафіяни та артисти залу органної та камерної музики. І наша розмова, що відбувалася у храмі, якраз завершувалася під музичний супровід: музиканти прийшли на репетицію. “Ми вже трохи перебрали часу, — усміхається священик. – Бо у кожного свій графік, якого мусимо сумлінно дотримувтися. І раз така ситуація, то всім нам так комфортно”. “А чому мало би бути інакше? ” – посміхається дуржина отця Луїза, яка викладає у недільній школі Вірменської церкви. З чоловіком вони виховують двох доньок.
— Отче Нерсес, Ви, здається, перший священик, який працює у Вірменській церкві Чернівців з того часу, як тут дозволено служити Літургії?…
— Саме так. Я приїхав до Чернівців у 2008 році. До цього часу тут нікого не було, храм як такий не діяв — відтоді, як у 40-х роках його зачинили. Я приїхав 1 березня, а вже 12 березня було рішення Чернівецької обласної ради, що ми можемо служити у храмі Богослужіння. З того часу і до сьогодні щодня, о 10 ранку, невелика ранкова молитва. У неділю об 11-й – Літургія, збирається до 50 людей. Звісно, в основному приходять вірмени (є такі, що вже народилися тут, дехто одружений з українцями), але буває також багато туристів чи просто цікавих людей, які заходять подивитися на наш обряд Літургії. Для нас це вже церква, хоч тут й органний зал та провадяться концерти. Слава Богу, на сьогодні ніяких проблем чи непорозумінь між нами і філармонією немає. Дотримуємося графіка, поважаємо один одного, бо ми вже як одна сім’я.
А парафіяльне життя розвивається: не так давно на нашому подвір’ї було встановлено Хачкар – камінний хрест, присвячений 25-річчю землетрусу у Вірменії. Всі пам’ятають, що 7 грудня 1988 року 30 відсотків нашої країни було зруйновано вщент…
— До слова, є люди у Чернівцях з тих територій, що постраждали?
— Так, 26 родин. Після землетрусу вони сюди переїхали. І всі дуже вдячні Україні, що дала місце цим вірменам. Їхні діти вже народилися тут. Навіть у нашій недільній школі ми не тільки вчимо дітей вірменським традиціям. Ми вчимо їх, щоб вони були законослухняними громадянами України. Бо у нас зараз дві батьківщини – рідна Вірменія і дуже любима Україна.
— А на Службу Божу до Вірменської церкви може зайти кожен бажаючий?
— Звичайно! У нас немає такого, щоб не дозволяли людині зайти у храм. І не має значення, як людина хреститься: чи як православні, чи як католики латинського обряду. Вірмени, до слова, ставлять на собі знак хреста подібно до католиків латинського обряду. У великі свята я навіть намагаюся казання говорити російською мовою, щоб було зрозуміло і невірменам. Щоб люди могли трохи більше відкрити нашу церкву, яка бере свої корені з глибокої давнини. Вірмени ж прийняли християнство як державну релігію у 301 році. В той час в інших країнах ще мучили і переслідували християн. Тоді за 65 днів у річці Арацані охрестилися всі вірмени!
— Цікаво, що Ви належите до Вірменської Апостольської Церкви, а на храмі написано, що він був зведений як католицько-вірменський…
— Для нас головне – що це будували вірмени. Церква була побудована, коли священик, який тут служив, був вірменином-католиком. Але серед тодішніх парафіян були і вірмени-католики, і православні.
— За понад сім років, що Ви тут, на скільки відсотків стали чернівчанином?
— Зараз я повністю чернівчанин. Наша молодша донька народилася тут, у Чернівцях, вона громадянка України. А старша народилася у Вірменії, їй вже 11. До Чернівців я два роки служив в Одесі. А перед тим, після закінчення семінарії у 2003 році у Вірменії, служив у кількох місцях своєї країни. Це були великі парафії – до 80 тисяч вірмен. А мені було тільки 24 роки...
— Складно адаптуватися вірменину у слов’янській країні?
— Є таке прислів’я: де є навіть три вірмени, то вони будують церкву, відкривають школу і видають газету. Ми зараз дуже згуртовані – церквою, недільною школою. Крім Чернівців, ще маю Служби у Кам’янці-Подільському, Шепетівці, інших містах Західної України, то там так само всі дуже об’єднані.
Наприклад, в Кам’янці-Подільському вірменський храм після розпаду Союзу був відданий православним Київського Патріархату, бо вірменів тоді було мало. Ми ж попросили, і вони без жодного конфлікту погодилися повернути храм нам!
У Шепетівці – 70 родин вірмен. І там відкрилася недільна школа (у звичайній школі), щоб вчити вірменської. Так, ми вірмени, дотримуємося і передаємо дітям наші традиції. Але ми поважаємо і любимо цю державу, де живемо. Тому і її закони та звичаї поважаємо.
Звісно, ми сумували за Вірменією, коли приїхали в Україну. І тепер бачимо, що наші діти вже потроху забувають вірменську мову. Хоча ми все робимо на вірменській – Службу, недільну школу, але грамотно писати дітям вже важко. Наприклад, наша молодша донька, якій шість років, коли розмовляє вірменською, то 50 відсотків слів у неї — українських…
— Ви з дружиною обоє родом зі столиці Вірменії — з Єревана…
До розмови долучається Луїза, дружина священика:
— Саме там і познайомилися з чоловіком. За фахом я педагог. І коли навчалася в інституті, на канікули мене відправили на практику працювати у табір. А чоловік там відпочивав із друзями з семінарії. Одружилися у 2003 році, а до того часу чотири роки зустрічалися . Бо якщо семінарист хоче одружуватися, то він має це робити аж після завершення навчання. А Нерсес тоді був на третьому курсі. Мені було 18-ть.
Тер Нерсес:
— Як відомо, висвячення на священика відбувається вже після одруження. А у Вірменській Церкві є ще й такий припис, що допоки не народиться дитина, священиком стати не можна. Ми вінчалися у соборі міста Ечміадзин. Для кожного вірменина це світе місце. Бо саме тут, недалеко від Єревана, знаходиться резиденція глави Вірменської Апостольської Церкви – католікоса. До слова, Ечміадзинський кафедральний собор — один з найдавніших соборів світу, зведений ще у V столітті.
— Кажуть, що коли дівчина зустрічається із семінаристом, це в певній мірі вже є запевненням того, що він буде хорошим чоловіком, чи не так?
Луїза:
— В принципі – так. Але мій майбутній чоловік був дуже хорошим хлопцем. Я навіть ще не знала, хто він, а вже він вселяв довіру. Як тільки ми познайомилися, я побачила, що він інший – не такий, як всі, розумний не по своїх роках. З боку мені казали: « О, тобі легко, ти можеш йому довіряти, бо він стане священиком». Але ні, довіра не від того залежить, що він стане священиком.
— Як Ви сприйняли звістку про те, що їдете в Україну?
Луїза:
— Спочатку дуже важко, якщо чесно – в якійсь мірі злякалася. Одеса — гарне місто, пляж. Але перші місяці мене це все не цікавило. Думками я була тільки в Єревані. Але зрештою, нам не так важко, як пересічним вірменам. Бо допоки вони адаптуються, знайдуть друзів. А тут – священик, і люди самі вже гуртуються навколо нього.
— Ваша професія педагога неабияк пригодилася Вам у недільній школі…
— Дуже люблю цю роботу! Займаюся із майже 20-ма дітьми. У нас три вікові групи за рівнем ступенем володіння вірменською мовою. Наприклад, є діти, які вдома чують вірменську, але читати і писати їм важко. Їм важко перекладати на вірменську, бо більше знають українську. Я їм кажу: ви вчите мову не для себе, а для свої дітей.
— Має значення, де бути священиком, чи відіграє роль місце, кількість парафіян?
Тер Нерсес:
— Якщо ти любиш те, що робиш, то не важливо, Лондон це чи маленьке село. Наприклад, на Буковині проживає приблизно 250 родин вірмен, в Одесі – 8 тисяч. Але кожен і там, і тут чимось намагається допомогти церкві. Я ж, як священик, віддаю церкві себе. Перед тим, як нас мали висвячувати, єпископ казав: «Це не легке служіння. Але якщо будете це робити з любов’ю, все буде по-іншому». Мій тато – теж священик, служив у дуже багатьох церквах у Вірменії, потім у Харкові, тепер — у Києві. Мій старший брат – музикант у Вірменії, а молодший живе з батьком у Києві (мама померла два роки тому), навчається там в університеті. Тато завжди був для мене прикладом хорошого священика, якого дуже любили люди.
— Якою мовою ви розмовляєте вдома?
— Вірменською. Також знаємо російську. А ось доньки найкраще розмовляють українською, вони її чують у садочку, в школі. Одного разу ми відпочивали в Одесі, і одна жінка, бачачи, що наша зовнішність – не українська, а діти розмовляють українською, підійшла до нас і запитує: «Звідки ваша дитина, що вона розмовляє українською?».
— Яких вірменських традицій дотримуєтеся тут, в Україні?
Луїза:
— Так само, як і для українських християн, для нас є важливими Пасха, Різдво. Але, наприклад, на Великдень, у корзину ставимо дещо інше. Обов’язково має бути фарбоване у червоний колір яйце — як символ пролитої крові Христа. Має бути зелень – як символ нового життя. Також риба, лаваш. І обов’язково вино. Мене часто запитують, мовляв, як можна вино нести в церкву. Але у нас воно вважається кров’ю Христа. І на всі свята п’ємо саме вино.
Тер Нерсес:
— До речі, щодо свят. То у нас є ще дві такі гарні традиції. Перша, 13 лютого на Стрітення, коли священик освячує тих, хто недавно одружився. Після того запалюємо у дворі церкви вогонь, і стрибаємо через нього. А влітку, на свято Преображення, у нас є такий звичай — обливати один одного водою. У Вірменії у цей день ніхто не може ходити сухим, і ніхто не ображається.
— А ваша домашня кухня – вірменська чи українська?
Луїза:
— Звісно більше вірменська. Робимо толму — голубці з виноградного листя. Листя, зазвичай, привозимо з Вірменії. Але напевно ця страва стає популярною, бо вже в Україні можна купити і консервоване листя. Готуємо також халісу – це пшениця і курка, які варяться до 5 годин, це все стає як каша, але страва дуже смачна.
Тер Нерсес:
— А мені дуже подобається мамалига. Коли мій тато навчався у семінарії, главою Вірменської Церкви був вірменин, народжений у Румунії. То батько розповідав, що він часто запрошував студентів на мамалигу. Але також у Вірменії є страви, які готують винятково чоловіки. Наприклад, хаш — рідка гаряча страва, різновид супа, одна з найдавніших страв Кавказу. Вона готується з яловичих ніг. Все вариться на повільному вогні. Туди додається вірменський сухий лаваш і часник. У Вірменії знають, що якщо запрошують на хаш, то мають бути присутні лише чоловіки. Це суто чоловіча страва для суто чоловічої компанії.
— Ви теж це вмієте готувати?
— На жаль, хаш готувати не вмію. Але в Одесі мій диякон готував цю страву дуже добре, хоч він був такий молодий. Він готував це лише сам і всіх запрошував. До речі, хаш готується тільки зимою, коли холодно. Це дуже ситна страва, потім не захочеш нічого їсти. Зате, як кожен вірменський чоловік, вмію готувати шашлик.
— Що для вас поїздки у Єреван, на батьківщину? Ви часто там буваєте?
— Раз на рік – обов’язково. Хоча зараз це дуже дороге задоволення – по грошах, адже відстань дуже велика. Але для нас це – обов’язок, і насамперед перед дітьми. Вони не винні, що їх тато служить тут, але ж вони вірмени і повинні відчувати зв’язок з Вірменією. Адже ніхто не знає, як складеться далі. А щодо себе, то якщо завтра мені скажуть повертатися у Вірменію чи їхати в інше місто, то я завжди готовий. Але точно знаю, що буду дуже сумувати за Чернівцями…
Довідка РІСУ. Чернівецька вірменська релігійна громада існує з 1836 року. Будівництво храму св. апостолів Петра і Павла завершилось у 1875 році. Тоді до парафії належало 51 буковинське село з майже 600 вірними.
Після масової еміграції та арештів чернівецьких вірмен в період з 1940-44 років церква втратила майже всіх своїх парафіян.
У пам'яті вірмен були часи повного відчаю, коли здавалося, що від колись багаточисельної і впливової буковинської вірменської колонії залишаться тільки могильні хрести…
Як часто бувало в історії вірменських діаспор, громади майже зникали, але обов’язково відроджувались. Як це не прикро, але людські трагедії Спітака, Сумгаїта, Ленінакана, Баку і багатьох, багатьох великих і малих вірменських міст і селищ послужили поштовхом до відродження чернівецької вірменської громади.
14 жовтня 1997 р., у Чернівцях виникло вірменське національно-культурне товариство „Аревік” — тобто Сонечко. Особливістю товариства можна вважати те, що воно як символічний розвідний міст сполучало те, що роз'єднала трагічна історія - вірменські покоління.
У березні 2008 р. здійснилась давня мрія чернівецьких вірмен — в церкві святих апостолів Петра і Павла, після 65-річної перерви, знов зазвучала вірменська мова. Рішенням Чернівецької обласної ради вірменам дозволили, як це не парадоксально звучить, молитися у Вірменському храмі. Була зареєстрована релігійна громада, на прохання якої голова Української єпархії Вірменської Апостольської Церкви призначив священика. Почалися щоденні богослужіння.