У Державному комітеті у справах релігії (№7)

ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК

Точка зору
Українська держава і Церква: співпраця на новому етапі

Принаймні дві символічні події 1998 року примушують більш вимогливо і глибоко вдивитися в панораму розвитку релігійного життя України, оцінити стан державно-церковних відносин, ситуацію з дотриманням релігійних свобод у нашій країні та ефективність стратегії підтримки релігійних інституцій.

Перша — це десятиліття відзначення 1000-річного ювілею Хрещення Руси, який став точкою відліку реальних, дедалі більш кардинальних змін у державно-церковних відносинах.

Друга — це кількість релігійних громад в Україні, яка саме цього року перетнула двадцятитисячний поріг.

Як це нерідко буває, символічні віхи вказують і на досягнення дійсно нових рівнів розвитку, закінчення етапу (або навіть етапів) серйозних трансформацій, осмислення яких є неодмінною передумовою подальшого поступу. Отже, на цьому етапі головні зусилля держави і суспільства спрямовувалися на подолання політики попереднього режиму щодо релігії, Церкви й віруючих, сприяння відтворенню релігійно-інституційної структури в масштабах, необхідних для гідного виразу релігійних почуттів та на забезпечення справжньої свободи совісті для громадян (і негромадян, що теж дуже істотно) України.

Результатом цих зусиль стало одне з найбільш демократичних законодавств про свободу совісті в Центрально-Східній Європі, повернення Церкві більшої частини відчужених у неї свого часу сакральних об’єктів, перетворення релігійної свободи з декларативної абстракції не соціальну реальність, утвердження у країні розгромлених до і після Другої світової війни церков, бурхливий розвиток інфраструктури релігійних інституцій, розгортання ними духовно-просвітницької, культурницької, милосердницької та доброчинної праці. Ці та інші величезні, без перебільшення, зміни, плідність та значущість яких визнані міжнародним співтовариством, відбувалися на тлі дуже серйозних катаклізмів. Падіння Берлінського муру кинуло суспільствам, що перебувають у стані трансформації, виклики, суворість яких важко було вповні передбачити. Навіть якщо обмежитися лише відтинком релігійно-соціальних перетворень, то й тоді слід визнати, що вони здійснювалися у складному контексті одночасного вибуху застарілих невирішених питань і, з іншого боку, лавиноподібним накопиченням проблем, котрі несла із собою нова політична ситуація.

Всі ми були свідками того, як набирали релігійного забарвлення військові конфлікти в колишній Югославії та Закавказзі; як нові політичні кордони спонукали церкви до унезалежнення або зміни юрисдикцій в Україні, Македонії, Естонії, викликаючи гострий конфлікт між колишніми метрополіями і провінціями; як вихід з катакомб греко-католиків призвів не лише до православно-греко-католицького конфлікту в Україні, Румунії та Словаччині, але й поставив під загрозу екуменічний процес у всьому світі; як масштабне проникнення на посткомуністичний простір західних місій і новітніх релігійних рухів створило тут серйозне вогнище міжконфесійної напруги.

По суті справи жодна з країн Центральної та Східної Європи не уникла більш або менш гострих проблем на релігійному грунті й у багатьох випадках, у тому числі і в українському, ці проблеми є віддзеркаленням протиріч, які закорінені в більш широкому суспільному контексті. Хоча говорити про конфліктні ситуації на релігійно-соціальному грунті стосовно нашої країни в минулому часі було б неприпустимо зарано, адже ми з очевидністю повинні констатувати наявність нової — порівняно з першими роками незалежності — релігійної ситуації.

Перш за все, релігійна активність наших співвітчизників, якщо брати її соціальний вимір, переважає більшість інших різновидів громадської активності. Церква (не якась конкретно релігійна організація, а Церква як соціальна інституція) залишила периферію соціуму й перетворилася на важливий чинник суспільного розвитку. Рейтинг довіри Церкві перевищує рейтинги всіх інших соціальних інституцій; в регіонах розвинутої релігійної культури вона є активною діючою особою політичної сцени, а предстоятелі найбільших церков майже незмінно входять до кола осіб, яких експерти вважають найвпливовішими в Україні. Однією з дуже показових тенденцій, яка свідчить про новий рівень релігійно-інституційного розвитку, є зміщення його центру із заходу країни в центр і на схід. Тобто більшість нових релігійних громад утворюється тепер у регіонах України, що найбільше постраждали від «безбожницьких п’ятирічок» і хрущовської антирелігійної кампанії і ще донедавна вважалися трохи не «духовною пустелею».

Це реальності, котрі вимагають адекватної позиції як держави, так і всього суспільства, особливо суб’єктів політичного життя. Спроби розглядати Церкву як машину з мобілізації голосів виборців, як об’єкт і заздалегідь нерівноправного партнера зазнали поразки. Водночас особливість нового етапу релігійного розвитку полягає якраз у тому, що Церква відіграватиме більш важливу роль у суспільно-політичному житті. Очевидним є прагнення Церкви осягнути соціальні реальності і віднайти місце в суспільно-політичному процесі. Це, поза сумнівом, далеко не безпроблемний шлях, помилки і невдачі на якому завжди здаються більш помітними, ніж досягнення. Однак повторюся: Церква — за адекватної позиції держави та суспільства — здатна у відносно стислий строк перейти від підтримки локальних політичних проектів до відпрацювання й реалізації соціальної доктрини, що дуже великою мірою сприятиме піднесенню рівня суспільної моралі, зміцненню засад громадської згоди та динамічному соціально-економічному поступові країни.

Ще одна реальність, без визнання якої неможливо рухатися вперед, — це наявність релігійного плюралізму в Україні. Ця даність, яка іноді хворобливо сприймається частиною церковних ієрархів, не може бути зміненою. Відтак релігійний плюралізм повинен перетворитися з джерела підозр на фактор зміцнення громадянського суспільства. Власне на цю обставину вказував ще Дж. Локк, але саме сучасні суспільства довели, що релігійна множинність може бути не слабкістю, а консолідуючою силою нації.

Досягнутий рівень розвинутості релігійно-інституційної структури дозволяє також стверджувати, що включеність Церкви в розв’язання соціальних проблем, які стоять перед посткомуністичним і постчорнобильським українським суспільством, явно неадекватна церковному потенціалові. Подолання такої невідповідності вимагає синхронного зустрічного руху релігійних інституцій, держави і суспільства. Державний комітет у справах релігій спільно з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій вийшли з цілим пакетом пропозицій, реалізація яких покликана допомогти церквам України швидше й ефективніше віднайти свою суспільну роль та встановити партнерські стосунки з іншими суспільними інституціями у співпраці з розв’язання актуальних проблем нашого життя. Йдеться, підкреслюю, не просто про розширення сфери опіки Церкви, а про принципово новий рівень її соціального служіння, який виявиться дуже відчутним уже на початкових етапах його втілення.

У цьому сенсі дуже важливим видається формування в суспільній свідомості і в практичній діяльності органів державної влади розуміння принципу відокремлення Церкви від держави. Важко не помітити, що розуміння цього принципу, яке реально існує в нашій країні, концептуально пов’язане з підходами, сформульованими ще за часів Французької революції, а це істотно перешкоджає гармонізації не лише державно-церковних відносин, але й суспільному розвиткові взагалі.

Ніде у країнах розвинутої демократії принцип відокремлення Церкви і держави не означає, що ці дві інституції не мають нічого спільного і співіснують як дві абсолютно незалежні й рівноправні величини. Насправді цей принцип означає, що держава не ідентифікує себе з жодною з релігійних організацій, не покладає на Церкву виконання державних функцій і те, що держава й Церква визнають обопільну автономність у належних їм сферах.

Тобто конституційне закріплення принципу відокремлення Церкви від держави зовсім не відкидає як їхньої взаємної відповідальності, так і можливості співпраці цих інституцій у сфері соціального захисту, охорони здоров’я, культури, науки, мистецтва тощо. Церква, яка об’єднує віруючих громадян країни, очевидно не байдужа також і до іміджу цієї країни на зовнішній арені, а державі, природно, не байдуже питання статусу «своїх» релігійних інституцій у відповідній ієрархії, їхньої присутності в міжнародних церковних організаціях. Видається очевидним, що на нинішньому етапі релігійного розвитку в Україні це представництво здатне бути істотно більш активним, ніж іде три-чотири роки тому; і наслідки такої активізації справді важко переоцінити.

Нова стратегія взаємної підтримки та відповідальності між релігійними інституціями, державою й суспільством передбачає й одночасне розв’язання низки проблем, що ускладнюють сьогодні нормальний розвиток державно-церковних та міжцерковних відносин.

Найпершою серед зазначених проблем є багатоплановий конфлікт на релігійному грунті, що дуже негативно відбивається на взаєминах між релігійними організаціями; між ними й державою та відчутно понижує моральний престиж Церкви в очах суспільства.

Серед основних таких конфліктних вузлів слід назвати затухаюче, але ще досить активне протистояння між традиційними для України церквами за розподіл сфер впливу між ними; напруга у відносинах між представниками традиційних віровчень та неорелігій; проблеми, які виникають у зв’язку із задоволенням релігійних потреб віросповідних меншин і, насамкінець, між-православний конфлікт.

Цей різнобічний конфлікт у більшості випадків зумовлений тяжкими наслідками попередньої епохи, хоча сюди долучилися і помилки та прорахунки останніх часів. Однак за нашими оцінками релігійне середовище України уже пройшло значний відтинок по шляху знаходження механізмів саморегулювання власного розвитку та організації своєї діяльності за внутрішніми законами. Це дає всі підстави сподіватися на поступове розв’язання конфліктів, що ще існують між церквами. На це вказують і деякі симптоматичні зміни; локалізація колись великих вогнищ протистояння, утвердження зон домінування тієї чи іншої церкви, зниження рівня конфліктності, в багатьох аспектах — зміщення її із загальноцерковного рівня на рівень окремих релігійних громад.

Природно, що релігійне життя, як і загалом суспільне, ніколи не розвиватиметься безконфліктно, однак уже в недалекому майбутньому конфліктність перестане бути однією з його визначальних якісних ознак.

Це величезною мірою залежить від удосконалення законодавчої бази, що покликана регулювати зовнішню діяльність релігійних організацій та їх відносини з іншими суспільними інституціями; беззастережно уніфікованого застосування Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»; деполітизації релігійного середовища; забезпечення можливостей найширших контактів між церквами і т. ін. Впровадження такої політики в життя здатне привести до утворення відповідних механізмів, спроможних врегульовувати конфліктні ситуації, не доводячи їх до загострення чи консервації.

Цілком очевидно, що перелічені вище конфлікти несуть у собі різний потенціал суспільної деструкції.

Особливо небезпечним є міжправославний конфлікт, що триває вже понад десять років і багато в чому визначає особливості релігійно-суспільного життя України.

Тривалий період протистояння між українськими православними церквами та відсутність конструктивних кроків у напрямку до врегулювання протиріч призвели до практично повної втрати суб’єктами конфлікту внутрішньої здатності до розв’язання проблем, які постали перед православними. Більше того, на сьогодні існує реальна загроза поглиблення цього конфлікту з можливим втягуванням у нього нових і нових віруючих. У зв’язку з цим з усією гостротою постає питання про визначення активного посередника в організації переговорного процесу між православними, що поклав би початок реальному врегулюванню проблем, а відтак і повному зняттю протиріч.

Крім активного пошуку шляхів співпраці та подолання існуючої напруженості між церквами як з боку держави, так і з боку релігійних організацій сьогодні як ніколи потрібні конструктивні кроки й перспективне бачення ситуації. Особлива роль у розв’язанні існуючих тут проблем належить Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій, яка вже неодноразово демонструвала свій значний потенціал у справі розв’язання найскладніших проблем у царині релігійного життя.

Саме Рада Церков вже стає тією контактною зоною, яка не лише сприяє розв’язанню складних питань, що постають у стосунках між суб’єктами релігійного життя, державою й Церквою, а й здатна достойно репрезентувати Церкву в її діалозі із суспільством.

Доречно зазначити, що впродовж року Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій за сприяння Держкомрелігій України провела спільні засідання з комісіями Міносвіти, Мінсоцзахисту та Мінінформу України. Кожне з таких засідань знаменувалося підписанням відповідних достатньо перспективних документів.

Сказане переконує, що українське суспільство здатне в стислі строки не лише перебороти наслідки тоталітарного минулого у сфері міжцерковних та державно-церковних відносин і забезпечити реальну свободу совісті та віросповідну рівність як атрибутивні ознаки демократичного суспільного устрою України, але й створити сприятливі умови для реалізації церквами власної місії.

Віктор БОНДАРЕНКО, Голова Держкомрелігій

* * *

Моніторинг
Релігія і Церква в Україні: червень
Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал "Людина і світ".

Серйозною подією релігійного життя червня став візит в Україну державного секретаря Ватикану кардинала Анджело Содано. Кардинал відвідав Львів і Київ, взяв участь у відкритті нового приміщення Апостольської нунціатури в Україні, зустрівся з Президентом Л. Кучмою, віце-прем’єр-міністром А. Голубченком, головою Держкомрелігій В. Бондаренком та іншими офіційними особами, а також з римо- та греко-католицькими ієрархами України. Під час перебування в нашій країні кардинал Содано нагадав про історію українсько-ватиканських дипломатичних відносин, яка сягає доби Української Народної Республіки й заявив, що «Апостольський Престол щиро бажав би зробити свій значущий внесок у всебічний прогрес шляхетної української нації». Історичний екскурс, звичайно, відтінив ту обставину, що Україна й досі не має свого дипломатичного представництва у Ватикані. Однак Президент Л. Кучма пообіцяв кардиналові, що питання призначення посла до Апостольської Столиці буде вирішено найближчим часом. Інше принципове питання — візит папи Івана Павла II в Україну, тема якого просто не могла не виникнути під час візиту держсекретаря Ватикану. Можна сказати, що кардинальних зрушень тут не сталося, конкретних термінів візиту не названо. І хоча кардинал А. Содано порівняв свою присутність в Україні з місією Івана Предтечі, він визначив цілий ряд доволі складних технічних проблем, які треба розв’язати, аби уможливити папський візит. Але ж є і принципові перешкоди, насамперед протидія з боку православних. Апостольський нунцій в Україні архиепископ Антоніо Франко вже не раз заявляв, що папа ніколи не поїде до тієї країни, де його візит може призвести до загострення міжцерковних відносин. А проте візит папи по-справжньому вигідний Українській державі; три-чотири дні перебування понтифіка в Україні можуть зробити для її утвердження на міжнародній арені більше, ніж місяці праці дипломатичних місій. Але, можливо, в умовах розгортання президентської виборчої кампанії глава держави не схоче псувати стосунки з православними.

Серед інших офіційних церковних подій місяця слід згадати засідання Патріаршої ради Української автокефальної православної церкви, яка затвердила положення про патріарший суд УАПЦ та підтвердила рішення про створення патріаршого архіву; засідання Постійного Синоду єпископів Української греко-католицької церкви, який опрацював програму наступного Синоду єпископів у вересні (він розгляне місце УҐКЦ у Вселенській церкві) та другої сесії патріаршого Собору, який відбудеться в серпні (на ньому обговорюватиметься роль мирян у Церкві).

Цікаву ідею висунула група депутатів, яка звернулася до Президента з проханням оголосити 7 червня днем всенародного примирення, посту й молитви. Але ініціативі забракло бодай елементарної консультації. Тоді б депутати не поспішали призначати піст на одне з найближчих християнських свят — Святу Трійцю. Вийшло цілком за знаменитим висловом російського прем’єра: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди».

Червень був виповнений також подіями, пов’язаними з церковними реліквіями та святинями. Понад 60 тисяч волинян прийшли вклонитися іконі «Призри на смиренне» з київського Свято-Введенського монастиря під час її перебування в області. Працівник Бориспільської митниці передав Києво-Печерській лаврі за заповітом матері сімейну реліквію — образ Почайнинської Божої Матері, яка вилікувала його бабусю; а часточку мощей святої великомучениці Варвари, які зберігаються у Володимирському соборі Києва, передано новозведеній Покровській церкві в Полтаві. Навіть у приміщенні Верховної Ради України відкрито виставку іконопису студії «Нікос» з Хмельницького — можливо, вважають її організатори, дотик до святинь допоможе подолати парламентську кризу.

Важливою подією червня стала церемонія закладення наріжного каменя до меморіалу польським офіцерам, розстріляним у Харкові в 1938 — 1940 рр. У церемонії взяли участь Президенти України та Польщі, а також православні й католицькі ієрархи.

На жаль, дух прощення, примирення й доброї волі був відкинутий тими пікетувальниками, які не дали змоги римо-католицькому духовенству освятити кам’яний хрест у пам’ять спаленого 1943 р. польського села Янова Долина на Рівненщині. Явно забракло толерантності й ветеранам УПА, які разом з націонал-радикалами зірвали хресну ходу вірних УПЦ в єдності з Московським патріархатом, коли ті вирушили до місця страти в’язнів луцької тюрми, знищених у червні 1941 р.

Історія з ідентифікаційними кодами, про яку ми розповідали в минулому випуску моніторингу, мала продовження. 9 червня Спілка православних громадян України та парафіяни УПЦ в єдності з Московським патріархатом пікетували Верховну Раду, їхні вимоги лишаються незмінними — скасувати введення ідентифікаційних номерів для фізичних осіб. Віруючі переконані, що йдеться про кодування людей перед кінцем світу; одна бабуся з-поміж пікетувальників цілком серйозно говорила перехожим та журналістам, які юрмилися навколо парламенту, що незабаром людям вживлятимуть платівки з номерами.

Звичайно, релігійне життя першого літнього місяця було багате не лише на деструктивні, а й на цілком конструктивні — у прямому сенсі цього слова — події. Закладалися нові храми, освячувались новозбудовані, реставрувалися старі, пошкоджені часом і господарюванням тимчасових власників. На Хмельниччині, наприклад, розпочалися богослужіння в церкві першо-мученика Стефана УАПЦ, у римо-католицькій капличці Матері Божої, відкрився Свято-Преображенський чоловічий монастир; у центрі Черкас зводять Свято-Троїцьку церкву, висаджену в повітря 1964 р.; піднято 800-кілограмовий хрест на знищену минулого року пожежею дзвіницю Благовіщенського кафедрального собору в Харкові. Освячено Свято-Успенський православний храм у Борзні на Чернігівщині, закладено наріжні камені у храми в Ужгороді й Севастополі.

Доволі насиченим було й наукове життя червня. В Донецьку відбулася міжнародна конференція «Роль науки, релігії і суспільства у формуванні моралі особистості», яку підготували Донецький державний інститут штучного інтелекту спільно з обласним управлінням у справах релігій; в Острозі — традиційна, вже четверта конференція «Біблія на теренах України»; на Тернопільщині пройшли «Шашкевичівські читання», а у Львові — науково-популярні читання «Християнство і суспільний прогрес», присвячені пам’яті фундаторів християнського руху братів Барвинських, Києво-Могилянська Академія зібрала учасників богословської конференції «Будівнича роль патріарха Мстислава», яку вів патріарх УАПЦ Димитрій (Ярема). Досить цікавою виявилася й конференція «Внесок єврейської і християнської етики у світову цивілізацію», яка по суті справи поклала початок організованому, сказати б, іудео-християнському діалогу в Україні. Серед організаторів цієї конференції була й Рада євреїв і християн — фундація, що прагне розвитку діалогу між представниками цих двох монотеїстичних релігій на принципах обопільного визнання їхньої істинності та взаємної відповідальності. Штаб-квартира Ради євреїв й християн міститься в Німеччині, у будинку, який колись належав видатному філософу Мартину Буберу і який він вимушений був полишити, рятуючись від нацистських переслідувань. Рада об’єднує 28 національних комітетів, і її керівники висловили сподівання, що до них приєднається і 29-й, український.

Червень — місяць випусків у духовних навчальних закладах України. В день Святого Духа отримали дипломи майже 100 випускників Київських духовних семінарії і академії УПЦ в єдності з Московським патріархатом та 44 вихованці Київських духовних шкіл УПЦ Київського патріархату. У луцьких духовних семінаріях цих двох церков дипломи отримали понад 70 студентів і понад 30 слухачок регентських відділень.

В Україні вже працює близько 90 духовних шкіл, в яких здобуває освіту майже 13 тисяч студентів. Причому кількість релігійних навчальних закладів й надалі зростає. Вже цього року створено, наприклад, Сумське православне єпархіальне училище, греко-католицький інститут духовно-релігійної освіти Зборівської єпархії, п’ятидесятницьку семінарію в Чернівцях та інші.

Підготовка пастирів є ключовою проблемою для переважної більшості церков України. Образ Церкви прийдешнього тисячоліття закладається у класах нинішніх академій та семінарій. Тут вирішується, ким буде завтрашній священик — жертовним місіонером чи байдужим требовиконавцем, і чим стане священицька праця у «світі цьому» — служінням чи просто професією.

Викладачі духовних шкіл прагнуть виховати високоосвічених, свідомих пастирів, які були б здатні привести до Церкви своїх ровесників і не боялися б полеміки зі знебоженим, цинічним світом. Але це вдається далеко не завжди. Над семінаріями й академіями тяжіють примари минулого, і часом найоптимальнішим видається повернення до довоєнних чи навіть дореволюційних взірців. Деякі сучасні православні богослови відверто визнають, що в нинішніх духовних школах панує дух бурси, неприпустимий обскурантизм, вкорінення нетерпимості до інославних і до прикрого низький рівень знань. Виступаючи на консультації православних богословських шкіл у Белграді 1997 р., представник Московського патріархату ієромонах іларіон (Алфеєєв) прямо заявив, що найкращі пастирі в його церкві з’являються не завдяки, а всупереч навчальній системі в академіях та семінаріях.

За цих умов говорять про два реальних шляхи виходу із ситуації: залучення кращих представників вищої світської школи й направлення студентів на навчання за кордон. Скажімо, слухачі Київських православних академії та семінарії вже вчаться в Афінах, Регенсбурзі, Оксфорді, Римі. Це звичайно викликає підозру консерваторів, які побоюються «покатоличення» чи «протестантизації» студентів. Але це не надто серйозний аргумент проти навчання за кордоном. Ректор Київських духовних шкіл УПЦ в єдності з Московським патріархатом протоієрей Микола Забуга в одному з інтерв’ю розповів, що католицька сторона не лише надсилає йому докладні звіти про успішність студентів, але й повідомляє, що вони причащаються та сповідуються у православних храмах. Очевидно, все ж таки не в стінах семінарії людина стає православним або католиком: скільки, скажімо, нинішніх греко-католицьких священиків закінчили свого часу московські та ленінградські православні академії і семінарії, однак так і не «опразославились»! Що ж до нехоті до постійного накопичення знань, яка інколи видається мало не за вияв справжньої духовності, то ця нехіть є глибоко ворожа християнству.

У червні в Україні було зареєстровано статути понад сімдесяти релігійних громад, а також п’яти релігійних організацій: двох місій євангельських християн-баптистів — «Благовість» у Кіровограді та «Гедеон» у Нікополі; п’ятидесятницької місії милосердя та доброчинності «Промінь надії» у Києві; жіночого монастиря сестер-домініканок Римо-Католицької церкви у Фастові, а також управління громад прогресивного іудаїзму в Києві.

З подій релігійного життя за межами України варто вказати принаймні на дві, які викликали серйозну реакцію у світі. Перша — це проща до Туринської плащаниці, яку вчетверте в цьому столітті виставили в розгорнутому вигляді. Рівно 100 років тому італійський фотограф Секондо Піа зробив знімки, які показали, що зображення на тканині є негативом. Відтоді починається наукове дослідження найзнаменитішої у всьому світі тканини. Два мільйони прочан, котрі цього року відвідали Турин, довели, що потреба людини у видимому доказі Божої присутності у світі не згасає й напередодні III тисячоліття. Остання в цьому столітті демонстрація плащаниці дала привод не лише для репортажів, але й для серйозних роздумів філософів та теологів, а також зумовила новий спалах дискусій між фахівцями в галузі природничих наук. Нова хвиля полеміки пов’язана з направду сенсаційним відкриттям мікробіологів Техаського університету, які знайшли сліди ДНК, що належать крові особи чоловічої статі. За рівнем розкладу можна припустити, що вік плащаниці сягає І ст. н. е. На жаль, зразки плащаниці, що їх мали у своєму розпорядженні вчені, занадто малі для подальших досліджень. Наступного разу плащаницю буде виставлено в ювілейному 2000 році.

Друга подія вже увійшла в історію як «катеринбурзьке аутодафе». Єпископ Катеринбурзький Російської православної церкви Нікон (Миронов) наказав публічно спалити книги трьох найбільш яскравих і найбільш ненависних православним ультра православних же богословів — священиків 0. Меня, І. Мейєндорфа та О. Шмемана. Багаття, яке дуже відгонить нацистськими шабашами, збурило весь світ. Йдеться навіть не про особи авторів спалених книг — вчених і релігійних діячів зі світовим ім’ям, які мають широке коло шанувальників, і навіть не про те, що згарище з книжок протоієрея Олександра Меня, чиї вбивці вже вісім років гуляють на волі, надає катеринбурзькій історії якогось зловісного, моторошного смислу. Громадськість — більшою мірою західна, меншою — російська, стурбована, що вогнище з книжок все ще можливе наприкінці XX століття з його трагічними уроками. А також тим, що Московська патріархія не знайшла слів осуду, адекватних цьому ганебному дійству. «Аутодафе» знов привернуло увагу до фашизму, який дедалі вище підіймає голову в Росії. Тут діє близько сорока праворадикальних партій, 16 з яких належать до вкрай екстремістських. Причому найвпливовіша з них — «Російська національна єдність» (РНЄ) налічує не менше 150 тис. членів, а відверто фашистські видання продаються поруч з православно-консервативними...

Людина і світ. — 1998. — №7. — С. 26—32.