У Державному комітеті у справах релігії № 9

ОФІЦІЙНИЙ ВІСНИК

Право на альтернативну (невійськову) службу в Україні

Право на альтернативну (невійськову) службу для осіб, які з огляду на свої релігійні (а в деяких західних країнах — ще й етичні та філософські) переконання не можуть брати в руки зброю, невід’ємний елемент демократичного правового суспільства.

Значущість реалізації цього права була усвідомлена свого часу навіть більшовиками, які 4 січня 1919 р. оприлюднили декрет «Про звільнення від військової повинності з релігійних переконань». Цей декрет, котрий надавав особам, що не можуть за своїми переконаннями брати участь у військовій службі, право заміни цієї служби санітарною «головно — у заразних шпиталях» за рішенням народного суду, був одним з елементів радянської політики залучення на свій бік визнавців релігій, які утискалися царатом. Пізніш, однак, це право було обмежено, і декрет застосовувався лише до осіб, які належали до релігійних спільнот, відомих своїми антимілітаристськими настроями ще до 1917 р. Суди відмовляли у праві на альтернативну службу й тим особам, які служили в царському війську. Партійна і військова верхівка однозначно вважала декрет шкідливим. 20 червня 1920 р. на засіданні пленуму ЦК КП(б)У командуючий збройними силами України і Криму М. Фрунзе запропонував доповнити тези про антирелігійну пропаганду таким пунктом: «У зв’язку з масовим поширенням сектантства на Україні і створюваною цим загрозою обороноздатності республіки визнати необхідним: не звільняти сектантів від військової служби». Зрештою в серпні 1926 р. декрет було скасовано.

Радянське законодавство в подальшому не знало права на заміну військової служби альтернативною, і ще напередодні й під час горбачовських реформ лише в Україні десятки юнаків з сімей свідків Єгови, адвентистів-реформістів тощо притягалися до кримінальної відповідальності за статтею 72 КК УРСР. Причому оскільки зазначена стаття передбачала відповідальність не за відмову від військового обов’язку, а за «ухилення від чергового призову на дійсну військову службу», деякі віруючі відбували покарання двічі, а то й тричі, стаючи тим самим в очах держави «рецидивістами».

Євангельські християни-баптисти і п’ятидесятники фільтрувалися ще на стадії військкоматів і потрапляли до будбатів, де їм вдавалося нести службу, не беручи до рук зброї і не складаючи військової присяги.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (квітень 1991 р.) нарешті передбачив можливість «заміни виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань». Згодом у Конституції 1996 р. було зафіксовано, що «у разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою». 12 грудня 1991 р. було ухвалено Закон «Про альтернативну (невійськову) службу», який визначив організаційно-правові основи реалізації цього права. Згідно із законом таке право мають «при наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно з законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах». Строк альтернативної служби перевищує строк дійсної служби вдвічі.

Якщо звернутися до світової практики, то можна побачити, що, по-перше, у міжнародних угодах йдеться не просто про відмову від військової служби з релігійних переконань, а про відмову з огляду на сумління особи, тобто на її моральні, філософські, етичні й навіть політичні (як, наприклад, у Данії} переконання. Право на відмову від військової служби з міркувань власної совісті, що грунтуються не тільки на релігійних переконаннях, надається громадянам ФРН, Франції, Данії, Італії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Іспанії, Словаччини, Чехії, Угорщини, Фінляндії, Швеції, Польщі, Австрії.

По-друге, українське законодавство, як уже зазначалося, встановлює строк альтернативної служби вдвічі більший, ніж строк військової служби. Деякими експертами це витрактовується як порушення засадничого принципу, зафіксованого, зокрема, в документі Копенгагенської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1990 р.), згідно з яким форми альтернативної служби не матимуть характеру якогось покарання. Загалом у країнах Європи альтернативна служба є довшою за військову в Німеччині (на 3 місяці), Португалії (на місяць), Норвегії, Іспанії (4 місяці), Чехії, Латвії, Польщі (6 місяців). Угорщині (10 місяців). У Франції, Литві, Естонії, Молдові, Словаччині, як і в Україні, цей строк удвічі довший. Лише в Італії, Данії, Швеції та Нідерландах строки альтернативної і військової служби однакові.

Альтернативну службу громадяни України проходять у галузях соціального забезпечення, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, житлово-комунального і сільського господарства. Перелік цих галузей, підприємств, установ і організацій затверджено постановою № 360 Кабінету Міністрів України від ЗО червня 1992 р.

Як конкретно можна скористатися правом на невійськову службу? Насамперед, громадяни повинні звернутися до комісії у справах альтернативної служби за місцем проживання з мотивованою заявою, починаючи з часу взяття на військовий облік (але не пізніше як за 6 місяців до початку призову). Комісія розглядає цю заяву у двомісячний строк у присутності заявника. До складу комісій входять і священнослужителі, які мають змогу пересвідчитися в наявності у призовника релігійних переконань. Постановою Кабміну України №360 затверджено й перелік діючих у країні релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах. До цього переліку входять адвентисти-реформісти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, євангельські християни-баптисти, покутники, свідки Єгови, християни віри євангельської та християни євангельської віри (п’ятидесятники), а також харизмати. Рішення про проходження громадянином альтернативної служби приймається комісією за наявності в нього щирих релігійних переконань і видається заявникові. Про це повідомляється відповідний військкомат. Громадянин не може ухилятися від проходження альтернативної служби незалежно від її умов і характеру. Службу проходять, як правило, за місцем проживання або в місцевості, звідки можна щоденно повертатися додому. В іншому випадку громадянинові, який проходить альтернативну службу, надається гуртожиток. Важливим є також і те, що альтернативна служба не може бути пов’язаною з виконанням організаційно-розпорядчих, адміністративно-господарчих обов’язків, працею за сумісництвом або з підприємництвом.

Альтернативна служба переривається або достроково припиняється, якщо громадянин сам бажає піти на військову службу, якщо його визнають непридатним для подальшого проходження служби або якщо він отримує право на відстрочку в передбачених законодавством випадках.

Якщо ж громадянин порушує трудову дисципліну, з ним може бути розірвано трудовий договір, і тоді він підлягає призову на дійсну військову службу. Але, як правило, віруючі несуть невійськову службу доволі сумлінно.

З часу впровадження альтернативної служби в Україні правом на неї скористалися не більше 5 тисяч осіб. У минулорічний осінній призов на альтернативну службу вирушило приблизно 689 юнаків, весною стільки ж. Експерти вважають, що в разі обмеження права на відмову від військової служби виключно релігійними міркуваннями питома вага «альтернативників» у масі призовного контингенту лишатиметься дуже незначною.

* * *

Моніторинг

Релігія і Церква в Україні: серпень

(Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал „Людина і світ”)

Місяць серпень, пора відпусток і затишшя в суспільному й політичному житті, у житті церковному позначений великою кількістю християнських свят, здебільшого православних. Урочистими богослужіннями та піснеспівами відзначали віруючі велике свято Преображення Господнього. Завершуючи цикл дванадесятих свят, відлунали літургії у день Успіння Пресвятої Богородиці. Саме цього місяця православні і Греко-Католицька церкви вшановували пам’ять Іллі-пророка, святих мучеників Бориса і Гліба. Святкова атмосфера, сповнена пахощами серпневих квітів і плодів, що їх за традицією освячували протягом «медового», «яблучного» та «горіхового» спасів, надихала віруючих на щирі слова подяки Господу, любов і порозуміння між собою та на добрі справи. Тому більшість серпневих публікацій з релігійної тематики було присвячено як історії свят, так І висвітленню подій, що супроводжували святкування. Місцеві газети, зокрема, повідомляли про відкриття оновленого Свято-Успенського собору Єлецького жіночого монастиря УПЦ МП на Чернігівщині та нового жіночого монастиря у Ржищеві Білоцерківської єпархії УПЦ МП; освячення відбудованого вірними Греко-Католицької церкви храму Успіння Пресвятої Богородиці в Підволочиську; освячення патріархом Філаретом будівництва першого духовно-просвітницького центру УПЦ КП на Русанівському масиві столиці; організацію зусиллями декількох релігійних об’єднань літніх таборів у Донецькій та Закарпатській областях та інші благочинні акції.

Однак атмосфера миру, любові та прощення, що панувала цього місяця в церквах і храмах, на жаль, не поширилася на стосунки між конфліктуючими конфесіями, а відкриття кількох нових храмів, звісно, не владнало майнових суперечок між ними. В окремих районах Київської, Чернігівської, Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей стосунки між громадами різних православних церков залишалися напруженими; на заході України між православними й греко-католиками продовжували виникати суперечки з приводу права володіння культовими спорудами.

Повідомлення російських ЗМІ про підготовку чергового Помісного собору РПЦ, що має відбутися 2000 р., викликали в Україні нову хвилю газетної полеміки навколо міжправославного конфлікту. Так, газета «День» висловила сумніви щодо винесення, на розгляд такого важливого для України питання як надання повної автокефалії УПЦ. Авторка публікації вважає цілком закономірним явищем факт свідомого ігнорування Москвою «українського питання», адже київські ієрархи самі визнали його порушення передчасним. Думка про те, що «білокам’яна» навряд чи дозволить коли-небудь українській церкві мати свого предстоятеля в сані патріарха, висловлюється й на сторінках «України молодої». А за таких умов, вважає автор, провідною в українському православному житті буде ідея Київського патріархату, який має або згуртувати навколо себе весь «невизнаний православний світ» й очолити боротьбу за визнання всіх національно орієнтованих православних церков, або, спираючись на ініціативу знизу, поступово приєднувати до себе окремі парафії і таким шляхом йти до визнання Вселенським патріархом.

Цілком протилежну позицію вже протягом кількох років обстоює тижневик «Регион». У серпневих публікаціях рубрики «Православная Украина», що торкаються теми міжправославного конфлікту, дії очолюваної філаретом УПЦ КП визначено як злочинні й такі, що здатні призвести лише до поглиблення розколу. У пошуках аргументації автори статей спираються на міркування як вищих ієрархів УПЦ МП, так і деяких представників Ватикану та Вселенського патріархату. Власне, сам предстоятель УПЦ МП – блаженнійший митрополит Володимир в інтерв’ю новій газеті «Україна і світ сьогодні» ще раз оприлюднив своє ставлення до ситуації в українському православ’ї: утворення в Україні таких структур як УПЦ КП та УАПЦ — то розкол; ні про яке об’єднання не може бути й мови, доки розкольники не покаються й не повернуться законним шляхом у лоно церкви. Однак, судячи з усього, останні (крім Петра Петруся, який, схоже, не відзначається постійністю поглядів і час від часу виявляє бажання змінити конфесію) не поспішають цього робити, маючи власний варіант вирішення проблеми.

Важливим кроком до канонічного визнання УАПЦ було названо візит архиєпископа УАПЦ Ігоря Ісіченка до Румунської православної церкви, а також його відвідини Франції та Бельгії. Патріарх Філарет, здається, теж не гайнує часу, працюючи над розбудовою своєї церкви й подальшим налагодженням відносин з урядом. Наприкінці липня він видав указ про нагородження Президента України Леоніда Кучми вищою нагородою УПЦ КП — орденом князя Володимира І ступеня.

У серпні відбулося також чимало різноманітних урочистих і робочих зібрань різних конфесій. З 19 по 22 серпня у Києві проходив VI з’їзд Церкви адвентистів сьомого дня, де було обговорено підсумки євангелізаційної і благодійницької діяльності церкви та переобрано керівництво.

14-16 серпня обласним конгресом Свідків Єгови в Луцьку завершилась серія з 14 подібних зібрань, що проходили в різних містах України. Головними темами конгресу були проблеми виховання дітей та молоді й подальша активна місіонерська діяльність.

Проте найбільшу увагу громадськості привернула до себе робота Другої сесії Патріаршого собору Української греко-католицької церкви. Вона проходила у Львові з 23 по 30 серпня під назвою «Місце і роль мирян у житті УГКЦ» і зібрала понад 170 делегатів з 12 країн світу. «Миряни мусять сьогодні увійти в життя Церкви як співвідповідальні за її долю, як її співтворці», — проголосив у вступному слові єпископ-помічник глави УГКЦ Любомир Гузар. Активні дискусії і щира зацікавленість учасників в обговоренні поставлених проблем зайвий раз підкреслили прагнення присутніх об’єднати свої зусилля і спрямувати їх на розбудову власної церкви й держави.

Делегати Собору розглянули питання активізації участі мирян у парафіяльному житті, діяльності церкви в державі, організації роботи мирянських спільнот і рухів, співпраці сім’ї І церкви, стосунків між ієрархією й мирянами, і хоча за офіційними повідомленнями підсумки Собору будуть оприлюднені не пізніше березня наступного року, деякі його документи, думки і пропозиції враховуватимуться в майбутніх рішеннях Синоду єпископів, запланованого на 1-10 вересня. Адже для вирішення проблем «ідентичності уніатства», його місця в Україні і світі (власне це і стане головною темою Синоду) думка спільнот мирян є вкрай важливою.

Черговий скандал розгорнувся навколо організованого Всеукраїнським об’єднанням харизматичних церков Повного Євангелія «Фестивалю Ісуса-98». Він відбувся 12-14 серпня у Київському Палаці спорту й супроводжувався проповідями, гучною естрадною музикою, торгівлею записами та літературою, а також традиційною для харизматів демонстрацією зцілень. Група віруючих Української православної церкви, переконаних у небезпечності цього «духовного блуду», намагалась застерегти людей від участі в подібних зібраннях, пояснюючи їх шкідливість. У результаті православні наштовхнулись на доволі агресивний опір харизматів, які відбирали листівки та намагалися їх порвати.

Взагалі ж оцінки діяльності харизматичних церков в Україні вкрай суперечливі. За повідомленням Держкомрелігій України величезний потік скарг на ці церкви від релігійних організацій і окремих громадян до різних державних установ не припиняється від самого моменту їх реєстрації. І хоча офіційно ніяких претензій до самої конфесії не висувалось, кожна така скарга підриває її репутацію в очах громадськості. Однак існує й інший погляд. «Нетерпиме ставлення деяких представників місцевої влади» до церков Повного Євангелія спонукало окремих депутатів парламенту звернутися з листом до секретаря Ради національної безпеки і оборони В. Горбуліна. 50 народних обранців переконані в позитивному характері роботи пасторів «Слова віри», тому вимагають «провести об’єктивний аналіз діяльності цієї конфесії і вжити заходів, щоб правоохоронні органи і представники виконавчої влади не допускали необгрунтованих переслідувань релігійної організації». Багато розмов точиться й навколо особи одного з лідерів церкви — добре всім відомого пастора Сандея Аделаджі, який є громадянином Нігерії. Останній уже вкотре має проблеми з Міністерством внутрішніх справ України й зараз нібито перебуває у країні нелегально.

Результати перевірки, яку протягом червня-липня проводила Генеральна прокуратура України, засвідчили, що випадки порушення Закону «Про свободу совісті і релігійні організації» не є поодинокі. Порушення в цій сфері правовідносин допускаються як самими релігійними організаціями, так і державними органами. Це передусім стосується питання передачі культових споруд та церковного майна, що його згідно з указом Президента місцеві органи влади мали забезпечити до 1 грудня 1997 р. Під час перевірки було також виявлено порушення Закону України «Про освіту», коли в деяких навчальних закладах до навчально-виховного процесу активно залучалися релігійні організації.

Порушенням кримінальної справи завершилась діяльність сатаністського угруповання «Монархія» в Ужгороді. Окрім сповідування сатанізму, її члени займалися нелегальним виробництвом спиртних напоїв, рекетом. Ватажка сатаністів С. Гайового притягнуто до кримінальної відповідальності за незаконне зберігання зброї, наркотиків та за погрозу вбивства.

Попри застереження Генеральної прокуратури про невтручання в церковні справи, політичні партії та рухи в серпні помітно активізували свою діяльність у цьому напрямку. Партія Громадянський конгрес України, яка щойно змінила свою назву на Слов’янська партія, виступила за об’єднання українського православ’я навколо УПЦ МП. За ініціативою ХДПУ у Львові створено нову організацію підтримки християнських підприємців «Співпраця», її метою буде надання допомоги молоді в організації своєї справи. У відкритому листі до Президента Леоніда Кучми Народний Рух України вимагає надати звання «Герой України» покійному патріарх. УПЦ КП Володимиру (Романюку).

Серпень відзначився також низкою різноманітних заходів, пов’язаних з підготовкою до Великого Ювілею 2000 року. Зусиллями різних конфесій в Україні відкрито чимало нових храмів та молитовних будинків. У містах і селах протягом усього місяця проводились урочисті богослужіння, благодійні концерти та ярмарки. Релігійна редакція радіо «Львівська хвиля» випустила музичний компакт-диск із записом творів у виконанні хору львівської греко-католицької церкви св. Архистратига Михаїла «Благовіст».

Релігійне життя за межами України також було насиченим.

26 серпня світ відзначив день народження Матері Терези. Рішенням федерації 83 гуманітарних неурядових організацій Аргентини (в основному католицьких), схваленим Департаментом культури, надалі цей день щороку відзначатиметься тут як національне свято – День солідарності. У програмі святкувань серед інших заходів буде й визначення найініціативніших у сфері соціальної допомоги «чоловіка року» і «жінки року».

Комітет з увічнення пам’яті Матері Терези вирішив також встановити засновниці ордену місіонерок милосердя бронзовий пам’ятник, назвати її ім’ям одну з вулиць Калькутти й заснувати премію. Однак це не викликало захоплення у керівництва ордену. Його настоятелька Нірмала Джоші виступила проти пам’ятника, нагадавши, що Мати Тереза за життя ніколи не дозволяла жодного збору коштів від її імені. Незвичайною скромністю вирізняється й сама 64-річна Нірмала. Верховною настоятелькою ордену її було обрано ще за півроку до смерті Матері Терези, але вона й тепер просить називати себе сестрою, адже на її думку «мати може бути лише одна — велика Тереза».

У Польщі триває суперечка між іудеями й католиками з приводу хрестів, встановлених поблизу території колишнього концтабору Освенцім. Перші непорозуміння щодо цього виникли ще в 1979 р., коли на згадку про візит папи Івана Павла ІІ там було поставлено 8-метровий дерев’яний хрест. Деякі іудейські групи сприйняли цю акцію як образу пам’яті жертв Голокосту. Пізніше на знак вшанування пам’яті загиблих у концтаборі польських солдат католики встановили ще 50 хрестів. Зараз на цьому місці їх вже близько 230.

Враховуючи протести з боку іудейських громад, Єпископська конференція Польщі запропонувала знести всі нелегально встановлені хрести й залишити лише один — «папський». Однак католики категорично відмовились це зробити, а верховний рабин Польщі Менахем Йоскович заявив, що взагалі не бажає бачити жодного хреста. На його думку, територія колишнього концтабору має отримати спеціальний статус і належати єврейському народові. Він пропонує встановити на цьому місці прапори тих націй, представники яких тут загинули.

Примас Польщі кардинал Йозеф Глємп висловив думку, що встановлення хрестів на цій території ні в якому разі не слід розцінювати як применшення «пошани до жертв Голокосту». Крім того, Освєнцім – автономна територія польської держави, що є місцем скорботи не лише іудеїв, а й християн. Згадаймо, що саме тут загинули святий Максиміліан Кольбе та блаженна Едіт Штейн. Своєрідним словом на захист Католицької церкви, звинувачуваної деякими єврейськими групами в бездіяльності стосовно Голокосту, стала видана нещодавно в Італії книга Моніки Біффі «Монсеньйор Цезаре Орсеніго: Апостольський нунцій у Німеччині (1930-1946)». У книзі йдеться про те, що представник Ватикану у воєнні роки наважився відверто висловити свій протест проти переслідування євреїв. Авторка подає детальний перелік контактів дипломата з представниками Рейху й особисто з Гітлером.

Польський уряд по-своєму відреагував на ці події, заявивши, що в даний час не володіє засобами врегулювання цієї справи. Адже, по-перше, ще не завершено судовий процес між державою і приватною особою з приводу власності на територію, де встановлено хрести, а, по-друге, згідно з конкордатом, підписаним Польщею і Ватиканом, право збереження релігійних символів належить Церкві.

В Індії з приходом до влади націоналістичної проіндуської партії Бхаратія-Джаната значно почастішали антихристиянські акції, особливо в західних штатах. У штаті Гуджарат індуські екстремісти спалили на подвір’ї місіонерської школи 300 Біблій. А нещодавно партія виступила з погрозою масового перенавернення християн до індуїстської релігії у північно-східних регіонах. Такий стан справ змусив Всеіндійський католицький союз звернутися за підтримкою до федерального уряду Нью-Делі, який поки що відмовчувався.

Людина і світ. — 1998. — № 9. — С. 25-31.