Тетяна Шевченко. Рекрутація русинів до єзуїтського ордену (остання чверть 16 - середина 17 ст.): на прикладі викладацького складу шкіл в українських землях Польської провінції Товариства Ісуса

Українські землі входили до складу трьох провінцій Товариства Ісуса — Польської та Литовської (у Речі Посполитій), а також Австрійської (у во­лодіннях Габсбурґів). Найбільше єзуїтських домів (так називались осередки, де мешкали єзуїти) в межах українських земель (шістнадцять) перебувало на території Польської провінції: два в Ярославі й по одному — у Львові, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Перемишлі, Вінниці, Кросні, Бересті, Барі, Острозі, Фастові, Ксаверові, Переяславі, Новгороді-Сіверському та Києві. У Литовській провінції один дім був у Пінську, а в Австрійській — у Гуменному (згодом перенесений до Ужгорода).

Питання перебування русинів у Товаристві Ісуса, як і рекруту­вання до цього ордену в Речі Посполитій, досі було висвітлене ли­ше у праці Г.Ґапського, присвяченій набору до чоловічих чернечих згро­маджень наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. на прикладі краківських новіціатів[1]. Походження (а ширше й рекрутації) чорно­го та білого духівництва католицької церкви в Речі Посполитій напри­кінці XVI — у першій половині XVII ст. польські історики студіювали вже у 1930-х рр.[2] Найбільшим внеском у вивчення тематики відзначилися Є.Клочовський[3], Г.Ґапський[4], Я.Поплятек[5], Ч.Ґіль[6], А.Хрущевський[7], Л.Ґжебень[8]. Важливу роль у подібних дослідженнях відіграють опрацьовані ката­логи або біографічні словники, які охоплювали всіх членів згромадження протягом багатьох років, а то й століть.

Починаючи з 1569 р. в Польській провінції Товариства Ісуса діяв влас­ний новіціат у Браневі (нім.Браунсберґ), який у 1585 р. було переведено до Кракова, де він і функціонував до скасування ордену в 1773 р. Натомість для Литовської провінції в 1590 р. було відкрито окремий новіціат у Ризі (у 1600 р. перенесений до Полоцька, а в 1605 р. - до Вільна). Краків неви­падково став осідком новіціату Польської провінції, адже це було не лише столичне місто, але й центр чернечого життя, де ще за середньовіччя пере­важна більшість згромаджень прагнула мати свій монастир. Наприкінці XVI ст. Краків міг похвалитися найбільшою кількістю кляшторів не лише у Речі Посполитій, але й у всій Центрально-Східній Європі (і в подальшому вона тут суттєво зросте). Переважна більшість чернечих орденів при кра­ківських монастирях мала резиденції свого керівництва - провінціалів, ку- стошів тощо, а також навчальні заклади, насамперед новіціати. Зокрема, із 17 згромаджень, чиї обителі діяли у Кракові, 14 саме тут розташували свої новіціати[9].

Після постанов Тридентського собору (1545-1563 рр.) католицькі чер­нечі згромадження почали систематично вести нову документацію, в якій реєструвався приток новіціїв, — книги новіціатів та книги професій. Зокрема, Товариство Ісуса мало так звані книги екзаменів, що містили інформацію про кандидатів. Свою назву вони отримали від іспиту, який передбачався для єзуїтських новіціїв головними конституційними положеннями та пра­вами ордену. До наших часів дійшла лише книга екзамену Браневського новіціату за 1569-1575 рр.[10]

Каталоги й книги новіціатів є масовими джерелами, які дають мож­ливість провести детальний порівняльний аналіз щодо тривалих часових проміжків. їх цінність зумовлена, з одного боку, систематичністю записів, а з іншого — змістом зафіксованого «екзамену» (в інших чернечих згромад­женнях - формули професії), звідки можемо дізнатися ім’я, прізвище, вік, місце народження, дату складання екзамену / професії тощо. На відміну від книг професій інших чоловічих чернечих згромаджень, єзуїтські книги ек­заменів містили також напрочуд цінну для історика інформацію про кан­дидатів: здобуту освіту, імена батьків, сестер, братів та їх подружжя, рід за­нять і віровизнання.

У Товаристві Ісуса систематична реєстрація членів була обов’язковою. Персональні каталоги впровадив засновник ордену Іґнатій Лойола з тим, аби ґенерал (офіційний титул глави цього чернечого чоловічого згромад­ження), доручаючи якесь завдання, мав інформацію про всіх своїх підлег­лих у будь-яких краях. На час приходу єзуїтів до Речі Посполитої у 1564 р. було впроваджено щорічні інформаційні каталоги («catalogi informationi»), які містили ім’я й прізвище кожного члена, дати вступу до ордену, складан­ня останньої обітниці, характер занять до й після цього, дані про місце на­родження (батьківщину), кваліфікацію. У 1566 р. з’явився додатковий ка­талог — секретний. «Catalogus secretus» («privatus») додавався до щорічного інформаційного каталогу і призначався суто для ґенерала, адже містив ін­формацію про риси характеру членів провінції. Від 1578 р. почали вести ще й трирічний каталог, який складався з трьох частин. Перший такий ката­лог містив ім’я та прізвище єзуїта, його місце народження (батьківщину), вік, дані про стан здоров’я на поточний момент, дату вступу до ордену, ос­віту до цього, а також уже здобуту в Товаристві Ісуса, виконувані функції та їх тривалість у роках, науковий ступінь, вид і дату останніх обітниць тощо.

Процес еволюції каталогів завершили розпорядження 1592 і 1594 рр., які затвердили ті з них, котрі без змін проіснують до скасування Товариства Ісуса в 1773 р. Це — уже згадані трирічні каталоги і щорічний короткий ка­талог («catalogus brevis», «catalogus annuus»), що містив списки осіб, які пе­ребували в домах конкретної провінції, із зазначенням їх поточних занять. Усі трирічні й короткі каталоги, що зберігалися в архіві Польської провінції, за винятком трирічного каталогу за 1597 р., загинули під час скасування ор­дену. Другі ж примірники збереглись у римському архіві Товариства Ісуса. У фонді Польської провінції є короткі каталоги за 1591/1592, 1593/1594, 1595/1596—1598/1599, 1601/1602, 1602/1603, 1604/1605, 1605/1606, 1607/1608— 1618/1619, 1619/1620, 1620/1621, 1622/1623, 1623/1624, 1626/1627—1634/1635, 1636/1637, 1638/1639, 1641/1642, 1642/1643—1649/1650 рр.

Збірка (кодекс) автобіографій єзуїтів Польської провінції XVI ст. мі­стить дев’яносто два життєписи, автори яких розповідають про свої шляхи покликання до ордену. Кодекс було видано єзуїтом Ю.Варшавським у Римі в 1966 р.[11] Певні засади щодо новіціїв та їх віровизнання містять «Конституції» («Constitutiones») Товариства Ісуса, уперше опубліковані в 1558—1559 рр. у «Вічному місті»[12].

Дані про членів чоловічих чернечих згромаджень у Кракові під час Контрреформації детально проаналізував польський історик Г.Ґапський, який бачив пряму залежність між реалізацією тридентських реформ, відродженням католицизму і зростанням покликань кандидатів до згромаджень. Він визна­чив чотири етапи розвитку рекрутації в усіх краківських новіціатах: 1) її послаб­лення в 1595—1600 рр. й посилення протягом 1600—1615 рр.; 2) різке гальму­вання темпів рекрутації в 1620—1625 рр.; 3) суттєве зростання 1625—1635 рр., яке в деяких згромадженнях перевищило показники 1600—1615 рр.; 4) із кінця 1630-х рр. динаміка росту загальмовується на наступні тридцятиріччя[13].

У Польській провінції Товариства Ісуса, до складу якої входила більшість українських земель, фіксуються три потужних хвилі рекрутації: 1580—1585, 1600—1620 рр. та наймасовіша — у 1625—1635 рр.[14] За часом вони збігаються з двома періодами збільшення кількості фундацій — 1579—1584 та 1600—1624 рр. Можемо підтвердити висновок Г.Ґапського, що динаміка заснування єзуїтсь­ких домів випереджала приток новіціїв, особливо у XVI ст., коли єзуїтам гостро бракувало кандидатів для забезпечення отриманих фундацій[15]. Отже, дина­міка рекрутації в 1580—1585, 1600—1620, 1625—1635 рр. корелювала з поперед­нім зростанням кількості фундацій у 1564—1572, 1579—1584, 1600—1624 рр.

За даними Г.Ґапського, зростання темпів рекрутації у чернечих чолові­чих згромадженнях, які мали новіціати у Кракові, відбувалося паралельно та було пов’язане зі збільшенням кількості монастирських фундацій. Ріст рекру- тації наприкінці XVI — у перших роках XVII ст. виразно випереджав приріст кількості монастирських заснувань, який розпочався на початку XVII ст., а апогей його припав на 1620-ті рр.[16] У масштабах усього чернечого руху спочат­ку збільшилася чисельність монахів, а вже потім — монастирів. При цьому пе­релом у реформаційній кризі настав у 1580—1585 рр., коли кількість професій перевищила рівень 1530-х рр. Водночас значно збільшилося число обителей. Проте слід пам’ятати, що 12 із 15 фундацій у 1565—1585 рр. були призначені для єзуїтів. Таким чином, це черговий вагомий арґумент на користь їх ви­няткової ролі у відродженні католицизму в Речі Посполитій. Цікавий факт — кульмінація збільшення кількості монастирів припала на період раптового загальмування покликань у 1620—1625 рр. Причини цього Г.Ґапський бачив у голодних роках, епідеміях та загрозі масштабного турецького вторгнення на початку 1620-х рр. Перенаселені кляштори, які мали складнощі з продоволь­чим постачанням, свідомо обмежували прийняття новіціїв, а посилення від­чуття загрози у суспільстві спричинялося до зростання монастирських фун- дацій [17]. В єзуїтських домах перебувало значно більше людей, ніж в обителях інших чернечих чоловічих згромаджень, що було пов’язане з місійною, душпа- стирською, шкільною й загалом контрреформаційною діяльністю членів Товариства Ісуса, а також тривалою підготовкою новіціїв [18].

Фундації єзуїтських домів. Перший період зростання кількості єзуїтсь­ких фундацій (п’ять) був досить незначним і припав на 1564—1572 рр., тобто на перші вісім років діяльності єзуїтів у Речі Посполитій. Другий період (1578— 1584 рр.) вирізнявся найбільшою інтенсивністю — дев’ять фундацій за шість ро­ків. Натомість третій, охопивши двадцять п’ять років (із 1599 по 1624 рр.), став найтривалішим — за цей час було засновано двадцять чотири єзуїтські доми.

Табл.1

Табл.2

Найінтенсивніше зростання кількості єзуїтських домів (у середньому по одному на рік) відбулося за часів правління Стефана Баторія (1576— 1586 рр.), який прагнув створити «дійсно католицьку Річ Посполиту». Для «перетравлення» заснованих за цього короля одинадцяти домів і зі­брання сил для активної розбудови нових знадобилося понад двадцять років. Попри наявну диспропорцію між полем діяльності та браком від­повідних виконавців, у Польській провінції одразу не застосовувало­ся рішення Ґенеральної конґреґації 1565 р. (найвищого органу влади у Товаристві Ісуса), яке зобов’язувало в таких випадках робити перер­ву у відкритті нових домів для зміцнення вже існуючих. Найбільший приріст єзуїтських фундацій у Речі Посполитій до середини XVII ст. при­пав на правління перших двох монархів із династії Ваза (68% усіх засну­вань до 1647 р.). Це також стосується фундацій домініканців, кармелітів та францисканців.

На 1648 р. 80% єзуїтських фундацій у Речі Посполитій припадало на те­рени, заселені переважно православними й протестантами. Так, на українсь­кі землі Корони Польської і територію Великого князівства Литовського їх приходилося 60%, а на Пруссію і Лівонію (Інфлянти) — лише 20%. Подібний «православний напрямок» мали фундації домініканців і бернардинців, що постали в останній чверті XVI — у середині XVII ст. Можна припустити, що причиною був перехід частини шляхти й більшості магнатів із проте­стантизму та православ’я в католицизм, а також поширення тут польсько­го магнатського землеволодіння. Слід узяти до уваги й зацікавлення самих єзуїтів, внутрішнє оновлення, яке переживали інші ордени внаслідок ре­форми західного християнства. На українських і білоруських землях ново- засновані єзуїтські доми поповнювали негусту парафіяльну мережу католи­цької церкви[19].

Вік новіціїв. Тридентський собор установив нижню вікову межу канди­датів до чернечих згромаджень — повних 16 років. Нерідко від цього припи­су відступали. Так, домініканці знизили її з 18 до 16, а згодом до 15 років, єзуїти — до 14[20]. Проте в Речі Посполитій 14-річних новіціїв практично не бу­ло, більшість були не старше 25 років. При цьому існувала тенденція змен­шення кількості кандидатів вікової групи 25—30 років і старших на користь молодших. Так, у другій чверті XVQ ст. молоді люди до 20 років становили дві третини новіціїв. Під час зростання темпів рекрутації середній вік кан­дидатів знижувався, а при вповільненні — збільшувався[21].

Умови та перешкоди для прийняття кандидатів. «Конституції» Товариства Ісуса висували до кандидатів певні вимоги. Претенденти на священство повинні були мати належну освіту або здібності до наук, роз­важливість у діях чи, принаймні, здатність до її плекання, а також доб­ру пам’ять, сталість і послідовність у діях, ревність до душпастирської праці, легкість слова та у спілкуванні з людьми. Бажаними, але не кон­че обов’язковими для кандидатів в єзуїти визнавалися шляхетність, замож­ність, особиста чи родова слава й т.п.[22]

На заваді вступу до Товариства Ісуса могли стати «першорядні» при­чини, у тому числі зречення християнської віри, перебування протягом якогось часу в єресі чи схизмі[23], скоєне вбивство або покарання позбавлен­ням юридичної охорони та майна внаслідок тяжкого злочину, подружній зв’язок, юридичне визнання невільництва кандидата, його розумова недуга або схильність до неї. Приховування при вступі до Товариства Ісуса якоїсь із цих перешкод робило прийняття недійсним. Проте папа, його нунції та ве­ликий пенітенціарій (глава одного з трьох церковних трибуналів) мали пра­во дозволити прийом кандидата до новіціату. «Другорядними» перешкода­ми вважалися надмірні темпераментність і розвиток чуттєвої сфери, погані звички, відсутність чистих намірів при виборі згромадження, мінливість, нерозсудлива побожність, брак необхідної освіти, розумова відсталість, слабка пам’ять і вади мовлення, хворобливість, кволість, фізична потвор­ність, занадто молодий або надто старий вік, борги та цивільні зобов’язання. Кожна із цих другорядних перешкод могла стати причиною для відмови у прийнятті до Товариства Ісуса. Дозволити ж у цьому випадку прийом могло орденське керівництво [24].

Кожен кандидат мав відверто відповісти на питання, чи його сім’я від­давна християнська, а чи належить до новонавернених, і чи не був хтось із предків звинувачений в єресі та за яких обставин[25]? Проте заборона прий­мати до Товариства Ісуса людей, що побували в єресі або схизмі, не озна­чала, що цим колишнім протестантам чи православним закрито доступ. «Конституції» застерігали, що «якщо кандидат народився у краю, де панує схизма, яка є там гріхом загальним, а не тільки його особистим, то не слід вважати цю обставину перешкодою для прийняття до товариства (те ж мож­на стверджувати і про кандидатів, які народилися в єретичних країнах)»[26].

Етнічне й територіальне походження новіціїв. Ще одну перешкоду на шляху прийняття нових членів на початку 1592 р. додав ґенерал Клаудіо Аквавіва, а згодом, у 1593—1594 рр., V Ґенеральна конґреґація, заборонив­ши приймати так званих «нових християн» — тобто, вихідців з євреїв і сара­цинів. Тих із них, хто був «помилково прийнятий», приписувалось усунути з ордену [27]. Причиною такого рішення стали заворушення в іспанських про­вінціях Товариства Ісуса, які тривали від другої половини 1580-х рр. і були організовані єзуїтами саме цього етнічного походження [28].

V Ґенеральна конґреґація 1608 р. трохи пом’якшила попередні поста­нови, допустивши до вступу осіб з юдейським або ісламським корінням, які були католиками зі шляхетських чи славетних і добрих родин не мен­ше, ніж у п’ятому поколінні. При цьому уточнювалося, що це положення стосується вигнаних з Іспанії морисків. Щодо «татар та інших магометан — у Польщі чи іншому місці», то тут право визначати ступінь споріднення, який дозволяв прийняти кандидата до Товариства Ісуса, надавалося Генера­лові [29]. Приписи щодо навернених з юдаїзму й ісламу зберігали чинність до XXIX Ґенеральної конгрегації (1946 р.). Складно сказати, наскільки точно до­тримувалися цих правил на практиці. Принаймні в Польській провінції був єзуїт з Малопольщі — Альберт Гадиновський, про якого було сказано, що він походить з юдеїв у третьому поколінні (у 1631 р. залишив Товариство Ісуса)[30].

Соціальне походження. В усіх чернечих згромадженнях більшість ста­новили міщани, шляхта — 10—25% (найчастіше не перевищувала 20%), се­ляни — 7—10%. Водночас слід зауважити, що відсоток шляхтичів серед єзуїтів був найвищим порівняно з іншими тогочасними чоловічими ор­денами в Речі Посполитій (загалом не більше 20—25%). Цікаво, що книги Браневського новіціату за 1569—1575 рр. фіксують 16,5% селян серед кан­дидатів до Товариства Ісуса, що свідчить про їх більшу участь у рекрутації протягом XVI ст.[31]

Єзуїти не мали якихось приписів чи заохочень, котрі б стосувались об­межень щодо соціального походження кандидатів. Як єзуїтські, так і джере­ла інших чернечих орденів лише у виняткових випадках фіксували станове походження своїх членів. Таким винятком були книги новіціату. За наши­ми підрахунками, серед усього єзуїтського шкільного персоналу на українсь­ких землях шляхта становила від 23,5 до 56—62%[32].

Содаліції. Одним із важливих джерел рекрутації до Товариства Ісуса були Маріїнські содаліції, що існували при кожній єзуїтській школі та представляли собою студентські релігійні братства, члени яких поєднува­ли зразкове навчання з удосконаленням християнського життя. Братчики мали щодня брати участь у літургії, регулярно — у церковних урочистостях, щотижня сповідатися, причащатися кожного місяця, дотримуватися по­стів, читати молитви, «служити бідним» — тобто, відвідувати в’язнів і хво­рих, допомагати вбогим та немічним у шпиталях і притулках, готувати до сповіді й причастя селян і злиденну молодь. Саме із середовища членів со- даліцій вийшло найбільше кандидатів до Товариства Ісуса та кліру зага­лом[33]. Єзуїтські хроніки й історії домів щороку повідомляли про кількість учнів, зазвичай членів содаліцій, які виявили бажання вступити до того чи іншого чернечого згромадження[34].

Освіта. У XVI ст. рівень освіченості єзуїтських новіціїв був дуже різ­ним — від незакінченої середньої до вищої чи навіть здобутого вченого ступеня. Більше того, серед єзуїтів у той час були люди, які до вступу в Товариство Ісуса вже набули відомості: Станіслав Варшевицький, Мартин з Уязду (Уяздовський), племінник нунція Альберто Болоньєтті — Марко, Якуб Вуєк, Альберт Фабрицій, Петро Скарґа, а також вихідці з Русі — брати Гербести та Юрій Тишкевич. Зверталися щодо вступу до ордену (але їм бу­ло відмовлено) Єронім Роздражевський, майбутній куявський єпископ, та Єжи Радзивілл, згодом кардинал. На межі XVI—XVII ст. відбулась уніфіка­ція освіти кандидатів до Товариства Ісуса — більшість із них закінчили клас риторики, тобто були випускниками середньої школи, і переважно єзуїтської.

Зміни в освіті новіціїв відповідали перемінам у тодішньому шкільницт­ві, у тому числі єзуїтському. Більшість із досліджених нами єзуїтів здобули середню освіту ще будучи світськими людьми (75,56%). Водночас вивчили чи повторили курс риторики в ордені 69,81%. Вищу освіту вже у Товаристві Ісуса здобуло 97,78%. Попри те, що п’ята частина ректорів (суперіорів), пре­фектів і вчителів вивчала у мирському житті філософію й теологію, майже всі вони доучувалися в ордені. Здобуття повної вищої освіти до чернецтва майже не зустрічалося (лише чотири особи або 0,6%). Рівень освіти у канди­датів із Русі був аналогічним до вихідців з інших реґіонів Речі Посполитої у відповідний період.

Територіальне походження. У XVI ст. в рекрутації до чоловічих чер­нечих згромаджень вирішальну роль відігравала Малопольща [35], а від по­чатку XVH ст. — Великопольща [36]. Що стосується єзуїтів, то домінуван­ня Малопольщі серед реґіонів рекрутації особливо не проявлялося, дуже важливу роль також відігравала Великопольща. Зростання значення ве- ликопольських земель та зменшення ролі Малопольщі в першій половині XVIIст. Г.Ґапський пов’язував із відкриттям [37] другого єзуїтського новіціату у Вільні, що стало причиною зменшення кандидатів до краківського новіціату з Великого князівства Литовського при збереженні переваги великопольських кандидатів [38].

У каталогах Товариства Ісуса єзуїт, народжений у Великопольщі, за­писувався як «Maior Polonus», у Малопольщі — «Minor Polonus», у Русі — «Ruthenus» чи «Roxolanus», на території Великого князівства Литовського — як «Lithuanus», а на землях Східної Пруссії — «Pruthenus». Випадки, коли «батьківщиною» єзуїта значилося місто, а не регіон, були винятком. Так, на­роджений у Кам’янці-Подільському міг бути записаний як «Camenecensis», у Луцьку—«Luceoriensis», Кракові—«Cracoviensis», Варшаві—«Varsaviensis», Львові — «Leopoliensis» і т.п. Ще більш рідкісним винятком була фіксація ет­нічного походження — якщо це й зустрічалося, то, наприклад, як «Armenus Camenecensis» («кам’янецький вірменин»).

Серед єзуїтського шкільного персоналу переважали вихідці з різних регіонів Речі Посполитої. Найбільша частка припадала на Великопольщу (29,6% учителів, 30,7% префектів і 37,2% ректорів). Третьою за чисельністю була група вихідців із Малопольщі (20,1% учителів, 19,7% префектів і 20,5% ректорів). Натомість вихідці з руських (українських) земель перебували на другому місці (25,9% учителів, 22,6% префектів і 25,6% ректорів). За уточне­ними даними, у складі шкільного персоналу протягом XVI — першої полови­ни XVII ст. вихідці з українських земель становили 25,5% (170 осіб).

До 1610-х рр. приплив до новіціату Польської провінції Товариства Ісуса вихідців із Русі-України був спорадичним. Рекрутація серед русинів зростає на початку 1610-х рр. і триває до 1637 р.: у 1612—1627 рр. їх кіль­кість поступово збільшується, протягом 1628—1637 рр. вона стабільно висо­ка, а наприкінці 1630-х рр. — падає. При цьому хвиля припливу русинів збіглася за часом із двома періодами зростання інтенсивності рекрутації в усій Польській провінції Товариства Ісуса: 1600—1620 рр. та найпотужні­шим 1625—1635 рр. Але на відміну від ситуації в усій провінції, серед ру­синів не було спаду кількості кандидатів у 1620—1625 рр. — вона у цей час повільно зростала. Падіння темпів рекрутації в Польській провінції та се­ред вихідців із Русі збігається з припиненням збільшення єзуїтських фун­дацій у Речі Посполитій (протягом 1638—1646 рр. не було засновано жодного нового дому), відповідаючи десятиріччю «золотого спокою».

Частка ж русинів серед шкільного персоналу, а, відповідно, і всього членства Товариства Ісуса Польської провінції, неухильно зростала з дру­гої половини 1600-х рр.: у 1604—1619 рр. — помірно, а з середини 1620-х рр. — різко. При цьому протягом 1626—1648 рр. чисельність єзуїтів-русинів зросла у п’ять разів порівняно з періодом 1604—1624 рр. Таке збільшення коре­лює зі сплеском загальної чисельності єзуїтів у домах Товариства Ісуса на українських землях та посиленням рекрутації в попередні роки.

Табл.3

Чисельність єзуїтів-русинів серед шкільного персоналу в українських землях Польської провінції єзуїтського ордену на під­ставі коротких каталогів (1591-1649 рр.)

Табл.4

Загальна чисельність єзуїтів у домах в українських землях Польської провінції на підставі коротких каталогів (1591-1649 рр.)

Вихідці з українських земель (Русі) фіґурують у каталогах як рок- солани («Roxolani»), рутени («Rutheni»), руси («Russi»), підгоряни («Submontani»), підляшці («Subsilvani», «Podlachiani», «Podlascenses»), львів’яни («Leopolienses»), волиняни («Volhynenses», «Volinenses»), подо­ляни («Podolani»), лучани («Luceorienses»), кам’янчани («Camenecenses»), дрогобиччани («Drohobicenses»), сіверяни («Severinenses») і навіть україн­ці («Ukrainenses»). Як вихідців з українських земель було ідентифікова­но тих «Submontani» («Podlachiani»), записаних ще як «Roxolani», «Rutheni» чи «Russi», тобто вихідців із руської частини передгір’я Карпат. Решту ж «Submontani», із малопольської частини, у каталогах записано і як «Submontani», і як «Minor Poloni». Проте ці записи показують, що, влас­не, ідентичність підгорян — умовно «руську» чи «польську» — встановити найскладніше, оскільки деякі з них були записані і як «Submontani», і як «Roxolam» («Rutheni»), і як «Minor Poloni».

Важливо підкреслити, що джерела не дозволяють нам обмежити по­ширення термінів «Roxolanus» і «Ruthenus» лише на осіб, народжених у Руському воєводстві — вони широко вживалися також щодо вихідців із трьох інших «руських воєводств» паралельно з назвою реґіону. У табл.5 представ­лено варіанти вживання різних термінів, які означали «батьківщину» того чи іншого єзуїта — вихідця з Русі.

Табл.5

Визначення «батьківщини» єзуїтів-вихідців із Русі серед шкільного персоналу в українських землях Польської провінції на підставі трирічних каталогів (1575-1648 рр.) [39]

Із наведеної таблиці бачимо, що паралельно з окремими реґіонами в єзуїтській документації широко вживалися визначення «Roxolania» та «Ruthenia», під якими розумілися сучасні українські території, які на той час входили до складу Речі Посполитої.

Зазначення в різних каталогах різних «батьківщин» однієї особи (на­приклад, Волинь і Поділля чи Підгір’я та Підляшшя) може бути поясне­не кількома причинами. По-перше, розмитістю міжреґіональних кордонів, особливо якщо єзуїт походив з якоїсь «порубіжної місцевості» та міг вагати­ся з її ідентифікацією. По-друге, віднесенням писарями домів, де перебував єзуїт, його «батьківщини» до різних реґіонів (якщо цей єзуїт подавав лише назву місцевості, а не реґіону). По-третє, народженням та зростанням єзуїта в різних місцях, які він теоретично міг називати почергово або залишав цю справу на розсуд писаря. І, по-четверте, елементарною помилкою того ж та­ки писаря. Зазвичай у книгах професій інших чернечих чоловічих згромад­жень, у списках монахів подавалася назва конкретної місцевості, і в окре­мих нечисленних випадках — повіт, воєводство, єпархія чи земля. Винятком були єзуїтські каталоги, які зазначали лише реґіон Речі Посполитої. Тому проблеми з ідентифікацією місцевостей, на нашу думку, були неминучими.

«Українцями» єзуїтські каталоги визначають Теофіла Рутку та Стефана Скаржинського (Скаржевського). Місцем народження першого Л.Ґжебень подає Київське воєводство [40]. Натомість С.Скаржинський згадується ще як «подолянин». Ототожнення ж єзуїтами понять «Україна» та «українний» із територією Київського і Брацлавського воєводств цілком відповідає практи­ці вживання цих термінів для позначення Київщини та Брацлавщини як самими мешканцями, так і королівськими канцеляристами.

Табл.6

Найбільшу групу вихідців із Русі становила 61 особа (записані як «Rutheni» чи «Roxolani»), чию реґіональну належність точніше визначено не було. На другому місці перебували вихідці з Галичини та Підляшшя (по 20 осіб), а на третьому — із прикордонних русько-малопольських тери­торій, зазначені то як «Rutheni» чи «Roxolani», то як «Minor Poloni» (16 осіб) та волиняни (16 осіб разом із лучанами). На четвертому — підгоряни (від 12 до 15 осіб), на п’ятому — подоляни (11 осіб).

Таким чином, рекрутація русинів до Товариства Ісуса спиралася насам­перед на вихідців із Західної України (уродженців центральноукраїнських теренів фіксувалося значно менше), де західнохристиянська традиція була тривалішою, а мережа парафій, шкіл та монастирів католицької церкви — гу­стішою. До того ж Львів та, особливо, територіально близький до нього Краків становили собою найпотужніші центри чернечого життя Речі Посполитої.

Отже, зростання кількості покликань серед русинів до Товариства Ісуса розпочалось у 1610-1620-х рр. та супроводжувалося збільшенням тем­пів рекрутації та кількості єзуїтських домів у Польській провінції ордену. Про успішність єзуїтської місії свідчить друге місце України-Русі серед ін­ших рекрутаційних реґіонів Речі Посполитої — вихідці з руських земель становили понад 25% серед єзуїтського шкільного персоналу. Орденські джерела практично не містять конкретних назв місцевостей (виняток—великі й середні міста), звідки походили члени Товариства Ісуса, обмежуюсь лише поданням назви реґіону. Щодо всіх осіб, які походили з України-Русі, незалеж­но від місцевості, єзуїти використовували терміни «Roxolanus» і «Ruthenus». При цьому їх могли вживати щодо тих самих осіб паралельно з іншими, які деталізували регіональне походження. Такими термінами були: підля- шець («Subsilvanus»), волинянин («Volhynensis»), подолянин («Podolanus»). Рідше вживалися назви міст — Львова, Луцька, Дрогобича, Кам’янця- Подільського, Нового Міста, Вишні, Перемишля, а вихідців із них було за­фіксовано, відповідно, як львів’ян («Leopoliensеs»), лучан («Luceoriensеs»), дрогобиччан («Drohobicensеs»), кам’янчан («Camenecensеs»), новомістян («Novomestensеs»), вишнян («Visnensеs»), перемишльців («Praemislensеs»_: «Prіmislensеs»). При цьому джерела фіксують явну перевагу мешканців за­хідних реґіонів Русі у процесі рекрутації до Товариства Ісуса. У зв’язку з роз­митістю регіональних кордонів та специфікою фіксації в єзуїтських ката­логах назв місцевостей нерідко можемо побачити різні реґіони, як правило сусідні, як місця походження єзуїтів.

* Шевченко Тетяна Миколаївна - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Національного науково-дослідного інституту українознавства та все­світньої історії МОН України, викладач Інституту релігійних наук святого Томи Ак- вінського (Київ).

** Статтю підготовлено за підтримки стипендіальної програми Музею історії Польщі (Варшава).

^{[1] Gapski H. Rekrutacja do zakonow m^skich w Polsce w koncu XVI i w pierwszej polowie XVII wieku na przykladzie krakowskiego osrodka zakonnego. — Lublin, 1987.}

^{[2] Kantak K. Bernardyni polscy. — T.1—2. — Lwow, 1933; Idem. Franciszkanie polscy. — T.1—2. - Krakow, 1938.}

^{[3] Kloczowski J. Dominikanie polscy na Slqsku w XIII—XV w. — Lublin, 1956; Idem. Zakony na ziemiach polskich w wiekach srednich // Kosciol w Polsce / Red. J.Kloczowski. — T.1. — Krakow, 1968. — S.375—730; Idem. Zakony m^skie w Polsce w XVI—XVIII wieku // Ibid. — T.2. — Krakow, 1968. — S.485—582; Idem. Zakon Braci Kaznodziejow w Polsce 1222—1972: Zarys dziejow // Stu- dia nad historic dominikanow w Polsce 1222—1972. — Lublin, 1975. — S.19—139; Idem. Kler katolicki w Polsce sredniowiecznej: problem pochodzenia i drog spolecznego awansu // Kwartalnik Historyczny. — 1981. — T.88. — Z.4. — S.923—938; Idem. Bernardyni polscy na przelomie XV i XVI wieku jako srodowisko spoleczne w swietle nekrologu Innocentego z Kosciana. — Lublin, 1980 (машинопис).}

^{[4] Gapski H. Klasztory krakowskie w koncu XVI i w pierwszej polowie XVII w. — Lublin, 1993; Idem. Profesi dominikanscy konwentu krakowskiego w latach 1509—1650 // Studia nad historic dominikanow w Polsce, 1222—1972 / Red. J.Kloczowski. — T.1. — Warszawa, 1975; Idem. Przydatnosc ksiqg profesji w badaniach spolecznych XVI i pierwszej polowie XVII wieku // Roczniki Humanistyczne. — 1976. — №24. — Z.2. — S.97—111; Idem. Spoleczne uwarunkowania rekrutacji zakonnej w Polsce w koncu XVI i pierwszej polowie XVII wieku na przykladzie krakowskiego osrodka zakonnego // Folia Societatis Scientiarum Lublinensis: Biuletyn LTN: Sekcja Humanistyczna. — 1981. — T.23. — №2. — S.33—39; Idem. Rekrutacja do zakonow...; Zakony i klasztory w Europie Srodkowo-Wschodrnej X—XX w.: Materialy z mi^dzynarodowego seminarium pt.: Atlas ruchu zakonnego w Europie Srodkowo-Wschodniej X—XX w., Lublin, 25—27 listopada 1993 / Pod. red. H.Gapskiego, J.Kloczowskiego. — Lublin, 1999.}

^{[5] Poplatek J. Encyklopedia jezuitow polskich w XVI wieku (машинопис зберігається в Архіві Товариства Ісуса у Кракові).}

^{[6]  Gil Cz. Profesi prowincji polskiej karmelitow bosych w latach 1679—1789 // Roczniki Humanistyczne. — 1979. — T.27. — Z.2. — S.57—93.}

^{[7] Chruszczewski A. Zakonnicy diecezji lubelskiej w swietle spisu z 1835 r. // Spoleczenstwo Krolewsta Polskiego. — T.3. — S.165—200.}

^{[8] Grzebien L. Slownik jezrntow polskich 1564—1990. — Krakow, 1993; Encyklopedia wiedzy o jezuitach na ziemiach Polski i Litwy: 1564—1995 / Oprac. L.Grzebien. — Krakow, 1996.}

^{[9] Gapski H. Rekrutacja do zakonow... — S.7—9.}

^{[10] «Examen novitiorum» зберігається у відділі рукописів бібліотеки Уппсальського універси­тету (Швеція) під шифром Н 167, №7205.}

^{[11]  Unicus universae Societatis Iesu vocationum liber authobiographicus, Poloniae provinciae proprius (1574—1580) / Cura J.Warszawski SJ. — Romae, 1966.}

^{[12] Останнє офіційне видання латинського тексту «Конституції» побачило світ у столиці Італії у середині 1990-х рр.: Constitutiones Societatis Iesu a Congregatione Generali XXXIV annotatae et Normae complementariae ab eadem Congregatione approbatae. — Roma, 1995. Україномовне вид. див.: Конституції Товариства Ісуса та їх Додаткові норми / Пер. з англ. А.Маслюх. — Л., 2005.}

^{[13] Gapski H. Rekrutacja do zakonow... — S.27—28.}

^{[14] Ibid. — S.40. Тут користуємось даними Г.Ґапського про кількість новіціїв, оскільки його підрахунки суттєво відрізняються від наших (див.: Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверті XVI — середини XVII ст. — Л., 2005. — С.104—108).}

^{[15] Gapski H. Rekrutacja do zakonow... — S.41.}

^{[16] Ibid. — S.34, 37.}

^{[17]  Gapski H. Rekrutacja do zakonow... — S.37—38.}

[18]  Ibid. — S.41.

^{[19] Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво... — С.108.}

^{[20] Institutum Societatis Iesu. — Vol.1. — Pragae, 1705. — P.214, 216; Poplatek J. Encyklopedia jeziutow polskich... — S.358.}

^{[21] Gapski H. Rekrutacja do zakonow... — S.158—160, 166.}

^{[22] Конституції Товариства Ісуса та їх Додаткові норми. — С.74—78.}

^{[23] Там само. — С.28, 80.}

^{[24] Там само. — С.78—86; Poplatek J. Encyklopedia jeziutow polskich... — S.358—359.}

^{[25] Там само. — С.31.}

^{[26] Там само. — С.80.}

^{[27] Institutum Societatis Iesu. — Vol.2. — Florentiae, 1893. — р.278.}

^{[28] Детальніше див.: Poplatek J. Encyklopedia jeziutow polskich... — S.267—270.}

^{[29] Institutum Societatis Iesu. — Vol.2. — р.302.}

^{[30]  Wielewicki J. Dziennik spraw Domu Zakonnego OO. Jezuitow u sw. Barbary w Krakowiе. — T.V. — Krakow, 1999. — S.237.}

^{[31] Gapski H. Rekrutacja do zakonow... — S.106—117, 172.}

^{[32] Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво... — С.167.}

^{[33] Piechnik L. Gimnazjum w Braniewie w XVI w.: Studium o pocz^tkach szkolnictwa jezuickiego w Polsce // Nasza Przeszlosc. — T.7. — Krakow, 1958. — S.44.}

^{[34]  Наприклад, протягом 1571—1608 рр. із 1897 членів Маріїнської содаліції Браневської колегії 319 (16,8%) обрало духовний сан (див.: Piechnik L. Jezuickie seminaria diecezjalne w Polsce (1564—1773) // Collectanea Theologica. — 1976. — T.46. — S.48—49).}

^{[35] У XVI ст. у Польській провінції працював 181 єзуїт-іноземець. До 1602 р. провінціалами були лише італійці. Однією з вимог рокошу М.Зебжидовського стало усунення з Речі Посполитої єзуїтів-іноземців, але Віслицький з’їзд і Варшавський сейм 1607 р. відкинули її. На нашу думку, зменшення кількості єзуїтів-іноземців було пов’язане суто з внутрішньою політикою ордену, який присилав своїх членів із-за кордону лише доти, доки провінція сама не могла забезпечувати себе відповідними кадрами. Відтік іноземців розпочався вже у XVI ст. Так, протягом 1570—1584 рр. кількість єзуїтів-іноземців зменшилась із 47 до 18%. У 1599 р. вони становили вже 8%, а у 1625 р. — 2,2%. Від 1608 р. Польською провінцією керували переважно вихідці з Речі Посполитої; іноземці, за нечисленними винятками, залишили країну, а контакти із Заходом підтримували делеґації на збори ордену, що відбувалися в Римі, та візитери, які час від часу приїздили до країни. Детальніше див.: Natonski B. Szkolnictwo jezuickie w dobie kontrreformacji // Wiek XVII: Kontrreformacja. Barok. Prace z historii kultury / Ed. J.Pelc. — Wroclaw; Warszawa; Krakow, 1970. — T.XXIX. — S.312—315; Gapski H. Rekrutacja do zakonow... — S.120—125, 133—134; Wielewicki J. Dziennik spraw domu zakonnego... — T.IL — Krakow, 1886. — S.197; Literatura antyjezuicka w Polsce, 1578—1625. Antologia / Oprac. J.Tazbir. — Warszawa, 1963. — S.101; Czubek J. Pisma polityczne z czasow Rokoszu Zebrzydowskiego. — Krakow, 1916—1918. — T.I—II; Zalgski S. Jezuici w Polsce. (W skroceniu. 5 tomow w jednym, z dwoma mapami). — Krakow, 1908. — S.93; Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво... — С.167—169.}

^{[36] Gapski H. Rekrutacja do zakonow... — S.70—79.}

^{[37] Точніше, перенесенням до Вільна, оскільки другий новіціат для Литовської провінції було створено ще 1590 р. в Ризі. У 1600 р. його було переведено до Полоцька, а у 1605 — до Вільна (див.: Encyklopedia wiedzy o jezuitach... — S.463).}

^{[38] Gapski H. Rekrutacja do zakonow... — S.79.}

[39] У таблиці подано вибірку осіб, «батьківщина» яких визначалася різними термінами.

^{[40] Grzebien L. Bogumil Teofil Rutka // Polski SJownik Biograficzny. - Wroclaw 1991. - S.203-204.}

Джерело: Укр. іст. журн. – 2011. – №6