Тихий подвиг брата Мар’яна Галана

... У скромній лікарняній палаті тихо відходив у вічність хлопчина. Йому – лише 25. Поруч – нікого з рідних, лише друг, який ділив з ним тягар заслання у далекому краї. Помер з молитвою на устах. Його звали Мар’ян Галан. Був ченцем-редемптористом, мав дуже сильну віру у Бога, яку проніс крізь коротке життя і яку не боявся й не соромився визнавати перед своїми зазомбованими комсомольськими ідеями однолітками, чим неабияк дивував їх. Був скромним і тихим за життя. І тепер, через 60 років після смерті, його ім’я залишається відомим передусім родині, монахам Чину Найсвятішого Ізбавителя та тим, хто займається беатифікаційним процесом українських новітніх мучеників. Він – наймолодший у списку серед тих, кого УГКЦ подасть (всього там близько 50 осіб) у Ватикан для проголошення блаженними.

Маленькому Мар’яну горнятко було кадилом

Народився майбутній мученик у селі Жирівка, що недалеко Львова, 28 вересня 1927 р. Був серед дітей найстаршим: мав ще чотирьох сестер. Дитинство його минало спокійно, хоча й у нелегкій щоденній праці та без достатків, як то є у добрій побожній сільській родині, хоч і не дуже заможній. Батько, Микола Галан, був сільським дяком, і часто брав сина з собою до церкви на відправи. Видно, що церковна атмосфера припала до душі маленькому Мар’яну, бо й у своїх забавах її відтворював: брав горнятко, обв’язував його шнурками й «кадив». У селі були сестри-василіанки, яких хлопчик часто відвідував і з великим задоволенням грав у різних виставах, які вони організовували. Загалом, це був здібний і розторопний хлопчина: добре вчився, мав потяг до малярства (намалював портрет Шевченка) і навіть власноруч вишив собі сорочку, яку дуже хотів. Сестра Марія згадує про нього: «Дитинство було важким і Мар’ян був дуже добрим, всім опікувався, допомагав батькам в ці тяжкі часи (був тиф і т.д.). Він був дуже покладистий і врівноважений. Високого росту, середньої повноти, симпатичний, стрункий, радше рухливий з роду. Характером покладистий, коли батьки хворіли,  то він і їсти звари,  і за всім доглянув, ніколи не підвищував голос сам і ніколи до нього не підвищували голос». 

... У 1922 р. на Збоїсках – окраїні Львова – отці-редемптористи відкривають ювенат, або, як її ще називають, малу семінарію. Навчання там тривало шість років, а повна гімназійна програма доповнювалась і філософсько-богословськими предметами. Одним з викладачів ювенату був блаженний Микола Чарнецький. Отож, саме сюди продовжувати свою освіту (неповну середню він отримав у селі) і прибуває Мар’ян. Очевидно, справили на нього враження місії отців-редемтористів, які ті проводили у Жирівці. До того ж, один із родичів по материнській лінії став місіонером цього чину у Канаді.

Навчання у ювенаті поєднувалось із молитвою, участю у Літургії, прийняттям Святих Тайн. Як згадує о. Іван Козовик, однокурсник Мар’яна, «вчилися трохи в голоді, трохи в голоді. ...Мар’ян ніколи нікого не скривдив. Бо ж всяке було – і за вуха тягнули, і штурхали одне одного. Був скромний хлопчина. А коли сміявся – дуже щирий був».

Останні п’ятнадцять хвилин занять учні ходили по подвір’ї і молилися на вервечці. Подвір’я тоді гуділо як вулик, – пригадує о. Козовик.

З монастирських стін – до лав радянської армії

Видно, уже тоді, у юнiй душі зароджується бажання повністю присвятити себе служінню Богові. Про це не раз говорив друзям – що його притягає монаше життя, що мріє стати священиком. Батьки не заперечували проти покликання свого первістка. Отож, у 1944 р. Мар’ян вступає до монастиря і невдовзі складає перші чернечі обіти. «Перед облечинами усіх повели до лікарні, перевірили стан здоров’я», –розповідає о. Козовик. Родина спізнилась на урочистості – допоки фірою з села добрались, облечини уже відбулись. Вразливий Мар’ян тоді – як згадує його сестра – дуже плакав. «Чи тому, що нас не було на торжестві? Не знаю», — згадує.  

Мріяв хлопчина стати священиком – не судилось. Радянська влада власне «радила» монахам перейти на православ’я, на що ті категорично не погоджуються. Тож священиків розігнали, а молодих братів забирали до війська. Попадає під призов і брат Мар’ян. Напередодні відбуття монахів до лав радянської армії настоятелі о. де Вохт та блаженний о. І. Зятик востаннє настановляють їх: не забувайте про свою Церкву, не залишайте молитви, після служби повертайтесь до монастиря.

Брат Галан потрапляє в Уфу. Дивовижно, але простий український хлопчина з села, із вразливою душею, вихований на ідеалах Альфонса Лігуорі (засновника чину редемптористів, богослова, митця й інтелектуала 17 ст., провідною думкою вчення й життя якого є любов і прощення) користується авторитетом серед товаришів-армійців. Не насміхаються – хіба що дивуються. Навіть його командири не могли нічого поганого про нього сказати. У звітах-характеристиках про Мар’яна, які потім фігуруватимуть у справі про його антирадянську діяльність, можна прочитати, що (цитуємо мовою оригіналу) «за время прохождения службы в войсковой части 81200 “Д” показал себя дисциплинированным, дисциплинарных взысканий не имел. К занятиям относился добросовестно, проходимый програмный материал усваивал хорошо. Авторитетом среди товарищей пользовался, в общественной жизни роты участия не принимал”. «Имел хорошою успеваемость по политической и боевой подготовке. Из себя представляет развитого, грамотного человека. Каких либо отрицательных фактов в его поведение я не замечал». Це писав армійський командир Мар’яна.

Разом з тим, всі зауважують його глибоку віру – як молився після їжі, носив на шиї медалик, і на будь-які зауваження про те, що Бога немає, стверджував, що безбожність є гріхом.

У листах додому не скаржився ні на що, лишень сестер просив не піддаватись на комуністичні приманки й не вступати до комсомолу. Сестри слухали старшого брата – наймолодшу через це навіть із школи виключили.

Від початку служби хлопець не бачився з рідними. І ось через три роки, наприкінці 1949-ого, за добру поведінку та відмінну стрільбу на змаганнях, він отримує десятиденну відпустку. Монах-солдат приїхав у рідне село. Десять днів минули, як мить. Перед від’їздом мама жалілась, що навіть наговоритись як слід не встигли. Багато часу, як згадують сестри, десь ходив – видно, «шукав своїх».

Арешт у потязі

Мама спакувала на дорогу сина. Клунок був нелегкий – напекла хліба, казала, що буде кому їсти. Та до частини не доїхав. Заарештували хлопця у поїзді, звинувативши в «антирадянській діяльності», у російському місті Чкалов. Під час допитів він скаже: «Винним себе визнаю у тому, що, перебуваючи на службі у радянській армії, в розмовах з певними військовослужбовцями проводив релігійну пропаганду, говорив, що вірю в Бога і що Бог існує».

Уже під час слідства – хлопця утримували у жахливих підвальних приміщеннях, іноді – по коліна у воді, а допити тривали годинами – здоров’я його почало занепадати. Врешті-решт, юнак захворів на туберкульоз. Розбудовувати Волго-Донський канал – у 1950 р. військовим трибуналом Південно-Уральського округу Мар’яна Галана було засуджено до 10 років позбавлення волі і невдовзі направлено на каторжні роботи – хлопець приїхав із повністю підірваним здоров’ям. Вже після проголошення  вироку хлопець звернувся до суддів: «Особисто мені ніхто не забороняв вірити в Бога, я навіть хрестик носив до останнього часу. Віра в Бога була в мені вихована і зміцнена у часі дворічного перебування у монастирі редемптористів (я був пострижений у 1944 пр.( згідно з нашим віровченням, безбожність є великим гріхом».

В останніх листах із заслання додому хлопець писав, що почувається зле, що лікуванню кінця-краю не видно, хоча, «швидше видно кінець». Мабуть, уже розумів, що додому не вернеться, і священиком, як мріялось, уже не стане. Але – «як Бог дасть» – цими словами втішав і себе, і своїх рідних. Два останні листи були писані не його рукою – уже не було сили й ручку втримати.

... Мама Мар’яна доїла корову у стайні. Раптом бачить – у кутку Христос у терновім вінку стоїть. Довго думала – що ж означає це об’явлення? Лише потім зрозуміє. Її сина не було уже в живих. Та й то цей лист, написаний товаришем Мар’яна, не одразу показали їй. Тато якийсь час не наважувався повідомити їй страшну звістку. Лише коли сказала: «Щось довго листа нема від Мар’яна», мовив: «Та вже й не буде». І щойно тоді дав листа. «Як не тяжко писати, а треба виконати останнє прохання свого найближчого товариша, брата по вірі, і як рідненького братика, тільки меншого по роках, а вашого найдорожчого сина, який скінчився 5 червня о 6 годині вечора. Весь час я був з ним у в’язниці, в останній час його життя він був дуже хворий, і все, що йому було можливо допомогти, я допомагав, але затримати його від смерті ані я, ані лікарі не змогли, так як того, можливо, треба було Богові”.

Брат Мар’ян Галан помер 5 червня 1952 року у Ставрополі Куйбишевської області від раптової легеневої кровотечі, як то буває при туберкульозі.

Нікому не відомо, де могила хлопця з українського села, який так покірно й тихо спочив на чужині, де поховані його мрії про священиче служіння, невисловлена туга за найріднішими, за монастирськими стінами й рідними деревами.

Писати про нього важко і легко водночас. Нелегко, бо мало матеріалу – коротке, непримітне життя, немає праць чи спогадів, як то є у випадку єпископів чи священиків. Щонайбільше – архівні матеріали і спогади рідних та близьких. А легко – бо дуже вже світла душа. І життя його таке ж світле, і смерть.

Катерина ЛАБІНСЬКА