“У нашому народі міцно вкоренився християнсько-поганський суржик”: о. д-р Юрій Саквук

Сьогодні на різних рівнях Церква говорить про кризу віри і про те, що християни повинні свою віру очищати й утверджувати. Тому у розмові із о. Юрієм САКВУКОМ, викладачем богослов’я УКУ, священиком львівського храму свв. Володимира та Ольги, йдеться про те, чим наша віра занечищена сьогодні, зокрема, про погансько-християнський суржик та забобонність. А також о. Юрій ділиться думками про те, як слід надавати вірі конкретності щодо виховання дітей.

«Нам потрібна віра пророка Іллі»

— 2013-ий у Католицькій Церкві проголошено роком віри. Наскільки актуальною, на Вашу думку, є ця тема у сучасному суспільстві, яке бодай номінально вважає себе християнським?

— Сьогодні Церква добре усвідомлює, що проповідь Євангелія не може обмежуватись лише нехристиянізованим світом, позаяк ті, що вже є у Церкві, потребують Христової благовісті не менше, а іноді й більше від тих, котрі ще не прийняли Христа. До речі, найважче буває голосити Добру новину саме тим, хто вважає, що вже усе знає. Однак євангелізація у рівній мірі потрібна і священикам, і монахам, і вірним — для очищення їхньої віри, для кращого усвідомлення її внутрішньої суті. Тому-то сьогодні часто говориться про нову євангелізацію, в яку активно включається наша Церква.

Поміж багатьма іншими обов’язками я також є духівником у паломницькому центрі «Рафаїл». Наші прощі до Святої Землі ми часто починаємо з гори Кармель. Там жив пророк Ілля, який і сьогодні є прикладом живої віри в Бога. У Старому Завіті описано, як він змагався із 950-ма поганськими пророками, викликаючи з неба вогонь. Господь його вислухав, бо Ілля дуже сильно вірив, що його Бог – живий і що Він діє тут і зараз. Так Ілля зміцнив віру свого народу, який почав відхилятись від Бога.

На мою думку, криза нашої віри сьогодні полягає у тому, що ми номінально себе визнаємо християнами, але реально не віримо у присутність Бога у нашому житті, у те, що ми можемо з Ним спілкуватися як із живою особою. На жаль, ми не маємо віри пророка Іллі. Я часто запитую себе: «Чи ми реально очікуємо, що Бог дасть те, про що ми просимо?» І мушу визнати, що своєю зневірою ми сковуємо Господа, який може зробити у нашому житті все, що завгодно.

Як парафіяльний священик, я часто розповідаю вірним притчі. Ось одна з них. Жило подружжя в Альпах, і їм перед вікнами гора заступала весь краєвид. Якось вони прочитали слова Ісуса про те, що віра, завбільшки із гірчичне зерно, здатна пересунути скелю. Добре ввечері помолились, а вранці чоловік питає:

— Ну і що там?

— Як я і думала. Гора усе ще перед вікнами, — відповіла жінка.

Тобто, вона наперед знала, що так буде.

— Але ж інакше статись й не могло?

— Звичайно, це символічна притча. Але Господь справді може творити дива у нашому житті.

— Людині сьогодні у це важко повірити…

— Бо ми тримаємось певних стереотипів і хочемо все життя збудувати за чіткою раціональною логікою. Але віра — парадоксальна, антиномічна. Я це часто пояснюю студентам. Як можемо пізнати невидимі речі? Мови тут людської не вистачає. І тоді в хід вступає антиномія, богословський метод, що передбачає дві тези — діаметрально протилежні, і одночасно істинні. Наприклад, Бог один – і, водночас, Трійця, Богородиця – Мати і Діва, Ісус – Бог і людина; Церква – свята, але сповнена грішних людей.

Колись, коли я вчився на факультеті журналістики, моя викладачка з логіки сказала, що ніколи не прийме християнства, бо воно сповнене нелогічності. Це правда. Воно нелогічне з погляду формальної логіки. Але тут на допомогу приходить власне віра.

— Чи часто у парафіяльному житті ви стикаєтеся із спотвореннями віри і зміщенням акцентів із першочергових на другорядні речі?

— Я зауважив, що перша заповідь «не творити собі ідолів» людьми порушується найчастіше. Але саме з цього вони сповідаються вкрай рідко. Ми не усвідомлюємо, наскільки часто ставимо на перше місце не Бога, а зовсім інші речі. Наприклад, альтернативою недільної Літургії часто стають село, город, друзі, рибалка, сон, комп’ютер, які перетворюються на ідолів і витісняють Бога на задній план.

— У сучасному секуляризованому світі далеко не всі вважають церковні практики необхідною умовою власного зростання у вірі…

— Згоден, що не зважаючи на дуже близьку спорідненість, не можна вважати віру і релігію цілковитими синонімами. Однак, на мою думку, релігія допомагає вірі набрати конкретніших обрисів, чи — так би мовити — воплотитися у нашому повсякденному житті. Тому вважаю, шо для християнина ніщо не може замінити спільної Літургії і приватної молитви як двох невід’ємних форм живого спілкування з Богом, адже вони дають людині вже тепер відчути передсмак життя у Царстві Божому. Людська душа – як і тіло — має свій ритм і потреби. Як вранці людина вдихає, а ввечері видихає, так і душі потрібно це зробити. Цим вдихом і видихом є ранішня і вечірня молитва. Як і тілу, душі потрібне очищення та їжа – Сповідь і Євхаристія. Але дуже часто ми забуваємо про ці речі і тоді нестача базових релігійних проявів негативно впливає на силу нашої віри.

«Я не хреститиму дитини, доки батьки не знімуть з її руки червону ниточку»

— Щойно минули Різдвяні свята. Церква часто наголошує на шкідливості комерціалізації Різдва. А чи не грішимо ми ще й надмірною обрядовістю, наданням більшої уваги звичаям, аніж духовній суті події, яку святкуємо?

— Я взагалі вважаю, що у нашому народі міцно вкоренився християнсько-поганський суржик. Церква, приходячи до різних народів, не відкидала цілковито їхні поганські обряди – це викликало б спротив, а пробувала їх християнізувати, надати іншої інтерпретації. Так, за основу Різдва взялося свято сонця. Адже ми не знаємо точно, що саме того чи іншого дня народився Христос. Однак усі ці поганські традиції, які супроводжують наші свята – обереги, замовляння худоби, примовки — надзвичайно міцні. Ми дотримуємось магічних ритуалів, які уже тисячами років живуть поряд із християнством і не можуть відмерти. Тут ось що дуже важливо — не розминутися із нашим «єдинобожжям», тобто вірою в єдиного Бога, і не повернутись у поганство. Адже навіть такі сакралізовані акценти церковного року, як Святвечір, Йорданське водосвяття чи пасхальний кошик можуть затінити собою важливість зустрічі з Новонародженим чи воскреслим Христом, і тоді вони послужать не нашому наближенню, а віддаленню від Бога, пошкодять чистоті нашої віри.

— Ви буваєте у різних країнах на паломництвах. Де Вам віра виглядає чистішою?

— Це не питання географії. Чиста віра є у душах свідомих християн, яких чимало по всьому світу. А географічно – скрізь не важко зауважити сліди поганства, хитро вплетеного у християнство, яке завжди йшло паралельно із ним і намагалось йому протистояти. Ця боротьба триває по сьогодні.

У Греції я був вражений тим, що люди тричі плюють через плече навіть у храмі.

— Ви часто стикаєтесь з оцими проявами поганства у Вашій душпастирській праці?

— Постійно. Наші вірні тричі опускають труну на похороні і перевертають табуретки, на яких вона стояла. Часто можна побачити, як люди стукають по дереву, щоб не наврочити, або вішають підкови чи якісь віники над дверима до своїх домівок. Або, скажімо, приносять хрестити дитину із знаком зодіаку на шиї і перев’язану червоними ниточками. Як може ниточка захистити? Я не хреститиму, поки батьки її не знімуть. Люди вірять у посвячене зілля, йорданську воду, мощі, забуваючи, що це лише фізичні середники, які уприсутнюють для нас набагато глибшу Божественну реальність. Самі по собі вони не мають сили, а лише покликані допомогти нам повірити у силу Божу, яка через нашу немічність проявляється у певних матеріальних символах. Людина кропить свяченою водою хату і думає, що зло відійде… Воно не відійде, якщо людина вірить у воду – а лише тоді, коли вірить у Бога.

Як використовує пересічний християнин мощі? Приложився головою, поцілував – і все. А вони ж для того, щоб ми згадали про святу людину, торкнулись її святості, спробували її наслідувати. Так що одна людина, прикладаючись до мощей, прославить Бога, а інша – зневажить.

— Це ще, мабуть, не найгірші випадки — коли люди звертаються до церковних середників за допомогою у своїх життєвих потребах. Не так рідко ті, що вважають себе стовідсотковими християнами, поспішають до ворожок.

— Так, їх скрізь безліч і різного роду. Яке їхнє завдання? Посіяти в людях страх, занепокоєння майбутнім, підозри до своїх ближніх, а понад усе — зневіру до Бога, відвернути від розуміння, що всім керує саме Він. Вони стверджують, що навколо багато злих людей, і вони можуть нашкодити, наврочити, звести і т.п. Тобто, сіють у людині сумнів у Божій силі і відвертають її від думки про те, що причину своїх проблем потрібно шукати не ззовні, а у власній гріховності і браку віри.

Часто у церкву приходять люди сповідатись, перебуваючи у страхах, із психічними розладами. Виявляється, ходили до ворожок чи брали участь у спіритичних сеансах. Буває, приходять навіть ті, що й самі займаються магією! Трапляється, що вони самі не до кінця усвідомлюють, що служать злу, бо воно вдало маскується. Тактика злого духа – віддалити людину від Бога, посіяти занепокоєння, сумнів, перемішати біле із чорним, кукіль із пшеницею.

До речі, повертаючись до минулих Різдвяних свят. Усі ці примовляння, замовляння не є такими невинними. Можемо сказати – це лише народні звичаї. А тоді піти далі – чому заради забави і звичаю не поворожити на Андрія? Але християни повинні бути свідомі того, що цього робити не можна, оскільки це є зрадою Бога і запрошенням сатани у власне життя. Якщо заграєш зі злом – воно стає частиною тебе. До речі, вважаю, що є різні ступені одержимості. Адже наркоманія, алкоголізм – це теж одержимість, бо людина вже не керує своїм життям і собою.

— Що ви радите людині, коли вона відчуває якісь наступи темних сил?

— Часто вірні приходять і просять відчитати над ними молитви. Наші священики спочатку завжди розмовляють із ними. Я намагаюсь пояснити ось що. Яку силу має злий дух? Лише ту, яку ми йому надаємо. Сам по собі він сили не має. Ісус Христос воплотився, щоб перемогти зло у цьому світі, був розп’ятий, а у своєму воскресінні переміг зло. І оце є засаднича річ: зло уже переможене. Треба тільки прийняти і повірити у цю перемогу. А якщо ми її не приймаємо, тоді і зло має над нами силу. Людині достатньо усвідомити: «Господи, я в Твоїх руках, і я знаю, що Ти переміг зло». Якщо зараз запитати у пересічної людини, хто цар цього світу? Скаже – Люцифер. А насправді цар світу – Ісус. Коли Його питали, де царство Боже, Він відповів: вже є між вами.

Ми перестали розповідати історії…

— Першим місцем формування віри у людини є сім’я. Поділіться своїм досвідом – адже у вашій сім’ї підростає четверо дітей.

— Мені згадалось, як о. Петро Галадза (греко-католицький священик з Канади. — ред.) наголошував: у традиційних українських сім’ях діти виховувались на історіях про свій рід, народ, про Бога. І так відбувалося з покоління в покоління. Сьогодні ж батьки не до кінця передають дітям отримане від своїх батьків. Акценти змістилися. Тепер дітей навчають телевізор і комп’ютер. Так, для батьків – це тимчасова вигода, бо можуть зайнятись своїми справами. Але це перекладання відповідальності на технічні засоби. Чи ж ми настільки довіряємо цій техніці?

Так що сучасна криза віри починається із сім’ї. Ми перестали розповідати історії…

Отож, у нашій сім’ї ми бодай намагаємось обмежити вплив масової культури на формування наших дітей. Що робимо? Наприклад, у період Різдва ми співаємо дітям перед сном колядки замість колискової. А в пасхальний час – пасхальні пісні. По вечорах читаємо книжки, на яких наші діти можуть виховуватись. Остання, яку ми прочитали — «Маленький принц» Антуана Сент-Екзюпері. Моя дружина на стіні у молодших дітей намалювала маленького принца, і ми вирішили їх познайомити із цим героєм.

Зараз у книгарнях є багато чудових «свічадівських» видань, ілюстрованих біблійних історій – чому б батькам не читати їх перед сном дітям?

Добре, щоб у сім’ї були свої традиції. Поза загальними — різдвяними, пасхальними — ми пробуємо впровадити ось таку. Раз на тиждень запалюємо наш недобудований ще камін, сідаємо біля нього і читаємо якусь добру історію, обговорюємо її. Недавно ми прочитали книжку Олега Романчука про пташку з одним крилом (це про осіб неповносправних), і вона всіх зворушила до сліз.

Тобто, вірі треба надавати конкретності і передавати її доступними нам способами – читанням, розмовами, християнськими традиціями.

— Чи радите Ви батькам впроваджувати дітей у пости?

— Так. Рекомендовано Церквою постити дітям від 14 років – але це рекомендація. Думаю, поступово привчати дітей до посту все ж можна і треба. При цьому спрощувати вимоги, пояснювати зміст посту, як підготовку до того чи іншого святкування.

— На чому наголошуєте батькам, охрещуючи їхніх діток?

— Що народження дітей – це заклик до власного зростання у вірі. Бо ми можемо дати їм тільки те, що маємо самі.

Розмовляла Катерина ЛАБІНСЬКА