«У „Дударик“ мене ніхто не кликав, бо я там співав ще в утробі матері»

Ексклюзивне інтерв’ю з керівником Львівської державної чоловічої капели «Дударик» Дмитром Кацалом

З маленького хору хлопчиків, який далекого 1971 року заснував Микола Кацал, «Дударик» переріс у Львівську державну академічну чоловічу хорову капелу, лауреата Національної премії та багатьох інших відзнак. При капелі створено хорову школу, а також екуменічне братство. «Дударик» знають і з нетерпінням чекають на його виступи не лише в містах України, а й у Європі та за океаном. Справу свого батька як естафету прийняв син Миколи Кацала — Дмитро. Пан Дмитро також пройшов вишкіл і гарт у цьому колективі. Тому добре знає, що і як треба робити, як знайти підхід до кожного зі 120 учасників хорової капели. Він — автор проєкту «Пригода Святого Миколая». Про творчий процес, батьківський підхід до виховання артистів керівник капели «Дударик», диригент, композитор і педагог Дмитро Кацал розповів журналістові «ВЗ».

— Пане Дмитре, до Дня Святого Ми­колая готуєте грандіозну програму. Що це за дійство?

— П'ятий рік поспіль ми львів’янам пока­зуємо цю програму «Пригода Святого Ми­колая». Це мюзикл-казка, що покладена на музику світових хітів усіх часів і народів, та­ких, як «Бітлз», Чек Беррі, Коен, Ерік Клеп­тон, ACDC, Квін, «Скорпіонз», Адель… Ми вибрали їхні найкращі твори як арії для про­відних персонажів цього мюзиклу. У мюзи­клі-казці йдеться про одвічне протистоян­ня добрих і злих сил. У цій ситуації чортики, яких намовив Чорт, поцупили подарунки, ангели «профітькали», коли саме це стало­ся, а тепер не можуть знайти їх, хоч і докла­дають неймовірних зусиль. Але, врешті, все закінчиться «хепі-ендом». Чортики згаду­ють, що і вони колись були ангелами, навер­таються до світлого і повертають подарун­ки. А Святий Миколай уже знає, що з тими подарунками має робити. Мюзикл наповне­ний інтерактивом. Торік, пригадую, усі діти включилися, коли виходив Чортик під музи­ку ACDC «Пекло на вас усіх чекає, весело у нас — хто ж це не знає», а хлопці з «Дудари­ка», за сценарієм, мають не пускати його до центру сцени і закидати сніжками. То снігу було повно і у залі. Підключилися і діти-слу­хачі, і Чортикові не дали змоги нормально заспівати (сміється. — Г. Я.). Діти дуже пе­реживали за долю подарунків, а їхні батьки отримали подвійне задоволення, бо бачили щасливі очі своїх дітей.

— Цей мюзикл ставите лише з колек­тивом «Дударика» чи залучаєте інші сили?

— Запрошуємо акторів, співаків, музи­кантів з рок-групи «Рок-оркестра». А ще з нами камерний оркестр, а «Дударик» зде­більшого як статисти.

— Кому належить ідея створення цьо­го мюзиклу?

— У Леонардо Коена є така дуже відома пісня «Аллілуя». Це американський співак часу Елвіса Преслі, тому його, може, і неба­гато людей чули. Але його пісня «Аллілуя» є у мультфільмі «Шрек», тож її чув кожен, хто дивився цей мультик. Ця пісня мені намуги­калася, і я поклав на її мелодію замість слів «аллілуя» слово «Миколає». Це лягло добре, і я зрозумів, що у мене вже є готовий фінал. Але у мюзиклі, окрім Миколая, є Чорт. Пере­слухав море чудової музики і зупинив свій вибір на ACDC Hiway to hell. Арією для Анге­ла стала легендарна We are the champions, неймовірний хіт «Ми переможемо, мій дру­же». Ця музика мені дуже близька, бо на ній, зокрема, і я виховувався. І мої діти також люблять цю відому річ.

— Знаю, що, окрім мюзиклу-казки «Пригода Святого Миколая», ви ще ор­ганізовуєте благодійну акцію «Подаруй дитині свято». Що це таке і коли можна потрапити на мюзикл?

— Перші дві вистави відбудуться 16 груд­ня у Театрі імені Марії Заньковецької. А дві наступні — 19 грудня, у Цeнтрі ім. Довжeнка, на Сихові. Традиційно запрошую долучи­тися до доброї ініціативи капели «Дударик» та КЦ ім. О. Довженка «Подаруй дитині свя­то», що і цього року охоплює 250 діточок з особливими потребами (діти з будинків-ін­тернатів і дитячих будинків). У рамках ак­ції прошу придбати діточкам квитки на мю­зикл-казку «Пригоди Святого Миколая», що відбудеться 19 грудня у приміщенні кі­нотеатру імені Довженка о 16 годині, а та­кож подарунки. Зі свого боку, капела орга­нізовує трансфер для дітей, супровід і саме свято. Як подарувати дітям свято та участь у «Пригоді Святого Миколая» і отримати від нього подарунки, дізнайтеся телефонами: 032 238 82 62 та 032 238 22 05.

— Нещодавно капела «Дударик» від­значила 48-му річницю з дня заснуван­ня. Відомо, що змінилося керівництво, оскільки спочатку був Микола Кацал, а згодом колектив очолили ви. Що зміни­лося за останні роки у «Дударику»?

— «Дударик» розвивається. І росте, як крона. З маленького хору хлопчиків, який заснував мій батько у далекому 1971-му, «Дударик» переріс у Львівську державну академічну чоловічу хорову капелу, лауре­ата Національної премії та багатьох інших відзнак. При капелі створено хорову школу, а також екуменічне братство. Я би сказав, що «Дударик» перетворився на спільноту, що структурно схожа на Ставропігійське братство, де є школа, церква, хор. Довко­ла нас є і випускники, і батьки наших співа­ків. Нашими випускниками пронизане все українське суспільне єство — від Києва на схід, захід і південь.

— З якого віку набираєте співаків?

— З шести років. Щоб до десяти ро­ків вони вже були навченими професора­ми і співали разом з нами крупні форми. Бо десятирічні хлопці з нами співають по 14 концертних програм на рік. Тобто вони мусять бути екстрафаховими. Сучасна мо­лодь не перестає дивувати, вона спромож­на вивчати і Бернстайна, і Бетховена, і Мо­царта… Вони співають під час Всенощної Літургії на Великдень і у Надвечір’я Різд­ва. А ще концертна програма для Січових Стрільців, до Дня Матері тощо.

— Чи співають у хорі сім’ї — батько і син, наприклад?

— Безумовно. У нас співають і батьки, і сини. Лозинські, Курочки, Хмілі… Хотів би, щоб і дідусі з онуками співали, може, ко­лись так і буде. Хоча у нас є ветерани — «Ду­дарик назавжди», які співають у понеділок. А який у них тембр голосу! Медовий. Вони так гарно звучать — можна слухати і слуха­ти.

— Коли ваш батько заснував «Дуда­рик», то, зрозуміло, що і ви там мали співати?

— О, ви не знали мого батька (сміється. — Г. Я.). Перед першою репетицією тато обійшов понад 500 сімей, а перед тим дітей прослухав. Просив, щоб батьки дали дити­ну в хор. З тих 500 на першу репетицію у фі­лармонію прийшло лише 80 хлопчиків. Це був такий один на світі Микола Кацал з його феноменальним підходом до роботи. Він власними ніжками виходив учасників хору, а потім виплекав і злеліяв його. А мене спі­вати ніби ніхто і не кликав, бо я там виріс. Мені здається, що я співав ще в утробі ма­тері, бо мама була першим концертмей­стером «Дударика». Мама і досі працює у хоровій школі. З малої дитини мене всю­ди возили за собою, бо не мали з ким за­лишити. Тож я співав у «Дударику» завжди, подекуди і на провідних ролях. Це згодом тато мені сказав: «Дмитре, прийшов уже той час». Тато попросив допомоги в орга­нізаційній роботі. Казав, що не встигає за усім цим, бо обсяг збільшувався щороку. І я не міг відмовити.

— Скільки займається у капелі артис­тів?

— Якщо зробити зведений хор — і з мен­шими, і зі старшими, то це 120 осіб.

— Трапляються випадки, коли хлопці не витримують і йдуть від вас? Що тоді робите — переконуєте залишитися чи відпускаєте?

— У нас є достатньо мотивацій для дити­ни бути у нашому колективі. Насамперед, у нас здоровий морально і психологічно ко­лектив. Діти перебувають у безпеці. Вели­чезну роль у тому, що діти вчаться співати у «Дударику», відіграють батьки. На пер­ших роках вони мусять розуміти, що дити­ну треба виводити, щоб вона увійшла в ко­лію. А коли підростають, мають можливість з капелою їздити на гастролі не лише міс­тами України, а й далеко за кордон. Без су­проводу батьків. Наші артисти створили між собою внутрішні футбольні команди. Коли ми кудись їдемо, є можливість пога­няти м’яча. А головне, що наших артистів всюди гарно приймають і ставляться до них не як до дітей, а як до професіоналів високого рівня.

— Вони отримують гонорар?

— Діти отримують безкоштовне навчання. Це наша інвестиція у них. Ми опла­чуємо виїзди на гастролі, забезпечуємо концертними костюмами.

— А за навчання батькам треба плати­ти?

— Смішні гроші. На місяць 70 гривень. Для того, щоб потрапити у віденський хор хлопчиків, батьки платять на місяць 350 євро. І батько колись казав, і я такої ж дум­ки: наші діти — унікальні! Це інвестиція у мистецький проєкт, а на перспективу — і у державницький проєкт. Ці люди, які вихо­валися у «Дударику», ніколи вже не будуть загублені. Це — українська еліта. Наші вихо­ванці — медики, інженери, архітектори, со­лісти опер.

— Хлопці часто сваряться між собою? Чи бігають скаржитися вам?

— Та, звісно, що трапляються інциден­ти. Хлопці є хлопці. Мусять і потовктися. Пам’ятаю власний досвід зі школи, як до мене підійшов батько одного учня — не для того, щоб налякати мене чи виховувати за те, що я образив його сина, а мирно пого­ворив зі мною. «Ти мусиш бути захисником слабших, ти гарно розвинутий, он у тебе які мускули», — сказав він. Такими простими словами цей чоловік мене збив спантелику і зацікавив. І ці його слова я тепер викорис­товую, і вони спрацьовують.

— А якщо не діє?

— Тоді прощаємося. Ми ж вчимо дітей не лише гарно співати, а й виховуємо. Наші хлопці знають, що треба жінці поступитися місцем, зняти шапку у приміщенні, за сто­лом їсти виделкою і ножем.

— Як переживаєте з хлопцями мута­цію голосу?

— Зміна голосу є розмаїта. Іноді дитина вилітає зі співу щонайменше на два роки. Бо цей процес відбувається повільно. Бу­вають карколомні випадки, як-от було у Василя Сліпака. Ми з ним співали з деся­ти років до дев’ятнадцяти у «Дударику». Він перейшов з других дискантів в альти, а по­тім кантор-тенор. А ще через якийсь час він був вписаний у програму — як бас.

— Ви самі визначаєте, коли хлопчик може повернутися до репетицій?

— Як казала Ліна Костенко, «Досвід, ви­тримка і гарт». Навіть на відчуттях розумію усі процеси, можу визначити — надалі це буде тенор чи бас. В окремих випадках ко­ристуємося допомогою фоніаторів. І треба розуміти, що у період зміни голосу дитину не можна перенавантажувати. Ми перево­димо таких хлопчиків на одноразове відвід­ування репетицій, і вони співають стільки нот, скільки їм вдається.

— Загалом скільки занять на тиждень відвідують ваші хористи?

— Діти більше займаються, ніж чолові­ки. Іноді доходить до 16 годин музичних, хорових і теоретичних занять на тиждень. Ми відрізняємося від інших музичних шкіл тим, що наші хлопці навчаються у нас про­тягом усіх днів тижня і плюс у неділю є Лі­тургія або концерт.

— Кожна людина має якусь мрію. Про що зараз мрієте ви, пане Дмитре?

— Хочу, щоб і ваші читачі, і наші слухачі мали навколо себе якомога більше добрих людей, щоб було кому подати руку, щоб могли заплатити за немічну стареньку лю­дину. Щоб дорослі діти не лише телефону­вали батькам, а й відвідували їх за наймен­шої нагоди.

Галина Ярема

"Високий Замок", 06 грудня 2019