Після 25 річної перерви, на екрани виходить третій сезон всесвітньовідомого містичного серіалу «Твін Пікс» культового режисера Девіда Лінча. На початку 9о-х вихід в Україні цього фільму співпав з духовними пошуками людей, які тільки ось звільнилися від домінування матеріалістичної ідеології СРСР.
«Я не знаю куди це все нас приведе, але я точно знаю, що це буде місце, яке водночас є і прекрасним і дивним» (агент Дейл Купер)
У своїй книзі «Таємна історія Твін Пікс», сценарист Майк Фрост ставить риторичне запитання: «Що можна сказати про вісімнадцятирічну дівчину, яка померла?»[1]. Вигадана історія вбивства американської школярки Лори Палмер та буденне життя невеличкого (теж вигаданого) містечка Твін Пікс (північний-захід штату Вашингтон, поруч з канадським кордоном) може розповісти нам набаго більше не тільки про дівчину та містечко, але й про таємне (нехай і вигадане) життя американської глибинки. Прокляття, езотеричні практики, синкретизм, НЛО, стародавні релігії, видіння, психоаналіз, експерименти з наркотиками, чорна магія, сатанізм, саєнталогія, все це поєднано в одній історії. В книзі ми зустрічаємо такі теми, як віра в духів серед шаманів індіанських племен, існування аномальних геологічних явищ, вплив радіації та електромагнітних хвиль на людину, появи в місцевості Твін Піксу масонської ложі та об’єднання ілюмінатів, вивчення алхімічних принципів «трансмутації». І тут не тільки ми, глядачі, але й головний герой агент ФБР Агент Дейл Купер розуміє, що перш ніж відкрити будь-яку скриньку, потрібно перевірити, чи не належить вона Пандорі[2].
Після 25 річної перерви, на екрани виходить третій сезон всесвітньовідомого містичного серіалу «Твін Пікс» культового режисера Девіда Лінча. Вперше серіал вийшов в ефір у США на каналі American Broadcasting Company і транслювався з 8 квітня 1990 року по 10 червня 1991. Прем’єра зібрала біля телеекранів 8,15 мільйонів глядачів. Журналісти «Newsweek» ось так описували відношення американців до серіалу: «Кожну п’ятницю будь-яка людина, що претендує на звання інтелектуала або, принаймні, хоче наздогнати сучасну моду, знаходиться біля телевізора. Всі американці з нетерпінням чекають годину, коли під музику, що зачаровує, на екрані вони побачать фразу “Ласкаво просимо в Твін Пікс”». Класичний детектив, вже з перших серій наповнюється містицизмом і таємністю, глядач поступово заплутується і занурюється у гущу сюрреалізму.
Особливою увагою «Твін Пікс» користувався і на пострадянському просторі. Однією з можливих причин такої популярності серіалу у нас було те, що трансляція припала на близькі до розпаду СРСР часи і втрати своїх міцних позицій матеріалістичної філософії. Серіал, пронизаний духовно-психологічною тематикою, приправлений божественною музикою Анджело Бадаламенті, не міг обійти стороною маси людей, які протягом 70 років відчували духовну спрагу. У 1993 році люди, які щойно вийшли з «радянської шинелі», зі здивуванням дивилися на блакитний екран, на якому телевізійники транслювали серіал, і не могли зрозуміти, що в тому «Твін Пікс» відбувається[3]. Не дивно, що саме на початку 90-х такі екстрасенси, як Алан Чумак та Анатолій Кашпіровський збирали біля екранів телевізорів мільйони людей, «позитивно» заряджаючи воду та проводячи сеанси «зцілюючого» гіпнозу. Активізація сект (Велике Біле Братство) розквіт нетрадиційних релігій (Міжнародне товариство свідомості Крішни, Сахаджа Йога, Дзен-буддизм), популярність телеєвангелистів (Кенет Коупленд, Джойс Маєр), та стрімке поширення харизматичного руху (Сандей Аделаджа), говорили про те, що радянська людина втомилася від однобічного погляду на світ, шукала вихід в нетрадиційних формах духовності тощо. На фоні серіалів, які транслювалися приблизно в той самий час по нашому телебаченню («Рабиня Ізаура» та «СантаБарбара»), творіння Лінча виглядало як послання з іншої планети.
І хоча спочатку в американському прокаті серіал провалився, у 2007 році журнал «Time» все ж таки включив його у список кращих ТБ-шоу всіх часів. Лінч зміг привнести в культуру серіалів свій неповторний режисерський стиль: прекрасний музичний супровід та різноманіття планів і сцен. Саме тому серіал вимагає великої самовіддачі від глядача в плані уяви, інтуїції, співучасті і т.д. «Твін Пікс» став одним із стовпів, на який спирається нинішня нова «золота доба» телебачення. Можна сказати, що це співпадіння, але після «Твін Пікс» на екрани починають один за одним виходити містичні серіали. «Секретні матеріали» (1993), один з них. Отже, «Твін Пікс» став одним з тих серіалів, які не можна віднести в категорію «ширвжиток», довівши, що історія, створена спеціально для телебачення, може бути також незвичайно розумною, стильною і якісною, як і «велике» кіно.
Щодо серіалу, то в ньому показана безодня, яка існує між зовнішнім лоском провінційної респектабельності та життєвою убогістю, яка ховається за ним. «Але ж у вас була звичайнісінька сім’я», — якось сказав в одній спільній з акторами передачі Девід Лінч виконавцям головної ролі сім’ї Палмерів. Правда в тому, що у шафі кожної звичайнісінької сім’ї знаходяться свої скелети. Згадаємо, як Жижек пише про творчість Лінча на прикладі фільму «Синій оксамит» (1986):
«Що може бути більш нормальним, ніж батько сімейства, котрий поливає газон перед білим охайним будинком? Але раптово у батька трапляється серцевий напад, він падає на траву. І потім, замість того щоб показувати, як сім’я збилася з ніг, викликаючи швидку, або ще якось намагаючись допомогти, Лінч проробляє свій улюблений прийом. Камера стрімко наближається до газону, навіть проникає крізь траву, і ми бачимо, що насправді ховається за цією ідилічною зеленою галявиною»[4].
На самому початку пріквела до «Твін Піксу», художньої картини «Твін Пікс: вогонь, йди зі мною» (1992) ми стаємо свідками іншого прийому, який дає той самий ефект: спочатку ми бачимо щось на кшталт протоплазми, абстрактні білі силуети, що плавають на блакитному екрані, свого роду елементарну форму життя в первісному стані первинної пульсації. Потім камера повільно зміщується і стає зрозумілим, що перед нами телевізійний екран, знятий з гранично близької відстані. Цей ефект дозволяє приблизитися до розуміння властивості фундаментального постмодерністського «гіперреалізму» — максимальне наближення до реальності веде до «втрати реальності»; на перший план виходять моторошні деталі, які руйнують начебто ідеальний ефект загальної картини[5]. Отже в основі «онтології» Лінча — неузгодженість між реальністю, яка спостерігається з безпечної відстані, та абсолютної наближеності Реального. Мова Лінча – це наближення конкретного кадру реальності, рух від загального плану до детального розгляду впритул, в результаті якого стає видимим огидна сутність життя[6]. Отже, фільми Лінча начебто говорять нам про те, чим в сутності є наше життя. Згадаємо хоча би як Лінч в «Шосе в нікуди» (1997) показує похмуру соціальну реальність нашого життя.
Не зважаючи на буденність, серіал «Твін Пікс», як в принципі і все людське життя, пронизаний містицизмом та таємничістю. Фрост і Лінччасто використовують загадкові мотиви: дерева, поточну воду, каву, пончики, сов, качок, вогонь — все це має свій сенс, це такі собі завуальовані натяки та приховані посилання, які підстерігають нас на кожному кроці нашого життя. Фрост пише про те, що «все це — частини однієї головоломки. За нами з давніх часів спостерігають, нас смикають за ниточки, як маріонеток, підштовхують в незрозумілому напрямку - от тільки не відомо з якою метою. Ми з головою поринули в дрібну метушню і не помічаємо, що нами керують! Нас навмисно вводять в оману — саме для того, щоб ми не зрозуміли, що відбувається насправді»[7].
Всесвітньовідомий дослідник Лакана і шанував творчості Лінча Славой Жижек вважає, що ми повинні поставитися до режисера «Твін Пікс», до його «смішного» всесвіту і досить дивних картин, всерйоз. В них закладено значно більше, ніж може здаватися на перший погляд; ці фільми виводять нас на такі теми, які насправді виходять далеко за межі «всесвіту Лінча».[8] Наприклад, гіпертрофовані образи злодіїв (частіше це образ «батька» — у фройдіському чи лаканівському сенсі). Фрост вважає, що таємниця — найважливіше що є в житті, тому що вона породжує здивування, яке пробуджує цікавість, а воно в свою чергу викликає в нас бажання зрозуміти, хто і що ми є насправді[9]. Доктор Лоуренс Джакобі, власний психоаналітик загиблої Лори Палмер, в своїх щоденниках писав так: «ми є істотами, створеними з Тьми та Світла, наділені і варварською, невблаганною жорстокістю, і здатністю любити, сміятися і творити красу. У нас укладені і Тьма і Світло, але чого в нас більше? Не знаю. Що таке зло? Існує воно ззовні, не залежно від нас, або все-таки є невід’ємною частиною нашого сутності? Не знаю»[10].
Таємниці така ж невід’ємна частина природи, як схід і захід сонця. Людина не в змозі осягнути це явлення, але здатний розглянути і осмислить[11]. Наближаючись до сучасності, важливо усвідомити різницю між таємницею і секретом, нагадує Фрост. Таємниця існувала ще до виникнення людини, вона приваблює нас і вабить обіцянкою невідомого дива. Секрет — породження людини, яка прагне приборкати і утримати владу над іншими. Прагнення пізнати таємницю не рівнозначно бажанням розкрити секрет[12]. Логіка тут чисто фройдівська, вона полягає в тому, що ми занурюємося у сон, мрію, щоб уникнути безвиході в нашому реальному житті. Але потім, то з чим ми зіштовхуємося уві сні, — ще більш жахливо, і ми в кінці кінців біжимо від сну назад в реальність. Ця логіка починається з того, що сни — для тих, хто не може витерпіти, хто не досить витривалий для реальності, а закінчується тим, що реальність для тих, хто недостатньо сильний, щоб винести сни[13]. У творчості Лінча фантазія і реальність перетинаються та обумовлюються один одного.
Наведу один діалог з книги Фроста:
Мілфорд: Невідоме треба поважати. Відоме нам невідомо. Багато хто боїться невідоме і тому часто люди не хочуть звертати на нього уваги. У пошуках істини доводиться наближатися до невідомого, вдивлятися в нього, вичікувати, щоб воно з тобою заговорило. Ви до цього готові?
Мілфорд: Насправді цінність таємниць полягає лише в тому, що вони породжують в нас захоплення і цікавість. Саме це і змушує нас відправитися на пошуки істини.
Бріггс: На мою думку, це не зовсім так. Для мене таємниця - сама істина. Таємниці лежать в основі нашого існування, і досконально розуміти їх зовсім не обов'язково.
Мілфорд: Значить, ми приречені на життя в невігластві?
Бріггс: Ні, сер. Але до кінця осягнути таємницю може тільки той, хто вірує.
Мілфорд (зі сміхом): Ну ось, це ваше католицьке виховання позначається.
Бріггс: Як це, сер?
Мілфорд: Істину можна побачити. Власними очима. Безпосередньо. Суть в іншому - треба бути готовим цю істину прийняти[14].
«Твін Пікс» вчить нас тому, що в світі ще багато такого, що нам і не снилося. Перед нами звичайнісіньке вбивство, яке Шерлок Холмс зі своїм дидактичним методом розпутав би на десяти сторінках детективного розказу сера Артура Конан Дойля. Але в історії Лінча і Фроста ми зіштовхуємось з чимось, що не піддається звичайній логіці і спостереженню. Фрост пише (і про це з самого серіалу дізнатися не можливо), що більш ніж за сотню років до вбивства Лори Палмер, білі люди не дотримали свого зобов’язання перед вождем індіанського племені земель Ні-Персе на ім’я ІН-МА-ТУ-ЙА-ЛАТ-ЛАТ або Джозефа, чим і розлютили могутню «чаклунську силу». Це призвело до того, що в майбутньому білі переселенці в цих землях будуть відчувати на собі наслідки стародавнього прокляття. Існує й інше прокляття, про яке йдеться в серіалі – прокляття, що переслідує рід людський з незапам’ятних часів, це жадібність, що дрімає в душі кожної людини. Отже, не все так просто, як здається. Як казав агент Купер: «Сови не те, чим вони здаються». Багато з тих, хто доброзичливо ставиться до режисера, натякають на те, що картину Лінча неможливо зрозуміти, і краще, що ми можемо зробити, це просто дивитися її не наділяючи їй яким-небудь змістом, якого, швидше за все, в ній немає[15]. Це вже, як на мене, вибір кожного глядача.
У серіалі Лінча темрява по-справжньому темна. Світло по-справжньому нестерпне, воно засліплює. Вогонь по-справжньому пече, настільки він гарячий. У такі моменти надмірної інтенсивності події на екрані ніби загрожують вирватися за межі екрану і затягнути нас в себе, захопити нас. І нібито знову-таки простір фантазій, вигаданий простір, простір розповіді, але він стає занадто напруженим і втягує нас, глядачів, так що ми втрачаємо безпечну дистанцію між тим, де проходить дистанція між реальністю і сном, сакральним і секулярним, матеріальним і духовним, поцейбічним і потойбічним. Ось це і є напругою, яка присутня у всесвіті Лінча. Краса фільмів Лінча, якщо придивлятися, завжди залишається загадковою[16].
[1]Марк Фрост. Тайная история Твин-Пикс. С.-Пб. АЗБУКА, 2017 – С. 336.
[2]Там само. – С. 302.
[3] Александр Павлов. Славой Жижек возвышает смешное. 7-32. Славой Жижек. Искусство смешного возвышенного. О фильмах Славоя Жижека. М.: Европа, 2011. – С. 30.
[4]Славой Жижек. Киногид извращенца. Кино. Философия. Идеология. Екатеринбург: Гонзо, 2014. – С. 318.
[5]Там само. – С. 319.
[6]Там само. – С. 318.
[7]Фрост. – С. 312.
[8]Славой Жижек. Искусство смешного возвышенного. – С. 14.
[9]Фрост. – С. 13.
[10]Фрост. – С. 340.
[11]Там само. – С. 137.
[12] Там само. – С. 66.
[13]Роздуми Славоя Жижека про фільми Лінча взяті з психоаналітичної картини до вивчення кіно The Pervert's Guideto Cinema (2006) режисера Софі Файнс.
[14]Там само. – 357-358 с.
[15]Постмодернисты: Славой Жижек и Фредрик Джеймсон смотрят кино. 140-190 //Александр Павлов. Постыдное удовольствие. Философские и социально-политические интерпретации массового кинематографа. М.: ВШЭ, 2014. – С. 144.
[16] Там само.