У Державному комітеті у справах релігії (№ 8)
ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК
Моніторинг
Релігія і Церква в Україні: липень
Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал «Людина і світ»
Липень, який традиційно вважається скупим на події політичного життя «огірковим» місяцем, виповнений релігійними святами та пам’ятними датами. Щоправда, громадськість не зуміла вповні відчути значущість дня пам’яті рівноапостольного князя Володимира, «ідоли поправшого і землю Руську святим хрещенням просвітившого». Заступник голови національної телерадіокомпанії України В. Долганов відмовив митрополитові Володимиру (Сабодану) в трансляції урочистого богослужіння в цей день. Причина відмови — принаймні офіційна — по-справжньому зворушує; 28 липня не є державним святом. Хрестителеві Русі не поталанило; втім, завтра чи позавтра може не поталанити Тарасові Шевченку чи Іванові Франку — дні їхньої пам’яті теж не є державними святами й тому в трансляції присвячених їм урочистих академій та вечорів теж, напевно відмовлять. Можливо, трансляція богослужіння — не єдина і навіть не найкраща можливість усвідомленого сприйняття події, яка мала величезне значення для майбутнього нації. Але нічого іншого ТБ запропонувати не здатне. Чим спричинена відмова транслювати богослужіння якимись політичними пасьянсами, особистими міркуваннями керівників ТРК чи жахом перед тим, що хіт-парад упродовж дня транслюватимуть не тричі, а «всього лише» двічі — наразі сказати важко. Видається, однак, що наступного року, напередодні президентських виборів, можливість трансляції богослужіння все-таки буде віднайдено.
14 липня виповнилася третя річниця смерті патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка), а 18 липня — третя річниця його поховання, яке обернулося «чорним вівторком». УПЦ Київський патріархат, яку спочилий очолював майже два роки, відгукнулася тільки на першу дату, а другу повністю «віддала» Рухові. Рух же, який зібрав невелику кількість своїх прибічників на Софійському майдані в дощову суботу 18 липня, виступив із заявою. В ній висувалася вимога перепоховати патріарха на території самої Софії і констатувалося, що влада й досі не назвала винуватців «чорного вівторка» і не вибачилася за злочинні дії проти власного народу. Однак очевидно, що події трирічної давнини дуже мало непокоять сьогодні і владу, і церкву. І та, і друга воліють здати їх до архіву. Бажання притлумити гостру атмосферу, яку потім буде важко розрядити, зрозуміти можна. Але розділеність Православ’я в Україні, яка зрештою і спричинилася до драми «чорного вівторка», лишається, УПЦ в єдності з Московським патріархатом, а також УАПЦ вже відкрито говорять не лише про неможливість, але й про непотрібність об’єднання. В липневому інтерв’ю газеті «Киевские ведомости» керуючий справами УАПЦ архиєпископ Ігор (Ісиченко) заявив, що міжцерковне об’єднання нині не потрібне і найголовніше — «якомога менше виявляти різного роду об’єднавчих ініціатив, що дестабілізують ситуацію в церковному житті». Поза сумнівом, нерозумні й авантюристичні спроби поєднання (сподіваємося, саме про них йшлося в інтерв’ю владики) здатні ще більше ускладнити міжправославні відносини.
Разом з тим говорити про «дестабілізацію ситуації» стосовно Православ’я в Україні за великим рахунком не доводиться. Вона є дуже далекою від стабільності й має велику кількість явних і прихованих вогнищ ще більшої нестабільності. Доти, доки у країні лишається щонайменше 50 населених пунктів, позначених міжправославним протистоянням, доки сотні священиків мандрують з однієї юрисдикції до другої, а згодом — і до третьої, доки розкраяні православні міцно записані за цілком певними політичними кланами — «православне питання» становитиме серйозну загрозу громадському спокоєві. Ця загроза не знімається, але певною мірою пом’якшується особливостями українського менталітету та ще низьким рівнем воцерковленості народу.
В Україні є благочиння, які готові хоч завтра відкластися до Румунської і Болгарської православних церков, і цілі єпархії, котрі прагнуть під омофор Московського патріархату. З іншого боку, в Україні є єпархії в юрисдикції Московського патріархату, де Московського патріарха навіть не поминають за літургією. В липні єпископ Івано-Франківський і Коломийський Микола (Грох) дав інтерв’ю газеті «Русская мысль». «Більшість парафій, — визнав владика, — намагаються ніяк і ніде не згадувати, що вони належать Московському патріархатові... Патріарха відкрито поминають за богослужінням в Івано-Франківську, ще у двох храмах і в невеликому монастирці, котрий у нас є. Я, коли на парафіях служу, відкрито патріарха не поминаю, але поминаю в таємних священицьких молитвах».
Нарешті, в Україні є центр — УПЦ Київський патріархат, який готовий консолідувати юрисдикції, не визнані Повнотою Православ’я. Враховуючи те, що у світі існує кілька таких православних церков (Старокалендарна Грецька, Російська закордонна, Російська катакомбна, Білоруська православна з центром у Торонто, Македонська православна та інші), «українське православне питання» дедалі більше стає джерелом «головного болю» для Вселенського православ’я. В липні українські газети розповіли (з різними акцентами) про новий аспект цієї проблеми. Постійна конференція українських православних єпископів за межами України засудила дії УПЦ КП, яка прийняла до свого складу православні громади у США. Раніше ці громади входили до УПЦ в США, яку в березні 1995 р. було прийнято під омофор Константинопольського патріарха. Частина православних українців у Північній Америці, для яких їхня церковна належність є передовсім чинником етнічної ідентифікації, воліє бути в підпорядкуванні Києва. Київський патріархат убачає в цьому відновлення справедливості й адекватну відповідь на позицію Константинопольського патріарха Варфоломія І, який визнає на території України лише одну Українську православну церкву — в єдності з Московським патріархатом. Діаспорні владики теж вважають, що позиція Варфоломія I щодо України мала б бути набагато сприятливішою. Підчас цьогорічного його візиту до Вінніпега, на 8О-річчя УПЦ в Канаді, єпископ Торонто Юрій публічно звернувся до патріарха зі словами надії, що той виявиться саме тим первоієрархом, хто справедливо розв’яже «українське питання» й надасть Українській православній церкві автокефалію. Однак діаспорні владики водночас вважають, що політика відриву від них парафій є дією неканонічною та недружньою. І, зрозуміло, ще одна лінія протистояння — між материковою й діаспорною українськими православними юрисдикціями Православ’ю в Україні на користь не піде.
Однією з найбільш помітних подій релігійного життя липня стала зустріч делегацій УПЦ в єдності з Московським патріархатом і УГКЦ у Відні. Зустріч відбулася за ініціативи та сприяння католицького фонду «Про орієнте» й задумувалася як більш-менш вільний обмін думками з приводу релігійної ситуації в Західній Україні й можливого накреслення шляхів залагодження конфліктів, які існують між православними і греко-католиками. Ситуацію, як виявилося, і, власне, не могло не виявитися, сторони оцінюють по-різному. Але вони одностайно засуджують насильство при розв’язанні конфліктів, а також вважають цілком можливим співробітництво в галузі доброчинства, духовного оздоровлення суспільства, у виховній роботі серед вояків Збройних Сил України, серед підлітків і юнацтва. Зустріч у Відні є досить серйозною подією, якщо врахувати намагання Московського патріархату «не помічати» греко-католиків й обговорювати їхню долю без їхньої участі — навпрост з Апостольською Столицею.
З іншого боку, православно-греко-католицький діалог дуже втрачає від того, що є лише діалогом (хай навіть протодіалогом) між УГКЦ і УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Лише в Закарпатті православно-греко-католицькі проблеми цілком є проблемами цих двох церков. В Галичині ж тільки трохи більше 10% всіх православних громад перебувають в юрисдикції Московського патріархату (41% належить до УПЦ КП і 48% — і до УАПЦ). А отже, православно-греко-католицьке порозуміння неможливе без залучення до діалогу й цих церков. Нині це видасться більш ніж проблематичним, але інакше справу з місця не зрушити.
3 липня розпочали своє архипастирське служіння в Україні два єпископи. 49-річний Леон Дубравський, який дотепер був настоятелем, монастиря отців бернардинців і костьолу святого Яна з Дуклі в Житомирі, став єпископом-помічником Кам’янець-Подільської єпархії Римо-Католицької церкви. А настоятель Благовіщенського кафедрального собору Харкова Андрій Полікопа з ім’ям Амвросій став вікарієм Чернігівської єпархії УПЦ в єдності з Московським І патріархатом. Єпископ Новгород-Сіверський повинен допомагати в управлінні єпархією, яка нараховує понад 330 громад, митрополитові Андрію (Вакарику) і одному з найстаріших архиєреїв УПЦ. Новопризначеному владиці у вересні виповниться 45 років — це середній вік єпископату УПЦ. Єпископ Амвросій вчився в Одеській семінарії і Московській духовній академії, що також дуже типово для архиєрейського корпусу УПЦ — близько двох третин його представників навчалися в Московських духовних школах. Нетиповим для єпископату є місце народження єпископа Новгород-Сіверського — Вінниччина. Взагалі єпископи не лише УПЦ, а й усього Московського патріархату найчастіше «воліли» народжуватися на Рівненщині (дев’ять осіб) або у Кременецькому районі Тернопільщини, поблизу славнозвісної Почаївської лаври (сім осіб) чи на Хмельниччині, Буковині та Волині (по чотири особи). Єпископів-українців за походженням у Російській православній церкві близько третини; вони носять титули єпископів Барнаульського, Челябінського, Каширського, Удмуртського, Вятського та багатьох інших кафедр, вельми далеких від своєї історичної Батьківщини.
Липневі дні — час прощі до чудотворної Зарваниці, невеличкого села на Тернопільщині, де у XIII ст. над цілющим джерелом чернець Києво-Печерської лаври побачив Божу Матір. Старовинна ікона Зарваницької Божої Матері — одна з найшанованіших реліквій Української Греко-Католицької церкви. Прощі до Зарваниці не припинялися ніколи, хоча в минулі десятиліття пам’ять про це місце прагли стерти за всяку ціну. Цього року Тернопільська єпархія УГКЦ зорганізувала сюди прощу юнаків та дівчат у віці від 14 до 25 років, яка проходила під гаслом «Прийди, Душе любові і миру!»
Ще одному чудотворному місцю біля селища Калинівка на Вінниччині цього року виповнилося 75. На початку століття в пам’ять про загиблих від рук грабіжників купців тут було встановлено хрест з іконою Розп’ятого Ісуса. 1923 р. п’яний демобілізований солдат зчинив стрілянину і влучив в ікону. З плеча Спасителя поточилася кров, Фельдшера, який підтвердив це неймовірне явище, заарештували. Наступні експерти воліли за краще визнати, що це не кров, а іржа. Але людські натовпи, які збиралися біля хреста, налічували десятки тисяч осіб. «Калинівським чудом» займалися чекісти, Агітпроп, видавалися спеціальні брошури з викриттям «куркульського марновірства». ДПУ серйозно побоювалося, що чудотворне місце стане центром тяжіння для невдоволених новим режимом і символом селянського спротиву Радянській владі. Зрештою хрест зрізали, але пам’ять про чудо виявилась незнищенною. Цього року біля відновленого 1993 р. хреста відбулася велелюдна хресна хода, яку очолили три православні архиєреї.
19 липня знаменна подія, пов’язана з чудотворною іконою, відбулася і в житті українських римо-католиків. Чудотворну ікону Божої Матері Бердичівської було короновано папськими іконами. Цій події передували спеціальні меси, які здійснювалися щонеділі, починаючи з 17 травня,
Поховання останків останнього російського імператора Миколи II, його родини і слуг, страчених 17 липня 1918 р. в Катеринбурзі, не могло не викликати особливої уваги засобів масової інформації. Священноначалля Російської православної церкви так і не спромоглося визнати останки царськими і вперто, попри майже сім років слідства та експертиз, йменувала їх «катеринбурзькими». Під тиском сил, які прагнуть реанімувати імперію й не бажають визнавати реалій кінця XX ст., ієрархія РПЦ відмовилася взяти участь у похованні останків. Тим часом Президент Б. Єльцин майже в останню мить змінив рішення й вилетів у Санкт-Петербург.
Мабуть, удруге за кілька років між політичним керівництвом Російської Федерації і проводом Московського патріархату виявилося настільки серйозне й очевидне для публіки протиріччя. Першим випадком була дискусія з приводу Закону про свободу совісті. Тоді Б. Єльцин поступився, але зберіг обличчя: він відхилив проект Закону, а потім підписав документ, який практично не зазнав змін. І в Кремлі, і в Свято-Даниловому монастирі були задоволені досягнутим квазікомпромісом. Нині шляхи патріарха і Президента розійшлися. Перший служив у Москві панахиду «за усіма невинно замученими», другий у Петропавлівському соборі Петербурга визнав, що «довгі роки ми замовчували цей жахливий злочин, але треба сказати правду: розправа в Катеринбурзі стала однією з найганебніших сторінок нашої історії». Підкресливши, що цим актом «ми хочемо спокутувати гріхи своїх предків» (хоча так і не наважившись назвати імена замордованих), Б. Єльцин зробив саме те, чого побоювалися православні ультра, а саме — визнав неправду радянського сімдесятиліття. Можливо, присутність членів монархічних родин, а можливо, й сама петербурзька атмосфера унеможливили перетворення поховання царських останків (ритуал було запозичено з протоколу поховання батька Миколи II Олександра III) на помпезну імпрезу, витриману в новітній московсько-великодержавницькій естетиці.
На засіданні Колегії Держкомрелігій 28 липня було розглянуто і зареєстровано статути восьми релігійних організацій. Серед них — три монастирі (Манявський Хресто-Воздвиженський чоловічий УПЦ КП; Різдва Пресвятої Богородиці чину братів менших францисканців УГКЦ у Тернополі та святих Бориса і Ґліба Львівської провінції чину Найсвятішого ізбавителя УГКЦ в с. Зарваниця); 3 духовних навчальних заклади (п’ятидесятницька Київська богословська семінарія «Благодать та істина» і Нововолинський біблійний інститут, а також Український ісламський університет у Донецьку), одна місія («Промінь на Сході» євангельських християн-баптистів на Закарпатті) та одне братство (святого великомученика Димитрія Солунського при УПЦ КП в Києві).
* * *
Проблема новітніх релігійних рухів в Європармменті
Громадськість України, представники всіх гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової дедалі частіше зустрічаються з активністю деяких новітніх релігійних організацій, яка де-юре не суперечить чинному законодавству, але викликає постійні скарги батьків, чиї діти приєдналися до цих спільнот, гостру критику з боку засобів масової інформації та традиційних церков. Останні звинувачують новітні (і не дуже новітні) релігійні рухи в тоталітаризмі, маніпулюванні свідомістю вірних, спонуканні до відмови від активної участі в суспільному житті, професійного вдосконалення й від підтримання міцних родинних зв’язків.
Зрозуміло, що подібні проблеми значно раніше постали перед західними суспільствами. Вони опинилися в полі зору не лише національних парламентських, державних і неурядових організацій, але й Європейського парламенту. У квітні 1984 р. комітет Європарламенту у справах молоді, культури, освіти й спорту представив доповідь «Про активність деяких новітніх релігійних рухів у країнах Європейської співдружності» (за ім’ям доповідача вона отримала назву «доповідь Коттрела».) У ній згадано рухи, які викликали занепокоєність громадськості тими чи іншими діями, і хоча підкреслюється, що повна свобода релігії та думки є неоскарженою цінністю і що Європарламент не має права засуджувати ані ті чи інші вірування, ані релігійні практики, доповідь Коттрела пропонує 13 критеріїв, які варто визнати країнам — членам Євросоюзу для визначення меж легітимності релігійної активності. Ось ці критерії:
1. Неповнолітні не повинні примушуватися до членства в русі і приймати урочисті обітниці, які б визначали спосіб їхнього життя на тривалу перспективу.
2. Слід надавати необхідний період для роздумів про майбутню участь у релігійній організації.
3. Після приєднання до організації новонаверненому повинна надаватися можливість контактувати з родиною і друзями.
4. Члени організації, які вже розпочали курс навчання, не повинні примушуватися до того, аби його продовжити.
5. Повинні поважатися такі індивідуальні права, як право залишати організацію; право контактів з довкіллям (персонально або поштою чи телефоном); право на незалежну пораду стосовно участі в русі, право в будь-який час звернутися за медичною допомогою.
6. Ніхто не може бути примушуваний до порушення законів, у тому числі й до збору грошей для організації жебракуванням чи проституцією.
7. Рухи не повинні домагатися постійних зобов’язань від потенційних рекрутів, наприклад, студентів чи туристів, які завітали до тієї чи іншої країни.
8. Під час рекрутування до організації її назва і принципи повинні бути негайно правдиво повідомлені.
9. На запит компетентних органів рухи повинні повідомляти адресу чи приблизне місцезнаходження своїх членів.
10. Новітні релігійні рухи повинні страхувати тих, хто знаходиться на їхньому утриманні, а на тих, хто працює» на НРР, повинні поширюватися всі закони про соціальне страхування відповідної країни.
11. Якщо особа подорожує закордоном в інтересах релігійної організації, та повинна взяти на себе відповідальність за повернення її додому, особливо у випадку захворювання.
12. Листи, а також інформація про телефонні дзвінки від рідних членів рухів повинні передаватися їм негайно.
13. Якщо рекрутований до організації має дітей, вона повинна зробити все від неї залежне для подальшого навчання й охорони здоров’я цих дітей, уникаючи обставин, що загрожують їхньому добробуту.
Доповідь Коттрела пояснює, що йдеться не про спроби взяти під державний контроль релігійну активність або індивідуальне право сповідувати ту чи іншу релігію. «Але, — підкреслюється в ній, — якщо особа зазнала соціальної або ментальної катастрофи внаслідок втягнення [до НРР], чи не повинно суспільство допомогти їй? Якщо людину відібрали від її сина, доньки, родини і друзів., чи можна це ігнорувати? Так само, якщо відібрали їхні гроші і майно, даючи натомість фальшиві обіцянки, чи не потрібно на це адекватно реагувати?» В доповіді визнавалося, що наявні правові рамки в кожній країні — члені ЄС є достатніми для розв’язання проблем, які виникають навколо НРР, але вона рекомендувала створити спеціальні парламентські комісії з дослідження цих проблем. Ця пропозиція була сприйнята неоднозначно, але чотири країни — члени ЄС (Австрія, Бельгія, Німеччина і Франція) все ж створили такі комісії.
22 грудня 1995 р. було оприлюднено доповідь Французької парламентської комісії з проблеми так званих «сект»; 670-сторінкова доповідь Бельгійської парламентської комісії з’явилася у травні 1997 р.; Німецької комісії — у червні того ж року. В усіх доповідях міститься спільний висновок: феномен нових релігій і культів є дуже складним для визначення; не менш складним виявився й підрахунок членів цих рухів та організацій, Автори майже одностайні принаймні ще в п’яти пунктах: наявної інформації про «секти» і «психокульти» недостатньо для того, аби ухвалити якісь остаточні норми або робити висновки; деякі групи є цілком безпечними й навіть такими, що сприяють людському розвиткові, але деякі становлять потенційну небезпеку; уряд повинен дозволити більш ретельно дослідити діяльність деяких НРР; потрібна більша відповідальність з боку владних структур за можливі негативні наслідки діяльності НРР. Доповідь Бельгійської комісії містила перелік 189 релігійних організацій, і хоча там пояснювалось, що сам факт включення до переліку ще не означає, що та чи інша організація є сектою або небезпечним формуванням, сама поява списку спричинила гострі дебати. Особливо бурхливу реакцію викликало включення до списку чотирьох католицьких організацій (серед них знамените «Опус Деї»). Доповідь Французької парламентської комісії містила 172 «небезпечних культи», і там також згадувалася одна католицька спільнота, що викликала протести багатьох єпископів.
Взагалі в Західній Європі, дуже чутливій до порушень індивідуальних свобод, всілякі спроби їхнього обмеження, навіть обгрунтовані, викликали широкий протест. Університетські професори, правозахисні організації, представники релігійних меншин критикували уряди Німеччини, Франції, Бельгії, Швейцарії. Зрештою 11 вересня 1997 р. Марія Бергер, доповідач Комітету з громадянських свобод і внутрішніх справ Європарламенту, представила проект доповіді про культи у країнах ЄС, де заперечувалась необхідність якогось спеціального анти-культівського законодавства. У проекті йшлося про неприпустимість ранжування релігій з боку органів влади і ведення якихось офіційних списків культів.
Одна з багатьох проблем, які лишаються відкритими, — це визначення релігії і, відповідно, чи є той або інший рух релігійним. Наприклад, у листопаді 1996 р. у Данії Товариству свідомості Крішни було відмовлено в спеціальній ліцензії про підтвердження шлюбу, яку мають право надавати релігійні організації. Відмова обгрунтовувалася тим, що «Товариство не є релігійною громадою у звичайному розумінні цього слова».
До цього рішення громадськість поставилась доволі критично, причому в хорі критиків переважали голоси правників. Європейський суд з прав людини у справі «Менусакіс проти Греції» ухвалив, що вирішення питання про те, чим є і чим не є релігія — то не справа держави. Достатньо, що члени певної спільноти щиро об’єднуються для сповідування тієї чи іншої релігії. Директорат з прав людини у своєму дослідженні дійшов висновку, що термін «релігія» у правовому сенсі має дуже широке тлумачення. Відповідно захист релігійної свободи стосується не лише визнавців загальновідомих і глобально поширених релігій, але й тих, які зустрічаються дуже рідко або фактично зовсім не відомі.
Можна стверджувати, однак, що дискусії навколо проблем НРР у Європарламенті далеко ще не скінчилися. У Страсбурзі, як і в парламентах країн — членів ЄС точаться запеклі дебати й відпрацьовується ефективний інструментарій, який би дозволив лишатися на досягнутому в Західній Європі рівні релігійної свободи й водночас унеможливив використання релігії на шкоду особі й суспільству.
Втім, певні «зони згоди» між законодавцями і серйозними дослідниками НРР на Заході вже існують. Так, багато хто погоджується, що деякі НРР у XXI столітті цілком можуть стати релігіями відносної більшості. Соціалізація адептів НРР йде дуже швидко, і вони часом вже мало схожі на відчужених від суспільства сектантів. Скажімо, згідно з дослідженням американського соціолога Е. Рочфорда з 1980 р. по 1992 р. питома вага членів Товариства свідомості Крішни, які працювали поза інституціями Товариства, збільшилася з 2% до 22%, одружених — з 39% до 53%.
Існує також згода й відносно того, що ; непопулярність тієї чи іншої релігійної спільноти в очах більшості — зовсім ще не привід для обмеження релігійних свобод її членів.
Обов’язок держави у сфері захисту від «шкідливого впливу сект» полягає в тому, аби забезпечити своїм громадянам вільний доступ до інформації про різні релігії, сприяти вільному виборові ними певної релігії й утвердженню поваги до вибору інших, а в разі порушення закону — вживати адекватних заходів попри те, якою релігією прикриваються порушники.
Людина і світ. — 1998. — №8. — С. 26—32.
