У Державному комітеті у справах релігії (№ 5-6)
ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК
Всеукраїнський християнський форум «Плід правди сіється творцями мир»
Форум відбувся в Києві в рамках підготовки до відзначення в Україні 2000-ліття Різдва Христового. В його роботі взяли участь делегації християнських церков, відомі богослови, державні й громадські діячі, науковці.
До учасників форуму звернувся
Президент України Леонід Кучма:
Всеукраїнський християнський форум «Плід правди сіється творцями миру» проходить на межі часу, коли світ відзначатиме 2000-ліття Різдва Христового. Ця велична і священна дата засвідчує високий внутрішній потенціал вчення Христа, самоцінність його наріжних ідей.
Від найдавніших часів історія України тісно пов’язана з християнством. Прийняття Конституції України закріпило високі стандарти з галузі прав людини, що стосуються свободи совісті та віросповідань. За роки незалежності держава довела своє неухильне прагнення до співпраці з Церквою, всіляко підтримує її служіння, скероване на зміцнення морального здоров’я нації.
Сподіваюсь, що робота представницького зібрання сприятиме досягненню громадянського миру і злагоди, подоланню тих прикрих непорозумінь, які ще існують в релігійному середовищі. Виважена і толерантна позиція церковних ієрархів є запорукою духовної єдності задля спільного блага, важливою умовою стабільного поступу українського народу, його щасливого майбутнього.
Тож хай буде з нами єднання й людяність.
Під час роботи форуму було порушено велику кількість гостроактуальних питань релігійного життя, продемонстровано вельми відмінні погляди на врегулювання проблем, що виникають на грунті релігії, а також у відносинах між церквами, між церквами і державою та між релігійними інституціями й суспільством. Ось деякі фрагменти з виступів учасників форуму.
Віце-прем’єр-міністр України Валерій Смолій:
Держава робить максимум можливого для розвитку релігійно-духовного життя, Сформовано конституційно-правове поле державно-церковних відносин. Кожному, незалежно від його віровизнання та ставлення до релігії, гарантовано свободу совісті як особисте право людини і громадянина. Створюються умови для нормальної життєдіяльності релігійних організацій і об’єднань, їх участі в суспільному житті, розвитку міжнародних контактів. За роки незалежності Церкві повернуто понад 3 тис. храмів, більше 8 тис. предметів культового та церковного вжитку, що були незаконно відчужені в неї тоталітарною владою.
Голова Держкомрелігій України Віктор Бондаренко:
Забезпечення повноцінних можливостей для гідного виразу своїх релігійних почуттів всім тим, хто мешкає в Україні — громадянам і негромадянам нашої країни, — головне завдання Комітету у справах релігій. Те, що вже зроблено в цьому напрямку, отримало високу оцінку міжнародного співтовариства і сприяло утвердженню іміджу нашої держави на міжнародній арені як країни, де поважаються релігійні свободи. Свободи релігії ніколи не буває забагато, хоча, звісно, є спроби зловживати нею. Однак це проблема не обмеження свободи, а ефективності діяльності інституцій, які зрештою виростають на грунті цієї свободи. Держкомрелігій досить послідовно працює над законодавчими пропозиціями, які б сприяли більшій свободі релігії і більшою мірою захищали цю свободу як від можливих утисків, так і від спроб її використання на шкоду людині, суспільству й державі.
Ми також повинні визнати, що протистояння на релігійному грунті — це найнебезпечніший виклик релігійній свободі і загроза громадському мирові в Україні. Держкомрелігій неодноразово виступав з ініціативами, спрямованими на залагодження багатобічного міжцерковного конфлікту в країні. Власне, вся наша робота вибудовується таким чином, щоби ця надсерйозна проблема нарешті стала історією. Дуже сподіваюсь, що й нинішній форум стане кроком назустріч цій меті.
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет:
Ми перебуваємо на зламі другого і третього тисячоліть, і це спонукає нас подивитися на цю подію під кутом зору всього людства. Мова йде не тільки про те, що дало християнство людству і, зокрема, європейській цивілізації. Йдеться про переродження самої людської свідомості, коли духовні цінності стали набувати пріоритету над матеріальними цінностями. Відбулось прищеплення Христового образу людському розуму, душі і совісті. Християнство вплинуло на сім’ю, звичаї, закони, на все суспільне і державне життя. Проблема сучасного людства полягає в тому, що суспільство змінило пріоритет цінностей і поставило на перше місце матеріальне, а духовне стало другорядним. Якщо людство не поставить у своєму житті й діяльності все на своє місце, якщо в центрі історії буде стояти людина, а не Бог, і якщо Бога люди не будуть сприймати як Особу, а тільки як безлике божество (наприклад, Вищий розум тощо), то у третьому тисячолітті наша цивілізація піде шляхом самознищення. І від людства залежить, який шлях обрати у третьому тисячолітті.
Любомир Гузар, єпископ-помічник Глави УГКЦ:
Правда є одна. Ми повинні перестати оправдувати, легалізувати наші гріхи, позбутися гордині, і тоді конфлікти зникнуть. По-друге, коли вживають слово «каяття», одразу чуємо протести: «Каятися? За що? Перед ким?» Каятися за гріх потрібно перед Богом і тільки перед Богом. Ніхто з нас не може вимагати каяття перед людьми. Пригадаймо молитву перед Св. Причастям: «...що прийшов спасти грішників, з яких перший я».
Не можна не помітити, що між нами, тут присутніми, існує певне напруження. Воно свідчить, що ми ще не готові до остаточного кроку, до взаємного прощення, яке народжується із щирого каяття перед Богом. Сподіваюсь, що невдовзі прийде час, коли подібно до ірландців, котрі цими днями голосують «за» чи «проти» фундаментальної розв’язки їхніх тривалих конфліктів, жертвами яких впали тисячі осіб, скажемо: «Вже досить тієї духовної різні».
І на закінчення свого виступу хочу звернутися до слів апостола Якова: «Плід правди сіється творцями миру». Це останні слова послання, в яких говориться про мудрість — не людську, не прагматичну, а правдиву мудрість, Божу мудрість, якої нам, Боже, подай.
Архиєпископ Сумський і Охтирський Іонафан (Українська Православна Церква):
Сьогодні ми чуємо заклики до миру, єдності або об’єднання «церков». Часом ці заклики йдуть від сил, далеких від справжнього християнства, від божественної правди, що відроджує душу, й від спасенної благодаті Святого Духа. А інколи навіть від осіб, що перебувають поза лоном Православної Церкви Христової і вороже ставляться до її спасенної місії. Я хочу нагадати про те. що з 29 квітня по 2 травня 1998 р. у Салоніках (Греція) відбулася Всеправославна нарада «Оцінка нових фактів у відносинах між Православ’ям і екуменічним рухом». На ній, зокрема, було вирішено, що православні делегати не братимуть участі в молитвах та інших релігійних церемоніях Всесвітньої Ради Церков, а також у голосуванні та дискусіях цієї екуменічної організації (за винятком особливо визначених випадків).
Таким чином вимоги всеправославної канонічної дисципліни ставлять під сумнів можливість у майбутньому офіційної участі делегацій Української Православної Церкви в екуменічних форумах, подібних нинішньому, так само як і нашу участь у Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій, що по суті є місцевим аналогом Всесвітньої Ради Церков.
Разом з тим ми одностайні у своєму розумінні необхідності участі УПЦ в інших формах міжхристиянської діяльності.
Патріарх Київський і всієї України Димитрій:
Ми, православні, думаємо (неначе правильно), що Православна церква все ж таки втрималася дві тисячі років; але, якщо ми поділилися, то це значить, що тут наша вина. Не шукаймо, чия більша вина. Видно — ми не йдемо правильною дорогою, якою є Сам Христос, а шукаємо собі зла або здавна сидимо в блуді. Найправдоподібніше — в гордині.
То ж нам, християнам, треба брати вину на себе. Треба відновити, покликати до нового життя християнські гени нашого народу. Ми ж славилися своєю любов’ю до землі, до праці, до правди. Були ми народом високої моралі: про що свідчить наш фольклор. Але знаємо також, і це увійшло в пословицю, що між українцями немає любові, що ми зраджуємо своїх, а служим чужинцям. Немає між нами згоди, злагоди, що втримали у своїх характерах інші нації. Правда, любов не зовсім у нас вигасла. Досі є жертовні люди, які віддають життя за добро рідного народу.
Вальдемар Вітлінський, доктор економічних наук, професор (Римо-Католицька Церква):
Церква не прагне контролювати працю та діяльність християн-мирян, вона прагне укріпити в них гідність і відповідальність за ті справи, які дійсно є їх прерогативою. Окремі особи, а також спільноти можуть вільно й свідомо приймати рішення, що та як слід робити, а ми знаємо, як кожному з нас іноді важко й болісно прийняти рішення, де йдеться про моральний та особистісний аспект... Папа Римський Іван Павло II у своїх численних енцикліках говорить, що «Церква поважає законну автономію демократичного люду, не надаючи пріоритету тим чи іншим установам. У політичну сферу вона вносить лише єдине: глибоку повагу до гідності особи, що було яскраво виявлено в усій повноті в таїні Воплощеного Слова» (Енцикліка «Сотий рік»).
Михайло Мурга, Голова Церкви християн Адвентистів сьомого дня в Україні:
Сьогодні, як ніколи раніше, християни нашої країни повинні спрямувати всі свої зусилля на те, щоб відображати не стільки ідейно, але усвідомлено, духовні, гуманні та соціальні принципи. Він прийшов у цей світ не для того, щоб руйнувати, а щоб відбудовувати зруйноване, не пригноблювати, але піднімати пригноблених та знедолених, не для розпачу, а для того, щоб втішати, не роз’єднувати, а об’єднувати, не для ворожнечі, а для миру та злагоди.
Ми сьогодні розуміємо, що мета приходу Ісуса Христа — це спасіння людей через служіння любові. Отже, мета християнства така ж сама — відкриття істинного характеру Божого грішному людству через служіння своїм ближнім, служіння братерства та любові...
Нам потрібно пам’ятати, що говорив Христос про своє безперестанне служіння людям, яке не припиняється до цього часу й не припиниться ніколи. Знайти Бога легко. Він завжди сидить біля ліжка хворого, підтримує простягнуту руку бідного, годує голодного. Відзначаючи знаменну річницю в житті християн, будемо готові до самопожертви, будемо турбуватися більше про інших, ніж про себе.
Протоієрей Іван Швець, УПЦ КП:
Хочу запропонувати високоповажному форуму уявити картину, на якій Ісус Христос, Син Божий, стоїть біля зачинених дверей і стукає в них. Одночасно уявімо собі, що ці двері, до яких стукає Господь, так і не відчиняться. А за цими дверима наш український народ. По ту ж сторону дверей ми всі, духовні особи нашого часу. Всі ми покликані повернути нашому українському народові духовність. Але якщо, зібравшись на цей форум, ми не спроможні дійти до найменшого порозуміння, якщо замість того, щоб вирішувати питання, як припровадити Христа до свого українського народу, ми будемо виясняти, хто правильніший, хто благодатніший, хто канонічніший, то може статися так, що в цих суперечках, у цих гамірних змаганнях ми не почуємо, як стукає Господь, і не поспішимо відчинити йому двері, і не зуміємо припровадити Христа до нашого народу, щоб він повернув йому згублену духовність.
Архимандрит Вікентій (Міськов), намісник Свято-Феодосіївського ставропігіального чоловічого монастиря УПЦ КП:
Красен проповідник не викладом, а власним прикладом — каже народна мудрість... Але соціальне служіння, на відміну від посту, молитви та послуху, потребує певного матеріального підґрунтя. Молитися можна будь-де. Проте для відкриття шпиталю потрібні відповідні приміщення, обладнання, медикаменти. Для відкриття школи — приміщення, обладнання та підручники. Для організації притулку — приміщення, медикаменти, харчі...
І тут ми постаємо перед одним з парадоксів нашого сьогодення. Держава, маючи в розпорядженні чималі матеріальні засоби, раз у раз доводить свою неспроможність ефективно вирішувати соціальні проблеми найбільш незахищених верств населення. З іншого боку, Церква, яка має багатий досвід і великий потенціал соціального служіння, позбавлена можливості активно займатися благодійністю: їй ледве-ледве вистачає засобів на відновлення храмів, які повертаються державою, скажемо м’яко, не в найкращому стані, та на будівництво нових церков. І це відбувається тому, що жертвувати на Церкву сьогодні невигідно. Бо частіше замість податкових пільг та поваги благодійна діяльність підприємців викликає лише підозри податкових організацій.
Це ненормально. Держава, навіть якщо вона сама не спроможна виділяти Церкві кошти під здійснення конкретних благодійних програм, має хоча б стимулювати меценатство недержавних структур.
Володимир Кунець, президент Благодійного центру «Слово Життя», пастор церкви ЄХБ:
Потрібно проявити любов до ближнього на ділі. Якщо ми будемо молитись і не робити добрих справ, які нам під силу, то ми будемо лицемірами перед Богом і людьми. Бог радить: «Є в тебе зайва одежа — одягни роздітого, поділись з голодним, приюти бездомного, зверни увагу на каліку, вдову, сироту». Ми із Заходу возимо гуманітарну допомогу, а хіба у наших людей немає зайвих речей, щоб віддати бідним? Ми шукаємо спонсорів на Заході, а хіба в нас немає добрих багатих людей, котрі б від свого прибутку могли пожертвувати 5% на благодійні цілі? Закон держави це передбачає, і податок на це не потрібно платити. Тож не забувайте, що коли ми маємо здоров’я — хтось хворіє, коли ми одягнені хтось роздітий, коли ми ситі — хтось голодний, коли ми лягаємо в чисте ліжко — хтось спить на вокзалі, на горищі, в підвалах, коли наші діти мають батьків, сімейний очаг — то є бездомні, сироти, коли ми сідаємо в розкішне авто — хтось не має ніг, щоб ходити, коли в нас є можливість витрачати кошти на зовсім нам не потрібні речі — хтось не має копійки, щоб дітям купити хліба. Зверніть на це увагу!
Любіть ближніх! Навчіться робити добро! Любіть нашу чудову Україну! Будьте в мирі, злагоді, в любові! Нехай Бог рясно Вас благословить!
* * *
Моніторинг
Релігія і Церква в Україні: квітень-травень
Моніторинг засобів масової інформації веде політологічний центр «Генеза», Львів (керівник моніторингу кандидат політологічних наук Андрій Юраш, рєферент-аналітик Роман Скабара), Моніторинг подій здійснює журнал «Людина і світ».
Релігійні свята і традиції лишалися головною темою звернень українських засобів масової інформації до релігійної проблематики, — кожна п’ята стаття була присвячена у квітні саме цьому. Зв’язок релігії і культури був у центрі уваги авторів кожної восьмої статті з числа присвячених релігії; церква та влада, взаємодія релігійних і державних інституцій — кожної тринадцятої; міжцерковні конфлікти — кожної шістнадцятої; приблизно так само часто переймалися наші друковані ЗМІ питаннями та української церковної історії та милосердницькою діяльністю релігійних організацій. Серед окремих подій релігійного життя України, які найчастіше привертали увагу газетярів, — святкування 100-річного ювілею патріарха Мстислава, заходи з підготовки до відзначення 2000-річчя від Різдва Христового та освячення новозведених храмів (зокрема Богородиці Пирогощі в Києві).
Що ж стосується згадок у мас-медіа про найчисельніші церкви й релігійні організації України, то в загальноукраїнських ЗМІ найчастіше згадували Українську православну церкву в єдності з Московським патріархатом — 22% всіх статей, присвячених тій чи іншій конфесії. Далі йдуть Українська православна церква Київський патріархат (17%), Українська автокефальна православна церква (13%), мусульмани (10%) і Українська греко-католицька церква (7%). Поза сумнівом, саме такий розподіл газетно-журнальної уваги у квітні не є вповні типовим. Скажімо, високий рейтинг УАПЦ можна пояснити сторічним ювілеєм патріарха Мстислава, а неприродно низький УГКЦ — відсутністю у квітні якихось акцій цієї церкви, які б примусили говорити про них київську пресу. Але вже регіональна преса розставляє акценти дещо інакше. Перше місце тут зберігає УПЦ, яка є найчисельнішою за кількістю парафій в усіх областях України, крім Галичини — 24%. Однак на другому місці з незначним відставанням — УГКЦ (19%). Далі йдуть УПЦ КП — 12% всіх публікацій регіональної преси, присвячених конкретним релігійним інституціям, та УАПЦ — 11%.
Серед подій релігійного життя за кордоном, до яких були особливо чутливі у квітні мас-медіа України, — святкування Великодня за григоріанським календарем, відкриття Туринської плащаниці для прочан, які приїздять до Італії, аби вклонитися цьому «дзеркалу Євангелія», та коментарі ватиканського документа «Ми пам’ятаємо Роздуми про Катастрофу» («ЛІС» розповів про нього у №4 за 1998 рік).
Взагалі варто відзначити, що висвітлення закордонних подій релігійного життя в українських ЗМІ є цілком адекватним відбитком того, як висвітлюють наші друковані органи закордон загалом. Дослідники (Н. Костенко, С. Винославська, К. Бабенко) відзначають, наприклад, дивовижну україноцентричність наших міжнародних новин. Причому якщо «до-себе-увага» мас-медіа розвинутих країн сумірна з їхніми високими місцями у структурі новин більшості національних засобів масової комунікації, то новини про Україну — рідкісна річ у світовому потоці. Посилену концентрацію уваги українських мас-медіа на «хатніх» подіях за умов невисокого зацікавлення Україною у світовій комунікації згадані дослідники порівнюють з механізмом провінційної свідомості — стверджувати свою ідентичність ціною впертого огороджування. Тоді своя країна виглядає як самодостатній суб’єкт світової спільноти.
І ще на одну, поза сумнівом неприємну, деталь вказують дослідники, порівнюючи закордонні медіа з вітчизняними. У ЗМІ розвинутих країн посилання на джерело відсутнє не більше ніж у 10-12% новин. У посттоталітарних країнах Центрально-Східної Європи цей показник у 3-4 рази вищий. Але в Україні посиланнями на джерело нехтують більш ніж у 60% випадків. З приводу цього пошлемося на бюлетень дослідно-навчального центру «Демократичні ініціативи», де в 16 числі на с. 68-86 вміщено це цікаве дослідження, яке дає серйозну поживу для роздумів.
Але повернімося до релігійних подій в Україні. Отже, темою номер один в українських мас-медіа у квітні було святкування Великодня. Про Празник Празників і Торжество Торжеств, який абсолютна більшість християн України відзначає за юліанським календарем, так або інакше згадали чи не всі друковані та електронні засоби масової інформації. Що ж стосується власне святкувань, то загалом, згідно з даними Держкомрелігій, вони пройшли без серйозних порушень українського законодавства про свободу совісті. В переважній більшості населених пунктів зі складною релігійною ситуацією обійшлося без протистоянь між вірними різних церковних громад. Тим прикрішою виглядає сутичка між православними і греко-католиками у селі Варичево на Закарпатті, в ході якої православний священик дістав тілесні ушкодження й потрапив до лікарні. У деяких областях — зокрема у Волинській та Донецькій велелюдні відправи відбувалися не лише в церквах, а й біля недобудованих дзвіниць, навіть на місцях, освячених під будівництво храмів. Більше ніж торік людей прийшло на цілонічні богослужіння на Вінниччині, Івано-Франківщині, Львівщині, Тернопільщині та на Буковині. На Закарпатті, Київщині, Харківщині та Черкащині людей у храмах було стільки ж як і минулого року, а от у Миколаївській, Запорізькій, Луганській і Сумській областях їх було трохи менше ніж торік.
У громадах було виголошено великодні послання предстоятелів Українських православних та Української греко-католицької церков. «Без віри у воскресіння Христове і любові тяжко жити на світі, — підкреслювалося у посланні предстоятеля УПЦ КП патріарха Філарета. — У нас теж є свої Голгофи, буде і Воскресіння. Нам треба вірити і любити, боротися і працювати, відстоювати національні інтереси і йти назустріч один одному... а над усе треба набратися терпіння, й тоді настане воскресіння нашої України».
«Хрест і Воскресіння Христові повернули людині її гідність, повернули богосинівство, розкрили Отчі обійми, — говорив у своєму посланні предстоятель УПЦ митрополит Володимир. — Ми знову стали Божими людьми та братами один одному. Господь простив нас, отже й усі ми повинні простити один одного». Митрополит Володимир також закликав посильно допомогти стражденним і підкреслював, що заклик Спасителя до діяльної любові має стати програмою для депутатів. «Христос неначе повторив своє чудо, — говорилося в посланні предстоятеля Української автокефальної православної церкви патріарха Димитрія. — Україну вважали всі вже мертвою. Біля її гробу на варті стояла страшна імперія... А Україна воскресла, бо воскресла надія — сестра віри».
На відміну від минулорічного великоднє послання УГКЦ 1998 р. не торкалося соціальної проблематики. Підписане дуже вже слабкою рукою 83-річного кардинала М. Любачівського, а також єпископами Любомиром Гузаром та Юліаном Гбуром, послання закликало вірних чекати на Воскреслого й пильнувати — бо «існує велика небезпека, що побачивши, не впізнаємо його».
У квітні вкотре вже і притому дуже виразно окреслилися позиції Українських православних церков щодо можливого їх поєднання, в майбутньому. До відкриття позицій священноначалля спровокували доволі наполегливі спроби київського підприємця М. Кравця досягти омріяної єдності у стислі строки. Він створив місіонерське товариство «Фундація духовного єднання України» і з великою енергією взявся до справи. Наслідком кампанії у пресі, численних контактів з ієрархами, консультацій з державними й політичними структурами, залучення деяких громадських об’єднань став «Меморандум предстоятелів Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви про об’єднання церков в єдину Українську Помісну Православну Церкву з патріаршим управлінням». Меморандум, підписаний патріархами Філаретом і Димитрієм. а також М. Кравцем, проголошував намір об’єднання двох церков. З цією метою декларувалась необхідність проведення впродовж 1998 р. Помісних Соборів та створення передсоборової єпископської конференції на паритетних засадах, яка б мала опрацювати механізми об’єднання та підготувати Статут об’єднаної церкви,
Але 30 квітня було оприлюднено заяву патріарха Димитрія, в якій зміст Меморандуму, по суті, спростовувався. Патріарша рада УАПЦ, сказано в заяві, відхилила пропозицію щодо негайного скликання Помісного Собору і створення спільної з УПЦ КП передсоборової комісії. Натомість пропонувалась чотирьохетапна програма об’єднання Православних церков України, розрахована на тривалу перспективу. В деяких пунктах ця програма скерована на зміну нинішньої української системи церковно-державних відносин і навіть на перегляд конституційних принципів відокремлення церкви від держави). Що ж стосується позиції Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом, до якої апелювала Фундація духовного єднання України, то вона була цілком прогнозованою. У відповіді Синодальної богословської комісії УПЦ (від 4 квітня) було засвідчено незмінність позиції яку займає ця церква вже тривалий час. А саме: єдність Церкви не досягається парламентськими засобами; будь-які позаканонічні шляхи єднання неприпустимі; УПЦ КП та УАПЦ не є визнаними церквами й об’єднання з ними не визнає Вселенське Православ’я; неучасть предстоятеля УПЦ УП — умова, яка не є дискусійною. Отже, ситуація в Українському православ’ї лишається незмінною, й жодних ознак її покращання, на жаль, не спостерігається,
10 квітня виповнилося 100 років від дня народження першого патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава (Скрипника). В цей день у київській церкві Миколи Набережного відбулася урочиста літургія. Наступного дня урочистості продовжились у Свято-Успенському соборі Львова, де 1990 р. патріарх очолив перше богослужіння після повернення в Україну. На соборі й на підмурку київської Андріївської церкви, де зараз містяться семінарія та академія УПЦ КП, було встановлено меморіальні дошки. У цій церкві 14 травня 1942 р. майбутнього патріарха було рукопокладено в єпископи. В рамках святкувань відбулася також урочиста академія у Львівській опері. Святкування планується закінчити в Димитрівській церкві в Харкові 20 грудня — тут патріарх востаннє молився шість років тому.
Ще одну пам’ятну дошку було відкрито у квітні в Чернівцях. На ній вибито барельєф першого Буковинського митрополита Євгена Гакмана, 125-ту роковину від дня смерті якого відзначила громадськість краю.
Не менш, а можливо і більш насиченим, ніж у квітні, було релігійно-громадське життя у травні. Подією, що привернула до себе увагу чи не всіх оглядачів, які спеціалізуються на релігійній проблематиці, стало послання Священного Синоду УПЦ в єдності з Московським патріархатом відносно заходів уряду з впровадження ідентифікаційних номерів для фізичних осіб.
Суть послання стисло виглядає таким чином. Згідно з накресленою в ньому есхатологічною перспективою наприкінці історії люди переймуться духом антихриста й переймуть його печатку. Чимало православних християн небезпідставно — підкреслюється у посланні вбачають у кампанії з впровадження ідентифікаційних номерів здійснення апокаліптичного пророцтва, а в самих номерах — число звіра, про яке йдеться в Одкровенні Івана Богослова. Автори послання вважають, що результати запровадження ідентифікаційних номерів будуть жахливими. А саме: колосально зросте контроль над кожною особою, а потім об’єднання комп’ютеризованих систем різних країн створить підґрунтя для наддержавних керівних структур. Згодом ці структури можуть перерости в передбачуваний пророцтвом «світовий уряд».
Послання не ототожнює присвоєння номерів з прийняттям печатки антихриста, але просить уряд не застосовувати покарання для тих православних, які не захочуть приймати номери. Тобто провід церкви не забороняє православним користуватися ідентифікаційними номерами, лишаючи це питання на сумлінні кожного з них.
Поза сумнівом, послання оприлюднено під тиском зовсім невеличкої групи вкрай містично, якщо не сказати фанатично, налаштованих вірних. Не викликає сумніву й те, що євангельські підстави, на які посилаються автори послання, не є бездоганними, і самі владики, судячи з деяких нюансів документа, цього свідомі.
Тим часом послання викликає велику кількість запитань, які виходять за межі богослов’я (навіть якщо припустити, що воно тут дійсно присутнє).
Минуло вже кілька років відтоді як Церква повернула собі голос. Причому це були роки, коли цілі суспільні верстви відверто втратили себе в соціумі, вкрай розгубилися й виглядали остаточно дезорієнтованими. Це були роки, коли мільйони людей мали вирішити для себе; заради чого вони жили дотепер і як їм жити далі? І ці запитання стосувалися не лише соціально-політичних проблем, а — може навіть насамперед — морального вибору. Але Церква мовчала. Вона окрім двох-трьох не надто виразних заяв ніяк не реагувала на брутальне порушення наріжних євангельських засад можновладцями, на зубожіння й маргиналізацію величезної маси людей. (Хоча, між іншим, Архиєрейський Собор РПЦ 1994 р., учасниками якого були, природно, й українські владики, ухвалив підносити голос на захист знедолених і зубожілих). Словом, у церкви були десятки можливостей означити власну позицію стосовно проблем, які по-справжньому болять народові. Але вона обрала проблему ідентифікаційних кодів, які, за великим рахунком, мало чим відрізняються від, скажімо, паспортних номерів чи нумеризації квартир у житлових будинках. Про що це свідчить? Видається, про те, де, в яких колах знаходиться, говорячи соціологічною мовою, центр ідентичності Церкви — видимої церкви, звісно. А також про те, що церква, яка налічує тисячі парафій та священиків, великий корпус ченців і черниць, добровільно заганяє себе на периферію суспільства.
Іншою подією квітня-травня, яка виявилася майже непоміченою в Україні, але викликала тривожне очікування серед християн світу, стала Міжправославна зустріч у Салоніках (29 квітня — 2 травня). Делегати православних церков зібралися в цьому грецькому місті, аби обговорити свою подальшу участь в екуменічному русі. Сама можливість такої участі лишається під загрозою; Єрусалимська, а від минулого року і Грузинська православні церкви вийшли зі складу Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ). Сербська церква лише формально є членом ВРЦ, а Болгарська готова вийти з неї вже цього року. Генерального секретаря цієї організації Конрада Райзера: який нещодавно відвідав Москву, ченці й студенти духовних шкіл зустріли трохи не прокльонами. Речник Московської патріархії митрополит Кирило (Гундяєв) відверто заявив у промові на зустрічі, що в Росії існує величезний спротив екуменічному рухові і що подальша участь РПЦ у Всесвітній Раді Церков зустрічає нерозуміння з боку дедалі більшого числа православних.
Головні причини подібної ситуації такі. По-перше, хоч як це дивно, закінчення холодної війни і крах СРСР. Адже православні церкви у країнах радянського блоку брали участь в екуменічному русі, аби мати міжнародну трибуну й хоча б якось убезпечитися від тиску влади. За цю трибуну треба було платити — засудженням в’єтнамської війни й виправданням, скажімо, війни афганської. Це призвело до розчарування у ВРЦ і стало другою причиною кризи в роботі цієї організації та екуменічного руху взагалі. Третя причина — це тенденції в діяльності ВРЦ. які не можуть не відштовхувати православних. Скажімо, обговорення висвяти гомосексуалістів або благословення одностатевих шлюбів навряд чи сприяє єдності церков. До речі, сама проблема єдності з часом дедалі більше підпорядковувалась іншим, суто мирським проблемам. І це теж вагома причина ситуації, що склалася, — принаймні з огляду на православну позицію.
У Салоніках точилися серйозні дискусії; митрополит Кирило запропонував надіслати на цьогорічну VIII асамблею ВРЦ не офіційні делегації, а лише спостерігачів. Представник Константинопольської патріархії, однак, заявив, що його церква за жодних умов не вийде з цієї організації. Врешті-решт було вирішено надіслати на асамблею офіційні делегації, але внести пропозиції щодо радикальної перебудови ВРЦ, не брати участі в екуменічних богослужіннях, а також у процедурах голосування за винятком окремих випадків, які стосуються православних.
Ще однією помітною подією в релігійному житті України у травні стала урочиста інаугурація нового єпископа Луцького Римо-Католицької церкви Маркіяна Трофим’яка. Після 52 років перерви Луцька дієцезія отримала свого ординарія. На урочистості були присутні голова Держкомрелігій Віктор Бондаренко, представники Ґенконсульства Польщі у Львові, маршалек польського Сенату Аліція Гжеськов’як, апостольський нунцій в Україні архиєпископ Антоніо Франко, представники греко-католицької ї православних церков. В інтерв’ю «Парафіяльній газеті» єпископ Маркіян зазначив, що «костьоли Волині лежать у руїнах. Ще дошкульнішою руїною виглядають душі й серця багатьох вірних нашої дієцезії...»
Два останніх весняних місяці були також щедрими на інші урочистості, місійні акції, науково-теоретичні та науково-практичні конференції. Природно, що квітень і травень 1998 р. мають шанс увійти до історії архітектури як час відродження церкви Богородиці Пирогощі на київському Подолі та дзвіниці Золотоверхого Михайлівського монастиря. Освячення дзвіниці, яке здійснювалось у день Києва у присутності Президента Л. Кучми та інших можновладців, було особливо розкішним.
Упродовж квітня-травня в областях України, Кримській АР та місті Києві були зареєстровані статути понад 200 релігійних громад. За цей же період Державний комітет України у справах релігій зареєстрував статути 19 новостворених релігійних організацій. Серед них монастирі УПЦ в єдності з Московським патріархатом на Волині, Харківщині, Київщині, Чернігівщині, Дніпропетровщині; монастирі отців василіан УГКЦ в Херсоні та Барі, «Воплоченого слова» УГКЦ в Івано-Франківську, а також дочок Марії Помічниці сестер-салезіанок РКЦ в Одесі, місій «Відродження» УПЦ КП, Тернопільської православної місії УАПЦ, «Слово життя» при духовному центрі незалежних церков Повного євангелія в Одесі, «Товариство євангелізації дітей» євангельських християн-баптистів на Київщині, а також об’єднання незалежних церков та місій ЄХБ Східного регіону України в Харцизьку на Донбасі.
Тим часом статути релігійних організацій продовжують надходити на розгляд реєструючих органів. Особливо це стосується сходу України, де на одну релігійну громаду припадає в кілька разів більше осіб, ніж на заході країни. Не дивно, що на Дніпропетровщині, де цей показник найвищий у країні, чекають на розгляд понад 70 статутів релігійних громад.
Людина і світ. — 1998. — №5 — 6. — С. 29—36.
